12. Смерть Хмельницького

Михайло Грушевський

Зажурилася Хмельницького сідая голова,

Що при йому ні сотників, ні полковників нема:

Час приходить умирати.

Нікому поради дати…

Десяте літо пролетіло з часу, коли малий сотник чигиринський пішов проломом проти життя і людей добувати правди і волі собі і своєму Війську славному Запорозькому – кинув зруйноване батьківське гніздо і пустився на бистру хвилю Дніпрову – або здобути, або [в]дома не бути. Хвиля народного життя піднесла його високо-високо, як не підносила нікого. І десять літ він сильною рукою тримав свій човен на верхах тих страшних рвучих хвиль, що в млі ока готові були пожерти його і його рідних і близьких. Скільки разів приходилося йому за той час заглядати смерті в очі, скільки разів приходилося думати йому: «Чи випливу? Чи не переверне мене ся хвиля – фортуна воєнна, зрадлива або хистка ласка народна?» Скільки разів прийшлося йому бути і на коні, і під конем! Скільки разів підіймалася на нього буря гніву козацького, невдоволення народного! Скільки разів пробували проти нього висунути якогось іншого охотника до булави, що постарався б скинути з сідла старого Хмеля!

І не тільки за себе, за свою голову приходилося тривожитися. З того часу, як весь народ український вложив у руки Богдана свої надії, жалі й страхи, назвав його своїм батьком, своїм Мойсеєм, свободителем богоданним, – Хмельницький мусив ще більше, ніж собою, журитися долею свого народу, що положив на нього свою будучність, своє життя і смерть. І як тяжко було запевнити йому життя, розвій, щастя! Ніколи ні перед тим, ні потім не підіймалося навколо України такої політичної бурі. Польща, Московщина, Туреччина, Швеція, Крим простягали свої руки по українські землі, дивлячись на них, як на свою здобич, бо не сподівалися, щоб український народ спромігся на самостійне життя по стількох віках поневолення. Крим, Волощина, Угорщина виступали то союзниками, то ворогами. Венеція силкувалася втягнути Хмельницького у спілку на турка. Цісар німецький заходився мирити Україну з Польщею… І ся обстанова мінялася раз у раз, наче у театрі, – війни, союзи, замирення, розриви. Політика змінялася так раптово, що незвичайно тяжко було радити в ній. А сама розбурхана маса народна, сі сотні тисяч козаків, ся маса селянства, що сподівалася сповнити те, про що мріяла сама ще так неясно для себе самої! Як тяжко було тримати то все в руках, вести його за собою, стримувати від несподіваних, непоправних вибухів…

Саме особисте, домашнє життя Хмельницького з сих років повне було трагедій, про які тільки деякі глухі вістки до нас долітали. Оповідають, що він вернув собі назад ту стару коханку, що відбив йому був Чаплинський, оженився з нею, а потім за зраду казав її вбити і знову потім утретє оженився. Менший син згинув під панськими канчуками, старший – під ворожими кулями. І зістався старому батькові сам Юрась, хоровитий і недотепний хлопець, з котрим не знати було що зробити.

Таке було се життя – бурхливе, тяжке, нестерпне… Близькі люди, що бачили Хмельницького грізним, веселим, пишним, – були свідками і того, як лютував він, як ранений звір у гніві або безсилій злобі, як гризли його тривога і жаль. Часто запивався він сильно і довго, аби відогнати тяжкі думки, що його обсідали, аби відірватися від того, що гнітило його неодступно. Сильна, залізна натура зносила до часу се скажене життя, але не витримувала вже далі. Похід в Галичину літом 1655 р. був останнім походом старого гетьмана, потім він став все більше упадати на силах і здоров’ї. В 1657 р. старий гетьман уже рідко вставав з ліжка і тільки часами міг приймати сторонніх людей у себе, а московському послові – воєводі Бутурліну казав, що збирається в похід на татар, але візьме з собою в дорогу й домовину, бо чує близьку смерть.

Передчуваючи близький кінець свій, дуже журився Хмельницький, що буде по нім на гетьманстві. Не без того, що колись мріялось йому, як передасть він гетьманську булаву свому родові, – коли перед його очима був ще сміливий, прудкий Тиміш. Юрасько, молодший син, мало був здатний до того, а проте не тільки батько, а багато й між старшиною і в війську бажали бачити на гетьманстві Хмельниченка. «Аби тая слава була, що Хмельницький гетьманом», – казали. Аби далі світило те ім’я, найславніше ім’я, яке було коли-небудь в козаччині.

