Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Порозуміння з неукраїнською революційною демократією

Михайло Грушевський

На сім становищі, що автономія України може бути проголошена тільки Рос[ійськими] Установчими зборами, далі стояла рос[ійська] революційна демократія, Тимч[асовий] уряд і його представники-міністри. Вони заявили, що готові піти назустріч найширшим домаганням українців щодо фактичного переходу управи краю до автономного крайового органу, вибраного У[країнською] Ц[ентральною] Радою, але формальне проголошення автономії не признають можливим, вважаючи його прерогативою Рос[ійських] Устан[овчих] зборів, і ставлять українцям з свого боку умовою, щоб вони зреклися й осудили самочинне здійснювання автономії поза легалізованими Тимч[асовим] урядом органами крайової власті.

Вони посилались на певний прецедент, готовий уже взірець того роду в управі кавказькій (чи закавказькій, вірніше сказати). Уже в самих початках революційного правління, в місяці березні, для управи сеї країни організовано місцевий найвищий орган, «Особый Закавказский комитет Временного правительства», зложений з депутатів Держ[авної] Думи: росіянина і представників місцевих національностей.

Сьому комітетові передано всю управу краю – права давнішого намісника кавказького; через нього Тимч[асовий] уряд зноситься з місцевими установами і з ним порозумівається про всякі заходи, що дотикають краю. За сі три місяці проба ся вповні себе оправдала в очах Тимч[асового] уряду: не вважаючи на всі складні національні, економічні й політичні умови краю, результати такого автономного правління, мовляв, були найкращі, і Тимч[асовий] уряд бажав приложите сей метод також і до України: передати виконавчому органові У[країнської] Ц[ентральної] Ради права крайової власті і представництво Тимч[асового] уряду на Україні.

Для сього треба було тільки, щоб У[країнська] Ц[ентральна] Рада з представницького органу національного, українського тільки, перейшла в орган всекрайовий, поповнений представниками неукраїнської революційної демократії. З тих інформацій, які міністри-делегати дістали по приїзді (28 червня) від неукраїнських київських організацій [Президіум У[країнської] Ц[ентральної] Ради від таких неофіціальних інформацій ухилився.], їм стало відомо, що се питання вже порішене і про нього не треба говорити. Дійсно, за кілька день перед тим на нарадах представників У[країнської] Ц[ентральної] Ради з неукраїнськими організаціями ся справа вже була винесена і принципіально прийнята, і щодо її полагодження не зіставалось ніяких важних сумнівів.

Відносини українців до неукраїнської демократії Києва за революційний час обійшли повний круг і в сей час наближалися до свого полагодження.

Вони почалися національним братанням в медовім місяці революції – вираз йому дали овації, зроблені революційними організаціями українським представникам під час Першої української маніфестації 19 березня. Одначе скоро після того поголоски, ширені чорносотенними кругами і контрреволюційною пресою против українства, встигли попсувати сей приязний настрій. Пішли розмови про заміри українців самовільно проголосити автономію України на Всеукраїнськім конгресі, скликанім на 6 квітня, і уставити федеративний устрій в Росії (!).

Не вважаючи на всю свою безпідставність, сі балачки нервували слабко ознайомлену з українським рухом київську демократію, і дійшло до того, що на зборах на сам Великдень один з визначніших представників соц[іалістичної] демократії погрозив українцям на такий випадок революційними штиками. Ся погроза, ще побільшена в усній передачі, викликала велике роздражнення в українських кругах.

Щоб поладнати се непорозуміння, Київський виконавчий комітет громад[ських] організацій запросив президію У[країнської] Ц[ентральної] Ради на конференцію в сій справі, і вияснення, дані нею, заспокоїли неукраїнські демократичні круги. Але антиукраїнська агітація, брехлива і неперебірчива, велася в анти-революційній пресі далі і, на жаль, захоплювала хвилями і пресу революційну, яка теж допускала різкі і нетактовні випади на українську адресу.

Пригода з українцями-вояками, що за кілька день по Всеукраїнськім з’їзді, зібравшися в Києві («на распределительном пункте»), домагались, аби з них сформовано український полк і вислано на фронт не інакше, як під українським прапором, підлила олію в огонь сих відносин. В неукраїнських кругах пішла з сього приводу тривога. Перед очима революційних комітетів встала страшна перспектива «оголення фронту»: що українці-солдати підуть з фронту, аби під приводом формування в українські полки сидіти в тилу й ухилятися від фронтової служби!

У[країнську] Ц[ентральну] Раду підозрівали в тім, що вона хоче опертися на військовій силі, починає формування української автономії від таких мало демократичних речей, як власна армія, і т. ін. Всі конференції й спільні засідання з сього приводу не привели до нічого, і У[країнська] Ц[ентральна] Р[ада], нарешті, відріклась їх з огляду на те недовір’я, з яким неукраїнські круги ставилися до неї.

