Антикварний характер старого українознавства
і нові погляди на українську стихію
Михайло Грушевський
В загальному пожвавлення українознавства, яке кидається у вічі на переломі XVIII і XIX ст., не зважаючи на життєвість, яка його пронизувала, у своїй більшості досить яскраво показує свій антикварний характер. Цікавились пам’яттю віджитого або того, що відживає, поспішали занотувати на папері зникаючі образи, з пієтизмом нащадків збирали родинні пам’ятки.
Пробивалися нотки високої оцінки цих українських древностей на зразок характеристики «малоросійської історії» як «славной ветви российской истории» (в листі одного з найбільш шанованих українських антикваріїв Чепи до В.Полетики), або наведені вище похвали українським «Плавтам і Мольєрам» XVIII століття, що служать скоріше виявом місце – вого українського патріотизму, атестованого іще Румянцевим. Але справжнього усвідомлення значення і цінності цієї праці, яка поступово наростала в українському суспільстві від кінця XVIII століття, іще не помітно. Навіть зацікавлення мовою, народною поезією має, як відзначено, значною мірою також антикварний характер.
Декілька вдалих літературних творів українською мовою, зокрема «Енеїда» Котляревського і його п’єси, а потім видатні твори харківського гуртка, створили новий настрій і нові погляди на народну мову. Поворотові в літературній творчості, який кидається в очі при порівнянні з літературними творами кінця XVIII століття, до «Енеїди» і пародій Гулака-Артемовського включно, з «Наталкою Полтавкою» того ж Котляревського і баладами Гулака відповідає поворот і в теоретичних поглядах на українську мову і українську народну стихію взагалі.
У другому десятилітті XIX століття зустрічаємося з першими поглядами і суперечками на тему життєздатності української мови і її майбутнього в літературі. Передрук (в перекладі) заміток Бандтке («Замечания о языках богемском, польском и нынешнем российском», в «Вестн[ике] Европы», 1815), де поряд із визнанням старожитності української мови висловлювалися побажання її літературного розвитку, викликає скептичні зауваження Каченовського, але зустрічається із аналогічними бажаннями і надіями українців. Бандтке виступає проти «німецького» погляду на українську мову як на «російську мову, зіпсуту домішкою до неї польської , погляду, який повторювали і самі українці [Наприклад, у Я.Марковича: «В стародавні часи мешканці Малоросії говорили словенською мовою, але спотворили або зіпсували її у той час, коли перебували в полоні у татар, литовців і поляків».], і виводить її із часів доісторичних.
Каченовський скептично зауважував із цього приводу, що в київський період не могло бути «нинішньої малоросійської говірки», «тому що і самої назви Малоросії тоді не існувало» (аргумент, як бачимо, відповідав початковому становищу питання), і на побажання Бандтке відносно майбутнього вказував на відсутність граматичної і літературної обробки:
«вона (мова) ніколи не була підведена під граматичні правила і за свого сучасного стану спроможна лише на жартівливі твори, такі як «Енеїда» і дві чи три відомі оди».
«Коли ж малоросійська мова майже з однією своєю «Енеїдою» дожене великоросійську мову і що б дало піднесення її, пов’язане з непереборними труднощами, до рівня ученої мови?»
Але подібні аргументи не бентежили поборників української народності і молодий харківський патріот Ол[ександр] Левшин, видаючи через рік свої враження, сміло вказував на «Енеїду» як на доказ можливості літературного опрацювання української мови і добавляв: «Якщо генії цієї місцевості створять власну мову з позитивними правилами граматики, тоді малороси, опираючись на славу своїх учених творів, можливо, змагатимуться з освіченими народами Європи» («Письма из Малороссии», 1816). Так уже в цей час виникла основна суперечка, яка пізніше стала предметом таких запеклих дискусій.
В Росії це не йшло далі загальних і більш чи менш випадкових зауважень. На погляд про українську мову як на зіпсуту польськими впливами російську говірку або говірку польської мови, як писав, наприклад, тодішній мовознавець Греч у своїй історії російської літератури (1822), а потім у «Пространной грамматике», відповідав побіжно Максимович у передмові до першого збірника (українських) пісень (1827). Максимович зауважує, що наявність спільних слів в українській та інших слов’янських мовах ще не доказує запозичення їх українцями, а подібність української мови до різних слов’янських мов свідчить про серединність «малоросійської мови» серед слов’янських говірок.
