Історіографія 1880 – 1890-х років:
Лазаревський і гурток «Киевской старины»

Михайло Грушевський

Огляд діяльності Лазаревського, останнього із великих істориків розглядуваного періоду, більш доречно пов’язати з оглядом праць гуртка, зібраного «Киевской стариной». Хоча Лазаревський почав працювати іще у 1850-х роках і перші його великі праці відносяться до 1860-х і 1870-х років («Малороссийские посполитые крестьяне», 1866, «Очерки малороссийских фамилий», 1875), але розквіт його наукової діяльності припадає на час «Киевской старины», в якій Лазаревський приймав діяльну участь від першої книги, а потім після зміни редакції у 1887 – 1888 роках став справжнім її керівником.

У протилежність до інших історична діяльність Лазаревського концентрувалася в порівняно тісних межах: він був істориком Гетьманщини XVIII століття і досліджував її життя і побут з точно визначених точок бачення. Прихильник демократичної стихії в українському житті, подібно до Костомарова і Антоновича, він досліджував занепад Гетьманщини – виродження демократичного ладу козацтва нащадками козацької старшини, закріпачення вільного українського населення і виникнення нового привілейованонр класу.

В цьому пункті зосереджувалися дослідження Лазаревського з історії суспільних класів і управління, з історії родів і нарешті – велика історико-географічна праця «Описание Старой Малороссии», якої він встиг написати лише частину (три томи з описом трьох із десяти полків Гетьманщини). Незважаючи на велетенську ерудицію, на єдину у своєму роді обізнаність з епохою, суспільне життя і побут Гетьманщини у працях Лазаревського зображені однобічно: він цілковито ігнорував політичний бік тогочасного життя; він не враховував впливу політики центрального уряду на українські стосунки і, зводячи все до економічних відносин, залишав зовсім на боці політичні мотиви; суспільне життя і діяльність Гетьманщини XVIII століття внаслідок цього були зображені не у дійсному вигляді.

«Киевская старина», заснована в 1882 році, перейшла під найбільший вплив Лазаревського, як я сказав, від 1888 року. Засновник цього журналу Ф.Лебединцев за своїм фахом був істориком церкви і, дякуючи своїм зв’язкам в духовних колах, цей церковно-історичний бік був представлений особливо сильно в перші роки і залишив слід за традицією і в наступних роках; в період Лебединцева журнал користувався навіть заступництвом Синоду.

Але поряд з цим, з перших же років, йому пощастило залучити до більшої чи меншої співпраці вельми багатьох видатних українських дослідників, і журнал став справжнім органом українознавства: української історії, етнографії і літератури, в межах України російської. Діяльними співробітниками «Киевской старины» були: Костомаров, Антонович, Лазаревський, Орест Левицький, далі П.Лебединцев, Ф.Терновський, С.Голубєв, який займався головним чином церковно-побутовою історією і церковними старожитностями; над історією козацтва, соціальною і побутовою історією Лівобережжя працювали тут Лучицький, Багалій, Горленко, Шишманов; із філологів – Житецький, Сумцов, М.Петров, Науменко; на теми етнографії писали Драгоманов, Вовк, Єфименко, Нейман, Манжура та інші.

Після смерті Лебединцева «Киевская старина» фактично перейшла під колективне керівництво гуртка найближчих співробітників і стала справжнім органом київських українознавців, а справжнім керівником став Лазаревський, залишаючись душею журналу до самої своєї смерті (в 1902 році). Із співавторів «Киевской старины» найбільш діяльними у цей період, крім згаданих вище, необхідно назвати А.Андрієвського, Н.Молчановського, М.Василенка, Теличенка, В.Модзалевського, М.Стороженка, І.Павловського, які працювали в галузі історії, археолога М.Біляшевського, етнографів В.Милорадовича, В.Ястребова, Ір.Житецького, літературознавців і мовознавців І.Франка, М.Стороженка, А.Кримського, Гната Житецького.

Найбільше приділялося місця і уваги історії України XVIII – XIX століть, головним чином, так би мовити, місцевій історії, історії побуту: адміністративним і суспільним стосункам, літературним творам, школі; праць великого масштабу, які б ставили собі за мету загальне висвітлення цілих епох або рухів українського життя, було порівнюючи мало; переважав сирий або напівсирий матеріал, «цеглинки», цінні, але здебільшого досить мілкі.

Несхильність духовного керівника «Киевской старины» до сміливих узагальнень і до широких перспектив відбилася на загальному тоні журналу. Багато чого цінного було дано також із галузі етнографії; значно менше з історії літератури і мови. В загальному протягом майже чверті століття журнал зберіг за собою центральне місце в галузі українознавства, до деякої міри навіть – в українському інтелектуальному житті Росії. В тогочасних умовах, при неможливості мати українські товариства, українську пресу, «Киевская старина» виконувала обов’язок органу українознавства, представництва від імені української інтелігенції.

Одночасно гурток «Киевской старины» був своєрідною українською корпорацією, ученою установою, єдиною в своєму роді. У всякому разі при всіх своїх недостатках, деякій вузькості видноколу і відсталості інтересів «Киевская старина» відіграла видатну роль в українських дослідженнях. Зі смертю Лазаревського (в 1902 році) журнал почав помітно схилятися до занепаду. Нестачу наукового матеріалу редакційний гурток намагався до деякого часу компенсувати розширенням програми у бік громадсько-політичний і белетристичний; з кінцем 1906 року журнал набрав нового вигляду переважно українського (за мовою), було змінено назву на «Україна», але потім (у 1907 році) журнал зовсім припинив своє існування.

Примітки

…велика історико-географічна праця «Описание Старой Малороссии» – див.: Лазаревский A.M. Описание старой Малороссии. – К., 1888. – Т. 1: полк Стародубский; 1893. – Т. 2: полк Нежинский; 1902. – Т. 3: полк Прилуцкий.

Засновник цього журналу Ф.Лебединцев за своїм фахом був істориком церкви… – про його наукову та громадську діяльність див. статтю: Шурляков С. Перший редактор «Киевской старины» // Київська старовина. – К., 1992. – № 5. – С. 109-114.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 258 – 260.