Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Комета

Михайло Грушевський

Стасенко Амнеподист Маркович, фактичний (але не одвічальний) редактор «Радикального Демократа», вибрався вечерком, холодком до приятеля свого Мартина Григоровича напитися чайку й побалакать. Властиво, не так побалакать, а поділитися з ним дотепною гадкою, яка Амнеподистові Марковичеві прийшла в голову, і подивитися, яке враження вона зробить на Мартина Григоровича, щоб з того більше-менше оцінити її об’єктивну вартість.

Ідея, розуміється, дотикала відносин «Радикального Демократа» до його найближчих сусідів з правого і лівого боку – «Правдивого Демократа» і «Соціального Демократа». Всі ідеї, які приходили Амнеподистові Марковичеві до голови, незмінно зв’язані були з сими відносинами. Сидячи в редакційнім кабінеті та розглядаючися в сірім паркані, що тягнувся по противнім боці улиці против редакційних вікон, він незмінно бачив перед собою сі два образи сих двох товаришів з правого і лівого боку, з котрих «Правдивому Демократові» неустанно наступав на зап’ятки «Радикальний Демократ» і в заміну чув на своїх власних закаблуках тяжкі прищіпки «Соціального Демократа».

Всі три органи вважалися найближчими союзниками супроти всякої іншої публіки з лівого й особливо – з правого боку, йому же ність числа, і супроти всяких посторонніх народів. Справді, сі органи мали цілу бездну спільних пунктів й інтересів, але саме через се їх обопільні відносини були завсіди дуже напружені й вимагали особливої уваги. Полеміка з іншою, посторонньою публікою не мала ніякого особливого інтересу, велася більше-менше однаково всіма трьома і могла вестися шаблоновим, досить грубим способом.

Все однаково не було страху, щоб читачі «Радикального Демократа» захиталися від аргументів «Нової Пакості» чи «Оприччини», і так само не було ніякої надії, щоб полеміка «Радикального Демократа» не то що навернула, а навіть зробила яке-небудь враження на сі твердокаменні органи. Тому полеміка з ними подавалася читачам як прийнятий звичаєм, але, властиво, нікому не потрібний гарнір, і полишалася до виконання різним другорядним редакційним робітникам. Тим часом, як все, що було зв’язане з союзними органами, вимагало великої акурації й велося самим редактором.

Як відомо всім і всякому, добре – се найгірший ворог кращого. Щоб дати місце кращому, треба дискредитувати добре, знеохотити до нього публіку, щоб вона збридила його собі й запрагла того кращого. Різниця між кращим і добрим часто буває невелика, невтаємничим очам часом навіть зовсім невидна і непомітна. Отже, треба великої зручності, щоб сі малопомітні різниці позбирати, роздмухати, зв’язати їх в якусь замітнішу цілість; кинути світло прожектора, щоб зробити замітними сі навіть дрібні рисочки; знайти позицію, з котрої навіть непоказна муха могла б виглядати коли не слоном, то все-таки якимсь значнішим звірем.

Потрібно великої уваги, щоб використати для сеї цілі всякий придатний момент; певної стратегічної здібності – щоб сотворити відповідні обставини, загнати супротивника на невигіднішу позицію; певного творчого хисту – щоб домалювати відповідну сценарію, поглибити риси образу, надати йому більшу силу враження, не попадаючи в конфлікт з прийнятими принципами літературної обичайності. І очевидно, що з огляду на незвичайно трудне завдання і благородну мету його всякий спосіб для її осягнення приходиться вважати допустимим і можливим.

Так роздумував Амнеподист Маркович, сидячи на імперіалі трамваю і слідячи очима круті вольти ластівчаного лету. Розуміється, я представляю його думки в дещо більш грубій і схематичній формі, ніж яку вони мали в дійсності. Мисль людська не пророблює педантично наново певних аксіом, раз прийнятих нею, а легко перелітає по вершках сього, вже раз передуманого і прийнятого, як цирковий акробат, ледве дотикаючися різних бар’єр. Але все-таки всі сі дні гадка Амнеподиста Марковича все крутилась і проробляла, в п’ятий, десятий і двадцятий раз, отсю логічну операцію, яка мала доказати законність і дозволеність тої стратегеми, що вирисувалася перед мисленими очима його за останні дні, під час довгого і тяжкого розглядання сірих і покривлених дощок паркану vis-à-vis і поржавілих цвяхів, що вінчали його зверху.

