4. Жовті Води і Корсунь

Михайло Грушевський

Розлилися круті бережечки по роздоллі,

Пожурились славні козаченьки у неволі.

Гей ви хлопці, ви добрі молодці, не журіться,

Посідлайте коні вороні, садовіться!

Та наберем червоної китайки та на славу:

Гей, щоб наша червона китайка не злиняла,

Та щоб наша козацька слава не пропала,

Гей, щоб наша червона китайка червоніла,

А щоб наша козацька слава не змарніла.

Гей у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна засмутилася.

А ми тую червону калину та піднімемо,

А ми ж свою славну Україну розвеселимо!

Про рух на Запорожжі до поляків доходили тільки неясні чутки. Трудно їм було щось довідатися, бо перед ними таїлися, а співчували козакам. Так завжди бувало, що козаки все знають, що поляки роблять, а поляки про козаків не знають нічого. Про них ніхто не виговориться, не зрадить. Як і впаде в польські руки який козак, то хоч на огні печи, хоч на які муки бери, – нічого не скаже. Замучать на смерть, а нічого не довідаються. Хіба умисно набреше, аби змилити, з пуття збити.

Проте пани польські на Україні і з того, що бачили та чули навколо себе, почали тривожитися й кликали гетьмана польського Миколу Потоцького, аби з військом прибував на Україну, боронив їх від козаків, якби повстали. І Потоцький сам, хоч дещо тільки знав про Хмельницького, тримався обережно. Казав позабирати гармати з міст і замків, ближчих до степу, щоб не забрали козаки, і у людей велів шукати зброю і відбирати. У самих маєтностях Вишневецького, в Лубенщині, багато тисяч рушниць та самопалів по людях забрано. Полки козацькі реєстрові Потоцький поставив по границі: в Черкасах, Каневі, Корсуні, Богуславі, і на весну збирався йти на козаків.

Король відводив його від сієї гадки, радив краще пустити козаків на море, аби тим зайнялися, а Хмельницького ласкою до себе привернути. Потоцький, чинячи волю королівську, писав до Хмельницького, але той одповів, що тоді з Запорожжя вийде і воювати не буде, як вернуть війську козацькому давніші права, – щоб не були поляки над ними старшими, а вони самі собі старшину вибирали. Сього Потоцький не хотів позволити (та й не міг на свою руку того зробити) і постановив іти походом, щоб не пустити Хмельницького на Україну, аби народу не бунтував.

Скоро по Великодні послав Потоцький перед себе свого сина Стефана з польським військом кінним і з частиною реєстрових, а Дніпром, байдаками – решту козацьких полків реєстрових. Сам збирався іти слідом за ним з своїм помічником, гетьманом польним Калиновським. Було з Стефаном Потоцьким 2000 польського війська, окрім козаків, а з гетьманами польськими тисяч шість, самих вояків (а друге стільки бувало їх «пахолків», джур, всякої служби, так що можна все рахувати удвоє).

Молодий Потоцький, хоч мав при собі старих і досвідчених дорадників, сміло і необачно пустився в степи. Хмельницький, маючи про все добрі відомості, дав йому йти свобідно, аж за Жовтими Водами, в глибокім степу стрілися поляки з передніми полками козацькими. За порадою своїх старших товаришів Стефан Потоцький заложився тут табором і послав до батька вісника, просячи прибувати. Хмельницький забавляв його легкою бійкою, а тим часом мав око поки що на реєстрове військо козацьке, що йшло Дніпром. У тім війську було багато людей, що всією душею до повстання тягнули. Коли військо прийшло під Камінний Затон, один з них ухопив корогву й почав кликати козаків на чернецьку раду. Козаки збіглися на раду й почали кричати, що не будуть з Хмельницьким воювати, бо він стоїть за віру православну і за вольності козацькі. Окричали собі старшим Кривулю і порішили йти на польське військо разом з татарами. Почувши се, Ілляш, старшина, вірний полякам, кинувся був з рушницею на привидцю того бунту, але тут козаки кинулися на нього, почали його бити обухами й забили на смерть. Побили й інших старшин, що з поляками трималися. А декотрі до козаків пристали. Між іншими й Кричевський – і потім був полковником козацьким.

