II

Михайло Грушевський

Научання історії в школі з сього погляду лишає дуже багато до бажання. Воно й тепер ще стоїть у власті старих традицій класичної школи XVIII в. і дуже поволі від них визволяється. Українська школа при перегляді шкільних планів повинна рішучо розірвати з сими традиціями і організувати науку історії на нових підставах. Дещо з сього погляду я хотів би тут висловити – се результати моїх помічень над наукою історії взагалі, а спеціально моїх роздумувань над планом підручника всесвітньої історії для самоосвіти під час моєї висідки й вигнання, коли я укладав свою «Всесвітню історію», видану недавно.

Перше, що я мушу підчеркнути, на се вказав я і в згаданій своїй книжці, се те, що розуміння науки історії все більше переходить на становище «історії людства», тимчасом як шкільне научання все ще фактично стоїть на старій позиції «вибраних народів». Воно дістало таку спадщину від античної історіографії, за взірцями котрої йшло від схоластичного середньовічного літописання, з котрого фактично вийшло і, властиво кажучи, не увільнилось від сих коли не поглядів, то навичок і по нинішній день.

Що подає школа сучасній людині? Історію вибраного Богом народу ізраїльського в виді так званої «історії Старого Завіту», історію античного світу, або властиво сказати, Атенської й Римської держав періоду їх розвитку і розцвіту, історію християнської церкви, історію своєї держави. Нарешті, історію германо-романського життя (головно державного) в середніх і нових віках.

Шкільні плани пробують часами вийти за межі сих традиційних циклів, ввести щось з-поза них, напр., історію Сходу, себто Єгипту, Вавилонії й Персії, історію Візантії, історію ісламу й халіфату, історію слов’ян, але се часом удається в деякій мірі, частіше не вдається зовсім, тому що при невеликім числі годин, уділених науці історії, і всяких інших обставинах шкільного научання приходиться налягати на те, щоб бодай ті головні, шкільною традицією вибрані й усвячені цикли, втиснути в голови учеників.

І коли учителі бувають путящі, і шкільна наука наладиться не зовсім лихо, то ученики вміють історію Мойсея, Давида і Соломона, знають Фемістокла й Перикла, хрестоносні походи, Лютера й Фрідріха Вел[икого]. Знають, коли говорити про школу російську, Івана Страшного, Петра і Катерину. Але мають дуже слабе поняття про Вавилон і Фінікію, Візантію і халіфат, слов’ян і угрів, і зовсім ніякого поняття про Індію, Китай, Середню Азію або американські культури.

Тим часом, як я вже сказав, історична наука все більш рішучо переходить на точку погляду історії людства. Вона цінить її цілу, в усіх часах і в усіх народах. Вона знає епохи більш або менш ефектні, блискучі, продуктивні і впливові в загальній еволюції людства, але епох безплідних і неінтересних з погляду сеї еволюції не знає. Робота людської мислі і уяви, людської організації, людської техніки йшла безнастанно, і з становища їх розвитку часто народи й епохи, полишені в тіні дотеперішньою шкільною наукою, мають великий интерес.

«Блискучі» епохи, роздуті літературною чи монументальною рекламою, взагалі більш або менш припадково висаджені на передню сцену історії, при ближчім розгляді показуються менш продуктивними, більш паразитарними, тимчасом як в забутих шкільною історіографією кутах часто виношувались і назрівали чинники (фактори) і течії, які потім мали величезне конструктивне значіння в історії людства.

Се одно. А друге те, що навіть дійсно важні й великі, продуктивні моменти в історії людства, на яких мусить бути дійсно скуплена увага учня чи взагалі того, хто знайомиться з історією, сі моменти чи епохи можуть бути відповідно оцінені й зрозумілі тільки в загальній перспективі знов-таки людського життя, даній в можливо широких розмірах часу і простороні.

Сю перспективу треба подати, розуміється, тільки як перспективу, як тло, в певній пропорції, щоб не розгубити увагу на дрібницях маловартих, до пам’ятання трудних і незносних, але в кождім разі вона невідмінно мусить бути. Інакше буде не історія, а хрестоматія виривків з історії людства і такою, власне, хрестоматією дуже слабко пов’язаних між собою або й зовсім не пов’язаних уривків, позволю собі сказати, й являється та історія, котрої вчить наша школа і з котрою виходить в життя наш інтелігент. Потім він, звичайно, не має вже змоги, а головно, охоти доповняти свої відомості, знов-таки тому, що той механічний, фрагментарний спосіб, яким йому подавались історичні відомості, не викликав у нього ніякого інтересу до тої великої, єдиної, незрівнянної епопеї, якою єсть похід людства до щастя і правди.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 268 – 269.