Історіографія

Михайло Грушевський

Поряд з етнографічними працями вельми пожвавлена діяльність проявилася також у сфері історичних досліджень, але вони продовжували традицію XVIII століття – вивчення зовнішньої історії козацтва, переважно гетьманщини, починаючи з епохи Хмельницького і майже не виходячи із цієї тематики. Поняття української або малоросійської, за тодішньою термінологією, історії нерозривно зливалося з історією козацтва. Вивчення стародавньої Русі відбувалося поза нею, під маркою російської історії, за традиціями «загальноросійської» історичної схеми, на династичній основі, опрацьованій московським літописанням і прийнятій офіційною російською історіографією.

Перехідний литовсько-польський період служить лише прелюдією до історії козацтва і має на меті пояснити виникнення козаків, поза цим не привертав до себе уваги дослідників як рівно ж долі західних українських земель, які залишилися під володінням Польщі. Вихідним пунктом служили козацькі рухи проти Польщі, в результаті яких Україна перейшла під протекцію московських царів.

У 1820-х роках появляється анонімна «История Русов» (Історія Русів), яка мала надзвичайний успіх в українському суспільстві і вельми сильно вплинула на його історичні погляди та інтереси; але «История Русов» лише частково підходить під поняття історичної праці, будучи властиво надзвичайно талановитим політичним памфлетом. Одночасно з невідомим автором або редактором «Истории Русов» цілий ряд любителів і учених трудилися над більш об’єктивним і науковим відображенням історії України в епоху козацтва. Відомі, наприклад, зусилля в цій галузі А.Чепи, В.Ломиковського, М. і Д.Бантиш-Каменських, М.Берлинського, О.Мартоса, Олександра і Миколи Марковичів, М.Гоголя та інших.

З них лише Бантиш-Каменському і Миколі Марковичу пощастило увінчати свої праці виданням «повної» історії Малоросії. Мартос, як і Берлинський, опублікував лише декілька розділів із своєї історії; інші не вийшли із сфери початкового накопичення матеріалу або невеликих монографій [Вони занотовані більшою частиною в праці Лазаревського «Указатель источников для изучения Малороссийского края», 1858; також в «Опыт русской историографии» В.Іконнікова і в моїй «Исторії України-Руси», т. VII, прим[ітка] 2 і т. VIII, пр[имітка] 6.].

Як і їхні попередники XVIII століття, ці дослідники опиралися головним чином на хроніках і мемуарах XVII – XVIII століть, польських і українських. Такий самий характер має і вступна частина «Истории» Бантиша-Каменського; але починаючи із приєднання України до Москви, він переносить центр ваги свого дослідження на матеріал офіційний і московський – документи архіву закордонних справ, із яких вибірки у вигляді додатку він долучав до кожного із томів.

Цей документальний характер з перевагою офіційного московського висвітлення українських подій різко виділяв його працю із загального напрямку української історіографії, вносив до неї новий тон і характер. Значно перевершуючи попередні публікації запасом відомостей і документальністю їх, видана як на свій час дуже розкішно і імпозантно, праця Бантиш-Каменського зайняла дуже авторитетну позицію в українській історіографії і мала велике розповсюдження: надрукована першим виданням у 1822 році, видання було потім повторене у 1830 році і знову в 1842 році (іще раз у 1909).

Одначе, незважаючи на всю свою офіційність і документальність, «Історія Малої Росії» Бантиш-Каменського не устояла перед чарівністю «Історії Русів», з якою Бантиш-Каменський познайомився уже після видання своєї історії і в дечому змінив наступні видання під її впливом. І поряд з його книгою «Історія Русів» широко поширювалася в рукописних списках, здобрюючи своєю патріотичною гостротою і поетичною вигадкою сухуватий твір офіційного історика.

Рівнозначною з цими двома творами була третя «повна» історія Малоросії Миколи Марковича, видана у 1842 – 1843 роках. Під впливом «Історії Русів» тут значно була розширена вступна частина, – до Богдана Хмельницького, – яка зайняла цілий том; приклад Бантиш-Каменського позначився у включенні обширних документальних додатків, які становили два окремих томи (IV і V); у своєму викладі Маркович безпомічно вовтузиться між апокрифічними вигадками «Истории Русов» та «Запорожской старины» (також написаної під впливом «Истории Русов») і достовірним діючим матеріалом Бантиш-Каменського; в значенні історичного методу праця Марковича не становила собою ніякого руху вперед. Мав ціну лише історико-побутовий матеріал, зібраний автором.

Після видання своєї історії цей матеріал він почав був опрацьовувати для своєрідних українських старожитностей. Ця праця мала заголовок «Внутренняя жизнь Малороссии от 1600 года до нашего времени», але хвороба не дозволила Марковичеві закінчити цю працю; були підготовлені лише деякі розділи, як наприклад, «порівняння міри, ваги, а також грошей і цін на різні предмети в Малоросії від 1715 по 1855 p.», історія монастирів, етнографічні записи і тому подібне.

Зібрання документів, виданих в додатках Бантиш-Каменського і Марковича, були першими значними виданнями документів з історії України; поруч з ними можна поставити лише збірник актів з історії української церкви, виданих Євгеном Болховитиновим при його «Описаний Киево-Софийского собора», 1823; але це видання, як і інші: «Белорусский архив», розпочатий із 1846 року, видання «западно-русских актов» – не стояли під знаком властиво «малоросійської» історіографії. Але під цю категорію підійшла діяльність новозаснованої (1843) Київської археографічної комісії, незважаючи на її ультраказенний характер (вона належала до найближчого підпорядкування генерал-губернатора, і головою її був керівник канцелярії генерал-губернатора, який не мав нічого спільного з наукою [Про діяльність і плани комісії див. «Ювилейную записку» Ореста Левицького: Пятидесятилетие Киевской комиссии для разбора древних актов. 1893.].