Стратегема, коротко кажучи, полягала в сім, щоб привести до ажитації по цілій лінії своїх «союзників» і привести до того, щоб усі союзні органи пустилися бігом на спільного ворога. Потім, коли ціла лава розбіжиться, належало зручним рухом відсунутись набік, так, щоб соціальні демократи з розбігу налетіли на правдивих демократів і в сім карамболю добре поломили кості собі й їм. Інакше сказавши, треба було розвести дебату на певну тему, досить сковзьку, виявити незвичайне заінтересовання і запал до неї, втягнути в дебату обох союзників з правого і лівого боку, потім «набрати трохи відмінного переконання» в сій справі і виказати незгідність з справедливим демократизмом того становища, яке займуть оба союзники в сій дебаті. Добре роздмухавши полеміку, можна було бути певним, що і «правдиві» і «соціальні» демократи дадуть себе звести на сковзький грунт і скомпромітуються добре, на честь і користь радикальних демократів.

З сього боку, щодо своєї тактики план був вище всяких похвал. Але були в нім певні несмачні елементи провокації й зради, які бентежили самого Амнеподиста Марковича. Він, розуміється, не вживав таких прикрих назв навіть в своїх мислях і ніяк не давав опанувати себе сим гадкам, повторяючи все те, що вище вже сказано, на тему боротьби «кращого» з «добрим», що являється основним двигачем людського поступу. Але все-таки був неспокійний, коли не за себе, то за свою авдиторію, за публіку, яку справді могли вразити провокаторські маневри «Радикального Демократа» і замість користей вчинити йому самому шкоду. Для сього отсе й мандрував Амнеподист Маркович до приятеля.

Мартин Григорович часто і добре служив йому пробним каменем при подібних комбінаціях. Не тому, щоб Мартин Григорович визначався дуже витонченими етичними почуттями: в такім разі, безперечно, не брано б його за присяжного цінителя, бо люди не люблять дуже тонких цінителів, як не люблять благочестиві християне сповідатися «у старого батюшки». Навпаки, Амнеподист Маркович вважав Мартина Григоровича доста грубошкірим чоловіком, особливо на пункті всяких етичних тонкостей, та й сам він хвалився своїм «реалістичним світоглядом».

Амнеподист Маркович вважав занадто велику вражливість на етичні вимоги зовсім непідхожим багажем для активного публіциста, і коли звертався до приятеля, то тільки тому, що його етичну вражливість вважав не вищою від вражливості середньої публіки. Коли що вражало Мартина Григоровича і викликало в нім опозицію, значить – було небезпечне, бо могло скандалізувати й публіку. В такім разі належало зректися стратегеми.

А, властиво, не так зріктися, як винайти для неї тонші, делікатніші форми – бо не можна ж з легким серцем зріктися комбінації, яка так чудово могла послужити до побіди над союзниками і причинитися до тріумфу «кращого», то значить, радикального демократизму.

Одначе з Мартином Григоровичем не можна було розбалакатися на свободі, бо він сидів за чаєм з якимсь паном з політехніки і вони щось собі балакали. Прислухавшись, Амнеподист Маркович порозумів, що говориться про комету, і сього було досить, щоб відвернути слух його, бо Амнеподист Маркович взагалі вважав недобрим тоном інтересуватися речами, які не стояли в ніякому зв’язку з його спеціальністю. Зокрема, всякі історії з кометами, плямами, затміннями і тому подібними небесними явищами вважав він сферою, інтересною тільки для різної нижчої духом публіки, яка цікавиться всякими сенсаціями, – та для різної астрономічної братії, що з тих небесних знаків хліб їсть.