Тим більше, що між полковниками та іншою старшиною і не було такого, на кім би спочили очі й гадки всіх, як на вірнім і гіднім наступнику славного Богдана. Були між ними славні вояки, як Іван Богун або Іван Нечай, були мудрі політики і дипломати, як Іван Виговський. Але не було чоловіка, який би з воєнним хистом і політичними здібностями лучив би такий вплив, мав би таку вагу і віру в людях, як Богдан. Не знайшлося такого за ціле століття пізніше. І військо боялося, щоб між Богдановими полковниками не виникла сварка за булаву. А до того, може, й хотіло потішити свого «батька козацького» на ложі смертельнім. І забажало мати по Богдані своїм гетьманом Юраська. Стара дума се так оспівує:

Ей зажуриться, заклопочеться Хмельницького старая голова.

Що при йому ні сотників, ні полковників нема.

Тільки пробував при йому Іван Виговський –

Писар військовий, козак лейстровий.

Од своїх рук листи писали,

По городах по полкових, по сотенних розсилали:

То сотники, полковники як їх прочитали,

Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скоріш прибували

То гетьман добре їх приймає, словами промовляє:

«Панове молодці, добре ви дбайте,

Собі гетьмана наставляйте,

Бо я стар, болію, більше гетьманом не здолію!

То велю я вам межи собою козака на гетьманство обирати,

Буде межи вами гетьманувати, вам козацькі порядки давати».

Тоді то козаки стиха словами промовляли:

«Пане гетьмане Хмельницький, батю Зинов наш чигиринський!

Не можемо ми самі межи собою козаками гетьмана одібрати,

А бажаємо од вашої милости послихати.

Оттоді-то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Єсть у мене Іван Виговський, котрий у мене двадцять літ

за джуру пробував,

Всі ті козацькі звичаї познав:

Буде межи вами козаками гетьманувати,

Буде вам козацькі порядки давати».

Тоді-то козаки стиха словами промовляли:

«Пане гетьмане Хмельницький, батю Зинов наш чигиринський! Не хочемо ми Івана Виговського –

Іван Виговський близько ляхів, мостивих панів, живе,

Буде з ляхами, мостивими панами, накладати,

Буде нас, козаків, за невіщо мати».

Тоді-то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Коли не хочете Виговського, єсть у мене Павло Тетеренко». –

«Не хочемо ми Павла Тетеренка, а хочемо ми сина твого,

Юрася молодого,

Козака лейстрового!» –

«Він, панове молодці, молодий розум має,

Звичаїв козацьких не знає!» –

«Будем ми старих людей біля його держати,

Будуть вони його научати, будем його добре поважати,

Тебе, батька нашого, гетьмана споминати!»

То Хмельницький зачував, великую радість собі мав,

Сідою головою поклін оддав, сльози проливав.

Оттоді-то козаки добре дбали: бунчук, булаву покладали,

Юрася Хмельниченка на гетьманство настановляли;

Тоді із різних пищаль погримали,

Хмельниченка гетьманом поздоровляли.

Батьківське серце взяло гору над гетьманським розумом. Хмельницький тішився ласкою козацькою, радів, що в руки синові передає булаву; хоч нетяжко було вгадати, що молодому, слабому, недотепному хлопцеві не понести її в таку важку хвилю. «До булави треба голови», – казали, – а що ж уже сказати про булаву Богданову, про гетьманування під таку скрутну годину? Не доріс до неї Юрась, і багато халепи вийшло потім з його гетьманства.

Але Хмельницький тішився і останніми місяцями пильно наставляв сина-гетьмана на всяку гетьманську справу, брав його до нарад з старшиною і чужими послами та представляв його чужостороннім послам (від послів цісарських, що мали прощальну розмову з Хмельницьким в початках квітня, ми й знаємо, що тоді вже Юрась був вибраний гетьманом).

Останні місяці життя старого гетьмана були зайняті дуже трудними переговорами з Москвою, Швецією, Угорщиною. Польський король знову прислав послів намовляти Хмельницького, щоб привернув Україну назад до Польщі, але з автономними правами, то значить, що Україна мала б уже сама правитися собою в своїх місцевих справах, мала б свій скарб, своїх осібних міністрів (як потім сі самі посли й договорилися з Виговським).

Хмельницький не відмовляв, але самостійність українську він хотів забезпечити не союзом з Польщею, а поза нею. Саме виробляв він союзницький трактат з Швецією, що мав забезпечити Україні в усій її цілості політичну самостійність, – щоб усі українські землі стали окремою і нікому не підвладною державою (саме перед смертю Хмельницького прибув шведський посол повномочний для уложення сього трактату, але підписано сей трактат уже по смерті Хмельницького).

