Історіографія 1870 – 1880 років:
Костомаров, Куліш, Антонович
Михайло Грушевський
У значенні властивого дослідження українського життя двадцятип’ятиліття вслід за припиненням «Основи» і діяльності петербурзького гуртка ознаменувалося особливо інтенсивною працею в галузі української історіографії. Праці Костомарова, Куліша, Антоновича, Лазаревського з різних точок погляду, з неоднаковим багажем знань і таланту, але в загальному дуже успішно просували українську науку у пізнанні минулого українського народу, його історичного процесу, що привів на нинішні позиції його сучасного покоління.
Коло матеріалів, якими володів кожний із дослідників, їхні особисті інтереси і нахили визначали сферу діяльності кожного із найголовніших представників української історичної науки. Костомаров, взявшись за опрацювання офіційного актового матеріалу московських архівів з історії козацтва, протягом двадцяти п’яти років паралельно провадив видання актів згаданих архівів («Акты Южной и Западной России», 12 томів, від 1863 по 1884) і розповідав про політичну долю козацтва в ряді монографій, які у своїй сукупності охоплювали шістдесятиліття, від епохи Хмельницького до катастрофи 1709 року (після «Б[огдана] Хмельницкого», виданого в новому опрацюванні 1870 року, «Гетманства Выговского», «Гетманства Ю[рия] Хмельницкого», «Руины», «Мазепы и мазепинцов»).
З боку грунтовності і художньої форми важко було бажати собі чогось ліпшого, і цим пояснюється те, чому за увесь цей час ми не зустрічаємося з паралельними працями в цій галузі (не рахуючи дрібніших статей, присвячених окремим моментам, матеріалам або загальним характеристикам найголовніших діячів цієї епохи).
Вадою був поверхово-розповідний характер: за калейдоскопом зовнішніх деталей зникали керівні ідеї і течії суспільного життя, навіть неясно вимальовувалися образи головних діячів і зовсім пропадав найголовніший фактор – народ, історичну роль якого сам автор визнавав основою історичного дослідження, але занедбав у своєму викладові за зовнішнім багатством фактів.
Історична трагедія українського народу, пережита ним протягом цих десятиліть, затушовувалася за зовнішніми драматичними деталями і навіть суть політичного конфлікту між Україною і Польщею, що лежала в їх основі, не подавалася з належною ясністю. А культурний, побутовий і суспільний бік процесу залишався і зовсім поза межами дослідження.
Куліш, незадоволений першими монографіями Костомарова і вважаючи його «чужоплемінником», який неспроможний збагнути уклад українського життя і сутність козацтва, задумав розкрити історію козацтва у тісному зв’язку з сучасними культурними і суспільними стосунками, з способом життя народу.
Перший начерк своєї праці Куліш надрукував за кордоном, у львівському журналі «Правда» під назвою: «Перший період козацтва аж до ворогування з ляхами» (1868). Це була вельми цінна праця, значною мірою вільна від легендарної традиції, представляла історію козацтва на широкому фоні культурних і соціальних відносин, так що доводиться сильно пошкодувати, що внаслідок незначного розповсюдження в Росії журналу, в якому вона була надрукована, ця праця не потрапила до тутешнього культурного вжитку. 1874 року вона вийшла у новій, поширеній редакції, як перша частина великої праці, над якою Куліш потім працював майже до самої своєї смерті.
Частина цієї праці, тоді виданої, мала назву «История воссоединения Руси»; вона припинилася на III томі, виданому в 1877 році і була доведена до 1620-х років. У багатьох відношеннях це була дуже цінна праця; своїм критицизмом і широким трактуванням козацтва на фоні польсько-українських стосунків вона далеко залишала за собою все зроблене до того часу з історії раннього козацтва, зокрема огляд історії козацтва до Хмельницького як вступ до пізніших видань «Богдана Хмельницького» (1870 і 1884). Але однобічне зображення, панегіризм у відношенні до польської культурної місії на Україні і дедалі посилюване різко вороже ставлення до козацтва, претензійний тон і стомлюючий риторизм викладу – все це наклало неприємну тінь на працю Куліша.
Одночасно опублікована його стаття «Козаки в отношении к государству и обществу» (1877), підсумувавши в досить різкій формі історичні погляди автора, стаття іще різкіше підкреслила його тенденції і зіпсувала настрій. «История воссоединения» була зустрінута холодно, навіть вороже, і її позитивні сторони не були оцінені ні в наукових колах, ні серед широкої публіки. Нові праці Куліша в цій галузі «Отпадение Малороссии от Польши» (1888 – 1889, 3 томи) і «Украинские паны и козаки в двадцатилетие перед бунтом Хмельницкого» (1895, не закінчено) – іще більше суб’єктивні і з наукової точки погляду зовсім малоцінні. Ці праці підсилили потім негативне ставлення до діяльності Куліша на полі історії, але треба визнати, що не зовсім заслужено.
