3. Хмельницький тікає на Запорожжя
Михайло Грушевський
«Ей старосто, – каже, – ти мій старосто Кричевський,
Коли б ти добре дбав,
Кума мого Хмельницького живцем узяв,
Ляхам, мостивим панам, до рук подав…»
В такім своєвольстві як стали поляки собі над козаками все позволяти, то не дуже вважали й на найбільш значних і заслужених козаків. Таке сталося і з Хмельницьким.
Не злюбив його підстароста чигиринський, Чаплинський на ім’я, та став йому всякими способами докучати. З чого то пішло, не знати; балакали, що жінка між ними замішалася: що Чаплинський той коханку у Хмельницького переманив; але то пізніше вже таку історію розвели. Досить, що Чаплинський, не злюбивши Хмельницького, сказав старості, що Хмельницький свій хутор без усякого права держить. То правда, що Хмельницький не мав на те твердості. Тверде право мав би, якби за наданням королівським та сеймовим свій маєток тримав; а батько Хмельницького від старости на слово його той хутір держав.
Гірко було Хмельницькому батьківщину свою втрачати. Туди-сюди кинувся, кажуть, що й до короля вдавався, – нічого не помогло. Зібрав підстароста службу свою, напав на Суботів, вдерся силоміць. Богдана дома не було. Чаплинський, як тоді робилося, заїхав у хутір, забрав майно, худобу, збіжжя. А що сім’я Хмельницького хотіла боронитися, то ще й синка Богданового, десятилітнього хлопця, казав Чаплинський своїм людям канчуками серед хутора вибити; і так його пошмагали, що додому ледве живого занесли, й скоро він вмер потім. Став Хмельницький своєї кривди судом доходити, але суд там був – пожалься, Боже, козакові судитися, та ще з паном старостою, що за Чаплинського заступився. Тільки гірше в кождій справі докучати почали Хмельницькому старостинські підпанки. Далі почали казати на нього, що козаків бунтує на море йти. Се так оповідали, що Хмельницький викрав у іншого старшого козацького, Барабашенка, лист королівський, де король козакам казав іти на море, а старшина козацька то затаїла. Про се й дума є старинна:
Тоді ж то Хмельницький добре дбав,
Кумом до себе гетьмана, молодого Барабаша, зазивав,
А ще дорогими напитками його витав
I стиха словами промовляв:
Ей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий,
Чи не могли б ми з тобою удвох королевських листів прочитати,
Козакам козацькі порядки подавати,
За віру християнську одностайно стати?»
Оттогді ж то Барабаш, гетьман молодий,
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий.
Нащо нам, козакам, козацькі порядки давати,
Чи не лучче нам із ляхами, мостивими панами,
З упокоєм хліб-сіль по вік вічний уживати?»
Оттогді то Хмельницький на кума свого Барабаша
Велике пересердіє має,
Ще кращими напитками витає.
Оттогді то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь,
Так у його і спать поваливсь.
Оттогді то Хмельницький добре дбав,
Із правої руки, із мезинного пальця щиро-злотний перстень ізняв,
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого вірного добре кликав-покликав:
«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького!
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати,
До города Черкаського, до пані Барабашевої прибувати,
Королевські листи до рук добре приймати», –
і так виманив Хмельницький від Барабашихи листи. А видуривши тим чином листи королівські, ними б то Хмельницький збунтував козаків.
Сам Хмельницький казав, що його невинно обмовлено перед старостою, нібито він бунтує козаків. Але староста повірив, казав його взяти, і буцімто й на смерть його карати хотів, та кум Хмельницького, Кричевський, його взяв на поруки. А Хмельницький, побачивши, що йому вже з поляками однаково не жити, перед Різдвом року 1648 втік в Запорозькі степи. Там тулилася різна козаччина своєвільна, що не хотіла перед панами гнутися, і тут пробувала в голоді й біді, промишляючи рибою та звірем та здобиччю. На собі дізнавши різних прикростей і кривд від поляків, вона тільки й мріяла про те, щоб по-давнішому повстати й вигнати їх з України. Хмельницький говорив з нею про свої кривди і кривди козацькі, про те, як жалівся перед королем на поляків, що кривдять козаків, та й король нічого не міг помогти, бо дуже велику силу взяли над ним пани. Як був Хмельницький останній раз у нього у Варшаві, то король, наслухавшися їх жалів, сказав: «Маєте шаблі при боку, ними свого права доходіть». Показував листи королівські, що у Барабаша викрав. Казав, що король за козаками і рад би, аби вони йому помогли панів приборкати. І чи не приборкають, як встануть одностайно по всій Україні, маючи за собою й самого короля?
