Запізнений розвиток поняття української національності. Причини цього спізнення

Михайло Грушевський

Поняття українознавства, як дослідження минулого і сучасного українського народу, його властивостей і особливостей, його території і різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток, – могло сформуватися лише поступово і головним чином протягом минулого століття. Причиною народу або народності як певної колективної індивідуальності, існуючої незалежно від територіальних, політичних або конфесійних розмежувань, об -єднаної певними спільними рисами в сучасний період, спільністю пережитого в минулому, спільністю завдань і прагнень у майбутньому, – взагалі є головним чином явищем XIX століття.

В минулому поняття народної або національної єдності переважно замінювалося поняттям політичної, релігійної або культурної єдності, і народність розумілася як зміст однієї з цих форм: як громадяни певної держави, як населення певної території, як члени певної церкви. І тому, що в історії українського племені всі ці ознаки або форми то об’єднували з українським населенням його близьких співродичів, то краяли на частини український народ і його територію, то замість того, щоб полегшувати цими зовнішніми, легкосхоплюваними категоріями кристалізацію поняття української народності, вони, навпаки, заплутали поняття народної особливості, вносили в цю сферу неясність і невизначеність.

У найдавніші віки історичного існування імена Русь, Русин, руський, в стислому значенні, охоплюють собою лише центр політичного і культурного життя українського народу (Київську землю), в широкому значенні, – всі слов’янські племена, які входили до складу «Російської» держави і були пов’язані єдністю політичного і суспільного ладу, династії і службового стану, культури і релігії, писемності і книжної мови. Навіть після припинення політичної єдності ця спільність політичних і культурних традицій далі зберігала племінні поділи і відмінності народностей, які колись входили до складу Російської держави. Також не було нестачі у факторах, які бажали у своїх інтересах використати цю попередню єдність і посилено мусувати його традиції; цими факторами були: єдина церковна організація, яка пережила політичну єдність і всіма заходами намагалася послабити всякі прагнення до поділу; династична політика, яка ставила своїм завданням збирання колишніх «волостей» династії і тому подібне.

Вплив подібних, штучно підтримуваних традицій, був тим значнішим, що інші умови одночасно з тим також перешкоджали кристалізації національного відокремлення. Український народ, втративши політичну єдність, входить до складу двох суперницьких держав, – Великого князівства Литовського і Польщі (а своїм закарпатським відрізком іще і до складу Угорщини), а в XVI столітті частина української території (Сіверщина) відходить іще до складу Московської держави. Політичні, церковні та інші особливості, які ділили українську територію на декілька окремих частин, з огляду на спільність інтересів нерідко вабили їх до тісніших стосунків з іншими, іноплемінними областями і групами.

В той час як Західна Україна, належачи до складу Польщі, шукала підтримки у сусідньої одновірної Молдавії, пов’язаної політичною залежністю з Польщею (васальством), – умови політичної і національної боротьби пов’язували східноукраїнські області іще тіснішим союзом з білоруськими землями, які належали до складу того ж Великого князівства Литовського. Такий характер мали загальні політичні рухи XV – XVI століть і пізніша культурна боротьба; на зміну книжної мови старої Русі, або поруч з нею, виникає нова канцелярська і літературна мова на грунті білоруської, але стала спільною мовою Білорусії і Східної України майже протягом двох століть.

Культурний рух, який почав був поширюватись у другій половині XVI століття, розвивається спільними зусиллями українського і білоруського суспільства, причому ряд українських діячів переносить діяльність в білоруські центри, особливо до Вільно. А московсько-польські угоди другої половини XVII століття, які остаточно відділили Задніпров’я і Київ від Правобережжя, спричинили новий культурний, а потім і релігійний розкол.

Східна Україна дедалі більше еволюціонує до тіснішого зв’язку, не тільки політичного, але і культурного, з великоросійським світом; рядом безпосередньо примусових заходів і побічних впливів вона впроваджується в коло великоросійської культури, в той час як решта українських земель продовжує жити в тісному спілкуванні з білоруськими і польськими землями, під сильним впливом польської культури, а запровадження унії в Правобережній і Західній Україні наприкінці XVII і на початку XVIII століття долучає іще і конфесійну межу до політичних і культурних відмінностей, які розділяли український схід і захід.

Приєднання Правобережної України до Росії і знищення тут унії наприкінці XVIII століття пересунуло цей кордон зовнішнім чином на захід, на сучасний кордон Польщі і Галичини, але не стерло тих відмінностей, які витворилися протягом цього більш як столітнього штучного відчуження Лівобережжя від Правобережжя – так що пережитки цього відчуження відчуваються вочевидь і донині.

