Рух української національної думки 1840-х років
і його відображення в українських дослідженнях
1850-х і 1860-х років
Михайло Грушевський
Друга половина сорокових років була важливим поворотним моментом у житті українського суспільства по один і по другий бік австро-російського кордону. В Росії це була епоха Кирило-Мефодіївського братства – кульмінаційного пункту в розвитку політичної і громадської української самосвідомості від неясних безплідних народницьких мрій і прекраснодушності першої половини XIX століття до цілком визначеної соціальної і політичної програми українського відродження, в якій поряд із загальними питаннями політичної і соціальної перебудови Росії намічалися спеціально українські постулати автономної України як рівноправного члена великої слов’янської федерації.
В Австрії це була славна «весна» 1848 року, яка вперше після кількох століть дала політичне буття місцевій українській народності, що стала цілком впевнено на національні українські позиції і з захопленням вітала перспективи національного самовизначення. Тут і там в перших лавах руху стояли видатні українські літератори і учені, представники українських досліджень у різних царинах, і загальне пожвавлення, політичний перелом мусив був з огляду на це найживішим способом вплинути на долю українознавства, на напрями, інтереси і його характер.
Однак цей перший розквіт культурного українського життя – і зокрема наукових інтересів – був зупинений і пригнічений на самому початкові: в Австрії загальною реакцією, яка задавила весняні пориви 1848 року, в Росії – (судовим) процесом кирило-мефодіївців 1847 року, який закінчився ув’язненням і багаторічним засланням, позбавивши можливості наукової праці для видатних діячів науки і літератури. І коли після десяти років вони дістали можливість відновити свою діяльність, то роки поневірянь не залишилися без впливу на їх характер: ми вже не знаходимо в творах петербурзького періоду того сміливого польоту думок, якими відзначався київський гурток кирило-мефодіївців, – точно так само, як і конституційна епоха 1860-х років у Галичині була лише вельми далеким і слабким відображенням надій і сподівань 1848 року.
Реакція в Галичині особливо відбилася на розвиткові науки. Широкі плани «собору учених» 1848 року залишилися мертвою буквою. Конституційні слов’яно-руські рухи беруть гору над українськими, теорія «єдності» – над національними. Офіційний представник філологічних дисциплін, професор нововідкритої катедри української мови і літератури Яків Головацький дедалі більше і більше пересувається із своєї української позиції 1848 року в бік «об’єднання» і закінчив еміграцією в Росію. В граматичних працях народний елемент знову узгіднюється з великоросійськими і слов’янськими зразками; популярна граматика цієї епохи Мих[айла] Осадці («Грамматика русского языка», перше видання 1862 року), незважаючи на свою наукову перевагу, була великим кроком назад у порівнянні з Лозинським.
Убога преса мляво, нудно пережовувала питання про народну і «образованную» («освічену») мову. Історичні праці цього періоду – праці Зубрицького («История Галичского княжества», 1852 – 1855), Гарасевича («Annales ecclesiae Ruthenicae», 1862), Шараневича («История Галицко-Володимирской Руси», 1863), статті Малиновського та інших, також були позбавлені живого змісту, пройняті архаїчно-схоластичним характером, стояли під знаком об’єднання [О.Терлецький, Галицько-руське письменство 1848 – 1865 років на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько-руської інтелігенції, 1903.]. Ознаки оживлення починаються лише з 1870-х років під найближчим впливом діячів російської України.
В Росії такого різкого падіння не було. Були відняті у науки великі сили, які обіцяли відкрити нові обрії для наукової діяльності; але в загальному, незважаючи на розгром київського гуртка і одночасного погрому московських «Чтений», наукова праця не припинилася. Працями і піклуваннями Максимовича, Іванишева, Судієнка в Києві, Метлинського в Харкові наукове життя у відповідних напрямках археологічно-історичної та етнографічної праці продовжувалося. Київська комісія видавала свої «Памятники» і поряд з ними Іванишев організовував знаменитий «Архив Юго-Западной России» (т. I, 1859) та інші видання; його невелика стаття про копний суд («О древних сельских общинах Юго-Западной Руси», 1857) зробила велике враження і мала велике значення як одна із талановито проведених паралель між пізнішим українським життям і давньоруським.
