6. Під Львовом і Замостям

Михайло Грушевський

Гей не дивуйтеся, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало:

Ой за Дашовим, під Сорокою

Множество ляхів пропало!

Перебийніс водить немного –

Сімсот козаків з собою,

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

Ой пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотнянії,

А що пивали по тій Україні

Меди та вина ситнії!

Ой чи бач, ляше, – що по Случ наше,

По Костяную могилу.

Як не схотіли, збунтували

Та й утеряли Вкраїну.

Хмельницький стояв під Білою Церквою і чекав, що поляки на сеймі в Варшаві урадять. А там на сеймі думка думку гнала. Одні казали, що нема чого дивуватися, коли козаки повстали від тої неволі, яку поляки були їм накинули; треба дати амнестію (пробачення) за те, що сталося, дати більші права козакам, то й буде спокій. Інші казали, що треба насамперед оружжям приборкати козаків, спокій завести на Україні силоміць, а тоді порядки робити. І нарешті зробили і так, і сяк: вислали комісарів до Хмельницького, щоб з ним доходити до згоди.

Послали воєводу Адама Киселя, українця з роду і віри (одного з небагатьох панів, що трималися українства): він був дуже за тим, аби з козаччиною до згоди прийти; поїхало ще кілька панів з ним. А заразом постановили зібрати нове військо на козаків, 36 тисяч послали, і начальниками визначили трьох панів-магнатів: кн[язя] Заславського, Конєцпольського і Остророга. Були то пани багаті й можні, для того їх і взяли, щоб могли і своїм грошем поорудувати (бо в Польщі в скарбі звичайно ніколи грошей не було). Але до війни були вони нездатні зовсім, так що козаки прозвали їх «периною, дитиною і латиною», бо кн[язь] Заславський був дуже ніжений пан. Конєцпольський дуже молодий, а Остророг дуже учений, тільки до війни не здатний.

Поки сейм радив, а військо збиралося, комісари ніяк не могли добитися до Хмельницького, бо повстання розливалося все ширше по Україні, а кн[язь] Вишневецький, недоляшок, перевертень український, бився з козаччиною на Волині, силкуючись задавити повстання страхом, тяжкими карами, погромом повстанських ватаг. Він був найлютіший ворог козаків, що вигнали його з безконечних маєтностей лубенських. На Волині з ним воювався один з найславніших ватажків козацьких Максим Кривоніс, в пісні оспіваний під іменем Перебийноса.

Один перед другим – Кривоніс перед Вишневецьким, а Вишневецький перед Кривоносом – мов умисно хотіли похвалитися нелюдськістю, потоками крові, страшною помстою; тільки що Кривоніс був темний мужик, а Вишневецький просвіщенний, великий пан; він тих повстанців за скотів уважав, – але рівнявся з ними в нелюдськім хижацтві. Кривоніс вчинив страшенну різню, здобувши Полонне, де поховалося багато панів і жидів, – порізав їх, як худобу. А Вишневецький, здобувши Немирів, що тримався козаків, мучив людей нелюдськими муками, казав парити гарячою водою, на куски рубати казав, і сам при тих муках стояв та кричав мучити так, «аби чули, що вмирають!» Так оповідали про нього, а прикро навіть і описувати те, що кажуть та пишуть про те, що одні другим, поляки українцям, а українці полякам тоді виробляли. Навіть мертвих не жалували, з гробів їх кості викидали, нечестили.

Хмельницький не мішався в сю війну, що вели з поляками різні ватажки загонів козацьких; тільки поволі посувався на захід, на волинську границю. Чекав ніби, що йому комісари привезуть, – які права поляки козакам признають. Аж нове польське військо Заславського, Конєцпольського і Остророга, що тим часом зібралося, рушило на нього під осінь 1648 р. Тоді і Хмельницький рушив проти них і заразом послав по татарську орду, щоб прибувала йому в поміч. Польське військо, забувши недавні погроми, сміло й безпечно пішло йому назустріч і приступило під Пилявці – маленький, поганенький замочок над р. Пилявкою, недалеко від Старокостянтинова на Волині.

Найзначніші найбагатші пани поз’їздилися до польського війська, а вибиралися не як на війну, а як на якусь забаву. Везли з собою дорогі шатра, дорогий посуд, шати й убрання коштовні. «Не стільки з залізом, як з сріблом вибралися» і задавали в таборі своїм бенкети та пири, один перед одним вихваляючись розкішшю та багатством своїм. Козаками не журилися, думали їх без усякого клопоту погромити; глузували і кепкували з козацького війська. А Хмельницький, чекаючи татарські орди, їх умисно не зачіпав, ще й переговори про згоду з ними завів. Тягнув так цілі два тижні, а тим часом все нові та нові полки козацькі до нього приходили; та й орда була близько, – правда, що не ціла, а тільки частина. Поляки про се не знали.