До того ж усі її виводи і віщування здавалися дуже малореальними через те безконечне віддалення, в якім містилися. Через мільйони літ, по їх словам, земля прохолоне і стане мертвим каменем. Припустім. Але ж люди до того часу, мабуть, знайдуть інші джерела всього потрібного? Землі може притрапитися колись стріча з якимсь іншим тілом небесним. Але ж хто може предвидіти всі комбінації тодішнього життя, як тоді собі люди порадять? Все се можна лишити безпечно своїм далеким пра-пра-правнукам, а думати про те, що буде завтра, за місяць, за кілька років.

Амнеподист Маркович, облишивши сі астрономічні розмови, хотів поговорити з хазяйкою про щось більш конкретне. Але виявилося, що й хазяйка бере участь в астрономічній дебаті, слідить за нею й забирає в ній голос. Амнеподист Маркович тоді постановив зайнятися виключно своїм чаєм. Але розмова йшла через увесь стіл і не давала обігнатися від слів і фраз, що сами собою тислися в слух і свідомість. Попробував Амнеподист Маркович кількома дотепами на тему можливих помилок в віщуваннях і обчислюваннях убити сю неінтересну розмову, його злегка підтримував і інший приятель, що надійшов серед розмови. Але участники астрономічної дебати, видко, були в ній дуже заінтересовані і не давали себе від неї відвести ніякими дотепами і глузуваннями.

Мова йшла про стрічу Землі з кометою, що мала наступити третього дня рано. Комета летіла просто против Землі й мусила зачепити її своїм хвостом. Всі учасники розмови признавали се зовсім певним. Неясно було тільки, наскільки густий буде той хвіст в місці стрічі з Землею і наскільки сильне супротивлення може дати йому земна атмосфера. Рахували так, що в момент стрічі Земля буде обернена до комети найменш залюдненою своєю частю, Тихим океаном, так що густий дощ камінних метеоритів і найбільші забурення атмосферичні припадуть на ту половину кулі земної.

Амнеподист Маркович хотів скористати з сього виводу, щоб скінчити дебату.

– Значить, можемо спати спокійно під час тої стрічі, – заговорив він. Але хазяїн почав виясняти, які сильні забурення, вихрі, циклони, правдоподібно, повстануть з того і на другій півкулі.

Амнеподист Маркович з усею відпорністю свого спокійного настрою подумав приємно про своє мешкання в низенькім дерев’янім домику, укритім серед густих сусідніх садів. Перспектива дістати по голові якимсь метеоритом, що міг би провалити дах і впасти в хату, не була дуже приємна, але се була дуже мала можливість. Та тут пан з політехніки почав розвивати нові перспективи: про трійливі, смертоносні гази в хвості комети, що могли продертися через земну атмосферу й затруїти там повітря. Одні дослідники добачили в хвості комети ціаністий калій, інші думають, що там є веселящий газ, який несе на землю «веселу» смерть всьому живому.

Амнеподист Маркович знехочу слухав і став нагло відчувати, як починає йому стискати в грудях від сих категоричних, упевнених слів. Чомусь пригадався йому зшиток з рисунками його дитини, розкритий на її столику, що впав йому в око, коли він збирався виходити з дому. І на гадку, що сей зшиток отак лишиться дальше лежати й світити своїми богомазами, виведеними малою пухкою дитячою ручкою, а дитина лежатиме мертва, удушена тим веселящим чи якимсь іншим у біса газом, і так само мертво лежатиме все живе, Амнеподиста Марковича раптом огорнув перестрах. Жах, від которого хотілося крикнути, аби сполошити сі страшні привиди, що починали його обступати, заглядаючи йому в очі.

Хотілось лишити сі віщування, вимогти слово потіхи від сих оповідачів – що се все несерйозно, що всі ті страхи видумані, фальшиві. Здавалося дивним, що вони так спокійно оповідають речі, які несуть засуд смерті всьому життю.

Але раптом Амнеподист Маркович почув, що під сим видимим спокоєм і в них сидить такий же страх, як і в нього, те ж саме почуття безпомочності й безвихідності, брак порятунку і потіхи, і ся гадка привела його до рівноваги. Внутрішній неспокій таки не давав йому далі сидіти й слухати сього всього. Він став прощатись, і з ним разом піднявсь і другий приятель – щоб іти разом.

