«Ти спиш є ще тепереньки, певне...»
Михайло Грушевський
Ти спиш є ще тепереньки, певне,
Нехай же Господняя сила
Поставить круг ліжка твоєго
Янголів своїх срібнокрилих,
І, віючи тихо крилами,
Нехай вони тишу святую,
Хай спокій небесний навіють
На душу твою молодую,
Щоб ти хоч вві сні одчепилась
Од людської дурі та лиха
Й душі своїй щирій та добрій
Набула небесної втіхи.
Примітки
Перша публікація: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С. 100.
Подається за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 260. – Арк. 65.
Цей, а також вісім наступних віршів присвячені Олені Павлівні Марковській, актрисі театральної трупи, яка гастролювала у Тифлісі наприкінці 1885 – на початку 1886 рр. За спогадами М.Грушевського, тоді він, учень випускного класу гімназії, відвідував вистави цієї трупи і був закоханий в О.Марковську (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1992. – № 2. – С. 122–124). Наведемо ширшу цитату зі споминів, де ціла низка деталей зримо окреслює реалії, відображені в цих віршах:
«Восени я віддався культу опери і її співачок. Я згадував, що се був апогей культури, котрої сягало наше пансіонське життя – та й життя міста взагалі. Королевою опери в тім сезоні була Смирнова Марія, а її «коронною ролею» – Кармен. […] Але чи тому, що Смирнова і так мала легіон поклонників, чи з якихось інших підсвідомих мотивів, моя адорація звернулась не до неї, а до поменшої зорі в тій же плеяді Кармен – до Марковської Олени Павлівни, що грала сопранову партію Мікаелі.
Се була доволі гарна і поставна дівчина, темна шатенка з карими очима, українського типу, – походила з мішаної польсько-української родини: мати її була католичка, мабуть, теж сполячена українка, батько був православний, і тому вона була хрещена в православній вірі і вважала себе, здається, більше «малоросіянкою», аніж полькою, хоча й заховала певну тугу чи певне почуття вини перед релігією матері, від котрої її примусово віддалено, а з тим і певні потяги до польської культури і народності. […]
Чи се «малоросійство» було мені звісно вже раніш в якійсь мірі і вплинуло на те, що я їй саме присвятив свої афекти, чи я довідався про се вже пізніш, познайомившися з нею, і воно тільки закріпило мої перші потяги до неї, вже тепер не пам’ятаю. Але воно в останнім рахунку надало певну закраску національного обов’язку чи національної місії мойому служенню: я не просто служив вірним пажем високій дамі, а мав обов’язок постаратися вирвати сю прекрасну істоту з лещат польщини і російщини і вернути її українській національності.
Можливість познайомитися з нею дав мені традиційний звичай уряджування щорічного концерту на користь незасібних матуристів біжучого року. […] Я дістав доручення від «комітету запросити Марковську до участі у концерті, держати з нею зв’язок, привезти її на концерт і відвезти, доручити неодмінний букет, – одним словом, нести службу лицаря чи пажа при високій дамі від мистецтва. На тій підставі я кілька разів відвідував її. […]
Я виписав нове випущене тоді видання «Кобзаря» (Київська громада, петербурзьке видання, немилосердно перероблене цензурою), в гарній оправі, підніс їй як дарунок на пам’ять. Вона прийняла чемно, обіцяла читати. Розуміється, ніяким фривольностям не було місця в сих розмовах; вони навіть на гадку мені не приходили щодо особи Олени Павлівни. […] А потім сезон скінчився, і вона поїхала. Я не мав нагоди сказати їй що-небудь про свої почуття. Та й що казати: мої почуття були до тої анонімної «вічної жіночості», що в данім моменті тільки уособлялися в ній, частково і неповно».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 57.