Було видано декілька цінних пам’ятників і збірників козацької епохи (літописи Величка і Грабянки, листування Скоропадського і Апостола). Максимович продовжував видавати цінні історико-літературні збірники, що стосувалися місцевої історії («Киевлянин», III кн., 1850, «Украинец», 1859 і 1860). Історичне товариство в Одесі почало видавати «Записки» (від 1844 року), де були також матеріали з історії козацтва. В галузі етнографії за третім збірником Максимовича (1849) появився вельми змістовний збірник Метлинського (1854), було опубліковано декілька цінних статей, наприклад, український календар Максимовича.
Наукова праця, таким чином, не припинялася, але свіжим вітром подуло в українських наукових сферах лише від другої половини 1850-х років.
Кирило-мефодіївські в’язні отримали можливість повернутися до наукової праці у 1858 році. В цьому ж році появилася відома стаття Погодіна, яка знову поставила на порядок денний питання про давність української мови і українського племені на Подніпров’ї і яка викликала жваву полеміку. У 1858 році було відновлено московські «Чтения» під редакцією Бодянського. У 1861 році засновується перший український громадський і науковий журнал «Основа». У 1860 році появляється в Харкові перша праця першого українського мовознавця О.Потебні, а в 1863 році виступає у київському «Архіві», стаючи замість Іванишева редактором, молодий Антонович.
Оце декілька дат, які нам показують пожвавлення українських досліджень не лише в значенні посилення продуктивності, але і їхній характер, спрямованість інтересів, які помічаємо від початку 1860-х років.
У 1858 році виходить чудове історико-етнографічне зібрання Куліша із його записів і ряду його власних та інших авторів статей, де в ширшому масштабі повторювався план його «Преданий» – дати духовний образ українського селянина, його погляди на минуле і сучасне, його психологію і духовний склад. Костомаров, починаючи з того самого року, друкує свою історію Хмельницького, опубліковану потім в переробленому і доповненому вигляді у 1859 році – твір, який викликав захоплення своїм художнім викладом, але одночасно викликавши ряд критичних статей Максимовича у різних виданнях протягом 1859 – 1860 років під спільною назвою «Листи про Б.Хмельницького» і під спеціальними заголовками.
Другу серію листів Максимовича спричинила спроба Антоновича дослідити найдавнішу історію козацтва у вигляді вступної статті до першого тому «Архива», виданого Максимовичем («Исследование о происхождении казачества», ч. III, т. I, 1863). Теорія була цілком фантастична, хоч і ефективна, яка зробила певний вплив у літературі. Максимович у своїх «Исторических письмах о казаках приднепровских» (1863 – 1865) показав перебільшення і фантастичні захоплення молодого автора, який іще перебував під впливом «Історії Русів». Ці дві серії статей, разом з іншими, значно дрібнішими, вчинили цінну послугу історії козацтва, відвернувши її від фантастичних вигадок «Історії Русів» і «Запорожской старины» знову на надійний грунт фактів.
У галузі найдавнішої історії важливе значення мали статті, викликані теорією Погодіна про полянських великоросів. На статтю Погодіна, підтриману потім статтями Лавровського [Обзор замечательных особенностей наречия малорусского в сравнении с великорусским (Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения], 1859); По вопросу о южнорусском языке (Основа, 1861 – стаття написана в 1856 році).], відповідав Максимович декількома серіями «листів», присвячених критиці філологічних аргументів, висунутих на захист цієї теорії («Филологические письма», 1856, «Ответные письма», 1857, «Новые письма к М.П.Погодину о старобытности малорусского языка», 1863 [Передруковані в «Собрании сочинений», т. III.].