Її обвинувачували в нещирім або хиткім поводженні, що коли вона не сама веде український військовий рух, то позволяє вести його непевним людям і т. ін. Російська преса, з невеликими виїмками, повела знову завзяту агітацію против українства. Тимчасом як чорносотенні листки все більше розпускали язика на безчесні вигадки про німецькі гроші в українськім русі, про зв’язки українців з Німеччиною, органи поступові і навіть соціалістичні дописувались до того, що називали український рух «поганим ділом», буржуазною вигадкою, обвинувачували українців в національнім шовінізмі, в роздробленні й ослабленні революційного діла і т. ін. Найвищої точки дійшли сі випади в середині червня, після проголошення Першого Універсалу У[країнської] Ц[ентральної] Ради і Ген[ерального] секретаріату, в котрім неприхильники побачили намір захоплення власті на Україні і не пожалували обвинувачень за се Ц[ентральній] Раді.

Все се робило настрій, і в київських організаціях йшло сильне вагання. Факти місцевого життя виразно показували, що серед загального розкладу і всяких контрреволюційних заходів тільки на У[країнській] Ц[ентральній] Раді можна опертись як на твердім авторитетнім організаційнім центрі нового ладу. Але неприхильне становище центр[ального] уряду (властиво, його кадетської частини, се виявилось потім, а тоді не було так ясно) і голоси преси, навіть демократичної, стримували неукраїнську демократію від рішучих кроків в сім напрямі. Характеристичним було, що, напр., при кінці мая на протязі кількох днів, в залежності від змінних вістей про зміст відповіді Тимч[асового] уряду на українські домагання, їх оцінка в київських неукраїнських організаціях перемінялася зовсім протилежно.

Одначе кінець кінцем грізні прояви продовольчого розладу і всякого іншого розруху на місцях привели київські революційні круги до переконання про невідмінну потребу залагодити розбрат з українцями. На конференції 26 червня справа об’єднання неукраїнських революційних органів з У[країнською] Ц[ентральною] Радою була принципіально порішена. Прийнято було, що представники неукраїнських організацій ввійдуть в склад Центральної] Ради, й зіставалось тільки порозумітися щодо деяких подробиць, напр., щодо пропорції, в якій буде переведене се поповнення, тої території, яку обійматиме діяльність сеї поповненої Ц[ентральної] Ради як крайового органу, і т. ін.

Мін[істр] Церетелі, приїхавши до Києва, взявся підтримати сю ідею об’єднання і допомогти її здійсненню на конференції з неукраїнськими київськими організаціями. Але справа, властиво, була рішена й так. Погляд міністрів-соціалістів, що поповнення Ради представниками неукраїнських меншостей мусить бути підставою признання за її виконавчим органом характеру публічно-правового, державного, міг тільки скріпити сей намір й прискорити його здійснення.


Примітки

…за кілька день перед тим на нарадах представників У[країнської] Ц[ентральної] Ради з неукраїнськими організаціями ся справа вже була винесена і принципіально прийнята… – загальні збори УЦР 25 червня 1917 р. при затвердженні Комісії з підготовки статуту автономії України відвели в ній 29 місць із 100 для представників національних меншин. 28 червня П’яті загальні збори УЦР розглянули проект постанови комісії в справі поповнення складу УЦР представниками національних меншин і затвердили його як свою резолюцію. Представникам нацменшин відвели 177 місць (див.: Там само. – С. 125,139-140).

Пішли розмови про заміри українців самовільно проголосити автономію України на Всеукраїнськім конгресі… – див. коментар до статті «В огні й бурі».

…київський виконавчий комітет громад[ських] організацій запросив президію У[країнської] Ц[ентральної] Ради на конференцію… – делегацію УЦР на цій конференції представляли М.Грушевський, Д.Антонович, В.Винниченко, А.Ніковський та ін.

Детально сутність та результати дискусії між «українським і київським центром» висловлює в своїх спогадах М. Грушевський, зазначаючи:

«Але коли він [голова виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій Києва, заступник міського голови М.Страдомський. – Упоряд.], відкриваючи збори, пояснив, що се зібрання має завданням вияснити і заспокоїти київське громадянство, стривожене чутками, що серед українців єсть замір проголосити автономію, а може, й самостійність України, – сей момент виклику на перехресний допит все-таки стирчав в сім інциденті настільки сильно, що я, першим відповідаючи на се питання, несвідомо з оборони перейшов в наступ. […]

Перше, ніж вияснити що-небудь з свого боку, ми хотіли б почути з боку київських організацій відповідь на основне питання – чи признають вони права українського народу на своє національне будівництво, чи признають право народу на своїй землі будувати своє життя» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 117-118).

…Пригода з українцями-вояками, що за кілька день по Всеукраїнськім з’їзді… – йдеться про створення 1-го Українського охочекомонного (добровільного) полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

Найвищої точки дійшли сі випади в середині червня, після проголошення Першого Універсалу У[країнської] Ц[ентральної] Ради… – див. коментар до брошури «Українська Центральна Рада й її Універсали: Перший і Другий».

…на конференції з неукраїнськими київськими організаціями – 28 червня 1917 р., в день приїзду до Києва, міністри Тимчасового уряду консультувалися з президіями київських виконкомів рад об’єднаних громадських організацій та робітничих і військових депутатів.

Наступного дня відбулося об’єднане засідання виконкомів рад і представників політичних партій за участю міністрів, де обговорювалося питання про ставлення загальноросійської демократії до угоди з Центральною Радою. З промовами на засіданні виступили І.Церетелі та О.Керенський. Засідання мало інформаційний характер і рішень не ухвалювало,

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 206 – 208.