13 вересня звели битву з козаками; козаки умисно подавалися, а потім побивали їх, так що ті застелили береги річки своїм трупом. Замішалися поляки, побачивши се, а тут несподівано ударила на них орда татарська. Тут у них душа упала. А до того ще, кажуть, Хмельницький підіслав до поляків свого чоловіка, що ніби не хотячи їм в руки впав та на допитах «усю правду» виспівав: що до Хмельницького буцімто 40 тисяч татар прийшло, і сам хан слідом прибуде. Настрашилися начальники польські, тут же зараз на полі, на конях раду вчинили, що їм робити.

Місце, де вони стояли, було нікчемне, не можна було на нім боронитися. Постановили кинути табір свій пребагатий, з усім припасом, з усіма багатствами, – а відступати налегко, «комонником» (кіннотою). Та вночі по таборі польськім пішла чутка, що начальники потиху кинули військо. Тут уже такий страх напав на польське військо, що всі розум потратили. Почали тікати куди видко, хто що запопав. Заславський утік на однім коні, полишивши свої карети, пребагаті убрання, посуд і свій полк німецький. Про Конєцпольського казали, що з переляку перемінився убранням з одним мужиком, взяв у нього коня і так тікав, щоб не пізнали. Тікали без пам’яті так, що деякі аж за Віслою опинилися, як посміявся з них Кисіль. Кожен кричав: «стійте», а сам аби до коня допався, летів без очей, аби не зостався, – глузували з них українці.

Рано козаки виїхали під польський табір на герць, а від поляків ні духу. Під’їхали ближче, а табір польський порожнісінький. Тоді кинулися навздогін. Рубали, брали в неволю. Але багато козаків, не дбаючи про утікачів, кинулися грабувати їх достатки, пребагатий обоз, і через те багато поляків винесли ціло свої голови. За те бідні козаки пишалися в дорогих атласових кафтанах, в золотокованих поясах та дорогих, золотом вишиваних, сап’янцях, на багато вбраних конях панських.

Тоді не оден козак за Хмельницького Бога просив,

Що не оден панський жупан зносив.

Недобитки з війська польського зібралися у Львові. Найбільше покладалися на Вишневецького і йому головне начальство віддали. Він почав збирати гроші на оборону з львівських купців, міщан, попів; з церков і монастирів не тільки католицьких, але й православних забирали гроші, золото, срібло з престолів, з образів. Але, забравши гроші, Вишневецький покинув у Львові тільки маленьку залогу, а сам з грошима подався до Варшави. Військо козацьке тим часом ішло на Галичину, передові полки вже прибували сюди, і весь український люд підіймався й тут, так само, як на Волині.

В Теребовлі вже зараз, як прийшла вість про побіду Хмельницького під Пилявцями, міщани завели у себе козацький устрій, настановили собі сотників, здобули замок, почали розбивати сусідні двори шляхетські, побивати поляків. Те саме в Товмачі, Заболотові, Рогатині, Потиличі, Янові й багатьох інших місцях. Міщани пристають до козаків, підіймають сусіднє селянство і збройними ватагами ходять на сусідні польські замки й двори, розбивають костьоли й монастирі католицькі, а ляхів обіцюють «не живити ні одного на світі». Так само дрібна українська шляхта приставала до козаків. Особливо піднялася вона на Покутті, а головою її був тут Семен Височан. В Калущині, на підгір’ї, селян-повстанців зібрався полк з кількох тисяч, здобув собі гармати і гаківниці з польських замків і розбивав сусідні двори панські…

Польське міщанство, що правило Львовом, бачачи таке навколо себе, в великім страху було: боялося і козацького війська, і своїх українських людей у себе дома, щоб не піднялися на них, Хмельницький дуже легко міг би здобути Львів; але він не хотів сього. Він і з Волині в Галичину прийшов більше для того, щоб не стояти. Саме тоді збирався вже сейм елекційний, що мав вибрати нового короля, і Хмельницький нетерпляче чекав того вибору, бо аж новий король міг розпочати з ним переговори на добре й добути козацтву й народові українському якісь права і уступки від сейму. Попереднього разу козаки і всі українці подавали свій голос за королевича Володислава, бо сподівалися всього доброго від нього, і він справді добув українцям різні полегкості. Тепер Хмельницький подав свій голос за меншого брата Володиславового Яна Казимира і грозив, що буде оружно помагати йому на противників. Може, сподівався, що Ян Казимир буде йому за се вдячний і такий прихильний буде для українців, як його покійний брат; але помилився, бо Ян Казимир вдався не в брата, а в батька, що був козакам і всьому народові українському дуже неприязний.