Критиці історичної суті цієї теорії були присвячені статті Максимовича («О мнимом запустении Украины», 1857) і О.Котляревського («Были ли малоруссы исконными обитателями Полянской земли или пришли из-за Карпат в XIV в.?», 1862). Це історичне підгрунтя, як на ті часи, було висвітлене значно ліпше від філологічного, тому що філологічний вантаж обох сторін був іще вельми убогим. В загальному ж полеміка мала те велике значення, що розширювала перспективи українознавства в наступні століття, підкреслювала тісні зв’язки і спадкоємність того, що досі вважалося специфічно українським, – історію і побут XVII – XVIII століть – з історією і побутом попереднього періоду.
В цьому ж напрямкові, свідомо чи несвідомо, ішли інші праці цих років: Іванишева, Антоновича, Костомарова. Іванишев у своїй статті «О древних сельских общинах», Антонович у своїй теорії про спадкоємність дружини і козацтва, Костомаров у своїх статтях з стародавньо-руської історії («Черты народной южнорусской истории», 1862, «Две русские народности» та інших) – всі вони висували спадкоємство форм, основних течій і спрямувань, які зв’язували українське життя XVI – XVII століть з княжою Руссю і робили її нащадком і спадкоємцем традицій київського періоду. В цьому ж напрямкові ішли дослідження Костомарова з московської історії, в яких підкреслювалися глибокі відмінності московського ладу від київського, всупереч з офіційною історіографією, яка представляла Москву спадкоємницею і продовжувачем київських традицій.
Одночасно з цим помічаємо посилені прагнення відмежувати українське життя не тільки в минулому, але й у сучасному від усього того, що заявляло претензії на нього, бажало утримати українське життя в службовій ролі. В цьому відношенні «Основа», як арена такої боротьби за відосібнення і самодостатність, я сказав би – за автономність українського життя, мала велике значення, хоча на цій стадії дебатів захисники українського життя далеко не дійшли до останніх логічних висновків.
Обмін думками і все це пожвавлення, пов’язане з появою першого українофільського органу, тривало недовго, неповних два роки, і цим пояснюється незавершеність теоретичних побудов, іще непідготовлених самим життям. Все-таки тоді зроблене і сказане мало, правдоподібно, велике значення. На чолі ішов Костомаров, виступивши в «Основі» із рядом статей, спрямованих проти загальноросійських і польських претензій; в тому самому напрямкові писали Антонович, Житецький, Рильський та інші.
Особливо глибоке враження зробила стаття Костомарова «Две русские народности» (1862), де було представлено контраст між українським і великоросійським елементом у всіх сферах суспільного і особистого життя. Протягом багатьох десятиліть ця стаття Костомарова залишалася євангелією українського націоналізму.
Громадські завдання високої важливості, висунуті цією епохою, викликали переоцінку літературних доробків з громадсько-національної точки погляду. Різкі критичні статті Куліша з ділянки української літератури XVIII – XIX століть мали немале значення: від них можна рахувати початок історії нової української літератури [Про керівні ідеї гуртка «Основи» див. працю Стешенка: «Українські шестидесятники», Записки Українського наукового товариства в Києві, т. II, 1908.].
Примітки
Широкі плани «собору учених» 1848 року залишилися мертвою буквою – детальніше див. плани про наукову роботу галицьких учених у: Головацкий Я. Исторический очерк основания Галицко-руськой Матици. – Львов, 1850. Про план створення Археографічної комісії та нереалізовані видавничі плани Собору руських учених 1848 р. див.: Капраль М. Археографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (нарис історії діяльності) // Український археографічний щорічник. – К.,1999. – Нова серія. – Вип. 3/4. – С. 56.
…статті Малиновського… – Малиновський Михайло (1812 – 1894) – церковний діяч, львівський крилошанин, адміністратор Львівської архієпархії. У 1848 р. був секретарем Головної руської ради у Львові під час революційних подій. Бібліографію його праць див.: Левицкий И. Галипко-русская библиография XIX столетия (1801-1886)7 – Львов, 1888. – Т. I. – С. 666.
