Дослідження в галузі історії XI – XVI століть:
мова і література

Михайло Грушевський

Поруч із вивченням нової історії України, якому приділяв особливу увагу гурток «Киевской старины», виходили цикли праць із древньої історії і литовсько-польського періоду, завдяки ініціативі Антоновича і Владимирського-Буданова. Антонович, як професор Київського університету, починаючи з 1880 року, кожні 2 – 3 роки систематично пропонував на здобуття наукового ступеня теми з історії тієї чи іншої землі XI – XIV століть і таким чином ідея Костомарова про землю як політичну одиницю староруського укладу знайшла собі вияв у великій серії монографій, які розглядали окремі землі з точки погляду історичної географії, політичної і культурної історії (праці О.Андріяшева, Д.Багалія, П.Голубовського, Ол[ександра] і Мих[айла] Грушевських, В.Данилевича, П.Іванова, В.Ляскоронського, Н.Молчановського). Загальна кількість таких монографій за чверть століття перевершила десяток; деякі з них мали видатні якості і у своїй сукупності дали вельми серйозний вклад у науку.

Аналогічну діяльність у менших розмірах здійснював М.Ф.Владимирський-Буданов, який досліджував історію права Великого князівства Литовського, головним чином державного права, і пропонував своїм учням теми з цієї ж галузі, взагалі звертав їхню увагу у цьому напрямі; внаслідок [цього] появилася також значна серія праць з історії суспільних і правових стосунків України і Білорусії, головним чином XVI століття (крім дуже цінних праць самого М.Ф. Владимирського-Буданова, праці М.Ясинського, Г.Демченка, М.Максимейка, І.Малиновського). В цьому ж напрямкові працював протягом цих років московський професор М.Любавський, автор великих досліджень господарського ладу Великого князівства Литовського, і варшав’янин Ф.Леонтович, який дав багато праць в цій самій галузі.

Хоч ці дослідження у сфері староруської і західноруської історії здебільшого не стояли впевнено під знаком українознавства, однак мали велике значення з точки погляду українських досліджень не лише в значенні нагромадження і опрацювання фактичного матеріалу, але і по спорідненості основних положень, що лежали в їхній основі: вони виходили від тих самих поглядів на спадковість правових і культурних традицій київського періоду в устрої і житті України і Білорусії XIV – XVII століть, висували принципи обласного ладу, земського самоуправління, із яких випливало і дослідження української історіографії цього періоду.

В історії української літератури вельми помітним явищем були праці М.Петрова – «Очерки по истории украинской литературы XVIII века», 1880, і особливо «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» (друкувалися в «Историческом вестнике», 1880 – 1883, і в новому опрацюванні вийшли окремою книгою в 1884 році). Після коротких оглядів 1860 – 1870-х років і особливо багаточисленних, більш спеціальних праць це був перший значний загальний курс нової української літератури, з цієї точки погляду дуже цінний, хоча невисокий в сенсі загального висвітлення і однобічний у тому відношенні, що ця історія літератури обмежувалася Україною російською.

В сенсі висвітлення загальної еволюції вельми цінне доповнення до неї становила велика рецензія проф. Дашкевича для нагороди Уваровською премією (1888); це була цінна праця, яка дуже влучно накреслювала розвиток і керівні ідеї нової української літератури першої половини XIX століття (народність і демократизм). Заповнити другу прогалину – відсутність літератури австрійської України – мав на увазі львівський професор Огоновський своєю історією літератури (друкувалася в журналі «Зоря» і виходила окремими томами від 1887 року). Її перша частина, присвячена літературі до кінця XVIII століття, не становила інтересу через стислість і убогість відомостей; для XIX століття праця Огоновського подавала досить багатий фактичний матеріал про українське письменство Росії і Австрії, але її вадою була відсутність перспективи, будь-якого сліду якраз «історії».

Вивчення української мови і літератури, слабше виявлене в працях гуртка «Киевськой старины», було представлене декількома працями поза межами журналу. В дослідженні мови домінуюча роль в 1870 – 1880-х роках належала Потебні. Уже від 1860-х років паралельно з вищезгаданими працями про народну символіку він розпочинає ряд великих праць в галузі мови. Від 1864 року починають виходити його надзвичайно цінні діалектологічні праці: «О звуковых особенностях русских наречий» (окремо 1866), з продовженням потім спеціально в галузі української діалектології: «Заметки о малорусском наречии», 1870.

