5. Під Білою Церквою

Михайло Грушевський

Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Чи не той то хміль, що по ниві грає?

Ой, той то Хмельницький, що ляхів рубає.

Чи не той то хміль, що у пиві кисне!

Ой, той то Хмельницький, що ляшеньків тисне.

Не мала давно Польща такого лиха! Ціле військо на пір’я рознесене, обидва гетьмани в неволі татарській. Вороже військо стоїть під Києвом і яке військо? Козаки, збунтовані хлопи, мужики, наволоч, гультяйство, – як на них польські пани казали. А тут саме під той час умер і король Володислав, що його так козаки любили й слухали, вважали своїм приятелем. Не було кому щось порадити, до козаків промовити. В Польщі король не був дідичний (наслідний), а виборний, і вибирали його з великою церемонією: збирали насамперед сейм конвокаційний, щоб зробити порядок на час безкоролів’я та порадитися, як короля вибирати; потім сейм елекційний – короля вибирати; нарешті сейм коронаційний – короля коронувати. На се все треба було добрих півроку часу; а поки короля не було, старшим уважався арцибіскуп гнезневський, старший між владиками польськими; тільки він старшим був більше по імені, а слухатися його мало хто слухав.

Журилися поляки, але не дуже веселився і Хмельницький. Він сам не сподівався погромити поляків так дуже і не треба було йому того. Він бажав, щоб вернулися давні порядки козацькі, які були перед 1637 p., і того добивався від Потоцького. Потоцький не згоджувався на се й хотів силою Хмельницького покарати! Хмельницький мусив боронитися. Та занадто сильно вдарив свого супротивника, і той насамперед мусив силуватися, щоб віддати йому.

Ще не знаючи про смерть короля, Хмельницький вислав по корсунській побіді лист до короля і до деяких панів. Звинявся, що мусив підняти оружжя на військо коронне. Оповідав кривди свої й козацькі, які виробляють їм пани на злість королю та й приказують: «Отож вам король! А поможе вам король, такі-сякі сини!» Просив, щоб військо козацьке збільшене було до 12 тис. (як то король був обіцяв), щоб заплачено їм гроші за попередні роки і повернено давніші вольності, щоб їм самим вибирати старших. Сі посли Хмельницького застали короля в труні. А сам він стояв тим часом під Білою Церквою. Далі йти не хотів, щоб не дратувати поляків ще гірше; але й війська пускати не міг, бо не знав, чи схочуть поляки миритися, чи битися. Чекав, що вони надумають. А тим часом розсилав по Україні своїх людей, як і перед тим, – підіймати всіх на панів.

«Не слухайтеся панів та підпанків, як невольники. Ви сю землю зайняли, вигнавши звідси татар. Ваші батьки купили її для вас кров’ю своєю, боронячи її від ворогів. А тим часом за неї накладають на вас податки, служби, панщину. Військо польське нищить ваше добро, безчестить ваших жінок і дітей. Підіймайтеся, козаки й селяни, щоб задати полякам рішучий удар! Аж як у власній середині почують вони залізо, – побачать, як їх міста здобуваєте ви, – аж тоді дадуть вам вони свободу і чистий спокій!»

Такі листи розсилав Хмельницький по Україні з Запорожжя, з походу на поляків і тепер з-під Білої Церкви. Та після того, як козацьке військо так розгромило поляків, не треба було довго намовляти людей до повстання. Пани польські, їх слуги, жиди-орендарі, що держали в посесії корчми, стави, мостове і всякі доходи, і цілі маєтки панські, – все, що живилося від народу і його праці та давалося йому взнаки давніше, – тепер дрижало перед його гнівом і помстою. Куди видко, тікало з України:

Повіяли вітри все буйнії,

Пішли дворяне все смутнії –

Берег з берегами, а круча з кручами –

Там дворяне проходили,

Кидають отчизну і свою дідизну,

Свої пасіки і левади.

А стара дума глузує з того переполоху:

Ой не чорная хмара над Польщею встала –

Тож не одна ляшка удовою стала!

Бо на праву середу

Зайняли козаки ляхів так, як би череду:

Ой котрих гнали до Прута,

Була дороженька барзо крута.

Котрих до Бузька,

Була дороженька барзо грузька.

А котрих до Хотину,

То біжучи попотіли –

То кидали козаки ляхів у воду

К чортовій матери на прохолоду…

Обізветься первий жид, Гичик,

Та й хапається за бичик.

Обізветься другий жид, Шльома –

«Ой я ж пак не буду на сабас дома!»

Третій жид озветься, Оврам:

«У мене невеликий крам:

Шпильки, голки, креміння, люльки –

Так я свій крам у коробочку склав

Та козакам п’ятами накивав.

Обізветься четвертий жид, Давидко:

«Ой брате Лейбо, уже ж там із-за гори

козацькі корогви видко!»

Обізветься п’ятий жид, Юдко:

«Нумо до Полонного утікати прудко!»

Тоді жид Лейба біжить,

Аж живіт дрижить.

