Етнографічні зацікавлення і дослідження

Михайло Грушевський

В Росії питання про український елемент перемістилося поки що в іншу площину. Питома вага українського елементу повинна була визначитися не філологічними міркуваннями, не науковим опрацюванням мови, не наявністю красного письменства, а багатим змістом самої української народної стихії. Таку постановку питання давали нові ідеї народності, які були почали проникати у російське середовище за посередництвом німецьких романтиків народності, а частково також через західнослов’янське середовище.

Ці ідеї і культ народності, ними спричинений, мали велике значення для всього подальшого розвитку українства в Росії і визначили собою спрямованість наукових зацікавлень, дали цілковито нову постановку українознавству, влили новий зміст в старі інтереси українських патріотів, встановивши нову цінність українським дослідженням. Те, що досі було предметом пієтизму різних «Малой России сынов», сімейного, так би мовити, пошанування, ні для кого необов’язкового, яке шукає для себе виправдання у природній прив’язаності до батьківщини і рідного, – дістає цілковито нову, об’єктивну цінність і право претендувати на неї в очах освіченого людства.

Сіра українська маса, позбавлена літератури, зі своєю неосвіченістю, з мовою, «необмеженою правилами граматики», виявилася володарем етнографічних скарбів, більш цінних від будь-яких гучних творів штучної (писаної) літератури, носієм краси, недосяжної для інтелектуальної творчості. В цьому є невід’ємне право українства на увагу і дослідження і не тільки самими українцями, але і всіма освіченими людьми, які усвідомлюють цінність і значення народності.

Цілком певно ця нова точка погляду була сформульована в 1820-х роках (в статтях Максимовича, Цертелєва та інших), але вплив нових ідей цілком очевидно відчувається і в попередньому десятилітті. І під їхнім впливом українська етнографія стає, так би мовити, бойовою наукою надовго, майже на все XIX століття. Збирання, а також і дослідження, але головним чином все-таки збирання етнографічних матеріалів, особливо фольклорних, стає панівним інтересом у сфері українознавства.

Багатство народної словесності в очах українського суспільства є одним із головних моментів, який засвідчує цінність українського елементу, його права на розвиток і національну культуру [З історії української етнографії існує такий ряд цінних праць: А.Пыпин, История русской этнографии, III т., 1891; Огоновський, Исторія литературы руской, т. IV, 1894 (незакінчено); Ол[ександр]Грушевський, Етнографічні видання і плани, Записки НТШ, т. 89; Сумцов, Современная малорусская этнография; Довідник: Гринченко, Литература украинского фольклора, 1777 – 1900, Чернигов, 1901. Більш спеціальні монографії указані нижче.].

Найдавніші етнографічні колекції і записи не були видані і, правдоподібно, здебільшого загинули для нас. Деякі із неопублікованих збірок, однак, зробили вельми сильний вплив на наступне дослідження народного життя. Такою була збірка З.Ходаковського-Чарноцького; зібрана ним у 1814 – 1817 роках велика для свого часу колекція українських пісень залишилася в рукописі, але нею багато хто користувався; велике враження робила сама оригінальна фігура ентузіаста-збирача і широкі перспективи вивчення народного життя, на підставі його спостережень.

Фольклор у З.Ходаковського-Чарноцького нерозривно поєднувався з вивченням психічного стану народної маси, порівняння сучасного побуту з побутом доісторичним; перед перспективами початкової слов’янської громадськості в його очах стушовувалися всі історичні поділи; національні, політичні, релігійні, і з сучасної етнографії дивилася на нього «передхристиянська слов’янщина». Ці ідеї робили враження і, таким чином, відклавши на бік фантазії і помилки, неминучі при перших кроках, багато чого з вказаного Ходаковським в галузі вивчення народного життя лише значно пізніше увійшло в науковий вжиток і методологію [Найновішою про Ходаковського є праця В.М.Доманицького «Піонер української етнографії» в Записках НТШ, т. 65.].

Перед ним українська етнографія своїм завданням ставила вивчення народної творчості, головним чином збирання народних пісень, особливо історичних. У 1819 р. виходить у світ перше друковане зібрання їх М.Цертелєва під назвою «Опыт собрания старинных малороссийских песен», яке містило у собі вісім дум і дві пісні, цікавий вступ, в якому іще досить несміло висловлюються погляди про цінність творів народного мистецтва взагалі і українського зокрема, і словничок українських слів.

У наступних статтях, в 1820-х роках, той же Цертелєв розвиває уже більш виразно ідеї народності і наполягає на цінності народної пісенної творчості. Максимович, видаючи у 1827 р. перший (і єдиний) випуск свого зібрання, незрівнянно значнішого (опублікований випуск мав у собі 223 твори), уже вважає принцип народності усвідомленим сучасним суспільством:

«Настав, здається, той час, коли починають розуміти справжню ціну народності», – пише він у своїй передмові, і на першому місці ставить «пісні – де звучить душа, рухома почуттям, і казки – де промінює народна фантазія».