Пізніше Потебня переходить до праць про синтаксис – «Из записок по русской грамматике» (ряд статей, які друкувалися від 1874 року і частково залишалися невідомими, за життя автора), але паралельно з ними ідуть і статті про фонетику і етимологію під спільними заголовками: «К истории звуков русского языка» (від 1873 року) і «Этимологические и другие заметки» (від 1880).

Серед них в 1877 році виходить вельми цінне коментоване видання «Слово о полку Ігоревім», пізніше – ряд праць із сфери дослідження лексики, які поширилися на вивчення поетичних образів і мотивів української народної поезії: «Объяснение малорусских и сродных народных песен» (веснянки, колядки, щедрівки), 1883 – 1887.

Глибокий майстер в діалектології і фонетиці, в символіці і поетиці, незрівняний мислитель в галузі лінгвістичної психології, Потебня був і залишається найбільшим дослідником, якого мала українська філологія; з огляду на живе зацікавлення і щиру любов його до української мови і української письменності доводиться дуже шкодувати, що він обмежився лише небагатьма спеціальними працями або більш-менш випадковим українським матеріалом у своїх працях в основному загального характеру.

Те, чого не дав Потебня (а міг довершити ліпше, ніж будь-хто інший) – загальних курсів української філології, постаралися дати інші. У 1880 році випустив Огоновський цілком непогану спробу загального огляду фонетичних особливостей української мови під назвою «Studien auf dem Gebiete der Ruthenischen Sprache» і потім, як доповнення до цієї праці, статтю «О ważniejszych właściwościach języka Ruskiego», 1883, а через декілька років (1889) вийшов короткий нарис української фонетики В.Науменка під назвою «Обзор звуковых особенностей малорусской речи», 1889 р.

З історії мови дав ряд великих праць П.Житецький: «Очерк звуковой истории малорусского наречія», 1876 – першу спробу компактної історії фонетики, досить критично оцінену спеціалістами, але яка залишилася єдиною до останнього часу; потім «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII и XVIII вв.», ч. I, 1889, і замість продовження цієї праці ««Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII в.», 1900. У зв’язку з деякими меншими працями («О Пересопницкой рукописи Евангелия», «К истории литературной русской речи в XVIII в.», «О переводах Евангелия на малорусский язык» та інші) ці праці давали вельми цінний огляд літературного опрацювання української мови у XVI – XVIII століттях.

Для вивчення найдавнішої історії мови мала велике значення відроджена проф. Соболевським полеміка ngo етнографічну приналежність населення Подніпров’я X – XIII століть. Його реферат: «Как говорили в Києве в XIV – XV вв.», прочитаний у Київському історичному товаристві у 1883 році, викликав справжню бурю – ряд істориків і філологів виступали із запереченнями положень Соболевського, доказуючи безперебійність населення Київської області і відсутність імміграції із Волині і Галичини.

Ці реферати, на жаль, не були надруковані, але погляди учасників суперечки були розвинуті у ряді праць – з філологічного аспекту Соболевським і Шахматовим, з одного боку («Очерки по истории русского языка», «Лекции по истории русского языка», «Источники киевского говора» Соболевського, 1884 – 1885; «К вопросу об образовании русских наречий» Шахматова, 1894), з другого боку, Ягічем, Потебнею, Кримським та іншими («Четыре критико-палеографическия статьи» та «Критическия заметки по истории русского языка» Ягіча, 1884 – 1889; «Отзыв о сочинении А.Соболевского «Очерки», початий Потебнею, незакінчений і виданий уже після його смерті в 1896 році; «Филология и Погодинская гипотеза» Кримського, 1898, та інші) [Детальнішу історію питання зацікавлені знайдуть в моїй «Історії України-Руси», том І.].

З історичної точки погляду цьому питанню були присвячені праці Антоновича, В[ладимирського]-Буданова, Лазаревського і автора цих рядків. Це питання донині, у різноманітних формах (наприклад, з перенесенням центру ваги з Київської землі на землю Сіверську), не перестає бути стимулом для дослідження древньої колонізації, етнографічних і політичних стосунків Придніпров’я, не говорячи про суто лінгвістичний бік (статті Ягіча «Einige Streitfragen», 1898, Шахматова «К вопросу об образовании русского народа» в новій сильно переробленій редакції 1899 року, Кримського «Филология и Погодинская гипотеза» в новому виданні 1904 року, його ж «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів», 1904, мої «Спірні питання староруської етнографії», 1904, Соболевського «Древнекиевский говор», 1905, критика Кримського під тією самою назвою, 1906, Шахматова «Южные поселения вятичей», 1907 і викликані цією статтею заперечення Розова: «Трилогія проф. Кримського», 1907, та інші).

