III

Михайло Грушевський

В сій передачі історія не має також і того соціально-виховуючого значіння, яке вона може й повинна б мати.

В тім примітивнім ужитку, в якім вона була колись, се була, як сказано, повість про славні заслуги героїв-предків, вартих того, щоб їх любити і їх слідами йти, заохота їх потомкам до подібних же вчинків. Сей елемент вповні заховала антична історіографія, яка в своїх великих представниках дала високі взірці, вказала завдання, дороги і методи на всі пізніші часи. Вона безконечно розширила сферу історичного розсліду й історичної творчості, від історичного памфлету і морально-соціального поучения до прагматичного розсліду історичної причинності й повторності, чи так званих історичних законів, але сей елемент культу героїв-предків вона заховала в цілості й передала пізнішим часам.

Сей елемент в повній силі живе і в нашім історичнім научанні і в історичній творчості, і він буде жити завсіди, які б абстрактні, чисто соціологічні завдання не висувала собі історична наука, як би не старалась підігнати історичний розслід під математичні формули й теореми.

Гонити сей елемент в двері, він вернеться вікном. Тому що, як я вище сказав, традицією держиться людське пожиття, а традиція ся й являється, з одного боку, культом заслуг попередніх поколінь, зв’язаним з почуттям свого обов’язку: свій довг за одержане від попередників відслужити заслугами перед своїми сучасниками й потомками, послужити їх щастю так, як старались послужити нашому щастю покоління попередні.

З другого боку, вона являється неустанною оцінкою, «судом історії», про котрий так багато говориться і котрий дійсно твориться неустанно, хоч і зовсім інакше, ніж то собі уявляється, а власне, неустанною переоцінкою історичних прецедентів, історичних діл, типів і індивідуальностей з становища сучасного моменту, його завдань і поглядів, його соціальних і моральних вимог, і таким же переоцінюванням, перемірюванням сучасних подій, включно до своєї власної індивідуальної діяльності, мірою і вагою історичних прикладів, взірців і прецедентів минулого. «Історичний суд» таким чином має обопільний характер, так само як має його почуття обов’язку, що дається історичною традицією. Суд судить предків судом потомків і потомків судом предків, так як культ предків сам собою переходить в обов’язок перед потомками.

Я кажу, що сього морального елементу з історичного научення (й історичної творчості теж) не вдасться нічим вирвати, бо се річ глибоко людська, яка має свої корені в самих основах людського життя, і нема чого й ігнорувати його чи силуватись вирвати. Треба тільки відповідно направити і використати згідно з нашими соціально-виховавчими завданнями. Коли в чиїхось руках ся сторона історії може виродитись в знаряддя людожерного шовінізму, національної виключності й ура-патріотизму, то в руках наших педагогів і нашої організації освіти воно повинно послужити перемозі й закріпленню ідей і настроїв гуманності, демократизму й соціалізму.

Історія рідного краю й рідної історії не перестане бути осередком історичного научання, і наслідком того культу рідної традиції, рідної сторони, культу моральних вартостей, виявлених нею – діл попередніх поколінь, котрі своїми жертвами, стражданнями і подвигами, працею мислі і працею рук привели на нинішній щабель життя нинішнє громадянство, – все буде центром історичної уваги, історичного виховання. Се вповні природно й неминуче, і знов-таки від такого розглядання всякої історичної перспективи з тої точки погляду, на яку поставило глядача, обсерватора його місце в всесвіті, даремно було б силуватись його відривати і пересунути на якусь абстрактну, «вселюдську» точку погляду.

Такої точки кінець кінцем таки й нема, бо всяка точка мусить бути конкретна й індивідуальна, а того, що може дати рідна історія в сфері морального, соціально-виховуючого впливу, його безпосередності і власті над почуттям, не може таки дати ніяка інша. Тому було б невдячним ділом усунути її чи штучно зменшувати її місце і ролю в історичнім научуванні, тим менше, в історичнім вихованні в широкім значінні слова. Навпаки, се джерело мусить бути використане в повній мірі. З нього повинні бути зачерпнені можливо повно всі вартості, цінні з становища тих виховуючих ідей, які має висунути історичне научання. Рідна історія повинна бути розвиненою найбільш повно й деталічно, й на її матеріалі, найбільш близько і повно звіснім, повинна бути переведена та методична, формальна сторона вироблення історичного мислення – методології історії, котра в певних, найбільш простих формах мусить знайти місце і в програмі середньої школи.

Але сей, так би сказати, суб’єктивний центр рідної історії, з котрого глядач розглядається в загальній перспективі історії, треба ввести в історичну перспективу, дати йому відповідне місце і наділити глядача також і об’єктивними мірами й критеріями, щоб він міг пізнати, яке місце належить сьому свому в загальному, аби воно в його уяві не було ані занадто великим, ані занадто малим.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 270 – 271.