Мова українська і руська
Михайло Грушевський
Переглядаючи справу українську на запитання Комітету міністрів, Академія наук головно уважала на два питання, тому що про се говориться часто невірно і баламутно:
Перше – чи правда, що українська мова – якась нова вигадка українців?
Друге – чи правда, що руська мова, котрою вчать у Росії, – се мова, спільна і великоросам, і українцям, «общеруська», як-то кажуть, має служити за рідну мову їм обом однаково, і нема через те, мовляв, причини, щоб українці розвивали свою українську мову, нею писали, друкували, учили?
Отже, насамперед пригадують на се, що українська мова не новина. В найдавніших писаних книгах, які тільки маємо – з XI віку, тому 800 літ і більше, як Ярославові сини в Києві панували, вже добре видно, що неоднакова була мова на Україні і в великоруських північних сторонах. Писали тоді книжною, слов’янською мовою, домішуючи з народного говору, і видко, що інший він був в українських сторонах, інакший у великоруських. З часом та народна мова все більше відмінялася, кожда в свій бік, і все менше ставала схожа між собою, і так виробилася теперішня українська мова і теперішня великоруська, що інакше звуть руською, московською, або кацапською. Українська мова така ж стара, споконвічна, як і великоруська.
В найстарших часах ті дві мови не тільки були ближчі між собою, але і до тої книжної мови, якою тоді писано. Вона була досить близька і зрозуміла народові чи в Києві, чи в Новгороді, і народна мова і там, і тут не так далеко ще від неї відбігала, як потім. Але дедалі народна мова все більше відбігала від сеї книжної мови, кожда в свій бік. Книжна мова силкувалася держатися вірно своїх старих церковних взірців, а народна відмінялася.
І так великоруська мова народна все більше різнилася і від народної української мови, і від своєї книжної, яка уживалася у тих сторонах. Через те книжна мова ставала все менше зрозумілою для народу. Ся стара книжна мова зісталася в церковнім уживанні (мова церковна, слов’янська); в письменстві ж, призначенім для народу, та всякім діловодстві для зрозумілості починають писати мовою, зближеною до народної, на Україні – до української, в великоруських сторонах – до великоруської.
На Україні така нова українська книжна мова починає свідомо ширитися в XVI віці, в Великорусі так само, і ще скоріше. Правда, і тут, і там учені люди (з духовних особливо) довго тягли до старої церковної мови та вважали, що тільки нею годиться писати про поважні речі.
Та живе життя все-таки брало перевагу над мертвою церковною мовою, народна мова входила все більше в книжне уживання, і заносилося на те, що поруч старої церковної мови розвинуться дві живі народні літературні (письменські) мови – одна великоруська, друга українська. Так воно б і сталося напевно, і не було б ніяких теперішніх суперечок, чи бути українській мові, чи ні. Та зайшли перешкоди, які припинили розвій літературної, письменської української мови.
Доля неоднаково служила мові українській і мові великоруській. Великоруській було легше. Великороси мали свою державу, мали повну змогу розвивати свою мову і письменство. Українці жили під Польщею і було їм з тим далеко тяжче. Але ще тісніш стало українській мові, як українську церкву піддано московському патріархові, після того, як Україна з’єдналася з Москвою. Московське духовенство завело цензуру над українськими книжками, а далі від царя Петра почалися заборони – заборонено друкувати книжки українською мовою, а в школах українських почали заводити великоруську мову.
Так ото саме тоді, як великоруська мова за царя Петра стала входити все в ширше уживання письменське, літературне, шкільне, а стара церковна мова зоставалася в уживанні тільки церковнім, разом з тим припинено розвій книжної української мови. Заводжувано всякі російські порядки на Україні, і з ними великоруська мова стала все більше поширюватися на Вкраїні, а книжна українська мова мусила завмирати.
Правда, не вигасла в українцях любов до своєї мови. Супроти нової книжної мови, яка заводилася на Україні, а була, як бачимо з того, зовсім не «общерусскою», а книжною великоруською, українці далі розвивають свою народну мову. Складають нею вірші, пісні, комедійки; але в світ те не виходило, не друкувалося. Тільки з кінцем XVIII в. стали появлятися перші друковані книжки українською мовою. Але виходило їх мало. Коли ж з 1850-х років українське письменство стало ставати на ноги, начальство задумало силою стримати його розвій, щоб великоруська мова панувала. Так, 1863 р. видано першу заборону на українські книжки, а 1876 р. вийшов указ, що майже заборонив зовсім українську мову, і був скасований тільки р. 1906.
Академія наук в своїй відповіді супроти тих заборон стверджує:
– що так звана «общерусская» мова не спільна мова великорусів і українців, а мова великоруська (с. 26);
– що поруч із нею зовсім «законно и естественно» з давен-давна розвивалася літературна українська мова (с. 28);
– що великоруська літературна мова не могла вдоволити українців і, не вважаючи на заборони, українська літературна мова розвивалася далі (с. 29 і 42);
– що всі заборони української мови тільки шкодили народові, його освіті і розвоєві (с. 40).
Велико важать сі виводи російських учених против всяких видумок на українське слово і українство. Сміло можна посилатися на них, коли приходиться споритися з сими видумками.
Примітки
Вперше опублікована в газеті: Село. – 1910. – 8 квітня. – № 15. – С. 1 – 2. Підпис: М.Грушевський.
Подається за другим виданням у збірці: Про українську мову і українську школу. – К., 1912. – С. 48 – 52.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 404 – 406.