З другого боку, питання про самостійність української мови висунуло з новою силою суперечку з приводу дозволу виступів українською мовою на археологічних з’їздах (1899), а потім питання про скасування заборони уживання українського слова, заініційоване тодішнім комітетом міністрів (1905). Крім стислих статей і трактатів більш загального публіцистичного характеру, ці суперечки принесли і деякі цілісні з наукової точки погляду статті (стаття Михальчука, 1899 року, «Записка академії наук», 1905, та інші).

В загальному, попри різні несприятливі умови – цензурні побоювання і напіввизнане становище в офіційних наукових сферах – можемо констатувати вельми сильний і успішний ріст українських досліджень протягом останніх десятиліть XIX століття. Одначе, хоча ці успіхи були довершені головним чином українськими вченими Росії, то синтезувати їх довелося на галицькому грунті з огляду на ті умови, в яких перебувало українське життя Росії. В Росії ці умови неминуче спричиняли відомі недомовки, певну однобічність залежно від вільних і невільних прогалин в зображенні минулого і сучасного українського життя.

Ці умови, що змусили багатьох українських письменників із Росії перенести свою діяльність в Галичину, починаючи уже від першої заборони українського слова (1863), неминуче повинні були спричинити створення також і наукового центру на галицькому грунті, поза межами цензурних і кожних інших обмежень, діючих у Росії. Таким центром врешті-решт зробилося «Товариство імені Шевченка», засноване іще в 1870-х роках українцями із Росії з метою сприяти науковому і літературному українському рухові, але через вкрай обмежені засоби лише далеко пізніше воно спромоглося здійснювати своє призначення.

До того часу Галичина не проявляла себе значною продуктивністю в галузі науки. Поступово виростаючи після реакції 1850-х років, нова українська інтелігенція всю енергію і всі свої сили спрямовувала головним чином на освіту і організацію народних мас. Українські журнали (головним чином «Правда» від 1869 року і «Зоря» від 1880 року) порівняно небагато давали на теми українських досліджень. Серед представників консервативних «старорусинських» течій також вельми небагато хто віддавав свої сили науковій праці (Шараневич в галузі історії Галичини, Петрушевич – філології і давнього минулого), без накопичення матеріалу їхні праці не мали значення.

Офіційний представник українських досліджень Яків Головацький емігрував у Росію і порвав свої зв’язки із галицьким життям. Його наступник по львівській катедрі проф. Огоновський, що належав уже до «молодого» українського напрямку, довгий час залишався головною і майже єдиною серйозною науковою силою; у 1876 році він випустив ціле видання «Слова о полку Ігоревім», наступні його праці 1880-х років указані вище.

Праці інших дослідників 1880 і початку 1890-х років не були чимось особливо видатним – праці Партицького з історії літератури і найдревнішої історії (на жаль, зі «слов’янської», зовсім ненаукової точки погляду), Онишкевича, Смаль-Стоцького в галузі мови; щойно розпочинав свої праці з народної мови і літератури під керівництвом Драгоманова найбільший із галицьких дослідників Іван Франко. Можна іще відзначити початки юридичної літератури в заснованому під кінець 1880-х років «Правничому часописі». І лише середина 1890-х років, коли розпочиналася інтенсивна діяльність Наукового товариства імені Шевченка, стала різко позначеною епохою в науковому житті Галичини.

З початком 1890-х років це Товариство реформується і завдяки спонуці із Росії кладе початок суто науковим виданням українською мовою (забороненою в Росії указом 1876 року). Автор цих рядків належав до київського гуртка, який брав активну участь в організації цього першого українського наукового органу, а потім, переїхавши до Львова, докладав старань до дальшої наукової організації, в результаті якої під кінець 1890-х років Наукове товариство імені Шевченка перетворилося на більш наукову установу, маючи у своїй системі цілий ряд спеціальних відділів і комісій для різних ділянок знань, зі спеціальними науковими виданнями матеріалів і досліджень (кількість цих постійних видань нині досягла 17 назв).

Не маючи можливості дати детальний огляд розвитку організаційної і видавничої діяльності оновленого Товариства [Огляд першого десятиліття цієї обновленої наукової діяльності є в «Журнале Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]», 1904, III; огляд пізніших років – в «Известиях Академии», 1911, кн. 3.], я відзначу лише деякі моменти більш загального значення. Таким моментом була організація центрального органу українознавства – наукового журналу, який ставив своєю метою давати по можливості повну картину розвитку українських досліджень. («Записки Наукового товариства імені Шевченка», в своїй новій формі від 1895 року, з великими відділами хроніки і бібліографії українознавства). Дальше – видання великої історії українського народу з найдавніших часів. Це видання провадив автор цих рядків з рамені історичної секції Товариства, починаючи від 1898 року (видання доведено до 1650 року).

