Пам’ятник Шевченку

Михайло Грушевський

По всій Україні – в Росії і в Австрії, і де живуть українці по чужих сторонах, в Сибіру і Туркестані, в Американських Штатах і в Канаді, по цілому світу збираються складки на пам’ятник найбільшому поетові українському, славному Кобзареві нашому Тарасові Шевченкові.

Нема, мабуть, письменного українця, і не повинно бути такого, що не знав би, хто такий був Тарас Шевченко, і не шанував його пам’яті за його чисту душу, великий розум і його прекрасні пісні, що полишив він на вічну славу і утіху Україні. Він виспівав в них горе українське, спомини і події українського народу, научив нас любити свій народ і свій край, все добре, що є в нім, все бідне і нещасливе, що потребує любові і помочі. На вічні часи зостався єдиним поетом нашим, співцем українського горя народного, і йому не відбере сеї слави ніхто, хоч скільки б було у нас по нім славних поетів і письменників.

Тепер уже тільки дуже старі люди пам’ятають кріпацьке лихо – яке то пекло людям було; теперішня біда яка б не була, не зрівняється з тим ніколи. Тарас Шевченко був сином кріпаків, сам виріс в кріпацтві, бачив, як поневірялися й жили люди, працюючи змалку до останку, як худоба, на панщині, й не маючи ні в чім власної волі, живучи і вмираючи в тім ярмі без просвітку і надії на кращу долю. Він описав се дуже гарно в сих віршах:

, у тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, – ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, – у могилу

Нужда та праця положила;

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині… а ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

Такії, Боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній Твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в Тебе другого благаєм.

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо,

І їх сльозами поливаєм.

З кріпацької хати він перейшов ще хлопцем до панських сіней, – взяли пани його до двору на услугу, на кухарчука, потім на козачка, як там казали, до покоїв, потім дали його в науку до маляра, де скуштував він і тої солодкої долі – в учениках у майстра. Перейшов він і панські різки, і сувору руку хазяїна-майстра. Так пройшли його найкращії літа молодії. Коли світ широкий усміхався перед ним, а в серці своїм чув він дар Божий великий – хист до поезії, до пісень. Може й, пропав би так у неволі, в поневіряннях, якби припадком не побачили люди його віршів, що він складав нищечком, та його малюнки. Побачили який талан, хист має сей хлопець, склалися грошима і викупили його від пана за дві з половиною тисячі карбованців. Було се в році 1838, і Шевченко мав тоді 24 роки.

Тоді почався для нього щасливий час – тільки короткий він був. Почав учитися малювати в Петербурзькій академії (найвищій школі для малярів), сходився з людьми ученими і просвіченими, читав книжки, довідувався про минувшину українську і про сучасне життя на Україні й по чужих сторонах, їздив по Україні, малював старовину українську і складав чудові вірші (пісні) про давнє і сьогочасне життя українське. В прекрасних піснях описав він колишню козаччину, сумуючи над колишньою славою України:

, та більше не будем…

Тії слави козацької повік не забудем!

Україно, Україно! Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе, краю, зав’яне серденько!

Де поділось козачество, червоні жупани?

Де поділась доля-воля, бунчуки, гетьмани?

Де поділось? Ізгоріло? А чи затопило

Синє море твої гори, високі могили?

Мовчать гори, грає море, могили сумують,

А над дітьми козацькими поганці панують!

Грай же, море! Мовчіть, гори! Гуляй, буйний, полем!

Плачте, діти козацькії, – така ваша доля!

Або потішався тими давніми споминами в сьогочасній недолі:

ревіли гармати:

Було колись – запорожці вміли панувати!

Панували, добували і славу, і волю, –

Минулося: осталися могили по полю!

Високії ті могили, де лягло спочити

Козацькеє біле тіло, в китайку повите.

Високії ті могили чорніють як гори,

Та про волю нишком в полі з вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини з вітром розмовляє,

А внук косу несе в росу, за ними співає.

Було колись – в Україні лихо танцювало,

Журба в шинку мед-горілку поставцем кружала.

Було колись добре жити на тій Україні…

А згадаймо! може, серце хоч трохи спочине.

Змалював перед нами красу України, її природу милу і привабну – і серед неї тяжке лихо людське, кривду, убожество, неволю, темноту, насильство:

, край неба палає;

Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє; степи, лани мріють;

Між ярами над ставами верби зеленіють,

Сади рясні похилились; тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа, розмовляють в полі.

І все-то те, вся країна, повита красою,

Зеленіє, вмивається ранньою росою,

Вмивається, красується, сонце зустрічає, –

І нема тому почину, і краю немає.

Ніхто його не додбає і не розруйнує,

І все-то те… Душе моя! Чого ж ти сумуєш?

Душе моя убогая! Чого марно плачеш?

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш?

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися! А я полечу

Високо-високо за синії хмари:

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Панят недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, – а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину, –

Єдину надію! – в військо оддають,

Бо його, бач, трохи… А онде під тином

Опухла дитина голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он – бачиш? Очі, очі!

Нащо ви здалися?