Як на школу погляне –

Його серце жидівське зів’яне:

«Ей школо ж моя, школо мурованая!

Тепер тебе ні в пазуху взяти,

Ні в кишеню сховати,

Але ж доведеться Хмельницького козакам на срач,

на балаки покидати!»

Люди забирали панське і жидівське добро, забирали панську худобу і збіжжя, розбирали панські грунти і поля. Заводили між собою вибірний лад, настановляли собі своїх отаманів. З кількох сіл складалася сотня, і вибирали собі сотника, що був їм не тільки начальником на війні, а й управителем і суддею. З сотень складався полк; таких полків за Хмельницького було вісім по сей бік Дніпра і вісім по той; полк вибирав собі полковника; вся старшина і управа була вибирана, так само священики і все духовенство. Котрі охочіші до війни, йшли ватагами до Хмельницького, або, збираючися в більші полки, йшли «чистити Україну», – розбивали кріпості й городи, де ховалися поляки й жиди, забирали їх маєтки, палили, побивали людей.

«Що далі йдуть і в яке місто прийдуть, і все їм війська прибуває з усяких станів людей – окрім ляхів тільки: і жидів багато хреститься й пристає до війська; а лях хоч би й схотів хреститися, та їх не приймають, а всіх побивають», – пише сучасний чоловік, що їздив по Україні. Мстилися при тім на поляках і жидах за свої кривди часом нелюдсько і немилосердно: побивали старих і малих, жінок і дітей, розтинали вагітним жінкам животи і різним способом знущалися. Не дивуватися, коли і самі зазнавали подібного. В свіжій пам’яті були нелюдські кари по останнім повстанні, як Потоцький козаків на паль вбивав і іншими муками мучив. На Вишневецького Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків мучив, лупив, на палю саджав, свердлом очі казав викручувати й інші нечувані муки задавати. А хто подумає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, – безчещення жінок і доньок, биття, глузування, тяжку працю панщинну і всякі кривди… Не дивно, що назбиралося злості і в сих повстанцях.

Але не всі думали про помсту, грабування, забивання. Далеко більше народу спішилося з вольності, з безпанського життя скористати на те тільки, щоб своє життя по-людському завести. Заводили краще хазяйство, ставили школи, шпиталі, церкви, заводили хори півчі, закликали майстрів до малювання ікон гарних і різьблення іконостасів (тоді бо вся краса і все добре і гарне у наших людей в церквах було). Архідиякон Павло з Сирії, що переїздив через Україну за Хмельницького, дивувався, як розвинулося й покращало українське життя за той час, як Україна позбулася поляків. «Козаки опанували край, поділили землі між собою і рубають ліси, випалюють коріння, засівають землю»; де стояли глухі ліси, поставали села, поля: «бувши перед тим в неволі і пониженні, живуть тепер в радості, веселості, свободі; набудували соборних церков, поставили прегарні ікони, святі іконостаси, корогви; з новим запалом почали вони проголошувати свою віру; з великою пильністю займаються вони наукою, читанням і співом церковним». Хвалить Павло їх милосердя для убогих, калік і сиріт, що так намножилися під час війн з поляками. Дивується, що діти всі, навіть сироти вміють читати. «Число письменних особливо побільшилося від часу Хмельницького; продовж, Боже, йому віку, що визволив сі мільйони православних від кормиги їх ворогів», – каже він.

Се не були розбійники, жадні чужого добра, чужої праці, а люди, що повставали із зброєю в руках, аби здобути свободу і можність жити по-людському.

І освободивши свою землю, ставши панами на ній, з повної груди співали:

Та не буде лучче, ой не буде краще,

Як у нас на Вкраїні,

Та немає жида, та немає ляха,

Немає унії.

Примітки

…Ні в кишеню сховати – цитата з української народної думи «Втеча шляхти з України». Опубл. у виданні: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1875. – Т. II. – С. 48; див. також: Нудьга Г. Думи. Поетичний епос України. – К., 1969. – С. 224.

Архідиякон Павло з Сирії – йдеться про Павла Алепського (Халебського) – сирійця, автора записок про подорож на схід Європи в 1653 – 1656 pp., здійснену ним разом із батьком, антіохійським патріархом Макарієм, див.: Антонович В.Б. Описание архидиаконом Павлом Алеппским путешествия антиохийского патриарха Макария в Россию в 1653 г. // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1899. – Т. 13. – Отд. 1. – С. 161 – 163; Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским / Пер. Г.Муркос. – М., 1896-1900. – Т. 1-5; Kowalska М. Ukraina w połоwie XVII wieku w relacji arabskiego podróżnika Pawła, syna Makarego z Ałeppo. – Warszawa, 1986; Халебський П. З подорожніх записок / Пер. Я.Полотнюк // Київська старовина. – К., 1995. – № 4. – С. 45-52.

Та не буде лучче – цитата з української народної пісні «Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні». Опубл. у виданні: Українська народна творчість: історичні пісні / Упор. І.П.Березовський, М.С.Родіна, В.І.Хоменко. – К., 1961. – С. 195.