Задумана Іваном Франком історія української літератури, в менших розмірах, залишилася незакінченою через хворобу автора (в 1910 році вийшов лише короткий нарис її). У ста із лишком томах «Записок» нагромадилася велика кількість досліджень з історії літератури (значною мірою того ж І.Франка, також О.Колесси, К.Студинського, В.Перетца, М.Возняка, В.Щурата та інших), іще більше з історії – особливо з історії козацької епохи, також із культурної і соціальної історії козацької епохи, також із культурної і соціальної історії XVI – XIX століть (праці С.Томашівського, С.Рудницького, Олександра Грушевського, Івана Джиджори, Івана Крип’якевича, І.Франка, М.Зубрицького та інших, в тому числі і автора цих рядків), також з етнології і фольклору (крім перерахованих, праці В.Гнатюка, Ф.Колесси, З.Кузелі, О.Роздольського та інших). У сфері археології – систематичне зібрання матеріалів з історії козацтва, причому особлива увага зверталася на цілковито занехаяні теми.

Примітки

…ідея Костомарова про землю як політичну одиницю… – однією з перших робіт у цьому напрямі була магістерська монографія самого М.Грушевського (Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. – К., 1891). Також вийшли «обласні» монографії інших учнів В.Антоновича: Андрияшев A.M. Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст. – К., 1887; Иванов П.А. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времён до конца XIV в. – Одесса, 1895; Голубовский П.В. История Смоленской земли до начала XV ст. – К., 1895; Данилевич В.Е. Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV ст. – К., 1896; Ляскоронский В.Г. История Переяславской земли. – К., 1897. Майже на всі з них М. Грушевський написав рецензії та огляди (ЗHTШ. – Львів, 1896. – Т. IX. – Кн. I. – С. 4-9; Твори: У 50 т. – Львів, 2004. – Т. 6. – С. 512; ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. XXII. – Кн. II. – С. 13-16).

…М.Ф.Владимирський-Буданов, який досліджував історію права Великого князівства Литовського, головним чином державного права… – про цю ділянку наукових зацікавлень Владимирського-Буданова писали: Малиновский И.А. Памяти учителя: опыт характеристики учёной и преподавательской деятельности проф. М.Ф. Владимирского-Буданова. – Ростов-на-Дону, 1917. – 44 с. (відбитка з «Варшавских университетских известий», (1917)); Скакун О.Ф. М.Ф.Владимирський-Буданов як історик права України // Проблеми правознавства. – К., 1974. – Т. 27. – С. 134-142.

…московський професор М.Любавський… – основні праці цього дослідника: Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского статута. – М., 1892; Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно // Чтения в Обществе истории и древностей российских. – М., 1911. – №1; 2-е вид.: М., 1915; Любавский М.К. Литовско-русский сейм: опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства. – М., 1900. Про його історичні погляди див. працю: Карев Д.В. Великое княжество Литовское (XIV – начало XVI вв.) в российской либеральной историографии XIX – начало XX вв.: М.К.Любавский и его труды по истории ВКЛ // Наш радавод. – Гродна, 1990. – Т. 2. – С. 146-160.

…Ф.Леонтович, який дав багато праць в цій самій галузі – див. некролог М.Грушевського про цього вченого з аналітичною оцінкою його наукової спадщини на с. 562 – 564 нашого видання.

…велика рецензія проф. Дашкевича для нагороди Уваровською премією (1888)… – див. детальний аналіз, співставний за обсягом з рецензованим виданням: Дашкевич Н. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». – СПб., 1888. – 265 с.

…львівський професор Огоновський своєю історією літератури (друкувалася в журналі «Зоря» і виходила окремими томами від 1887 року)… – див.: Огоновский О. История литературы рускои. – Львів, 1887 – 1894. – Т. І – IV.

…в 1877 році виходить вельми цінне коментоване видання «Слово о полку Ігоревім»… – насправді видання вийшло друком роком раніше: Слово о пълку Игоревѣ. Поетичний памятник руськой письменности XII віку. Текст с перекладом и с поясненьями видав Омелян Огоновскый. – Львів, 1876.

…випустив Огоновський… – див.: Ogonowski E. Studien auf dem Gebiete der Ruthenischen Sprache. – Lemberg, 1880; Ogonowski E. О ważniejszych właściwościach języka Ruskiego // Rozprawy Wydziału filologicznego Akademii Umiejętności. – Kraków, 1883. – T. X (також окремою відбиткою).