Я відзначив лише найрізкіші із історичних умов, які уповільнювали кристалізацію поняття української національності. Вони пояснюють нам повільність цього процесу, який не завершився іще і до нинішнього часу. Не встигнувши зруйнувати стоїчну єдність українського народу, стерти основні ознаки, які зв’язували і зв’язують його в одне ціле, ці несприятливі для національної єдності умови не були спроможними ніколи остаточно послабити силу зв’язку, який згуртовував цю національну масу, – послабити живий зв’язок, який сполучав його частини і оживляв свідомість єдності, попри велетенські розміри етнографічної території і всі відмінності, які її розділяли.

Єдність і суцільність території, пам’ять кровної спорідненості і спільного минулого, спільні риси психофізичного типу, економічних і громадських умов побуту брали гору над умовами, які вносили відмінності в національне тіло. В старій Русі можна помітити протиставлення великоросійської півночі українському півдневі, як Русі у властивому сенсі тісніше пов’язаної з її старим національним центром – Києвом. І пізніше живе усвідомлення єдності «Руси што короля слушает» і «Руси што Литвы слушаеть» брало гору над політичними поділами.

А в момент найвищого пробудження національної стихії, під час великої національної боротьби за Українську державу в часи Хмельницького, Виговського, Дорошенка, єдність українського народу на всій етнографічній території проявляється цілком виразно і свідомо, попри те, що етнографічно-політичні кордони цієї національної Української держави (від Вісли до Німану, до Сівська і Путивля) не відзначаються особливою точністю з точки погляду сучасної етнографії.

В більш дрібних явищах звичайного побуту також на кожному кроці зустрічаємося із живими зв’язками, з постійним ендосмосом і екзосмосом народного життя, що не припиняються з огляду на політичні і навіть релігійні норми (в суто народному побуті в минулому і донині, наприклад, зустрічаємося дуже часто з цілком виразним ігноруванням конфесійних відмінностей між православ’ям і українською уніатською церквою, де вона була впроваджена офіційно).

Попри все це, несприятливі для національного життя умови, в яких довелось прожити українському народові, не залишилися без дуже сильного впливу на його долю. Масова денаціоналізація вищих, найбільш свідомих прошарків українського суспільства в минулому була одним із найрізкіших наслідків цього впливу. І нині для вельми значної частини українського (за походженням) суспільства питання про національну єдність українського народу або навіть самого існування української національності іще є непройденим етапом, невирішеним питанням.

У вищеописаних умовах українського життя українознавство в його сучасному розумінні не могло значно розвинутися. Те, що попередні століття залишили скільки-небудь цінне в ділянці дослідження українського життя, українознавством можна вважати лише частково або більше чи менше випадковим явищем. Стара Русь залишила нам цінну спадщину головним чином в галузі історіографії; через відсутність інших джерел її літописи служать нам географічним, етнографічним, юридичним і кожним іншим джерелом.

Але літописи стоять на точці зору зовсім не етнографічній, а політичній. Київське літописання, хоча фактично займається головним і майже виключно півднем і є таким чином прямим попередником пізнішої української історіографії, одначе, це літописання ставить своєю метою розповідь про долі Київської держави, по можливості, в їхній цілості, охоплюючи, крім українських, і інші землі.

Повніше і винятковіше на місцевому українському грунті стоїть пізніший Галицько-Волинський літопис завдяки тому, що політичний горизонт Галицько-Волинської держави майже не виходив за межі Західної України. Замість екскурсів у сферу північних і північно-східних стосунків тут маємо екскурси в політичне життя Польщі, Литви, Угорщини. В Галицько-Волинському літописі це лише екскурси, але уже через століття українські землі стають провінціями Польщі і Великого князівства Литовського, і місцеве літописання, про яке можемо судити по вельми бідним залишкам і відгомонам, які збереглися до нашого часу, починає розглядати українське життя як провінціалізм Литовської або Польської держави.

І пізніше, з новим пожвавленням українського життя (з кінця XVI ст.), якщо з одного боку зустрічаються літописі, які досить близько підходять під поняття літопису українського життя (як так званий Львівський літопис), то з другого боку – немає нестачі в творах, в яких над місцевими українськими інтересами бере гору «загальнодержавна» (польсько-литовська) точка погляду (як наприклад, Густинський літопис) або ж автор потрапляє під владу традицій «єдності російського народу», вносячи повну нісенітницю в історичну перспективу – як знаменитий «Синопсис», один із самих безглуздих творів, що не перешкодило йому стати найпопулярнішим історичним довідником. Ідеї передових вождів козацтва про єдність українських земель і про їхню політичну окремішність не знайшли широкого поширення в пізніших літературних колах.

Козацтво, що наклало таку яскраву печать на життя Східної України, тільки на один момент привело в рух всю українську територію. Поступово втрачаючи силу і енергію, козацтво відступало дедалі більше на схід, поки врешті-решт Дніпро не став його кордоном на заході. Козацька епоха, ставши новим вихідним пунктом для української території, новою ерою української історії, у зв’язку з відмінностями в історичних долях Східної і Західної України, розділеною між володіннями польським і московським, впливає дуже виразно на розвиток східного українського партикуляризму.

