[Рец.] В.И.Сергеевич. Древности русского землевладения

Михайло Грушевський

"Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]",
1900, IX, X, с. 58 – 89; 225 – 273.

Під таким титулом подав звісний історик права дуже інтересні статті до історії володіння землею. Виходячи з пам’яток новгородських і московських, переважно XV–XVI в., він на підставі їх старається реконструювати староруське володіння землею. Основне теоретичне приготування, тонка аналіза, комбінаційні здібності, а при тім значна обережність в виводах надають сим його дослідам високий інтерес, а звичайна у нього прозорість і простота викладу – велику привабність.

Натомість, як кардинальну хибу його праці, мушу піднести те, що в сих дослідах своїх він обмежився матеріалами новгородськими й московськими, поминувши білоруські й українські з тих самих часів; виключивши їх зовсім з кругу своїх дослідів, він тим самим відібрав своїм дослідам половину вартості: його виводи про староруські відносини перше аніж можуть бути прийняті мусять бути перевірені на підставі матеріалів білоруських і українських і з ними координовані.

Перша стаття названа «Своеземцы и крестьянские общины». Автор аналізує новгородські кадастрові книги (т. зв. писцеві книги) XV–XVI в. й шукає в них останків давніших порядків з-перед московських часів. В т. зв. своєземцях, себто власниках земель (в противність поміщикам-державцям на новорозданих московських правительством землях), бачить він останок сього староруського володіння. Такими своєземцями виступають люди різних суспільних становищ, особи фізичні й правні (як монастирі), власники більші й зовсім дрібні – селяни, що самі обробляють свою землю; всі вони мають повні права власності на свої землі, й ніякої різниці з сього й інших поглядів не можна помітити в володінні боярськім, монастирськім і селянськім (с. 63–66); уже московське правительство потягнуло різницю між обов’язаним службою – боярським і оподаткованим – селянським володінням (с. 67–68).

Порівнюючи сі виводи з слідами старомосковських порядків, перед розвоєм системи держав (поместий), автор і тут відкриває аналогічний лад, а з того виводить, що його треба прийняти «загальноруським» (с. 68); обов’язок служби з землі був новиною (с. 76).

Опираючися на тім же матеріалі, автор ставить питання: чи були власниками в Давній Русі також держава і селянська громада. На сі два питання він дає дві різні відповіді. В Новгороді були державні землі безперечно (автор здогадується, що вони сформувалися з земель, які держава викупала тут з рук чужих бояр). Хоч се було явище специфічно новгородське, але автор ставить здогад, що й по інших землях, «за часів панування вічевого ладу», де князі часто мінялися, «могла бути нерухома власність, що давалася князеві в уживання; але належала не князеві, а князівству» (с. 74). Але се вивід зовсім теоретичний, ніяких натяків на існування таких земель, окрім княжих дворів, ми в джерелах не знаходимо, й існування таких маєтностей, окрім дворів, кажу, досить непевне (пор. мою «Історію України-Руси», III, с. 289 і далі). Заразом автор виступає против теорії про кардинальну різницю княжої власті в Суздальщині (характер патримоніальний) і в Давній Русі (державний) (с. 76).

Щодо власності сільських громад, то автор, не знаходячи сліду її в новгородськім кадастрі, уважає її явищем пізнішим – наслідком оселення селян на землях московського в[еликого] князя (в Новгородській землі – конфіскованих боярщинах): «Треба думати, що і в іншій Русі (поза Новгородом) власність сільських громад не належить до первісних явищ нашої історії» (с. 81). Автор при тім сам відступає від погляду, висловленого ним давніше (в І м[ісячнику] «Юридических древностей»). Се робить йому всяку честь як досліднику.

Одначе його новий погляд висловлено більш категорично, ніж се треба було, на мій погляд, зробити. Автор міг заперечувати існування в Давній Русі громадської власності такої, як у сучасної великоросійської «общины», але не повинний був при тім полишати можливості існування прав селянських громад на певні землі (такі права могли творитися попросту фактичними відносинами сусідства) – прав, що часом могли навіть зближатися до того, що ми звемо громадською власністю.

Кінчить автор статтю дуже інтересним здогадом, звідки узявся в Московській державі погляд про права держави на всі, принаймні, не зайняті землі? Автор виводить їх з впливу масових конфіскацій, переведених московським правительством, отже, уважає явищем зовсім новим: «Старинності передмосковські й московські однаково наші руські старинності, але вони дуже мало до себе подібні. Перед Москвою – своєземець-власник, в Москві переважний тип землеволодіння – залежний від правительства державець, котрого кождий крок потрібує бути затвердженим правительством».

В другій статті – «Деревня, двор, село» – автор застановляється над формами володіння землею. Автор аналізує термін «деревня» як «господарство» (тут невикористаною, а може, й незвісною зістається йому аналогія з нашим дворищем) і його відносини до двору (по дорозі, с 230), підносить як цікаву прикмету – огороженість давніх грунтів), виказує різниці в великості «деревни» (с. 235); «селом» він уважає таку осаду, де сидів боярин (с. 254), але се рішучо противиться літописному «селу смерда» (під р[оками] 1103 і 1111).

Аналізуючи склад господарства, він виступає против зближування «деревни» з задругою (с. 237), але трактує сю аналогію заповерховно; ближче застановляється він над термінами «складники» (толкуючи як: взяті в одну податкову одиницю господарства) і сябри (с. 247 і далі) й на сім полі переходить (с. 254 і далі) в критичний перегляд поглядів своїх попередників: дд. Лаппо-Данилевського, Єфименкової й Лучицького.

Для нас тут найбільше інтересна полеміка про сябрів. Автор боронить погляди, що сябри – спільники володіння, в найзагальнішім значінні, й виступає против проб – надати їм яке спеціальне значіння (спільників, зв’язаних родинними зв’язками і т. ін.). Його аргументація промовляє до переконання, але треба пожалувати, що автор, застановляючися над значінням сього терміну, упустив найдавніший текст про них – в посланні Климента, що кидає зовсім інше світло на становище сябрів (людей, що сиділи на чужих землях, як ізгої, – пор. «Історію України-Руси», т. IІІ, с. 337).

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 39. – Кн. 1. – С. 6 – 8 (Бібліографія).

Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 235, арк. 111–121. Без підпису.

…Лаппо-Данилевського… – Лаппо-Данилевський Олександр Сергійович (1863–1919) – російський історик.

…Лучицького – Лучицький Іван Васильович (1845–1918) – український історик-медієвіст.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 150 – 152.