Ворота Італії
Михайло Грушевський
Земмерінг з своїми кільканадцятьма тунелями й безконечними зигзагами – чудо інженерської штуки середини XIX віку, замикає собою віденські околиці. Тут границя Австрії й Штирії, вододіл Литави й Муру, – початок туристичних подорожей. Сьогодні неділя і, не вважаючи на ранню весну, купа туристів приїхала з нашим поїздом, щоб полазити по сусідніх горах. Скалисті верхи піднімаються наоколо. За ними, з заходу біліють верхи тірольських Альпів.
Поїзд біжить долиною Мурця, потім Муру, серед долів з розкиданими містечками і селами і горбів, вінчаних замками й монастирями, їдемо по слов’янських костях, серед останків західної Слов’янщини, залитої й задавленої пізнішим німецьким походом. Сі сірі мури замків і монастирів – мовчазні пам’ятки сеї боротьби й побіди ліпше організованих і витривалих приходнів над партикуляризмом і непорадністю тубільців.
На залізниці і скрізь навколо сама німецька стихія. Можна переїхати десять разів сю країну, не підозріваючи, що під нею лежать слов’янські кості, ще живі, ще не зотлілі зовсім. Зрідка тільки можна натрапити на них.
На маленькій станції купуємо якісь дріб’язки у старої жінки. Вона говорить по-німецьки; але зачувши, як ми з жінкою розмовляємо по-українськи, зачинає говорити до нас по-словенськи. Се словенка. Ми в Хорутанії (Kärnten).
На вивісках сусіднього містечка читаємо слов’янські, більше або менше знімчені ймення.
Останніми часами сі словенські кості рухаються сильно. Але вони вже так сильно поламані, залиті німецьким елементом, обросли німецьким м’ясом, що з них уже не буде одноцільного територіального організму. Сі останки словенські доб’ються певних культурних і національних засобів, але не будуть уже панами своєї землі. Не матимуть своєї хати…
Перерізуємо долину Драви. Німецький світ кінчиться, даючи місце італійському. Зараз границя. Pontafel і Pontebba – два маленькі містечка по двох боках річечки, дві залізничні станції, розділені мостом, репрезентують собою дві політичні системи – німецьку й італійську. Різниця замітна, і порівняння виходить не на користь Італії. Безперечно, менше солідності, порядку, дисципліни; більше нехлюйства, бруду, бідності і халатності. Залізнична служба виглядає на босяків, що на точку покупили собі старі залізничні мундири і доношують їх. При всякій оказії простягається до вас якась умундурована рука, щоб узяти кілька сольді.
Сольді роздані. Куплені солодкі померанці і кругленька оплетена тростиною «фіаска» (наше – фляшка) з терпким темно-червоним «кіанті» від малого рознощика. Італійський поїзд мчить нас далі сточищем глибокої долини Таляменто і його притоків, від тунелю до тунелю, від віадука до віадука, серед гарних, диких краєвидів, високих скал над рвучими потоками, і сірих, каменистих долин, ледве замаєних зеленню. І вивозить нас на венецьку низину, рівну, зелену, засаджену винницями з їх симетричними, безконечними рядами лоз і в’язів, а характеристичні кампанілі (дзвіниці) в виді чотиригранних стовбуватих гостроверхих мінаретів кажуть нам, що ми в’їхали вже в сферу венецької культури і венецького життя. Інший край і інше життя.
Звечоріло. Далекі снігові верхи Альпів гаснуть і, тратячи останні рожеві відблиски, зливаються з сірявим тлом неба. З широких низин, залитих часто водою, з сочистої зелені тягне вогким холодком. Западає ніч. Утомлене дводенною дорогою тіло жадібно просить спочинку. Нетерпляче чекаємо Венеції. Але поїзд за невеликий переїзд від границі вже встиг порядно спізнитись – на те він італійський поїзд, що не може ніколи йти по «расписанию», будь він хоч препоспішний і вези хоч усіх трьох голов потрійного союзу.
Нарешті вже побережжя. Поїзд звертає з твердої землі й біжить назустріч морю через стверділі маси намулу; далі, по мосту, через плиткі затоки лагун. Над темною поверхнею їх блищать все ближче й ближче вогні Венеції. Venezia! Утома і знудження злітають з нас від сього слова. Спішимося на двірець, на широкі сходи, що ведуть з нього на канал, і за кілька хвиль ми вже пливемо узенькими темними, вогкими уличками, між загратованих вікон, між темних дверей, на порогах яких хлюпається вода каналу. Де-не-де серед пітьми виріжеться ясне вікно, з жіночою головою в типовій венеціанській шевелюрі, з спущеними на чоло і виски хвилями ясно-каштанового волосся. Стрінуться відчинені двері винарні й веселий спів вилетить відти.
І знов темні, вогкі, безконечно високі стіни мов мертвого города. І раптом з сих темних катакомб гондола легким ударом весла вилітає на широкий простір Canal Grande, повного світла, життя і руху. Ллється чарівний спів з барки музикантів; різнокольорові лампіони блищаться, відбиваючися в воді; до них тягнуться з берегів ясні течії світла від побережних ліхтарень, дрижачи й розбиваючися на хвилях. Чорні гондоли з глядачами тихо киваються, як великі морські птахи навколо, поблискуючи своїми сталевими гребнями, і безконечні ряди палат в гордій задумі придивляються чарам теплої ночі і сій феєричній красі людського життя.
Не можна нічого більш гарного, більш чарівного, більш фантастичного уявити собі, як сей в’їзд до Венеції теплої весняної чи літньої ночі. Здається, в’їздиш в якийсь інакший світ, де спить горе й нужда, а живе щастя й краса; де люди живуть тільки на те, аби виливати сі повні краси тужливі пісні чи веселі хорові співи під акомпанемент глумливого гудіння баса, якого ріже по череву проворний музика, курячи сигару і заразом розмовляючи з сусідкою-співачкою.
Гарно снити такі сни про любов і щастя, забуваючи, що діється се в місті, де ціла третина гіркої бідноти, без якого-небудь певного заробітку; де людська смертельність в сих вогких, нездорових домах доходить величезного проценту; де вся людність міста, з виїмком дрібної купки міжнародної аристократії і багатих негоціантів, властителів всяких фабрик, готелів, магазинів, – се бідна юрба, яка збирає кришки, що розсипають оті forestieri – чужинці. Ах, добре забути все се хоч на хвилю, під чаром краси сеї збіднілої, але вічно пишної і чарівної в своїм убожестві «королеви Адріатики».
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 496 – 498.