7. В Києві

Михайло Грушевський

Честь Богу, хвала навіки війську Дніпровому,

Що з Божої ласки загнало ляшки к порту Висляному!

І ти, Чигирине, місто України, не меншую славу

Тепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву

Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця

Хмельницького чигиринського, давнього запорожця!

Бог би указав і війську подав, аби їм справовав,

Ажеби покорних од рук оних гордих аби ратував!

Учини ж, Боже, усім нам гоже, аби булавою

Військо було славне, всьому світу явне за його головою.

(Старинна вірша на честь Хмельницького)

Хмельницький тішився, що здобуде те, чого бажав, – права і вольності козацькому війську і вірі православній. Починаючи повстання, він на гадці мав кривди козацькі і хотів їм поправи. Закликав і селян до повстання, – бо селяни, пристаючи до війська козацького, доступили б і козацьких прав; а головно тому підіймав їх, що козацтву треба було селян до помочі. Про те, щоб поправити долю усього селянства й усього народу, Хмельницький тоді ще не думав. І, пишний надіями на ліпше життя і буйний розріст козацтва, їхав він з-під Замостя до старої столиці України – Києва.

Київ за попередні століття був сильно підупав через напади татарські; країна навколо спустіла, і сам він став бідною кріпостю на пограниччі, де, крім вояків та слуг старостинських та кількох великих монастирів, мало що животіло. Доперва, як козаччина загородила татарам дорогу на Україну, і в Києві почало оживати колишнє життя. А що козаччина під оборону свою брала також і віру православну, то сюди почало переходити і православне життя церковне, тікаючи від утисків, які воно по інших сторонах від поляків тоді терпіло. Кілька учених монахів з Галичини – Єлисей Плетенецький і Захарій Копистинський, що один по однім були архімандритами Печерської лаври, Йов Борецький, що був митрополитом, й інші, за поміччю свого земляка галичанина гетьмана Петра Сагайдачного, положили міцну основу під освічене, культурне життя: завели друкарні, школи, братство для оборони української народності і віри, почали збиратися сюди учені люди, почали виходити книжки, і Київ став новим культурним осередком (центром) українського національного життя.

Хмельницький досі осторонь стояв від цих київських кругів. Але тепер, як він перед Різдвом приїхав до Києва з походу, стрінув його Київ бучно-гучно. «Не в два, а в десять раз більшу честь йому показали, ніж своїм воєводам!» – сердито записує сучасник-шляхтич. Митрополит Сильвестр Кос[ів] з патріархом єрусалимським Паїсієм, що тоді пробував у Києві, і з іншим духовенством виїхали назустріч Хмельницькому далеко за місто; сила народу зібралася й радісно вітала гетьмана: школярі і студенти приймали його віршами, «ораціями та аклямаціями», називали його Мойсеєм, що народ український висвободив з кормиги польської, як Мойсей з єгипетської; величали спасителем і хранителем України, Богом їй даним і на знак того Богданом названим. По сій параді Хмельницький в’їхав на замок київський поруч з патріархом, в його санях, при громі гармат і радісних криках народу.

З патріархом, митрополитом та іншим духовенством він потім часто і довго розмовляв сердечно, і тут уперше відкрилися йому очі на те, що робив він і що міг зробити для України, для свого народу. Досі він мав на гадці кривди й потреби козацтва, але з-за козацтва виступала сила народна, всі верстви українського народу, що з радісними, повними надії, очима зверталися тепер до славного побідителя поляків, простягали до нього руки, благаючи визволення «з іга лядського єгипетського». Патріарх і інше духовенство, з яким вів розмови Хмельницький, налягали головно, розуміється, на оборону православної віри. Але віру тоді нерозривно зв’язували з народністю: оборона православної віри була обороною української народності. Патр[іарх] Паїсій благословляв Хмельницького на боротьбу за православну віру та прирівнював до Константина Великого, що став великим покровителем християнської церкви; і заразом, як кажуть сучасники, називав його князем Русі (України), головою Української держави.

