Галицький сойм
Михайло Грушевський
В закордонній Україні, в Галичині, скінчилася сесія (засідання) Галицького сойму у Львові і зачалися засідання Державної ради (думи) або парламенту в Відні. Так в Австрії ведеться, що на той час, як скликаються сойми, припиняються засідання парламенту і, навпаки, бо багато тих самих людей депутатами в парламенті і в соймі.
Справи і закони, котрі для цілої держави розглядаються в парламенті, що збирається в столиці Австрійської імперії, в Відні. Там засідають депутати з усіх країв держави. До парламенту належить видавання законів, котрими уставляється право цивільне (гражданське) і карне (уголовне) для цілої держави, порядки в суді і в урядах (присутствиях) і парламент заводить податки, щороку приймає бюджет, то значить, позволяє правительству (міністрам) робити видатки і на те збирати з людності податки і всякі доходи; щороку ухваляє набор рекрутів і позволяє правительству брати до війська рекрутів, набор робити і всякі такі справи рішає, котрі до цілої держави належать. Та окрім отсього парламенту державного, в кождій області збирається свій сойм.
Сойм – се так як земське зібрання, тільки він має більші права, ніж земство, і більшу вагу також тому має, що порядкує справи часом і дуже великого краю. Австрія (окрім Угорщини, що хоч під тим самим цісарем, але має всю управу осібну, як окрема держава) має кілька країв, між ними єсть і малі, завбільшки з один повіт, але єсть і великі. Напр[иклад], Королівство Чехії має більш як шість з половиною мільйонів людності, а Королівство Галичини – до восьми мільйонів людей – се найбільший край в Австрії. Отже, в кождім краї свій сойм. Він вибирає управу, звану «Виділом краєвим», такий «Виділ» в Галичині зложений з шести членів і кількох кандидатів.
Сей виділ сам і через «ради повітові» (щось як уїздні земства) завідує такими справами, як дороги, школи, шпиталі і взагалі лікарська справа, веде нагляд над діяльністю і господарством сільських громадських рад (чогось такого, як волостей, в Галичині нема, зате повіти далеко менші від уїздів).
Сойм укладає бюджет – видатки на ті потреби, які має розходувати виділ; ухваляє податки – додатки до державних податків і різні побори для себе і для громад міських і сільських, від доріг, мостів, від торгів, від продажу напитків і т. ін. Він складає різні постанови – закони щодо місцевого хазяйства і взагалі всякого самопорядкування, і як їх затвердить цісар (імператор), то вони мають силу закону для отсього ж краю. Взагалі до сойму належить господарська (хазяйствена) і культурна сторона життя; тут його діяльність і ухвали мають велику вагу, і останніми часами все більш справ відходить від державного парламенту і проходить до краєвих соймів.
Воно само по собі дуже розумно і неминуче потрібно, щоб усякі справи, що належать до місцевого життя, розглядалися і рішалися не столичним парламентом, а на місці, місцевим самопорядкуванням – як-от соймом. Державний парламент, за множеством справ, не може вглянути добре в потреби і справи поодиноких країв, не має часу ними зайнятися, або пускає без уваги, або рішає під впливами різних зовсім сторонніх міркувань та впливів, а не так, як вимагає добро краю. Тому поширення місцевого самопорядкування чи автономії, як його називають по-ученому (автономія – значить право робити порядки, видавати постанови, закони для свого краю), – річ добра сама по собі.
Біда тільки в тім, що часто ся автономія в Австрії так уложена, що не дбає про добро свого краю та людності її, а про те, щоб підбити під себе слабшу людність та над нею панувати, нею володіти. Се через те, головно, що краї в Австрії так розмежовані, що майже в кожнім живуть два народи, і сильніший хоче слабшим володіти. Бо взагалі в Австрії не заведено справедливих порядків в справах національних, то значить, в справах, які має кождий народ. Правительство пильнує того, щоб мати за собою сильніші народи і їм потурає, а не боронить прав народів слабших, чим-небудь покривджених. Так і в Галичині.
Насамперед те не добре, що теперішнє «Королівство Галиція і Володимирія», як воно зветься по-казьонному, зв’язане з двох зовсім відмінних частин. Східна її половина, та, котра ближча до нас, де городи Львів, Галич, Перемишль, Ярослав, Самбір, Стрий, Станіславів, Коломия, Тернопіль, – се споконвічний український край. Се старе князівство Галицьке (Галич був його старою столицею), там були наші князі українські тому 600, 700, 800 і більше літ.
Але як прилучали сі краї до Австрії, в 1772 р., то до сього князівства Галицького прилучено також і сусідні польські землі, де городи Краків, Тарнів, Бохня, Величка й ін. І з того зробили один край. Так ото і тепер: Східна частина Галичини українська (коли говоримо про Галичину, то звичайно й розуміємо сю Східну, нашу старинну Галичину). А Західна частина «Королівства Галиції» – польська. І на цілий сей край одна управа, один намісник, один сойм.
Польська частина Галичини значно менша від української. Але що поляки довго володіли Галичиною, тому і в сю українську частину багато понаходило поляків, багато наших людей спольщилося – поміщики, чиновники, пани, одне слово, – здебільшого поляки; тому мають вони велику силу і тепер в Галичині Східній, українській, не тільки що в Західній, польській, і хочуть українцями володіти. Якби Східна правдива Галичина була одділена, то поляки тут не мали б такої сили; а так як вона зв’язана в одне з польськими краями, то поляки чують себе сильнішими і в соймі, і в усім.