В опрацювання пісенного матеріалу Максимович також вносить значно більше ясності: ставить питання систематизації, відтворення на підставі варіантів початкового змісту пісень і тому подібне. Не продовживши праці відразу після першого збірника, декілька років пізніше (1834), він розпочав новий збірник, розрахований на чотири частини, але і на цей раз справа закінчилася одним випуском; до нього ввійшли історичні пісні, кількістю 113, в той час як уся колекція зібраних Максимовичем пісень нараховувала близько дві з половиною тисячі назв; разом з тим окремим випуском було видано мелодії до пісень.

Роком раніше почало виходити зібрання історичних пісень Срезневсь-кого («Запорожская старина», шість невеликих томиків, Харків, 1833 – 1838); це видання мало інший характер від збірників Максимовича: Максимович у своїх збірниках виступає як фольклорист, Срезневський користається пісенним матеріалом для ілюстрації української історії, поряд із піснями впроваджує і суто історичний матеріал. Збірник мав великий успіх, між іншим, дякуючи ефективно написаним пісням, перемішаним із справжніми.

За один рік окрім томика «Запорожской старины» вийшов на протилежному кінці української території інший збірник, який також мав велике значення: «Pieśni Polskie і Ruskie Ludu Galicyjskiego» Вацлава Залеського (Львів, 1833). Це було перше зібрання галицького пісенного матеріалу, що появився книжкою, і багатство українського пісенного матеріалу в порівнянні з польським зробило глибоке враження на тодішню галицьку інтелігенцію в той час, коли щойно починалося звернення до народної стихії.

Український матеріал Залеського потім передрукував Платон Лукашевич у своєму збірникові: «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни», 1836; це видання, що в першій частині містило пісенний матеріал російської України, а в другій – австрійської, стало таким чином виявом першого всеукраїнського цілого. Інші збірники цього періоду вийшли значно пізніше або і зовсім не появилися на світ.

Велике зібрання Максимовича дебютувало іще одним випуском нового «Сборника украинских песен» (Київ, 1849), скомпонованого на цей раз із шести частин, але видання знову зупинилося на першому випускові. Іще більше зібрання Бодянського – саме найбільше із існуючих досі, судячи по його підрахункові (8000 пісень), зовсім не появилося друком. Гоголь обмежився красномовним панегіриком українській пісні, і його зібрання вийшло лише недавно, в столітній ювілей.

На початку сорокових років [19 ст.] Куліш носився з планом видання великого колективного зібрання українських пісень з участю Костомарова, Метлинського, Срезневського, Бодянського і самого Куліша; але цей план не здійснився. У всякому випадкові, дякуючи уже здійсненим виданням і поданим у пресі відомостям про невидані зібрання, репутація української пісенної творчості була піднесена дуже високо. Український народ був визнаний власником найбагатшої високопоетичної словесності, яка ставила його на рівні із сербським народом серед слов’янства і на одному із перших місць серед сучасних народів взагалі.

Менше уваги було присвячено іншим галузям українського фольклору і дослідженню народного побуту. Записи казок, повір’їв, приказок, які появилися в перших десятиліттях XIX ст. і які залишилися невиданими, були незначними (збірники Носенка, Смирницького, Бодянського та інших). Виняток становив збірник Куліша «Украинские народные предания» як своїм розміром, так іще більше своїм характером.

Молодий етнограф не ставив своїм завданням підбирати лише фольклорні тексти: йому хотілося характеризувати «народ в різноманітних особливостях одиниць його», ілюструвати поетичний бік життя народу», і Куліш подає у своєму збірникові казки і історичні перекази, релігійні легенди, уривки мемуарів, думи і пісні, загадки і просто зразки народної мови. Із страху перед цензурою Куліш поробив у своєму збірникові ряд купюр, але і в цьому «очищеному» вигляді зібранню не судилося появитися на світ: книжка московських «Чтений» була конфіскована за мемуари Флетчера, надруковані в ній, і була взята із складів лише недавніми роками. Куліш, одначе, опрацював свій матеріал за аналогічним планом, але в значно ширшому масштабі десять років пізніше у своїх «Записках о Южной Руси».

Примітки

…нова точка погляду була сформульована в 1820-х роках (в статтях Максимовича, Цертелєва та інших… – див.: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песен. – СПб., 1819; Цертелев Н. О народных малороссийских стихотворениях. Письмо к издателю // Благонамеренный. – СПб., 1825. – Ч. 30. – № 20. – С. 216 – 227; Максимович М. Предисловие к собранию малороссийских песен // Вестник Европы. – СПб., 1827. – Ч. 155. – № 15. – С. 184 – 200; Цертелев Н. О народных стихотворениях (Письмо к г-ну Максимовичу) // Вестник Европы. – СПб., 1827. – Ч. 154. – № 12. – С. 270-277.