В той час як у Куліша в його дослідженнях історії козацтва дедалі сильніше виступав негативний, руїнницький характер козацтва по відношенню до культури і громадськості, насаджуваної Польщею, – то в працях Антоновича, присвячених історії суспільних стосунків на Україні під польським режимом, навпаки, вияснялася неминучість протесту проти політичних і суспільних форм польського ладу з боку українського елементу, втіливши цей свій протест у козацтві і в козацьких рухах.
Примикаючи тісно до Костомарова у своїх основних поглядах на історичну еволюцію українського народу, Антонович у ряді праць, присвячених історії суспільних класів, відзначав корінний переворот у суспільних стосунках, внесений польським правом в українське життя, корінне протиріччя цього права з демократичним укладом українського життя. Антонович показав глибокі аномалії в українському житті під впливом нових умов. Ряд праць Антоновича, в яких він підсумовував документальний матеріал з історії суспільного ладу XVI – XVIII століть, – разом десять томів, 1863 – 1902, присвячених історії селянства, міщанства, дворянства, церкви, козацьким і гайдамацьким рухам, як виявам народного протесту [Частина указаних статей зібрана у першому (єдиному) томі його «Монографий», виданому у 1885 році; всі інші залишаються розпорошені втомах «Архива [ЮЗР]», тому що виходили лише в обмеженій кількості відбитків.], – в основному становлять один суцільний акт обвинувачення проти польського режиму з точки погляду українського народу.
Навпаки, староруський суспільний уклад, а також лад Великого князівства Литовського, який уявлявся Антоновичеві безпосереднім продовженням староруських традицій, покійний історик схильний був до деякої міри ідеалізувати. Він наполягав на тісне спадкоємство форм і основних ідей староруського життя в пізнішому українському житті, і з цієї точки погляду енергійно виступав проти теорій Погодіна, відроджених у 1883 році Соболевським, доводив відсутність різкого перелому в житті Придніпров’я в епоху монголів.
З другого боку, за допомогою археологічного матеріалу Антонович намагався розширити історичний обрій старої Русі за межі суто історичних джерел. Присвячуючи останні десятиріччя свого життя археологічним дослідженням, він став справжнім основоположником української археології і знайшов у цій сфері багато співробітників і продовжувачів [Про наукову діяльність Антоновича є гарна праця С.Томашівського «Володимир Антонович», Літературно-науковий вістник, 1906. Також є статті у присвяченому пам’яті Антоновича третьому томі «Записок Українського наукового тов[ариства] в Києві».].
Примітки
…(після «Б[огдана]Хмельницкого», виданого в новому опрацюванні 1870 року, «Гетманства Выговского «, «Гетманства Ю[рия] Хмельницкого «, «Руины», «Мазепы и мазепинцов») – перше видання окремою книжкою «Богдана Хмельницького» вийшло в Петербурзі 1859 р., а наступне у виданні його робіт (Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. – СГІб, 1870. – Т. 9 – 11). М.Грушевський також згадує про його праці: Гетманство Выговского // Основа. – СПб., 1861. – № 4. – С. 1-66; № 7. – С. 59-114. Окремо: СПб., 1862; Костомаров Н.И. Гетманство Юрия Хмельницкого // Вестник Европы. – СПб., 1868. – № 4. – С. 485-536; № 5. – С. 150-212; Костомаров Н.И. Руина: гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича 1663 – 1687 гг. // Вестник Европы. – СПб., 1879. – № 4. – С. 610-655; № 5. – С. 5-39; № 6. – С. 437-497; № 8. – С. 586-635; № 9. – С. 5-77; 1880 – № 7, С. 202 – 271; № 9. – С. 5 – 78. 2-е вид.: Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1882. – Т. 15; Костомаров Н.И. Мазепа. – СПб., 1882; Костомаров Н.И. Мазепинцы // Русская мысль – 1884. – № 1. – С. 1-33; № 2. – С. 157-167; № 3. – С. 1-29; № 4. – С. 1-13; 2-е вид.: Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1885. – Т. 16.
…опублікована його стаття «Казаки в отношении к государству и обществу» (1877)… – див.: Кулиш П.А. Казаки в отношении к обществу и государству // Русский архив. – 1877. – Т. 1. – № 3. – С. 352-368; Т. 2. – № 6. – С. 113-135.
…виступав проти теорій Погодіна, відроджених у 1883 році Соболевським… – літературу про цю історичну та мовознавчу дискусію між українськими та російськими вченими див. детальніше на с. 636 нашого видання.
…статті у присвяченому пам’яті Антоновича третьому томі «Записок Українського наукового тов[ариства] в Києві» – у цьому томі «Записок УНТ в Києві», редагованому М.Грушевським, опубліковано статті з характеристикою різних наукових та суспільних зацікавлень В.Антоновича: як етнографа та літературознавця (Лобода А. Праці Антоновича по етнографії та літературі // Записки Українського наукового товариства в Києві. – К., 1908. – Т. 3. – С. 23 – 28), як археолога (Павлуцький Г.Г. Антонович як археолог // Там само. – С. 15 – 22), як громадського діяча (Стешенко І. Антонович як суспільний діяч // Там само. – С. 29 – 32).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 255 – 257.