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попід тинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають,

Старці навіть цураються…

А панич не знає:

З двадцятою, недолюдок,

Душі пропиває.

І огненним словом закликав людей до любові, до милосердя, аби полюбили свій народ і край, працювали для добра його, для братів своїх темних і поневолених:

, день божий минає,

І знову люд потомлений, і все спочиває,

Тілько я, мов окаянний, і день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних, і ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає; оглухли, не чують,

Кайданами міняються, правдою торгують,

І Господа зневажають, – людей запрягають

В тяжкі ярма; орють лихо, лихом засівають…

А що вродить? Побачите, які будуть жнива!

Схаменіться, недолюдки, діти юродиві!

Подивіться на рай тихий, на свою Вкраїну;

Полюбіте щирим серцем велику руїну!

Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю

Не шукайте, не питайте того, що немає

І на небі, а не тілько на чужому полі…

В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля!

Схаменіться! будьте люди, бо лихо вам буде:

Розкуються незабаром заковані люди;

Настане суд, заговорить і Дніпро, і гори,

І потече сторіками кров у синє море

Дітей наших… і не буде кому помагати:

Одцурається брат брата і дитини мати;

І дим хмарою заступить сонце перед вами,

І навіки прокленетесь своїми синами.

Умийтеся! образ Божий багном не скверніте!

Не дуріте дітей ваших, що вони на світі

На те тілько, щоб панувать, – бо невчене око

Загляне їм в саму душу глибоко-глибоко.

Дознаються небожата, чия на вас шкура,

Та й засудять, – і премудрих немудрі одурять.

А для того радив учитися, просвічатися та триматися свого народу, своєї мови, насамперед у своїм, українськім доходити до всякої речі:

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь, – свого не цурайтесь:

Бо хто матір забуває, того Бог карає,

Чужі люди цураються, в хату не пускають,

Свої діти – як чужії, і немає злому

На всій землі безконечній веселого дому.

Я ридаю, як згадаю діла незабуті

Дідів наших: тяжкі діла! Як би їх забути,

Я оддав би веселого віку половину…

Отака-то наша слава, слава України!..

Отак і ви прочитайте, щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились високі могили

Перед вашими очима, щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли, за що розпинали?..

Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться, заплакана мати!

Благословіть дітей своїх твердими руками,

І обмитих поцілуйте вольними устами!

І забудеться срамотня давняя година,

І оживе добра слава, слава України,

І світ ясний, невечірній, новий засіяє…

Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!

В 1840 р. вийшла перша книжечка віршів Шевченка, на другий рік видав друком він свою поему «Гайдамаки». Тішилися українці, зачитувалися його творами, переписували, вчили напам’ять, раділи, що так воно гарно по-українськи виходить, переймалися спасенними гадками Шевченковими. Були й такі, між чужими та й між своїми, що насміхалися, що він намірився «мужицькою» мовою писати, та радили писати йому мовою російською (московською). Але Шевченко не зважав на се, тішився тим, що може неньці Україні послужити, до земляків рідною мовою промовити.

Та недовго так було. Живучи в Києві, Шевченко разом з іншими молодими українцями зложив товариство, назване братством Кирила і Мефодія, апостолів слов’янських. Братчики кирило-мефодіївські покладали працювати для добра і свободи всіх слов’янських народів, а особливо українців: щоб не було неволі, кріпацтва, щоб нікого не гнали за віру, за сумління, щоб була воля – писати і друкувати, і щоб кождий слов’янський народ (московський, український, польський й інші) жив собі свобідно і сам собою, через виборних своїх правив своїми справами. Про се доніс один чоловік, братчиків арештували, засудили на заслання, а найгірше Шевченка, за те, що знайшли в нього вірші против правительства. Здали його в солдати навіки, заборонили йому писати і малювати і заслали його в Азію, в Орську кріпость, в Оренбурзькім краї.

Так іще й сього лиха мусив скуштувати великий поет український: в’язниці, заслання в далекий, убогий і безлюдний край, тяжку солдатчину, важкий догляд і всякі знущання. Тільки гаряча любов його до України і надія побачити рідний край вдержали його при житті. Але коли випущено його з солдатчини в 1857 р., по десяти літах неволі, він вийшов з неї зовсім зломаним, кволим, старим чоловіком, сивим і лисим, хоч йому було тільки 43 роки.

Здоров’я його було зламане, і тільки чотири роки прожив він потім на волі, виливаючи в своїх віршах свою любов до свого народу, до України, до всіх пригнічених і покривджених, свою тугу від людської неправди і злості і свої надії на ліпшу будучину:

, долом та горою,

Та засійся, чорна ниво, волею ясною!

Та посійся добрим житом, долею полийся!

Орися ж ти, розвернися, полем розстелися,

Розвернися ж на всі боки, ниво-десятино!

Та посійся не словами, а розумом, ниво!

Вийдуть люди жито жати – веселії жнива!..

Розвернися ж, розстелися ж, убогая ниво!