Поняття єдності українського народу і української території поступово поступається місцем ідеям «козако-руського народу», який зливався з козацькою, східною частиною України, і «малоросійська батьківщина» українських письменників XVIII століття (східної країни) дедалі менше виходить за межі Гетьманщини, хоча пам’ять про минулий тісний зв’язок із західними українськими землями все-таки зберігалась в науковій літературі [Див., наприклад, в «Кратком истор[ическом] описании о Малой России» (1769): «Мала Росія є частиною Російської держави, до якої належать древні російські князівства: Київське, Чернігівське і Переяславське, а до них можна зарахувати Волинське, Луцьке та інші, зокрема Поділля і до меж колишніх грецьких (sic!) земельних володінь» (видання Бодянського, 1848, с. 1).].

Іще більше плутанини і неясності бачимо на грунті, так би мовити, філологічному. Зацікавлення народною стихією, спонукане практичними інтересами церковно-релігійної проповіді в період релігійної боротьби XVI століття, не з’ясувало достатньою мірою поняття народної мови і її стосунків до старої книжної мови. Письменники користувалися без особливої різниці народною мовою – «простою» і «посполитим» жаргоном верхніх прошарків сучасного суспільства, спотвореним жахливими латинізмами і полонізмами, і це, без сумніву, було однією з причин посилення старовірства поборників православних переказів, які вельми неприхильно ставилися до «впровадження» в священні книги «простої мови» і які посилено пропагували вживання церковнослов’янської мови.

Потім цей православний консерватизм, що вбачав певну профанацію в допущенні простої мови у релігійну сферу, був підтриманий іще прагненням сучасних українських філологів протиставити граматично опрацьованій латинській і польській мовам так само граматично розпрацьовану книжну мову: в основу граматичного опрацювання клалася більш визначена традиційна «словесно-руська мова», надовго канонізована особливо популярною граматикою Смотрицького.

Дякуючи впливам школи, вона міцно утвердилася на позиції єдиної справжньої літературної мови. Те, що протиставлялося їй під назвою «руської» мови, як сучасна мова українського суспільства, і допускалося до книжного вжитку, далеко не покривало народну українську мову, а являло собою строкату амальгаму елементів народних, книжних (слов’яно-руських), жаргонних польсько-латинських, а пізніше, від початку XVIII століття, у Східній Україні підпадає під дуже сильні впливи великоросійської книжної мови. Ця відчуженість від народного грунту і не-визначене становище між народною і слов’янською мовами не дала можливості розвинутися цій книжній мові.

Ідея опрацювання народної мови, яка нуртувала в умах багатьох українських письменників XVII – XVIII століть, потонула в цьому неокресленому взаємозв’язку народної мови, староруської слов’янщини, польсько-українського жаргону і офіційної великоросійської мови. Із маси народних діалектів і говірок, які виразно помітили старі письменники, а з другого боку – із конкуруючих з ними книжних мов образ загальної народної української мови так і не встиг цілком виразно піднятися і кристалізуватися за цей час [Дивись з цього предмета праці П.Г.Житецького: «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII и XVIII вв.» і ««Энеида» Котляревского и древнейший список ея в связи с обзором малорусской литературы XVIII века», 1900.].

Примітки

А московсько-польські угоди другої половини XVII століття, які остаточно відділили Задніпров’я і Київ від Правобережжя… – йдеться про Андрусівський договір між Московською державою та Річчю Посполитою від 1667 р., за яким українські землі були поділені між цими державами фактично по річці Дніпро на Лівобережну та Правобережну Україну.

…запровадження унії в Правобережній і Західній Україні наприкінці XVII і на початку XVIII століття… – найпізніше з православних єпархій на українських землях перейшли на унію Перемиська єпархія у 1692 р. та Львівська у 1700 p., a впливове Львівське Успенське братство, що мало ставропігійний статут, визнало унію лише у 1708 р.

Приєднання Правобережної України до Росії і знищення тут унії наприкінці XVIII століття… – невдовзі після другого та третього поділу Польщі під офіційним тиском розпочався перехід унійних парафій на православ’я, який завершився на Правобережній Україні, Волині та Білорусії у 1839 р.

…усвідомлення єдності «Руси што короля слушает» і «Руси што Литвы слушает»… – до Люблінської унії 1569 р. існував поділ на «коронну Русь» та «Литовську Русь», тобто українські землі у підпорядкуванні Польського королівства та Великого князівства Литовського. Після унії 1569 р. майже всі українські землі опинилися в складі Польського королівства.

…ендосмосом і екзосмосом народного життя… – йдеться про зовнішні та внутрішні вияви українського народного життя.

…особливо популярною граматикою Смотрицького – йдеться про першу граматику руської мови, надруковану у 1619 р. у містечку Єв’є під Вільно (Вільнюсом), що пізніше витримала багато перевидань у Росії: Граматики славенскія правилное синтагма. – Евье, 1619. Останнє перевидання з коментарями здійснив київський мовознавець В.Німчук (К., 1979).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 229 – 233.