I

Михайло Грушевський

Всі науки, всі дисципліни як предмети научання, окрім тих формальних, які мають на меті треніровку мислі, пам’яті і комбінантивних здібностей, поділяються щодо свого завдання на дві групи. Одна має на меті уяснити людині її ролю в житті й його реальні обставини, друга має наділити її засобами для використування всіх умовин життя для свого добробуту. Одні дисципліни служать виключно першому завданню, другі другому, але ще частіше одні й ті самі дисципліни служать і першому, і другому завданню і відповідно до того подаються або з становища першого, яке можна б назвати теоретичним, або з другого, яке б можна назвати технічним.

Наука і научання в загальнім своїм розвитку, можна сказати, йшли від панування дисциплін теоретичних до збільшення ролі дисциплін технічних, які спочатку були простою, несистематизованою збіркою рецепт[ів] і тільки згодом діставали повне теоретичне обгрунтування й перетворялись в наукову систему. Сі технічні дисципліни і ті реальні науки, які служили їм теоретичною підставою, в наші часи здобувають собі все більше місце, все значнішу ролю.

Але в шкільнім вихованні все-таки панують науки теоретичні, і то найбільше місце займають дисципліни гуманітарні, які мають дати людині пізнання себе і своїх відносин до дооколичного світу, і се пізнання переводять, так би сказати, в проекції часу і простороні, в розрізах вертикальних і горизонтальних, в перспективах сучасного життя й його історії, яка, зрештою, вживається до помочі скрізь, для вияснення і усвідомлення сучасного становища, служить підставою його інтерпретації.

З сього погляду, у сім здійсненні античного рецепту – «пізнай себе», γνῶδι σεαυτόν, що й досі служить головним завданням научання, історія в різних видах і проявах займає дуже важне місце, властиво, просто-таки панує в нім, даючи змогу в процесі розвою пізнавати різні сфери людського єства. Попри се вона заховує також і досі незвичайно важне виховуюче значіння, яке за нею признавалось теж з тих часів, коли можна говорити взагалі про якесь виховування людини.

Вивчення діл предків становить предмет виховання ще в дуже ранніх стадіях культури, і в нім ясно виявляється завдання соціально-виховуюче. Пієтизм для сих діл служить нагородою предкам за їх заслуги й добродійства для потомків, підставою їх культу й переходить заразом в заохоту молодших поколінь до приподоблення славним предкам такими ж славними ділами.

Традиція являється заразом моральним стимулом, засобом соціального виховання. З неї вибирається в кожний момент особливо те, що ціниться в даній хвилі в соціальнім вихованні, себто що ціниться взагалі в соціальній роботі людини. Се робилось і робиться, часом більш свідомо, часом менш або й зовсім несвідомо, робилось завсіди і робиться досі, в силу того, що традиція являється підставою тої людської солідарності, на якій живе й розвивається саме громадське життя.

Історія в її примітивній, грубій формі являється кінець кінцем цементом, яким держиться всяке людське пожиття, всякий громадський зв’язок. І з сього становища вона мусить і тепер бути, і буде завсіди могутнім засобом громадського виховання, з котрим треба рахуватись, за яким треба слідити, направляти, давати до нього поправки, рахуючись з його впливами не тільки в школі, а й поза школою, бо кінець кінцем те, чого не дасть в сій сфері школа, людина шукатиме і знаходитиме поза школою. Се ми дуже добре знаємо на власнім досвіді і мусимо рахуватись з тим, що так воно буде й далі. Школа повинна дати з сього погляду те, чого треба життю. Коли вона того не даватиме, тим гірше для неї.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 267 – 268.