Зараз послали до Хмельницького. Він забрав до себе сих реєстрових козаків і з ними вдарив ще з більшими силами на польський табір, на Стефана Потоцького. Татарське військо трималося досі здалека, чекаючи, що з того буде. Тепер, як реєстрові козаки пристали до Хмельницького, і Тугай-бей набрав надії, що козаки візьмуть гору, і постановив їм помагати. Другого дня поляки, ані гадки не маючи, виступили з табору на козаків – аж раптом з другого боку несподівано побачили навпроти себе орду татарську.

Впало в них серце відразу, стали тікати назад до табору куди видко. Реєстрові козаки, що були з Потоцьким, перекинулися до Хмельницького. Навіть драгуни, набрані також з українців, тільки перебрані на німецький спосіб, почали кидати поляків та переходити до козаків. Страх великий напав на поляків. До того й надія на поміч від гетьманів пропала. Козаки переловили їх посланців і на глум показували полякам перехоплені листи. Надумав Потоцький миритися, послав своїх послів до Хмельницького. Хмельницький довгенько держав їх у себе, бо йому не спішно було; а полякам вже ніяк довше триматися. Доходив уже третій тиждень, як сиділи вони тут, в степу, проїлися, і припасу не ставало. Нарешті Хмельницький каже, що пустить поляків, тільки аби гармати йому віддали. Просили присягнути на те – присягнув.

Поляки віддали гармати й пішли назад як не пишні. Хмельницький за ними. Аж на дорозі, під Княжими байраками, – гвалт! військо! – а то татари на польських недобитків налетіли. Мусив Потоцький знов табор ставити, пробувати боронитися. А тут його з власних гармат як почнуть пражити! До того місце безводне, коней прийшлося самим з табору вигнати. Не можна було триматися. Татари ударили знову – хто поліг, кого живого взяли. Стефана Потоцького тяжко раненого повезли на Запорожжя, але на дорозі він помер. Про комісара Шемберка, що знущався над козаками, як старшував над ними, кажуть, що голову йому відрубали і так на тичці носили.

Було се 6 мая 1648 p.; перша велика побіда козацтва над поляками.

Тоді то у святий день у божественний, у вівторник,

Хмельницький козаків до сходу сонця пробуждає

І стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі-молодці,

Прошу я вас, добре дбайте, од сна уставайте,

Руський Отченаш читайте,

На лядські табуни наїжджайте,

Лядськії табури на три части розбивайте,

Ляхів, мостивих панів, у пень рубайте,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте –

Віри своєї християнської у поругу на вічні часи не подайте!»

Оттогді ж то козаки, друзі-молодці, добре дбали,

Од сна уставали, руський Отченаш читали,

На лядський табур наїжджали;

Лядськії табури на три части розбивали,

Ляхів, мостивих панів, у пень рубали,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,

Віри своєї християнської у поругу на вічні часи не подали, –

оповідає стара дума.

А старий Потоцький з Калиновським тим часом, не маючи вісті від сина, пішов був його слідом і дійшов вже був під Чигирин. Але поміркував, що воно, мабуть, щось негаразд на степу діється, коли до нього вісті не доходять, і спинився.

З Кодака дістав звістку тільки, що реєстрові до Хмельницького пристали, ті, що Дніпром їхали: два вояки, що з гарматою були, прибігли і сповістили. З того міркував Потоцький, що, мабуть, і з його сином недобре. А хоч як гірко йому було лишати сина в степу, та боячися, щоб, вирвавшися так далеко, не вскочити в халепу, мусив вертатися.

Повернув від Чигирина назад. Посумніли польські вояки, що сподівалися легкої слави, легкої побіди над козаками. Насміхалися потім з гетьманів, що в каретах на козаків вибралися, пиячили в поході, з дівками забавлялися і на коней сідати не хотіли, щоб з козаками битися, – казали, що нагайками їх поженуть. А тут прийшлося завертатися перед козаками. По-тоцький казав міста і села по дорозі палити, припаси нищити, щоб козаки не поживилися. Польське військо почало міста грабувати, людей розбивати і тим ще більше людям жалю додавало.