Таке говорив Хмельницький або говорили про нього. На острові Дніпровому, де засів він в неприступному місці, почали громадитися коло нього козаки, що найсміливіші. Гетьман польський Потоцький, прочувши, що Хмельницький утік, затривожився й послав за ним 500 козаків і 300 польських вояків, щоб Хмельницького зловити. Але Хмельницький підіслав кількох з своїх до тих козаків і намовляв їх, аби не тримали з поляками, а до Хмельницького приставали. Послухалися козаки їх намов – як їм справді на своїх земляків, на свою кров наступати, полякам помагати? Краще разом свого права і кривди доходити! Поляків котрих побили, котрих розполошили, котрих до Хмельницького живцем привели. Тішився тим Хмельницький і товариші його; а заразом розуміли, що вже тепер нема їм повороту: пролилася кров польська між ними. Або пан, або пропав! І треба тепер думати, як від поляків одборонитись.
Як тікав Хмельницький у степи, взяв з собою того татарського бранця, що в дворі його проживав і з ним приятелював. Хто то міг знати, чи не прийшлося б Хмельницькому і до Криму тікати від рук польських! Тепер послав він до Криму своїх людей до батька того бранця, мурзи татарського, щоб приїхав до нього, а він йому сина видасть без викупу і без обміну; казав своїм людям перед тим батьком присягнути, що Хмельницький нічого злого йому не вчинить або й закладнів лишити для безпеки. І мурза той послухався, приїхав до Хмельницького з татарами, а Хмельницький справив їм бенкет, вернув свого бранця. І став при тім намовляти того мурзу, аби татари з козаками разом на поляків ішли. Не вперше се було: не раз мурзи та хани татарські козаків до себе в трудну годину запрошували. І козаки кликали собі в поміч татар, як повставали на поляків. Але так складалося, що досі татари ані разу не прийшли помогти козакам: чи то поляки вміли їх перекупити, чи не хотілося татарам з поляками сваритися, упускати багаті гроші, що їм Польща щорічно платила, аби не нападали на Польщу. Тепер же хан татарський Іслам-Гірей був сердитий на Польщу, бо вже три роки йому грошей не плачено; до того в Криму була велика біда. Тому татари надумали пристати до Хмельницького. Сам хан, одначе, не хотів іти в похід, не знаючи, що вийде з того, але наказав іти з козаками мурзі перекопському Тугай-бею, одному з найбільших мурз, з великим полком татарським.
Як довідалися на Запорожжі, що татари обіцяли йти з Хмельницьким на Україну, все, що живо, почало збиратися до Хмельницького та ладитися до походу. Козаки Корсунського полку, що стояли на Січі з залогою з польської руки, збунтувалися, пов’язали свою старшину й пристали до Хмельницького. Хмельницький прибув до Січі, читав перед козаками листи королівські й закликав іти на Україну, поляків проганяти, права добувати, королю на панів помагати. Любо то козаки прийняли. Хмельницького окричали гетьманом, шапками окрили. Ухвалили однодушно йти на Україну, за віру і вольність воювати. Було се скоро по Водохрещах року 1648.
З сусідніх міст і сіл почали втікати найсміливіші в степи до Хмельницького. Чутка про нього ширилася й росла по Україні, і люди готовили зброю й припас, щоб зараз іти до козаків, як тільки вони прийдуть на Україну.
Примітки
…Кума мого Хмельницького живцем узяв– цитата з «Думи про Хмельницького та Барабаша». Опубл. у виданні: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб, 1819. – С. 41; див. також: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. П.Павлій, М.Родіна, М.Стельмах. – К., 1955. – С. 96.
…До города Черкаського… – цитата з «Думи про Хмельницького та Барабаша». Опубл. у виданні: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб, 1819. – С. 41; див. також: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. П.Павлій, М.Родіна, М.Стельмах. – К., 1955. – С. 96.
Було це скоро по Водохрещах року 1648 – тобто після 6 січня за старим стилем.