Ішли темною тихою вулицею, курили й мовчали. І Амнеподист Маркович чув, що його товариш так само, як і він, боїться заговорити про те, що думав, щоб не збільшити свого непокою і жаху, стрівшися з такими ж або ще більше безнадійними гадками у товариша. Ішли й дивилися мовчки в тиху, нерухому пітьму, думаючи про того непрошеного гостя, що летів просто на них з темної пащі безконечності, глухий, німий, незрушимий і невблаганний, як камінь з пращі, кинений злою, мертвою рукою фатуму…

– Що як справді позавтра…

І щоб не підпасти малодушній спокусі заговорити на сю тему, заговорили про те, що трамвай занадто рано перестає ходити і товариство тримає замалий контингент вагонів. Довго сиділи на лавці, вичікуючи вагона, втопивши очі в темну вогку пітьму. Потім, переконавшися, що трамваю більше не буде, йшли поволі довгою алеєю до міста, прислухаючися швирготінню цикад в деревах, котрим вторував рокіт жаб унизу, в затоні ріки. Ліхтарні довгими рядами світилися надолі, і з пристани спадали від них довгі пасма світла на воду, дроблячись і переливаючись ледве замітно на хвилях, пущених пароплавом.

І над сим спокоєм життя, над урочою тишею спочинку мав би розтягати свою зловіщу руку світовий фатум? Мало б летіти вже вістря гільйотини на се ласкаво усміхнене лице Землі?

Приятель заговорив про потребу нового контракту з трамваєм, про нові вибори до думи й небезпеку для поступових елементів від двосторонньої агітації проти них крайніх правих крайніх лівих. Він доторкнувся питань, які викликали в голові Амнеподиста Марковича пам’ять тих планів і комбінацій, які займали його сі дні, включно півтори години тому. Але тепер йому не хотілося думати, тим менше говорити – говорити про се. Якісь боротьби, якісь ворожнечі людей з людьми, сих малих безсилих істот, мікроскопійних атомів, кинених сліпою, несвідомою силою у вир вселенної з її сліпими механічними процесами, – все се здавалося тепер таким абсурдним, таким диким і обридливим перед лицем ворожої, непереможної сили всесвіту,– що Амнеподист Маркович поспішивсь попрощатися з приятелем, аби втекти від сих тем.

– Чоловік чоловікові – що винен і що може дати крім тільки спочуття, співстраждання під колесом лютої світової сили, що давить всіх і все, хвилиною пізніше, хвилиною раніше?

– Малий карамболь в руху другорядних – десятирядних світових тіл, і гине се все, і омертвіла Земля понесе далі в світи їх трупи, їх кості, що білітимуть проти сонця, і не знайдеться людської руки, яка закрила б їх жменею пилу.

Рука чоловіка – незнаного, чужого, яка близька здавалася вона супроти сеї мертвої й темної пащі всесвіту!

Амнеподист Маркович прокинувся під неясним спомином якоїсь прикрості, що повисла над ним, і за хвилю пригадав собі ті вчорашні розмови з приводу комети і гнітюче враження, викликане ними. Перейшовши в редакційні покої, став вишукувати з останніх газет всячину, писану про комету. Більше-менше він знаходив в них все те ж, що вчора йому прийшлося вислухати. Комета чи її хвіст дійсно має стрінутися з Землею завтра над раном, о тій і тій годині, її вже бачили і вона переходить свою путь зовсім згідно зі зробленими обчисленнями. Результати стрічі залежать від відносин густот земної атмосфери до густот кометного хвоста. Віщування одних більш грізні, других – менш тривожні; декотрі поважаються думати, що може й зовсім нічого серйозного не бути.

«Дякувать за «може», коли поруч нього друге таке саме «може» грозить зробити сей день останнім для всього живого, перервати все се, що робиться, росте й розвивається навколо, зіставити його без наступників і наслідників», – думав з смутком Амнеподист Маркович, перебігаючи сі замітки й статті.