Та ще не мали б такої сили, якби всі люди мали однакове право до сойму. А то вибори депутатів до сойму по-старому так уложені, що перевагу мають поміщики та багаті люди. А поміщики в Галичині поляки, пани здебільшого поляки, а з ними тягнуть і жиди. Українці можуть вибрати своїх депутатів тільки од сіл, а ще вибори так ведуться, всякими обманствами, підкупом та погрозою, що й од селян не завсігди виходять послами наші люди.
Не всі селяни мають право вибирати, а тільки ті, що платять більший податок; і то так, що вибирають з села кількох виборців, а ті з цілого повіту вибирають депутата; притім діються від поляків-чиновників та поміщиків всякі неправильності, аби на депутата вивести поляка, або такого українця, що вже з кістками полякам запродався. Через усе отсе українці тепер в соймі мають дуже мало своїх депутатів, і поляки роблять там що хотять. Щоб так не було, українці добиваються справедливішого закону виборчого і відділення Східної, української Галичини від краківських країв, щоб був осібний сойм і осібна управа для української Галичини. Про це докладніше розкажу другим разом, а тепер поговорю ще про останню сю сесію соймову.
Через те, що поляки мають велику силу в Галицькім соймі, вони його уживають не на те, щоб дбати про добро краю, а для того, щоб збільшити перевагу польської людності над українською, скріпити панування польське в Галичині, такі закони соймові вони укладають і так доходи краєві призначають. Що українські депутати на добро українського народу радять, те поляки одкидають, а ухваляють все на свою користь, а на ослаблення українців.
Особливо так повелося в останніх літах: притьмом поляки в Галичині заходжуються придавити українців, помітивши, як вони ворушаться, рвуться до свободи, освіти, добробуту. Звичайно українські депутати виступали против таких ухвал та законів, що були українцям на шкоду. Та попереду старалися робити се по-доброму. Але сим разом зміркували, що по-доброму нічого не вдіють: поляки своє роблять, цісар закони соймові, що поляки ухваляють, потім потверджує, нема українцям нізвідки помочі.
Постановили іншою дорогою йти. Рішили не допускати вони до ніяких ухвал в соймі, поки поляки не будуть сповняти того, що українці добиваються для себе. Як іде справа на голоси, то поляки все мають більшість голосів проти українців. Тому українці рішили вести обструкцію, себто не допускати справ до голосування. На рішення сойму приходить дуже багато різних дрібних справ, нікому не інтересних: про позволения якомусь місту або селу збирати гроші за переїзд через міст, або брати оплату від якого-небудь торгу, від собак абощо.
Звичайно, такі справи в соймі не обговорюються зовсім, навіть не прочитуються. Тепер же українські депутати почали над кождою справою розводити мову, навмисно, аби час зайняти. І так тими дрібними справами загатили час, що на важніші справи не стало часу. Цілий місяць засідав сойм, а не встиг навіть бюджету прийняти, а навіть так званої бюджетової провізори не мав змоги ухвалити – то значить не дав Виділу краєвому права тим часом робити видатки по-давньому, поки бюджет не буде ухвалений. Мало які справи українські депутати допустили до ухвалення – такі здебільшого тільки, які самим українцям здавалися корисними.
Правда, зате ніяких своїх проектів українці не провели через сойм; але з попередніх літ добре вияснилося вже, що українських проектів поляки однаково не перепускають, хоч би українські депутати які були добрі до поляків. Значить і сим разом українці нічого не утратили. А полякам досадно, що не могли ухвалити справ, які задумані були, і що українці могли їм таку перешкоду зробити. Але перетерпіли досить спокійно, щоб по можності все пройшло тихо-мирно.
Бо поляки дуже дбають про те, щоб виглядало мовби у них в соймі і в краях під польською управою все мирно і спокійно, щоб правительство австрійське в галицькі справи якнайменше мішалося, не перешкоджало їм володіти і панувати по-своєму. А українці, навпаки, хотіли б, щоб правительство австрійське і парламент державний якнайбільше вглядав в галицькі справи та не дуже давав тут полякам верховодити. І поляки вдоволені, що поки що обійшлося тихо: сойм, хоч і не ухвалив нічого для них цікавого, то все-таки пройшов тихо і розійшовся спокійно, і не помітно було для сторонніх, що там була своя хатня, внутрішня війна.
Примітки
Вперше опублікована в газеті: Село. – 1909. – 12 листопада. – № 11. – С. 3 – 5. Підпис: М.Грушевський. Стаття написана 1 листопада 1909 р., про що свідчить запис у щоденнику М.Грушевського: «Мусів відложити «Історію», що[б] полагодити «Село», написав статю про Сойм» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. // ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 25, арк. 308).
Подається за першодруком.
Історіографічний огляд за темою див.: Чорновол І. Українці в Галицькому сеймі: історіографічні, методологічні й політичні аспекти дослідження // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2000. – Вип. 7: Збірник на пошану професора Юрія Сливки. – С. 160 – 165.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 374 – 377.