VII
Михайло Грушевський
Особливо, я вважаю, повинне вирватись з тих узьких рамок і вийти на ширший простір універсалізму научання історії в українській школі. Я вище спинивсь на тих географічних і історичних умовах, які вводили Україну в широкі зносини й зв’язки не тільки з заходом або північчю, але й сходом і полуднем, які зробили се, що, студіюючи нашу матеріальну культуру чи мистецтво, ми мусимо звертати свої очі не тільки в романо-германські краї або на Балкани, а й обертатись на Малу Азію, Єгипет, Персію, Туркестан, Середню Азію і навіть Китай і побережжя Індійського океану.
Без сумніву, сі географічні, економічні й усякі інші впливи проявлятимуть себе в нашім житті і дальше, коли се життя випростується, буде розвиватись свобідно по внутрішнім своїм імпульсам, висвободжене з тих невільничих уз, що його в’язали досі.
По всяким економічним, культурним, політичним зв’язкам не тільки життя татарське, молдавське, турецьке, грузинське, а навіть і перське, індійське, туркестанське і так далі може бути нам далеко ближче, зв’язане з нами більш реальними зв’язками, а у всякім разі не менш реальними, ніж життя середньовічної Іспанії чи Англії. Наша школа ніяк не повинна повторяти старих гріхів школи російської, котра так щиро вбивала своїм ученикам, що Росія, «лежачи на межі безграничних просторів Заходу і Сходу, покликана служити між ними посередницею, нести світ культури в сі безмежні східні простори» і т. д., і тимчасом лишала своїх вихованців зовсім без усяких відомостей щодо тих культурних і економічних умов, в яких живуть сі народи, щодо їх історичної, політичної й культурної минувшини.
Навіть ті сімдесят чи скільки народів, що нараховувалися в самій Російській імперії, й вони полишались абстрактною цифрою чи нудною номенклатурою, за якою не лежало ніякого реального образу. Під російським пануванням з століття в століття розграбовувались, нищились, вимирали цілі племена, народи, раси, скажім, Північної Азії, і російський інтелігент не тільки той, що носив сибірське футро, а й такий, що брав участь в укладанні наказів і законів для Сибіру, не мав найменшого поняття про життя сеї Сибірі, про її географічні, економічні й історичні обставини, про систему адміністрації чи експлуатації сих країв.
Він знав її як місце заслання, місце муки своїх співгромадян, може щонайбільше як джерело сирівцю для європейської Росії, як колонізаційну територію для надвишок її людності, але сливе ніколи, за виїмком кількох спеціалістів, як край, котрий мав право на своє власне життя, мав своїх одвічних хазяїв, їх життя було йому невідоме, і він ним не інтересувавсь ніколи.
Сих помилок, кажу, ніяк не повинна повторювати наша школа. Ми, розуміється, не збираємось підбивати собі чужі краї, розпростирати свою власть чи експлуатацію на далекі простори. Але й на нашій землі живуть більші або менші відривки й колонії різних народностей. Наші ж економічні й політичні зносини будуть вводити наше громадянство, на практиці чи в теорії, в стичність і з іншими чужоплемінними краями.
І я вважаю дуже важним не тільки з мотивів практичної користі, з погляду успіхів нашої економіки чи політики, а і з погляду морально-соціального, щоб сі народи й краї, їх інтерес й імпульси їх життя в минувшині й сучасності представлялись принаймні в основних своїх рисах скільки-небудь ясно українській інтелігенції. Щоб перед нею були не просто «чужоплеменці» чи «меншості», навіть не абстрактні «людини», «люди-браття», а щось більш реальне й конкретне.
Століттями повторювані фрази про се братство людей не перешкоджали нищити без усяких оглядів сих всяких «людей», посилаючись на те, що вони «невірні», «дикі», «нижчі культурою», що вони «жовті» чи «чорні» і т. д. Розуміється, ріжуть і стріляють прегарно тепер білі білих, висококультурні німці висококультурних французів і навзаєм. Але стріляються вони все-таки в свідомості, що се діється діло страшне, ненормальне, вимушене страшними стихійними мотивами, які показали себе сильнішими, ніж солідарність «народів Європи», котрих кільканадцять літ тому німецький цісар накликав до солідарної охорони європейської культури перед східноазійською небезпекою, ніж солідарність пролетаріату, котру так довго і любовно викохували соціалісти Європи. І я думаю, що така свідомість важний здобуток культури і школи, і хотів би принаймні того, щоб ся свідомість поширилась і на те людство, яке дотеперішньою школою, так само як і політикою, трактувалось як «меншоварте».
Я не утопіст і не мрію про те, як з кінцем нинішньої війни народи Європи разом плигнуть в царство братства і згоди, перекують мечі на серпи й списи на орала. Я, навпаки, думаю, що перед людством лежать ще довгі роки війн і військового напруження. Але культура і школа повинні робити своє діло навіть і в сих тяжких обставинах, властиво, тим більш напружувати свої сили і засоби в боротьбі против здичавіння і злості.
Против конфлікту інтересів, який висунула і далі ятрить все більше ся світова боротьба, школа повинна відкликатись до тої історичної солідарності людства, з котрого виросла вся нинішня культура, все нинішнє життя. І се, власне, передусім має робити історія, її научання. Поміч їй даватиме добре поставлена антропогеографія, література, різні гуманітарні науки, але, головно, історії належить се діло – розвинути в протиставлення хвилевим конфліктам людства постійну і тяглу його кооперацію.
Більше ніж коли-небудь саме в теперішнім моменті відчувається потреба поглиблення ідеї людства, його пошани і культу. Після того, як перед страшним видовищем світового катаклізму боязко відступили старі релігії, нічого іншого не вміючи порадити, як тільки перенести свої надії на моменти премирні, позасвітові, школа з особливою силою повинна розгорнути величний образ історії людської солідарності, яка переборювала расові, релігійні, кастові бар’єри, географічні, економічні й культурні різниці, й застарілі конфлікти розв’язувала кінець кінцем принципами пожиття і співробітництва.
Більше ніж коли-небудь відчувається тепер велика виховуюча сила культу людського колективу, неподільного людства, його великих подвигів, страждань і жертв – великого вселюдського пантеону, в котрім єсть місце Будді, Павлові й Магометові, Антонінам, Акбарові й Вашингтонові, Лаоцзи, Сократові й Спінозі. І те, що зможе зробити в сім напрямі научання історії, наблизить нас від тої формули homo homini lupus (людина людині – як вовк), котрою фактично живе нинішній момент, до формули homo homini res sacra (людина людині – річ свята), котрою рухалося й здобувалося все, що було кращого на землі.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 276 – 278.