Сими намовами патріарха і сердечними розмовами з ним Хмельницького польські комісари поясняли ту переміну, яку помітили в Хмельницькому, коли приїхали до нього по Різдві для переговорів. Але, крім того, діялося навколо інше неодно таке, що підіймало його дух і надії. Сусідні держави із здивуванням придивлялися до його побід над Польщею, тоді ще такою сильною і могутньою. Бачили в нім політичну силу, шукали його приязні і союзу. Польські комісари, приїхавши, застали у Хмельницького посланців від царя і угорських послів (від воєводи семигородського Ракочія); вів зносини Хмельницький також з Туреччиною, з Волощиною, а згодом ввійшов у порозуміння ще з Швецією. І бачив, що може знайти в потребі поміч собі і підмогу в інших володарів.

Отже, коли приїхали комісари від короля, – Кисіль, що саме дістав від короля воєводство Київське, та його брат і інші, – помітили вони в Хмельницькім велику переміну. Як перед тим він був неохочий до війни, так тепер все на Україні до нової війни готувалося. Козаки сушили сухарі, виливали кулі, припасали порох. Орда стояла напоготові коло границі Київщини. Хмельницького комісари застали в Переяславі. Привезли йому ласкаву грамоту королівську, де король давав йому титул гетьманський (досі так тільки називали козацьких вождів, а властивий їх титул був «старший війська запорозького», а гетьманами титулувалися начальники війська польського та литовського). Привезли клейноди гетьманські: дорогу булаву, висаджену туркусами (бірюзою), корогву з білим орлом (польським гербом) та іменем королівським, труби і бубни срібні.

Хмельницький прийняв комісарів серед круга військового з старшиною: стояв під бунчуком, в червонім альтембасовім (парчовім) кобеняку. Коли Кисіль почав мову і згадав про ласку, яку король має до війська козацького, закричав полковник Джеджалий: «Король як король, але ви, королев’ята, князі, багато броїте – і наброїлисьте! І ти, Кисілю, кость від кості нашої, відірвався від нас і пристаєш з ляхами!» Хмельницький теж ніякої особливої утіхи не показав. А на обіді, до себе запросивши комісарів, таки вже й зовсім неприязно і гнівно почав говорити у відповідь на слова Кисіля, що почав оповідати, як-то король сповняє всі бажання Хмельницького: привертає давні вольності козацькі, побільшує число козаків, дає свободу вірі православній. А на пізніших розмовах Хмельницький таки й просто заявив, що тепер уже не хоче миритися з Польщею і ніяких від неї ласк не потребує:

«Був час зо мною трактувати, як мене Потоцький шукав за Дніпром. По Жовтоводській і Корсунській іграшці – був час. Під Пилявцями і Константиновим – був. Наостанок під Замостям і як я від Замостя йшов до Києва 6 тижнів – ще був. Тепер уже на се часу нема. Я доказав, про що не мислив зразу; тепер докажу, що тепер намислив. Визволю з лядської неволі руський (український) народ увесь. Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру. Поможе мені в тім весь народ, по сам Люблін, під Краків, і я народу не відступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, підбивши селян, не вдарили на козаків, матиму їх 200, 300 тисяч», – казав Хмельницький комісарам.

«За границю війною не піду, на турчина і татарина шаблі не подойму! Досить маю тепер на Україні, на Поділлі й Волині. Досить простору, достатку і пожитку в землі і князівстві моїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» І дуків, і князів туди загоню! А як будуть за Віслою брикати, знайду я їх і там певно! Не стане мені на Україні нога жодного князя або шляхетки: а схоче котрий з нами хліб їсти – нехай війську Запорозькому буде послушний!»

«Малий я і незначний чоловік, але з волі Божої став я самовладцем і самодержавцем руським (українським)!»

«Лядська земля згине, а Русь (Україна) буде панувати! – скоро, ще сього року!»

Даремно Кисіль хотів відвести Хмельницького від таких замірів та привести до згоди з Польщею. Хмельницький не хотів згоди, бо знав, що Польща однаково не згодиться на те, чого він тепер хотів, – щоб увесь народ український став свобідним, незалежним, сам собою правився, і нога польського пана та жидівського орендаря на українській землі не ступила. Комісари, побачивши, що нічого не вдіють, замовчали, вже не спорилися, притакували на все, що Хмельницький казав, аби тільки ціло з рук його вийти. І поїхали, несучи королю і Польщі вість, що з Хмельницьким мусить бути нова війна.

Примітки

…Учини ж, Боже, усім нам гоже– цитата з «Пісні про Миколая Потоцького і козацькі перемоги». Опубл. у виданні: Українська література XVII ст. Синкретична писемність, поезія, драматургія, белетристика / Упор. В.Крекотень. – К., 1987. – С. 279.