Московський посол, з одного боку, а цісарський, з другого, дуже наставали на Хмельницького, щоб він розійшовся з шведами й уграми та не чіпав Польщі. Але Хмельницький їх не хотів слухати.

На початку 1657 р. Швеція, Угорщина й Україна на спілку розпочали були війну проти Польщі. Угорський князь Ракочій пішов на Варшаву і там зійшовся з шведським королем. Хмельницький послав київського полковника Ждановича з трьома полками.

Сей похід мав визволити Західну Україну від поляків і прилучити її до козацької України. Хмельницький мав уже перед очима будучу Україну, свобідну і незалежну. Кілька тижнів перед смертю видав він свій привілей шляхті Пінського повіту (в Поліссі прип’ятськім, на краю української землі, в теперішній губернії Менській). Шляхта ся піддалася Хмельницькому, і той надав їй різні права, які вона буде мати, належачи до України під властю гетьмана українського.

Але з походу прийшли невеселі вісті. Ракочія поляки побили і напустили на нього татар; він з біди мусив помиритися з Польщею. А найприкріше для Хмельницького було, що у війську Ждановича виявився непослух: козаки, прочувши, що старий гетьман вмирає, і боячися нової завірюхи, казали, що вони не хочуть воювати Польщу проти царської волі; просили московського посла, що їм стрівся, аби переказав се в Москві. Жданович, побачивши такий непослух і непорядок, через се завернувся з походу.

Хмельницький був дуже тим розгніваний і розжалений. Покликавши перед себе Ждановича, він так роздражнився, що вдарив його параліч і відібрало йому мову.

По тім старий гетьман прожив всього шість день, і 27 червня його не стало.

Ховали його пізніше, як з’їхалися полковники і вся старшина, і поховали в його церкві св. Іллі в Суботові.

То не чорні хмари ясне сонце заступали,

Не буйнії вітри в темнім лузі бушували,

Козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали.

Напис на табличці в церкві Суботівській показує те місце, де був похований Хмельницький, але костей його там нема. Як поляки кілька літ пізніше здобули Чигирин в переході, Стефан Чарнецький, їх начальник, казав викинути кості Богданові на глум і наругу. Та наругу і неславу зробив тільки собі і землякам своїм тим, що наругався з мертвого тіла чоловіка, котрого не міг подолати, коли він був живий.

А пам’ять Богданова зосталася навіки живою і дорогою в війську козацькім і в народі українськім.

Народ український не забув Богданові того добра, що хотів для України славний гетьман. Він оспівав Богданові діла в піснях і думах, як ні одного з гетьманів. Він доніс сі пісні і думи до наших часів, як не доніс такої пам’яті ні про кого і ні про що в усій історії українській!

Його слава козацька, молодецька не вмре, не поляже,

Та буде вона славна поміж друзями-молодцями

Однині й довіку!

Примітки

Зажурилася Хмельницького сідая голова– цитата з «Думи про смерть Богдана Хмельницького». М.Грушевський у «Історії України-Руси» (К., 1997. – Т. IX. – Кн. 2. – С. 1370 – 1373) подав цю думу повністю у двох редакціях, записаних М.Цертелєвим та А.Метлинським (див.: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб., 1819. – С. 44 – 47; Метлинский А. Народные южнорусские песни. – К., 1854). Він вважав її важливим джерелом про смерть Хмельницького та мотиви обрання його сина Юрія на гетьманство. М.Грушевський висловив здогад, що ця дума могла бути «офіційною інформаційною п’єсою, реляцією, пущеною в маси для відповідного її освідомлення» (Там само. – С. 1373).

…Оттоді-то козаки добре дбали– цитата з «Думи про смерть Богдана Хмельницького», перше видання: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб., 1819. – С. 44. Див. також: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. IX. – Кн. 2. – С. 1373.

То не чорні хмари ясне сонце заступали– цитата з варіанта «Думи про смерть Богдана Хмельницького», див. перше видання: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб, 1819. – С. 44. Грушевський подає аналіз цього фрагмента пісні, вважаючи його витвором сучасника епохи романтизму на початку XIX ст. «Але як справедливо було одмічено (Грушевська К. Передмова // Українські народні думи. – С. 101), якраз не автентичні, народні твори, а складені в духу романтичного відродження підробки під пародию поезію знаходили найвишчу оцінку в літературі, і процитована строфа таки більше підходить під ходячу романтику другого десятиліття XIX віку, ніж під справжній думовий стиль» (ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. IX. – Кн. 2. – С. 1474).

Його слава козацька, молодецька не вмре, не поляже – цитата з «Думи про смерть Богдана Хмельницького». Опубл. у виданні: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1875. – Т. II. – С. 29.