На велике здивування секретаря, замість редакційних справ Амнеподист Маркович зачав з ним розмову про прояви розумності й доцільності в природі, що можуть свідчити про якийсь, коли не примирний, то іманентний розум. Приймаючи такий розумний елемент в природі, треба допустити, що вищі форми, яких доходить життя у Вселенній, не можуть підлягти знищенню й повороту до першого мертвого стану, без усякого органічного життя. Розум природи мусить берегти осягнені нею вищі форми, принаймні в загальнім ході життя.

Секретар пробував обережно спам’ятати свого патрона, що, йдучи сею дорогою, прийдеться признати і провидіння, і посмертну кару, і нагороду для індивідуумів, які помагали розвоєві вищих форм життя чи нищили його. Тоді Амнеподист Маркович, знеохочений сею полемікою, перервав її й, роздавши скоренько свої розпорядження на нинішній день, утік до свого кабінету.

Всяка енергія облишила його і, втопивши очі в сірий паркан, що стояв перед вікном, він сидів нерухомо. Йому представлявся образ вимертя всіх живин, принаймні – всіх вищих родів живого на землі від трійливих газів, які прорвуться крізь земну атмосферу. Хіба які бактерії, укриті в глибинах вищих організмів, переживуть сі хвилі загального затроєння, і від них розпічнеться новий процес розвою вищих організмів на мільйони літ, поки, нарешті, може, виникнуть з сього процесу якісь нові розумні істоти, що будуть спроможні оцінити культурну спадщину людства. Але що зістанеться з неї і доживе до тих далеких часів? Книги потліють, будинки розпадуться в порох; не знати навіть, чи вироби металічні, скляні, глиняні витримають всякі супротивні впливи протягом такого довгого часу…

І очам Амнеподиста Марковича уявилася мертва Земля, що далі верстає свою путь у Вселенній, позбавлена своєї розумної душі. Пишно розростаються на ній корчі й дерева, закриваючи всі сліди колишньої людської руки. Плющ заплітає мертві будинки; тліють і в порох обертаються найвищі твори людського духу. Безслідно гинуть найтонші вицвіти людського розуму, поезії, найблагородніші ідеї, які давали ціль і значення нерозумному вихрові нерозумних механічних сил або обіцювали принести сю ціль колись в будуччині. Розпадаються чудові мармури, тліють і пропадають майстерні образи. Гине краса, викликана на світ людським генієм. Никнуть під новим розвоєм життя вибілілі кості останніх мешканців землі, не спрятані дружньою рукою. А сонце освітлює й гріє, і мертві очі зір далі проводжають омертвілу кулю, позбавлену свого найкращого змісту.

Щоб відогнати сі незносні гадки, Амнеподист Маркович примусив себе зайнятися справленням якогось здавна відложеного рукопису, де не без успіху доводилося, що розвій суспільності вимагає розвою індивідуумів. Сей звичайний редакторський лік на заспокоєння не хибив і сим разом і, прочитавши сей рукопис за дві години, Амнеподист Маркович настільки отупів, що прийшов до рівноваги, з апетитом пообідав і ліг подрімати. Але сей сон, одсвіживши голову, тільки з новою силою вернув попередні гадки. Фатальна хвиля надходила, каторжний гість зближався з кождим моментом. Амнеподистові Марковичеві стали приходити різні плани на гадку. Може б, і собі послати по запас кислороду до аптеки та сховатися до сутеренів перед рішучим моментом, як пишуть у газетах про різних страхополохів? Але страх осмішити себе відігнав сі думки: прийшла б біда чи ні, але однаково не було б життя на світі, якби щось подібне рознеслося потім про Амнеподиста Марковича.

Мигнула гадка, що, може, ж люди тільки помліють від газів і відійдуть потім. Може, йому, Амнеподистові Марковичеві, якось удасться уціліти… Але перспектива зістатися Робінзоном на землі, блукати по вимерлих просторах і збирати останки старого життя чи навіть стати патріархом нового роду людського, законоположником і законодавцем нових поколінь – здалась йому не менше осоружною, ніж перспектива загибелі разом з усім. Смерть в гурті – в сім єсть також своя втішна сторона.

