Питання про мову в Галичині

Михайло Грушевський

В кінці XVIII століття Західна Україна, як побачимо нижче, переживала іще більший занепад національного життя, ніж Східна. В Західній Україні не було того піднесення своєрідного українського патріотизму, який пережила Гетьманщина по інерції автономного життя, по спогадах героїчної епохи XVIII століття. Всі вищі прошарки суспільства були цілковито денаціоналізовані; навіть церковне управління перейшло в руки ополячених або поляків за походженням монахів-василіян.

Піклування австрійського уряду за піднесення культурного рівня духівництва і за загальний культурний розвиток українського елементу довго не знаходило живого відгуку в самому українському суспільстві, і багато добрих починів зав’яли, не встигнувши розцвісти під подувом загальної реакції, ще перед тим, як українське суспільство скільки-небудь оцінило значення цих починів.

Одним із таких проявів запізнілої оцінки тих культурних засобів, які було дано, але яких не використав місцевий український елемент, було пожвавлення зацікавлення до питань національної школи і мови навчання. Коли у другому десятилітті XIX століття австрійський уряд під польським впливом замість української мови почав запроваджувати в школах навчання польською мовою, то це викликало протести свідоміших одиниць, старання пробудити в українському суспільстві активніше ставлення до питань освіти і культури, викликало у дальнішому – культуру мови.

В цих умовах появляється знаменитий трактат на захист української мови перемиського каноніка Івана Могильницького, передового діяча на цьому поприщі, автора ряду граматик. Його трактат «Відомість про руську мову», написаний спочатку українською мовою, вийшов 1827 року в польському перекладі, призначений для польського суспільства, яке треба було переконати у праві на існування української мови. Це була вельми значна для свого часу праця, багата історичним матеріалом, хоча і грішила змішанням понять (наприклад, народна галицька українська мова ототожнюється з писемною мовою XVI-XVII століть, «білоруська» мова підводиться під поняття «руської», тобто української мови); перекладена з польської на російську, ця праця видавалася декілька разів у Росії (останній раз у «Записках о Южной Руси», 1857), а в Галичині довго залишалася основним твором з питань мови.

Граматика Могильницького, на жаль, залишилася невідомою, як і всі інші галицькі граматики цього першого періоду: граматики Паславського, Лаврівського, Лозинського. Першою галицькою надрукованою граматикою була «Grammatik der Ruthenischen oder Kleinrussischen Sprache» Йосипа Левицького, яка побачила світ 1834 року. Це був виняток зовсім нещасливий, тому що у своїх міркуваннях про мову Левицький залишився позаду інших дослідників – Могильницького і Лозинського, які значно справедливіше оцінювали значення народної стихії.

В цьому відношенні перші галицькі мовознавці виявилися у положенні значно тяжчому, ніж їхні сучасники в Росії. На Україні російській на початку XIX ст. цілком визначено і різко стояли одна проти одної літературна великоросійська мова і народна українська мова. Книжна українська мова, в її обох відгалуженнях: наближеному до слов’янської мови і наближеному до жаргону освічених класів, на той час вимерла остаточно під натиском офіційної великоросійської мови і неофіційної народної; церковнослов’янська мова збереглася лише в суто церковному, релігійному вжиткові духівництва, яке залишилося цілком в стороні тому, що вся літературна і культурна діяльність перейшла до рук світської інтелігенції.

У Галичині ж перші кадри інтелігенції становило духівництво, яке опинилося в становищі, що вельми нагадувало становище попередників першої половини XVII століття з їхнім хитанням між церковною і живою розмовною мовою. Стара книжна українська мова у Галичині не завмерла і книжна література цією мовою бодай і маленьким струмочком, але допливла до XVIII століття і стала вжитковою у відновленій вищій українській школі, реформованій новими течіями, але в принципі відчуженої від живої народної стихії, як надто низької і вульгарної. В Галичині не було навіть таких спроб літературної обробки народною мовою, якими володіли філологи України російської.