Інтереси українознавства випадково збігалися з інтересами урядової політики в Правобережній Україні, і одним із головних керівників нової комісії став Максимович, а головним працівником Куліш, на якого комісія покладала свої надії. Від 1845 року починають виходити «Памятники» Київської комісії з дуже цінним і різноманітним археологічним матеріалом, крім історії козацтва також із соціальної і культурної історії України, які були залишилися поза сферою дослідження «малоросійських» історіографів. Комісія також запланувала видання пам’ятників українського літописання: в 1848 році починає виходити цікавий (хоча і цілком невірогідний) літопис Величка. Але на цьому поприщі – видання пам’ятників старої української історіографії – діяльність комісії відійшла на другий план перед працями О.М.Бодянського [Про діяльність Бодянського див. книгу М.П.Василенка «О.М.Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии», 1904 (із «Киевской старины»).].

Отримавши редакторство новозаснованих московських «Чтений», він за три роки, від 1846 по 1848 рік, опублікував у виданих тоді 23 книжках «Чтений» величезну, перед тим нечувану масу етнографічного матеріалу, не почуваючи себе ніяково через докори москвичів за таке надання переваги українському матеріалові [Один московський учений так відгукнувся на редакторство Бодянського: «Чим стали «Чтения»? Збродом різної всячини і скарбницею дійсності і нісенітниць хохлацьких! Так що саме добре, що є в них, цілковито губиться в цьому гноєві». Древняя и Новая Россия, 1880, т. І, ст. 514.].

Розпочав він з «Історії Русів», цієї золотої книги тодішнього українського суспільства; з огляду на її крамольний характер видання вважалося надзвичайно ризикованим і було справжнім патріотичним подвигом з боку видавця. Після «Історії Русів» було видано літопис Самовидця в композиції Симоновського і Рігельмана, хроніку Густинського монастиря, цілий ряд дрібніших мемуарів і компіляцій та декілька цінних зібрань документів (папери Орлика, акти із архіву Оружейної палати та інше).

В кінці 1848 року ця видавнича діяльність Бодянського була перервана і відновилася лише через десять років; але і те, що він зробив за ці три роки, означало дуже багато у розвиткові української історіографії. Звичайно, за сучасного стану історичних відомостей Волинський не завжди відповідним чином орієнтувався у матеріалі, не умів відрізняти важливе від неважливого, інколи видавав малоцікаві речі, але взагалі дав дуже багато цінного. Історія козацтва, дякуючи Бодянському, дістала дуже серйозний історичний фундамент.

Примітки

Мартос, як і Берлинський, опублікував лише декілька розділів із своєї історії… – див.: Мартос A.И. Отрывок из истории Малороссии: 1650 – 1651 гг. // Северный архив. – СПб., 1822. – № 13. – С. 1-18; № 14. – С. 99 – 125; Мартос А.И. Отрывок из истории Малороссии: 1652 – 1654 гг. // Северный архив. – СПб., 1823. – № 6. – С. 461-479; № 12. – С. 214-230; № 13. – С. 243-252 (2-е вид.: Киевская старина. – К., 1895. – № 2, отд. 1. – С. 186-194); Берлинский М. Разделение Малороссии на полки // Улей, 1811. – № 3. – С. 197 – 202; Берлинский М.Ф. Правители города Киева от завоевания сего княжения великим князем литовским Гедымином (с 1320 до 1828 года) // Отечественные записки. – СПб., 1830. – № 119. – С. 478-492; Берлинский М. Покорение Киева Гедимином // Улей, 1811. – № 1. – С. 35 – 50; Берлинский М. Историческое обозрение Малороссии и Киева: отрывки // Молодик на 1844 г. – СПб., 1844. – С. 163-196.

Ця праця мала заголовок «Внутреняя жизнь Малороссии от 1600 года до нашего времени»… – детальніше про незавершені праці Миколи Маркевича писав: Ульяновський В.І. Незавершені та маловідомі праці М.А.Маркевича // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 1994. – Т. 2. – С. 42 – 62. На думку автора статті, М.А.Маркевичу доводилося не лише писати історію України, а й відвойовувати право на це, відстоювати сам предмет своїх занять» від В.Г.Бєлінського та О.І.Сенковського (Там само. – С. 43).

…«Белорусский архив», розпочатий із 1846 року… – очевидно, М.Грушевський мав на увазі незавершене видання, яке розпочав видавати протоієрей І.Григорович у 1824 p., див.: Белорусский архив древних грамот. – М., 1824. – Т. 1. Реальним продовженням цього археографічного видання був «Архив, относящийся к истории Западной России».

Від 1845 року починають виходити «Памятники» Київської комісії… – див.: Памятники, изданные Временной коммиссией для разбора древних актов при Киевском, Волынском и Подольском генерал-губернаторе. – К., 1845 – 1859. – Т. 1-4; 2-е змінене вид.: К., 1897-1898. – Т. 1-3.

…в 1848 році починає виходити цікавий (хоча і цілком невірогідний) літопис Величка – див.: Летопись Самуила Величко. – К., 1848. – Т. 1; 1851. – Т. 2; 1855. – Т. 3; 1864. – Т. 4.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 246 – 249.