Працями і піклуваннями… Судієнка в Києві, Метлинського в Харкові… – у 1851 р. у Києві видавець М.Судієнко видав відомий опис Чернігівського намісництва Опанаса Шафонського з 1786 р. (див. с 630 нашого видання). А через два роки вийшли його джерельні історичні матеріали в основному про Гетьманщину першої половини XVIII ст.: Судиенко М.О. Материалы для отечественной истории. – К., 1853. – Т. 1. Метлинський Амвросій (1814 – 1870) – філолог та письменник романтичної школи. У 1854 р. він видав фольклорний збірник «Народные южнорусские песни» (К., 1854).
…його невелика стаття про копний суд («О древних сельских общинах Юго-Западной Руси», 1857) зробила велике враження… – ця популярна робота вийшла у кількох виданнях, спочатку у формі статті в часописі: Русская беседа. – М., 1857. – № 3. – С. 1 – 57; потім окремим виданням: Иванишев Н.Д. О древних сельских общинах в Юго-Западной России. – К., 1863. – 72 с; та у зібранні його праць: Він же. Сочинения. – К. 1876. – С. 232-295.
В галузі етнографії за третім збірником Максимовича (1849) появився вельми змістовний збірник Метлинського (1854)… – див.: Максимович М. Сборник украинских песен. – К., 1849. – Ч. 1; Метлинский А. Народные южнорусские песни. – К., 1854.
В цьому ж році появилася відома стаття Погодіна – основні тези цієї дискусії висловлені в таких працях Максимовича: Максимович М.А. О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом: письмо к М.П.Погодину // Русская беседа. – 1857. – № 8. – С. 22 – 35; 2-е вид.: Максимович М.А. Собрание сочинений. – К., 1876. – Т. 1. – С. 131 – 145; 3-є вид.: Максимович М. О. Киев явился градом великим… – К., 1994. – С. 179 – 190;Максимович М.А. Письма о Киеве к М.П.Погодину. – Русский архив. – 1868. – 1 полугодие. – №№ 12 – 15,17; 2 полугодие. – №№ 6,14, 20, 21, 26 (Киевские епархиальные ведомости. – К., 1869. – № 16. – С. 544-553; № 19. – С. 629-642). Окремо: М., 1869. – 90 с. Деякі з цих статей видані нещодавно у виданнях: Максимович М. Вибрані твори / Упор., вступ, ст. Віктор Короткий. – К., 2004; Він же. Вибрані твори з історії Київської Русі, Киева та України. – К., 2004 та ін.
До цієї дискусії з українського боку долучилися також О.Котляревський, О.Потебня (їхні праці див. нижче на цій сторінці), А.Кримський (Крымский А.Е. Филология и погодинская гипотеза: даёт ли филология малейшие основания поддерживать гипотезу г.Погодина и г. Соболевского о галицко-волынском происхождении малороссов? // Киевская старина. – К., 1898. – № 6. – С. 347-365; № 7. – С. 234-266; 1899. – № 1. – С. 9-27; № 6. – С. 307-316; № 9. – С. 277-311. Окремо: К., 1904; 2-е вид.: Кримський А.Ю. Твори в 5 т. – К., 1973. – Т. 3. – С. 23 – 117), К.Михальчук та ін.
З російського боку, окрім М.Погодіна, до дискусії долучилися також О.Собо-левський (про нього див: Ільїнський Г. О.І.Соболевський як українознавець // Україна. – К., 1930. – № 39. – С. 105-114), О.Шахматов та ін.
У першій своїй друкованій монографії М.Грушевський аргументовано виступив проти погодінської теорії колонізації Подніпров’я (див.: Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. – К., 1891. – С. 433 – 443). М.Грушевський грунтовно переглянув аргументацію обох сторін наукової дискусії в іншому місці: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1913. – 3-є вид., доповн. – Т. І. – С. 551 – 556.