Хмельницький простояв під Львовом два тижні. Поляки попалили передмістя і засіли в місті, було їм там тісно і гаряче від козацького бомбардування. Козаки приступали то з того, то з сього боку або з гармат обстрілювали місто. Хмельницькому було Львова так потрібно, як печеного льоду, а полякам львівським, не знаючи того, душа терпла. Просили помилувати Львів; Хмельницький сказав, що задля українців львівських помилує, але нехай заплатять окупу 200 тис. золотих. А львов’ян уже перед тим вичистив Вишневецький як тільки міг. Просили поляки Хмельницького, щоб пожалував їх, зменшив окуп, оповідали йому свою біду й недостатки; Хмельницький сказав, що дуже жалкує, але окупу не може зменшити, бо обіцяв ті гроші Тугай-беєві.

Тим часом перейняли козаки воду і так примостили добре гармати, що на улицях людей побивали. Мусили поляки піддатися; зібрали що було грошей, а решту річами коштовними, ще й дарунки мусили давати, крім того, Хмельницькому і його полковникам та справити обід козакам. Поставили бочки з горілкою, медом, вином; козаки пили досхочу ще й з собою забирали. А поляки раділи, що з душею лишилися. Вважали то чудом, що Хмельницький приступом міста не здобув; казали, що то святий Ян з Дуклі оборонив місто од козаків і татар, і на другий рік міщани поставили на честь того чуда пам’ятку: стовп з статуєю св. Яна, що й тепер стоїть.

А козаки по тій учті другого дня, 14 жовтня (октября), пішли з-під Львова під Замостя, міцну кріпость на границі України, в Холмщині (в теперішній Люблінській губернії), де вже починається польський народ. В Замості стояло військо, зібране Вишневецьким. З тими силами, які мав, Хмельницький міг би взяти ту кріпость і те військо знищити дуже легко, аби тільки захотів. Але він не хотів задиратися з поляками, чекав вибору короля і від нехочу тільки держав нібито в облозі той замок; аж полковники козацькі дорікали і гнівалися на гетьмана, що не добуває міста.

Нарешті перед Пилипівським пущенням приїхав до Хмельницького посол від нового короля. Вибрали-таки Яна Казимира. Він сповіщав Хмельницького про свій вибір, обіцяв всякі полегшення козакам і вірі православній та просив Хмельницького першим ділом відступити від Замостя. Хмельницький виявляв велику радість, казав стріляти з гармат і сказав, що зараз іде назад на Україну, сповняючи волю нового короля. Замостянам казав дати своєму війську маленький окуп, всього 20 тис. золот[их], і на самі Заговини пішов на Україну.

Поляки не тямилися з радості.

Примітки

…По Костяную могилу– цитата з української народної пісні «Гей, не дивуйте, добрії люди». Опубл. у виданні: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. П.Павлій, М.Родіна, М.Стельмах. – К., 1955. – С. 584.

Тоді не оден козак за Хмельницького Бога просив– цитата з думи про єврейські утиски та погроми. Опубл. у виданні: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1875. – Т. II. – С. 20, див. також: Франко І. Студії над українськими народними піснями. Хмельниччина (думи, пісні та вірші) // Франко І. Твори в 50-ти томах. – К., 1976. – Т. 43. – С. 184.

Вважали то чудом, що Хмельницький приступом міста не здобув; казали, що то святий Ян з Дуклі оборонив місто од козаків і татар, і на другий рік міщани поставили на честь того чуда пам’ятку: стовп з статуєю св. Яна, що й тепер стоїть – Ян з Дуклі (1414 – 1484) – монах-францисканець, у 60 років перейшов до новоутвореного ордену бернардинців, проповідник, перебував у католицьких монастирях в Кросно, Львові; після смерті похований у львівському монастирі бернардинців св. Андрія. У1733 р. був оголошений благословенним, після довгого беатнфікаційного процесу був канонізований у 1997 р. З його іменем пов’язана легенда, ніби він причинився до збереження Львова під час облоги 1648 р. (див.: Kubala L. Obleżenie Lwowa w г. 1648 // Przewodnik Naukowy і Literacki. – Lwów, 1877. – R. V. – S. 577-602). Після Другої світової війни статуя св. Яна з Дуклі була знята з п’єдесталу перед бернардинським монастирем.

Нарешті перед Пилипівським пущенням… – перед днем св. Пилипа 17 (27) листопада, коли християни їдять скоромну їжу перед різдвяним постом, що тривав з 18 (28) листопада по 25 грудня (6 січня).