І на довершення всього галицькі філологи не мали перед собою такої одноманітної української народної мови, поширеної на великій території з великою масою населення, як мова Лівобережної України, яку канонізували зачинателі української літератури в Росії, а дослідники української мови початку XIX століття, як ми бачили, поклали її в основу, об’являючи інші говірки, так би мовити, відхиленнями від цього канону.

Перед галицькими філологами лежала група говірок, серед яких маневрувати, навіть за бажання стати на грунті народної мови, було не так легко з огляду на тодішній стан філологічних знань. У результаті цього ціле півстоліття пройшло у хитаннях між книжно-церковною і народною стихією, і ці хитання закінчилися повним і непримиренним поділом галицького життя на дві течії – в сторону народу і в сторону книжних традицій або «єдності руського народу» у другій половині XIX століття, коли вияснилось повне розходження обох напрямків.

На перших початках неузгодженість цих напрямків не уявлялася тодішнім дослідникам із такою ясністю. Могильницький добросовісно намагався втиснути галицьку народну мову в рамки граматичної системи Смотрицького і в його правопис, якого по-рабському дотримувався. Але через декілька років появляється граматика угорського русина Мих[айла] Лучкая («Grammatica Slavo-Ruthena seu Vetero-Slavicae et actu in montibus Carpathicis Parvo-Russiae seu Dialecti Vigentis Linguae», Пешт, 1830), в якій з консерватизмом, властивим цьому крайньому відрізкові східнослов’янського світу, центр ваги іще раз переноситься на єдино «вчену» (Lingua erudita) церковнослов’янську мову, яка знову, як у XVII столітті, рекомендувалася для шкільного і наукового вжитку в «Карпатській Русі».

Ця думка зробила сильне враження на сприйнятливий галицький грунт, і Йосип Левицький посилено намагається підтягнути під церковнослов’янські форми живу українську мову, одночасно сильно підправляючи її великоросійськими елементами, оскільки зразком для нього служила німецька граматика великоросійської мови, якій він підпорядковувався не лише в системі, в термінології, але і переносив великоросійські форми у свою «русинську» мову (зрадлива путаниця в термінології, яка називала «русинською» українську мову і «руською» книжну великоросійську мову, яка також не залишалася тут без впливу).

З протестом проти цього «поклоніння двом богам», як характеризував ці хитання цензор граматики Левицького знаменитий Б.Копітар, який завзято рекомендував галичанам культивувати свою народну мову, виступив Йосип Лозинський. Познайомившись іще в рукописі із граматикою Левицького, він уже в 1834 р. підготував граматику, яка після нескінченних поневірянь була опублікована лише в 1846 р. польською мовою («Grammatyka jeżyka Ruskiego (Maloruskiego)»). В ній він показав себе гарячим прибічником народної культури українського мовлення, як необхідного і навіть неминучого засобу суспільного розвитку, «освітлення душі». Мертва церковнослов’янська мова, за його переконанням, не може бути засобом освіти і розвитку народу. Також неможливо штучно підганяти українську мову під одну із сучасних слов’янських говірок (Лозинський спеціально полемізує із польськими письменниками, які рекомендували українцям приєднатися до польської літератури, але те саме стосувалося і великоросійських тенденцій). П’ятнадцятимільйонний український народ, як підраховує Лозинський, не може відмовитися від своєї мови, залишитися без своєї літератури.

Доводиться пошкодувати, що ці тверезі думки суспільство не засвоїло. В устах Лозинського на час появи його граматики вони були дискредитовані гранично непопулярною пропагандою впровадження латинської абетки, якою свого часу із захопленням займався Лозинський. Ідея народної мови мала прихильників, але ієрархічні сфери схилялися на користь прибічників церковнослов’янської мови і, за іронією долі, цензура русинських видань, доручена адміністрацією цим сферам, ставила всілякі перепони українським течіям, хоча в інтересах австрійської політики лежало відокремлення русинського елементу від поляків і великоросів, і Копітар, виходячи із цих державних австрійських мотивів, у своєму листуванні з галицькими мовознавцями посилено підтримував ідею народної мови.