Але уже в 1836 році появляється спеціальна стаття молодого Бодянського «Рассмотрение различных мнений о древнем языке северных и южных руссов» (в «Уч[еных] записках Московского унив[ерситета]» за 1835 – 1836 г.»), де він цілком виразно переносить питання на історичний грунт, вважаючи південну і північну галузки споконвічними розгалуженнями загальнослов’янської мови, бачить українізми у древніх пам’ятках, починаючи від договорів з греками, літопису «Нестора» та інших джерел, ставить у відношенні до спадкоємності їх «слов’яно-руську» мову XVI – XVII століть і пояснює пізніший її занепад перевагою «простої» народної мови під впливом козацьких рухів, які потрясли увесь уклад українського життя. Говірки, які зазнали польських, великоросійських або білоруських впливів, Бодянський вважає «діалектами мови малоросійської», що збереглися в повній чистоті в говірках Лівобережжя.
Срезневський в цікавому відкритому листі до Снєгірьова під назвою «Погляд на пам’ятки української народної словесності» (1834) вважає непотрібними доказами того,
«що мова українська (або, як бажано називати іншим, – малоросійська) є мовою, а не діалектом російської або польської, як доводили декотрі і багато хто переконані, що ця мова є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона ледве чи поступається богемській мові великою кількістю слів і висловів, польській мальовничістю, сербській приємністю, що ця мова, будучи ще не опрацьованою, може уже порівнятися з освіченими мовами гнучкістю і синтаксичним багатством – мова поетична, музична, живописна».
Її літературна будучність не викликає у автора ніяких сумнівів.
«Чому ж глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський, багатий на фантазію Артемовський, завжди грайливий, завжди привабливий Основ’яненко і іще декілька інших, які спокусилися обіцянками і надією вичікати від них щось гідне України – чому вони мусять залишитися самотньому, до цього часу, дикій пустелі української літератури? Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола мусить у крайньому разі передати нащадкам славу цих великих людей України».
Як бачимо, це було повторенням, у більш рішучій і впевненій формі того, що писав 18 років раніше інший харківський ентузіаст Левшин. Українські перспективи уявлялися сучасникам в найбільш світлих фарбах. Відсутність будь-яких офіційних обмежень, в загальному доброзичливе ставлення кращих представників великоросійського суспільства до спроб літературного опрацювання української мови, вивчення українського життя, не залишали місця загостренню, спричиненого пізнішими переслідуваннями і нападами.
Нові ідеї народності об’єднували представників українського і великоросійського суспільств у вивченні народної стихії, в культивуванні народної мови і народних елементів у літературі. У тій сфері, не пов’язаній із практичним життям, в якій культивувалося українофілами 1820 – 1830 років українство, воно не зустрічало серйозних перешкод ззовні, і цим пояснюється мала інтенсивність теоретичних суперечок про українство в Росії. «Суперечки жителів півдня і жителів півночі з приводу їхньої руськості», відзначені Венеліним (1832), мали іще надто поверховий характер, щоб вражати глибоко. Цим пояснюється відносна убогість чисто філологічної літератури в Росії протягом цих десятиліть.
У зовсім інших умовах перебувала Західна, Галицька Україна, де суперечки про мову стають життєвим нервом майже на ціле століття.
Примітки
…викликає скептичні зауваження Каченовського… – йдеться про російського історика, літературного критика та видавця перших десятиліть XIX ст. Михайла Каченовського (1775 – 1842).
…молодий харківський патріот Ол[ександр] Левшин, видаючи через рік свої враження… – див.: Левшин А. Письма из Малороссии. – Харьков, 1816 (= Украинский вестник. – 1816. – Кн. XI).
…мовознавець Греч у своїй історії російської літератури (1822)… – див.: Греч Н.И. Учебная книга российской словесности. – СПб., 1822.
Срезневський в цікавому відкритому листі до Снєгірьова… – див.: Срезневский И. Взгляд на памятники украинской народной словесности // Ученые записки Московского университета. – М., 1834. – Ч. 6. – № 4. – С. 134 – 150.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 236 – 239.