Душа Амнеподиста Марковича наливалася поволі стоїцизмом. Він обійшов дім, переглянув усе, наказав позамикати на ніч всі вікна, всі комини. Особливо чуло попрощався з дітьми, без церемонії перехрестивши їх самим патріархальним способом, як колись хрестив його самого батько, отець благочинний третього округа Таращанського повіту. Поскладав і упорядкував рукописи й листи на своїм столі, попривалював їх пресами, щоб не розкидав їх вихор, якби зірвався від кометного хвосту і, акуратно розібравшися, положився спати. Двадцяти чотирьох годин тривоги і неспокою вистачило, щоб, кінець кінцем, привести до рівноваги чи до резигнації супротив всяких перспектив, які б вони не були, – коли вони так стихійно непереможні і не дають місця на ніяку боротьбу з ними.

Амнеподист Маркович роздумував на тему, що коли дійсно сеї ночи Землю спіткає нещастя і вона згине, то се через те, що катастрофа прийшла занадто рано, захопивши людство неприготованим. Коли б така перспектива трапилася кілька тисячоліть, а навіть кілька сот літ пізніш, – люди не були б такі безпомічні і, певно, знайшли б спосіб себе забезпечити.

– А втім, – думав він, уже засипаючи,– кінець кінцем, не так зле, коли справді «весела смерть», несподівана, нагла, неболісна, положить разом мету всім стражданням і болям людства, теперішнім – і будучим.

Амнеподист Маркович спав неспокійно, прокинувся рано; але, глянувши на годинник, все-таки переконався, що критичну хвилю переспав: більше як дві години минуло від часу, коли земля мала перейти через хвіст комети.

Втішений сим фактом, він зірвався з ліжка. Убравшися, перейшов можливо тихо по дому, розпитався слуг і домашніх і переконався, що нічого взагалі не було, і ніхто ніяких незвичайностей, зв’язаних з кометою, не помітив і не бачив. Дочекавшися тої хвилі, коли можна було розмовляти телефоном із знайомими і редакціями, ніби жартом запитав їх про враження від стрічі з кометою. З усіх боків почув, що ніхто не помітив і не чув нічого. Одні толкували се тим, що, мабуть, кометі обірвали хвіст якісь інші тіла небесні по дорозі її до Землі. Інші здогадувалися, що в рахунках астрономів вийшла якась недокладність або запізнення в руху комети, і Земля стрінеться з нею пізніше. Амнеподист Маркович на се тільки іронічно посміявся; він не вірив більше в можливість сеї катастрофи.

З вдоволенням витягнув він з-під преса рукопис, справлений вчора на заспокоєння нервів, і передав його секретареві.

– Дайте його сьогодні до друкарні; добре, аби ми вже її надрукували раз, – сказав він йому, і додав у мислі: «Нема злого, щоб на добре не вийшло! Очевидно, ніщо інше, крім перспективи всесвітньої катастрофи, не могло б мене змусити до справлення сього трактату. Читачі, дрімаючи над ним, не будуть навіть підозрівати, наскільки тісно зв’язана його поява з нинішньою хвилею…»

Амнеподист Маркович переймався радістю від гадки, що він так обережно затаїв у собі всі минулі страхи, не виявив їх ні перед ким, не дав нікому їх помітити.

Не тільки тому, що сі страхи, як тепер виявилося, були даремні й осмішили б його на будуче в очах тих, хто знав би про його тривогу. Ні, окрім того в нім вставало переконання, що чоловік не повинен ніколи виявляти сеї тривоги перед кінцем життя і своїм страхом бентежити і непокоїти інших. Кождий повинен душити сей страх у собі, йдучи за покликом життя. Се обов’язок перед життям! Так як вояк у битві не повинен виявляти ані піддаватися страхові, що хоче його обхопити, – інакше був би він боягуз і негідник.