Під Черкасами притягнувся один шляхтич-недобиток з-над Жовтих Вод і оповістив про все, що сталося. Жаль і страх впав на польське військо. Потоцький з жалю напивався горілкою: грозився помстити над козаками, як мстився по бунті 1637 p., саджаючи їх на палі без числа. Але не хотів слухати Калиновського, що радив іти проти козаків. Казав іти назад. Проминули Корсунь, аж тут прийшла вість, що Хмельницький вже зовсім близько підходить з татарською ордою. Сполошилися, спинилися, стали табор закладати між Корсунем і Стеблевим коло старого валу, на місці дуже недобрім. Не було часу ні місця вибрати, ні табору добре укріпити, бо козаки вже надходили. Побачивши, яке велике військо козацьке наступає, поляки злякалися. Козаки, які впали їм в руки, казали, що козацького війська є вже 47 тисяч і що день, то нові ватаги прибувають: одного дня, казали, 15 тисяч прибуло!

Правда, як козацьке військо вже на Україну, між села і городи вийшло з степів, то з усіх боків сила-силенна людей до нього почала стягатися, хоч і не так, може, як ті козацькі бранці казали. На раді воєнній рішили начальники польські кинути се таборище і йти далі. Але козаки довідалися про се й на дорозі, в Гороховій діброві, куди польське військо мало йти, поробили засіки, викопали рови і поставили свої гармати в укритім місці. Другого дня, 16 мая, польське військо рушило, нічого не знаючи, і козаки тільки здалека його проводжали. Але як у ту діброву польське військо зайшло, так як у матню вскочило. Вози, гармати позастрягали в болоті, в ровах, в засіках. Козаки з усіх боків напали, з гармат почали поляків пряжити. В полуднє зачалася битва, а до вечора нічого від польського війська не лишилося: табір козаки розбили, гармати побрали. Тут поляки кинулися врозтіч, хто куди міг пробитися. Але втікло мало, і то більше служба та джури. Значних козаки не пускали, ловили, брали в неволю. Взяли й обох гетьманів, Потоцького і Калиновського, і Хмельницький подарував їх Тугай-беєві:

Тоді козаки ляхів доганяли,

Пана Потоцького піймали, як барана зв’язали,

Та перед Хмельницького гетьмана примчали;

«Гей, пане Потоцький, чого у тебе розум жіноцький?

Не міг єси в Кам’янці Подільці пробувати,

Печеного поросяти, куриці з перцем

та з шапраном уживати,

А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати

І житньої соломахи з тузлуком уживати!

Хіба велю тебе кримському хану дати,

Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!..»

Примітки

…Гей у лузі червона калина похилилася – цитата з української народної пісні «Розлилися круті бережечки». Опубл. у виданні: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. П.Павлій, М.Родіна, М.Стельмах. – К., 1955. – С. 48. У часи Першої світової війни в переробленому вигляді чотири останні рядки використали як основу для нової відомої пісні, що стала гімном Українських січових стрільців, символом майбутнього національного відродження, див.: Черепанин М. Музична культура Галичини: друга половина XIX – перша половина XX ст. – К., 1997. – С. 323.

…Ляхів, мостивих панів, у пень рубали – цитата з «Думи про Хмельницького та Барабаша». Опубл. у виданні: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб, 1819. – С. 41; див. також: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. П.Павлій, М.Родіна, М.Стельмах. – К., 1955. – С. 96.

…І житньої соломахи з тузлуком уживати– цитата з української народної думи «Перемога Корсунська». Опубл. у виданні: Українські народні думи. Тексти / Упор. В.М.Гацак. – К., 1972. – С. 278.

Ой, той то Хмельницький, що ляхів рубає. / Чи не той то хміль, що у пиві кисне! / Ой, той то Хмельницький, що ляшеньків тисне – цитата з «Думи про Хмельницького та Барабаша». Опубл. у виданні: Цертелев Н Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб, 1819. – С. 43; див. також: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. П.Павлій, М.Родіна, М.Стельмах. – К., 1955. – С. 92.