Такою була збірка З.Ходаковського-Чарноцького… – частину збірки вдалося видати, див.: Доленго-Ходаковский Зор. Проект ученого путешествия по России для объяснения древней славянской истории // Сын Отечества. – СПб., 1820. – Ч. 63. – № XXXIII. – С. 289-312; Ч. 64. – № XXXIV. – С. 3-11; № XXV. – С. 49-66; № XXVI. – С. 115-125; № XXVIII. – С. 193-205; № XXXIX. – С. 241-254; № XL. – С. 289-299. Окрім програми збирання етнографічних матеріалів, автор подав зразки близько десяти українських народних пісень. Після його смерті також вийшла збірка, див.: Несколько народных песен, известных за Днепром и в Галиции (из собранных покойным Ходаковским) // Вестник Европы. – СПб., 1829. – Ч. 155. – № 7. – С. 244-250.

…Максимович, видаючи у 1827 р. перший (і єдиний) випуск свого зібрання… – див.: Максимович М. Малороссийские песни. – М., 1827. Друком також вийшло кілька позитивних рецензій, викликаних резонансом цього видання, див.: Андрієвський О. Бібліографія літератури українського фольклору. – К., 1930. – Т. 1. – С. 18. У тому ж 1827 р. редакція часопису «Московский вестник», що видавав відомий історик Михайло Погодін, надрукувала з цього збірника кілька пісень з підзаголовком: «Из драгоценного собрания Малороссийских песен, приготовляемого к печати г-ном Максимовичем» (Там само). А 1834 р. автор видав українські історичні пісні та думи, див.: Максимович М. Украинские народные песни. – М., 1834. – Ч. 1. – Кн. І: Украинские думы; Кн. II: Песни козацкие былевые; Кн. III: Песни козацкие бытовые. У радянський час його збірник був перевиданий, див.: Попов П. Перший збірник українських народних пісень. Українські пісні, видані М.Максимовичем. – К., 1962.

Іще більше зібрання Бодянського – саме найбільше із існуючих досі, судячи по його підрахункові (8000 пісень), зовсім не появилося друком – у 1835 р. Осип Бодянський під псевдонімом «запоріжець Ісько Матиринка» видав кілька українських казок з присвятою «Матері моїй родненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні» (Матырынка Исько. Наськы украинськы казкы. – М., 1835. – ХХ+47 + (3) с). У 1837 р. вийшла друком його магістерська робота про слов’янську поетичну творчість, де він подав характеристику українських пісень та навів багато з них: О народной поэзии славянских племен. Рассуждение на степень магистра философского факультета первого отделения, кандидата Московского университета Иосифа Бодянского. – М., 1837. У 1860 – 1870-х pp. Бодянський став видавцем та коментатором знаменитих «Народных песен Галицкой и Угорской Руси» Якова Головацького (М., 1864-1877. – Ч. 1-3).

Гоголь обмежився красномовним панегіриком українській пісні, і його зібрання вийшло лише недавно, в столітній ювілей – прижиттєву статтю про українські пісні див.: Гоголь Н. О малороссийских песнях // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1834. – Ч. 2. – № 4. – С. 16 – 26. Збірку пісень, зібраних М.Гоголем, видали лише у 1908 р. До видання ввійшло 412 українських пісень та 105 російських: Георгиевский Г.П. Песни, собранные Н.В.Гоголем. Издание Отделения русского языка и словесности Имп. академии наук / Памяти В.А.Жуковского и Н.В.Гоголя. – СПб., 1908. – Вып. 2.

Записи казок, повір’їв, приказок– див.: В.Н.С. [Смирницкий В.Н.] Малороссийские пословицы и поговорки. – Харьков, 1834; Белецкий-Носенко П. Лингвистические памятники поверий у малороссиян // Полтавские губернские ведомости. – Полтава, 1840. – № 23. – С. 167-171; № 24. – С. 175-177. Про збірку Бодянського див. на с. 633 нашого видання. Повну бібліографію див.: Андрієвський О. Бібліографія літератури українського фольклору. – К., 1930. – Т. 1. – С. 18 – 38.

…збірник Куліша «Украинские народные предания»… – див.: Украинские народные предания / Собрал П.Кулиш. – М., 1847. Книга складається з передмови та 63 сторінок тексту, що потім увійшли до «Записок о Южной Руси» (СПб., 1856). Втім через арешт автора за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві видання реально побачило світ лише у 1893 р. у «Чтениях в Обществе истории и древностей российских» (М., 1893. – Кн. 1).

…книжка московських «Чтений» була конфіскована за мемуари Флетчера… – йдеться про Джильса Флетчера – автора опису Московської держави кінця XVI ст., яке він видав у 1591 р. під заголовком «Of the Russe Common Wealth». Англієць, як очевидець, який виконував у Московській державі дипломатичні доручення, подав у різкій формі картину суспільного, культурного та духовного життя росіян. За спробу надрукувати переклад російською мовою О.Бодянський тимчасово був усунутий від обов’язків секретаря «Общества истории и древностей российских», а книга «Чтений», де друкувалися мемуари, була заборонена цензурою. Про Флетчера та його мемуари див.: Середонин С. М. Сочинение Джильса Флетчера как исторический источник. – СПб., 1891.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 242 – 246.