З історії мови дав ряд великих праць П.Житецький – див.: Житецкий П.Г. Описание Пересопницкой рукописи XVI ст. – К., 1876; Він же. По поводу вопроса о том, как говорили в Киеве в XV – XVI вв. // Чтения Исторического общества Нестора Летописца. – К., 1888. – Т. 2. – Отд. 1. – С. 219 – 221; Він же. Очерк звуковой истории малорусского наречия. – К., 1876; Він же. Очерки литературной истории малороссийского наречия в XVII в. – К., 1889 ( – Житецький П.Г. Вибрані твори. – К., 1987. – С. 19-138).

…«Отзыв о сочинении А.Соболевского «Очерки», початий Потебнею, незакінчений і виданий уже після його смерті в 1896 році… – див.: Потебня АА. Отзыв о сочинении А.Соболевского «Очерки из истории русского языка . – Ч. 1. – К., 1884. – СПб., 1896 (= Известия Отделения русского языка и словесности Имп. академии наук. – СПб., 1896. – Т. 1. – Кн. 4. – 804 – 831).

…суперечку з приводу дозволу виступів українською мовою на археологічних з’їздах– мовне питання, а саме боротьба за скасування заборони на українську мову в Росії постійно були в полі зору Грушевського-публіциста та науковця (Переднє слово // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. ХХХІ-ХХХП. – С. 7-10; Меморіал Петербурзької академії в справі української мови в Росії // ЛНВ. – 1905. – Т. XXX. – Кн. 5. – С. 160 – 163). Див. також наступний коментар.

…ці суперечки принесли і деякі цілісні з наукової точки погляду статті (стаття Михальчука, 1899 року, «Записка академії наук», 1905, та інші) – відомий український мовознавець написав статтю на захист української мови, що вийшла окремим виданням, див.: Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? – К., 1899 (відбитка з: Киевская старина. – LXVI). Позитивну записку щодо українського друкованого слова Російська академія наук видала друком тільки в 1905 p.: Императорская академия наук. Об отмене стеснений малорусского печатного слова. – СПб., 1905. М.Грушевський про це написав ширше у кількох статтях: Меморіал Петербурзької академії в справі свободи української мови в Росії (1905), див. передрук у: Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 270 – 273; Російська академія наук про українську мову (1910): Там само. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 402 – 403.

…праці Партицького з історії літератури і най древнішої історії (на жаль, зі «слов’янської», зовсім ненаукової точки погляду)… – Партицький Омелян (1840 – 1895) – етнограф, філолог, історик-самоук та педагог. Після видання «Слова о полку Ігоревім» Огоновський ще раз видав його зі своїм перекладом у 1884 р. Особливу критику Грушевського зазнали його історичні праці «Старинна історія Галичини» (1894) та «Скандинавщина в давній Русі» (1887), де він перебільшував скандинавські впливи в княжу епоху, а також за допомогою фантастичних етимологій ототожнював слов’ян з тракійцями та гетами. Бібліографію його праць див.: Левицкий И. Галицко-русская библиография XIX столетия (1801 – 1886). – Львов, 1888. – Т. І. – С. 684; ЛевицькийІ.О. Українська бібліографія Австро-Угорщини. – Львів, 1909. – Т. 1 (1887-1889); 1910. – Т. 2 (1890-1891); 1911. – Т. 3 (1892-1893).

Огляд першого десятиліття цієї обновленої наукової діяльності… – див.: Львовское ученое общество им. Шевченко и его вклады в изучение Южной Руси // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1903. – Кн. 3. – С. 117 – 148. Перевидання першого огляду з перекладом українською мовою: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 7. – С. 505 – 532. Про інші огляди див. коментар до цієї статті (Там само. – С. 659).

Задумана Іваном Франком історія української літератури – див.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. – Львів, 1910.

У ста із лишком томах «Записок» нагромадилася велика кількість досліджень з історії літератури… іще більше з історії – особливо з історії козацької епохи, також із культурної і соціальної історії козацької епохи, також із культурної і соціальної історії XVI – XIX століть… також з етнології і фольклору… – див. нещодавно видану детальну бібліографію праць, вміщених у часописі: Бібліографія «Записок Наукового товариства імені Шевченка»: Томи І – CCXL (1892 – 2000) / Укл. В.Майхер. – Львів, 2003.

У сфері археології – систематичне зібрання матеріалів з історії козацтва… – тут під «археологією», за тодішнім розумінням у Росії, розуміли археографію.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 260 – 265.