Та здоров’я не мав вже він, дедалі то гірше, і – 26 лютого (февраля) 1861 р. втратили українці великого свого Кобзаря. Тіло його перевезли на гору під Каневом, на Україну, поховали над Дніпром, як заповів він:

мене на могилі

Серед степу широкого на Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі

Було видно, було чути, як реве ревучий.

І сталася Тарасова могила святим місцем для всіх українців, а його «Кобзар», книга, де зібрані його вірші, зосталася найдорожчою книгою, Євангелієм українським.

Щороку по всій Україні і де тільки живуть українці, справляють вони роковини його смерті, святкують його пам’ять вечорницями, пригадуючи його високі гадки, його щирі науки. А тепер, коли скоро сповниться п’ятдесят літ з дня смерті Шевченка (в р. 1911), а там недалеко вже і сто літ, як він уродився (в р. 1914), заходилася вся Україна, щоб поставити пам’ятник Шевченкові на знак своєї любові й шаноби.

Кілька років тому вийшов дозвіл, щоб збирати складки на сей пам’ятник. Місце йому вибрали в Києві, столиці України, тут і комітет є, що збирає гроші на пам’ятник по всіх краях. Призначено на пам’ятник площу в старім городі між Софійським собором і Михайлівським монастирем – між сими двома пам’ятками старих київських князів, що сі монастирі поставили. Коло Софійського собору стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому. Проти нього стоятиме пам’ятник Шевченку.

Там славний гетьман, батько козацький, найславніший ватажок козацький, пам’ятка тих часів, як Україна збройною рукою, шаблею козацькою добувала собі волі і долі. Тут великий поет український, вісник іншої боротьби за волю і долю – словом, наукою, просвітою. Той і сей дорогі нам, а все ж Шевченко ближчий нам і нашому часові, нашій праці на користь своєму народові і своєму краєві. Не шаблею козацькою, а дружною працею, просвіченням, знанням осягнемо свого, і мусимо подбати, щоб якнайскоріше против пам’ятника Богданового піднявся пам’ятник Тарасові, що вчив нас «учитися, думати, читати», навчатися і навчати.

Поки що зібрано на пам’ятник несповна 30 тис, а на те, щоб поставити якийсь добрий пам’ятник, треба 60, до 80 тисяч. Сі гроші треба зібрати якомога найскорше. Хто не дав ще, повинен дати не відкладаючи. Хто може дати багато, нехай дасть багато; хто може дати тільки мало, нехай дасть що може, аби й його не бракувало. Кождий повинен виявити свою пошану до великого народного поета українського, що болів за весь народ, весь край наш і прославив його своєю невмирущою тінню!

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Село. – 1909. – 3 вересня. – № 1. – С. 5-8. Підпис: М.Грушевський. Стаття написана 29 серпня 1909 р., про що свідчить запис у щоденнику М.Грушевського: «Писав статі для «Села» – вступну і про Шевченка» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. // ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 25, арк. 295).

Подається за першодруком.

В тім гаю у тій хатині… І їх сльозами поливаєм – тут М.Грушевський цитує два витяги з поезії Т.Шевченка «Якби ви знали, паничі…» (див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – С. 222-223).

Було колись – панували… – тут М.Грушевський цитує два витяги з поезії Т.Шевченка «Тарасова ніч» (див.: Шевченко Т Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 88, 86).

Було колись – в Україні ревіли гармати… – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «Іван Підкова» (Там само. – С. 122).

Лечу… Дивлюся – аж світає… – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «Сон» («У всякого своя доля…») (Там само. – С. 267 – 268).

І світає, і смеркає… – тут М.Грушевський цитує два витяги з поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (Там само. – С. 348, 349 – 350).

Учітеся, брати, мої! – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (Там само. – С. 353-354).

В 1840 р. вийшла перша книжечка віршів Шевченка… – перша збірка поета під назвою «Кобзар» з’явилася друком у Петербурзі 18 квітня 1840 р. Рукопис підготував до друку Є.Гребінка. До видання ввійшло 8 творів: «Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

…на другий рік видав друком він свою поему «Гайдамаки» – першодрук поеми окремою книжкою див.: Гайдамаки: Поема Т.Шевченка. – Спб., 1841. Детально див.: Крячок М. Перший випуск «Гайдамаків» Тараса Шевченка: маловідомі факти, архівні джерела // Архіви України. – 2004. – № 1-2. – С. 85-92.

Орися ж ти, моя ниво… – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «Не нарікаю я на Бога…», змінюючи порядок рядків (див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – С. 355).

Як умру, то поховайте… – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «[Заповіт] «Як умру, то поховайте…»« (Там само. – Т. 1: Поезія 1837 – 1847 – С. 371).

…тут і комітет є… – Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Т.Шевченкові в Києві був створений за постановою Київської міської думи від 15 вересня 1905 р. Реальну роботу комітет розпочав лише 6 жовтня 1908 р. після затвердження думою його інструкції. На комітет покладалися завдання збору пожертв, вибір місця для встановлення пам’ятника, оголошення конкурсу. Детально див.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1943. – К., 1963. – С. 147-148; 152-155.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 328 – 336.