Ця обскурантська цензура і відсутність преси були причиною того, що течії, які так ясно виявили себе у другому і третьому десятилітті XIX століття, не проявили себе більш живим обміном думок у пресі. Така можливість появилася лише після 1848 року, а досвіди попереднього часу, які свідчили про подібні ж шукання у питанні про літературну мову, про шляхи культурного розвитку українського народу і тому подібне, в більшості завмерли в цензурних та інших архівах, в більшості випадків залишивши сліди суперечок у сучасному листуванні або у пізніших спогадах.

Помимо всього питання про мову відобразилося в цьому матеріалі уже досить певно [Найновіша праця: М.Возняк, Студії над галицько-українськими граматиками XIX в., Записки НТШ, т. 89 – 95; О.Маковей, Три галицькі граматики, Ibid., т. 51 і 54.].

Примітки

…Івана Могильницького, передового діяча на цьому поприщі, автора ряду граматик – Могильницький Іван (1777 – 1831) – освітній та церковний діяч, крилошанин перемиської капітули; написав 5 шкільних підручників (буквар, катехизис та ін.), видав розвідку «Відомість о язьїці русском», яка була опублікована польською мовою (1829), де він доводив самостійність української мови (див.: Маковей О. З історії нашої філології. Три галицькі граматики. Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. LI. – С. 1 – 58; Возник М. Студії над галицько-українськими граматиками XIX в. // ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. LXXXIX. – С. 111-143; Т. LC. – С. 33-118).

…у своїх міркуваннях про мову Левицький залишився позаду інших дослідників… – Левицький Йосип (1801 – 1860) – греко-католицький священик, професор богословія в Перемишлі, письменник, публіцист. Автор граматики української мови (див.: Levicki J. Grammatik der Ruthenischen oder Klien-russischen Sprache in Galicien. – Przemyśl, 1834), яку потім переробляв у 1849 та 1850 pp. з більшим наближенням до народної мови. У своїх граматиках та інших працях пропонував використовувати як літературну мову замість народної – суміш українських народних елементів з церковнослов’янською та російською мовами (т. зв. «язичіє»).

…граматика угорського русина Мих[айла] Лучкая… – ця граматика була видана латинською мовою, див.: Lutskay Michael. Grammatika Slavo-ruthena, seu Vetera-Slavicae, et actu in montibus Carpathicis Parvo-russicae, seu dialecti vigintis linguae. – Budae, 1830.

…знаменитий Б.Копітар, який завзято рекомендував галичанам культивувати свою народну мову… – детальніше про взаємини Б.Копітара з галицькими культурним діячами першої половини XIX ст. Іваном Могильницьким, Іваном Снігурським, Йосифом Лозинським, Денисом Зубрицьким та ін. див.: Тершаковець М. Відносини Вартоломея Копітара до галицько-українського письменства // ЗНТШ. – Львів, 1210. – Т XCIV. – С. 84-106; Т. XCIV. – С. 107-154.

…Йосип Лозинський – (1807 – 1889) – греко-католицький священик, етнограф, публіцист, філолог. Під впливом словенського культурного будителя Бартоломея Копітара й південно-слов’янської правописної дискусії запропонував ввести в Галичині латинку (Abiecadło і uwagi nad rozprawą abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego, 1834), але це викликало спротив у ширших культурних та наукових колах Галичини. У 1846 р. видав польською мовою цінну граматику на основі народної мовної практики (Gramatyka jgzyka ruskiego (małoruskiego). – Lwów, 1846). Був постійним науковим опонентом Й.Левицького, виступаючи проти використання мовної суміші, т. зв. «язичія», в українській літературній мові.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 239 – 242.