В англомовному виданні «Історії України-Руси» А.Поппе переглянув сучасні погляди на цю полеміку. Мовознавці багатьох країн (Т.Лер-Сплавінський, Р.Аванесов, Ю.Шевельов та ін.) пишуть про існування на території Київської Русі двох мовних ареалів на півдні та півночі, що кореспондуються з сучасними російською та українською етнічними територіями (PoppeA. Editor’s addition // Hrushevsky M. History of Ukraine-Rus’. – Edmonton; Toronto, 1997. – Vol. I. – P. 426-427).
У I860 році появляється в Харкові перша праця першого українського мовознавця О.Потебні… – див.: Потебня А. О некоторых символах в славянской народной поэзии. – Харьков, 1860. Це дослідження грунтувалося на багатому українському фольклорному матеріалі, коли до кожного символу автор подавав паралелі з українських казок, прислів’їв тощо.
У 1858 році виходить чудове історико-етнографічне зібрання Куліша… – М.Грушевський має на увазі видання: Кулиш П. Записки о Южной Руси. – СПб., 1857. – Т. 2. У ньому Куліш вмістив багато українських казок, пісень, легенд та вірувань. Видання отримало схвальні відгуки, у тому числі О.Лазаревського, М.Костомарова, М. Максимовича та ін. (Андрієвський О. Бібліографія літератури українського фольклору. – К., 1930. – Т. 1. – С. 98).
…ряд критичних статей Максимовича у різних виданнях протягом 1859 – I860 років під спільною назвою «Листи про Б.Хмельницького» і під спеціальними заголовками – Письма о Богдане Хмельницком // Украинец. – М., 1859. – Т. 1. – С. 147-174; Русская беседа. – 1859. – № 18. – С. 93-100; Санкт-Петербургские ведомости. – СПб., 1860. – № 8; Основа. – СПб., 1861. – № 2. – С. 105-120; №5. – С. 1-23; 2 -е вид.: Максимович М.А. Собрание сочинений. – К., 1876. – Т. 1. Листи 1 – 4 до М.П.Погодіна (Украинец); лист 5 до М.П.Погодіна (Русская беседа); листи 6 – 7 до М.І.Костомарова (Санкт-Петербургские ведомости); листи 8 – 18 до М.І.Костомарова (Основа).
Критиці історичної суті цієї теорії були присвячені статті Максимовича… і О.Котляревського– див.: Котляревский А.А. Были ли малоруссы исконными обитателями Полянской земли или пришли из-за Карпат в XIV в.? // Основа. – СПб., 1862. – № 10. – С. 1-12; 2-е вид.: Котляревский А.А. Собрание сочинений. – СПб., 1893. – Т. 1. – С. 624-637.
…Антонович у своїй теорії про спадкоємність дружини і козацтва… – про це детальніше: Бутич І. Козацтво у працях Володимира Антоновича // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича. – К., 1996. – С. 117 – 131; Колесник В. Порівняльно-історіографічний аналіз деяких аспектів виникнення та еволюції українського козацтва в науковій спадщині В.Б.Антоновича і М.С.Грушевського // Академія пам’яті професора Володимира Антоновича – К., 1994. – С. 70 – 82. Загалом про історіографічну оцінку Грушевським спадщини Антоновича писали: Колесник В. Наукова спадщина В.Б.Антоновича в оцінці М.С. Гру шевського // Київська старовина. – К., 1995. – № 3. – С. 78 – 83; Тельвак В. Творча спадщина Миколи Костомарова в історіографічній рецепції Михайла Грушевського // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю.А.Пінчук. – К., 2004. – Вип. 14.
…Костомаров у своїх статтях з стародавньо-руської історії («Черты народной южнорусской истории», 1862, «Две русские народности» та інших)… – див.: Костомаров Н.И. Черты народной южнорусской истории // Основа. – СПб., 1861. – № 3. – С. 114-165; 1862. – № 6. – С. 1-45; див. також нещодавнє видання: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 8 – 107; Костомаров Н.И. Две русских народности // Основа. – СПб., 1861. – № 3. – С. 33 – 80; 2-е вид.: Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1863. – Т. 1.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 249 – 253.