По вчорашніх тривогах Амнеподист Маркович чув у собі незвичайний приплив енергії й хотів використати його, щоб полагодити різні, не конче приємні, давно відкладані грошеві справи. Поробивши розпорядження в редакції, виїхав до міста і з приємністю тягався з контори до контори, з банку до банку, упиваючися тим рухом, життям, його пульсом, що бив наоколо.

«Так, гарна штука життя», – повторяв він собі на різні тони, простуючи улицею від одного «діла» до другого і вертаючи все до одної й тої самої думки.

В сій вічній, невмирущій, бо вічно відроджуваній в кождім новім індивіді енергії, в глубокім переконанню в її корисності, і в стихійній вірі у здійснимість її планів і тривкість її результатів лежить щось глибше, ніж сліпий інстинкт самоохорони і продовження свого життя. Се одна з таких аксіом нашого життя, які беремо, немов самозрозумілу її прикмету, а тим часом вони зовсім не знаходять собі оправдання в її механізмі і натякають на щось, що виходить за межі простого приладження до життєвих умов. В кождім разі се постулат життя, і чоловік, поки в нім ще є зерно життя, не може і не має права дивитися на життя інакше, як на щось безконечне, непереможне, побідне.

«Життя гарне, але вся краса його в рухові, в змаганнях до цілі, в свідомості участи в його творчості, а не в пасивній обсервації сього руху, – думав Амнеподист Маркович, сидячи на імперіалі трамваю. – Отся камінна тумба, що стоїть над пристанню, не бере участи в життю і не відчуває його краси. А людина тішиться навіть самим спокоєм і інерцією природи по контрасту з свідомістю своєї активності, своєї сили творити життя, впливати на нього, робити його кращим – так, заступати «добре» «кращим». Німецькі метафізики, приймаючи, що природа доходить свого усвідомлення тільки в мислі чоловіка, не були дурні. Кінець кінцем, се правда, що аж людина своєю мислю і її реалізацією – свідомою творчою працею вносить розум і доцільність в мертвий сліпий вихор механічних процесів природи, дає їм мету і ціль, вносить порядок і надає певне оправдання, справляючи їх до кращого.

«Вічне змагання до кращого», – думав Амнеподист Маркович, чекаючи другого возу, – себто поборювання «доброго» в ім’я «кращого», – се перша підстава сього процесу одухотворення природи, прищіплювання їй елементу розуму і доцільності. І се було не більше як хвилевою депресією, як мені нараз стало стидно боротьби чоловіка з чоловіком. Форми боротьби мусять бути можливо доцільні, позбавлені непотрібної суворості, жесточи, – але вона тільки один з проявів сього змагання через «добре» до «кращого», і нема її чого стидатися. Я міг помилитися в виборі форм боротьби, се правда, і їх треба перевірити, але не відкидати боротьбу!

І в думці він давав собі слово поїхати при першій оказії знову до Мартина Григоровича і провірити на його враженнях той план, що він його віз і не довіз позавчора.

Його звичайний оптимізм і культ активності, оправдання активності принципом життя знову верталися до нього з усею своєю стихійною силою.

Але десь глибоко на дні, як невблаганне memento, сидів відгомін тих недавніх переживань, що так живо поставили перед його очима всю непевність і марність основ усього отсього життя.

Він гонив сі гадки. Але він чув, що тінь, кинена тим далеким кометним хвостом, не хоче таки зійти з світлого обрію його стихійного оптимізму.

І він боявся – хоч не хотів у сім признатися, що ся тінь таки не зійде з його очей вже більше ніколи.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1911. – Т. 54. – Кн. V. – С. 284 – 294, підписана криптонімом М. З.

Зберігся автограф твору: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 49, арк. 392–412, датований 22.VII/4.VIII 1910 р.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 261–278.

веселящий газ – оксонітрид азота (закис азоту) – сполука з хімічною формулою N2О – безколірний негорючий газ з солодкуватим запахом і присмаком. Інколи називається «веселящим газом» через ефект сп’яніння, який він спричиняє. При вдиханні чистого газу може настати асфіксія (задуха).

Таращанський повіт – адміністративно-територіальна одиниця Київської губернії Російської імперії, утворена в 1800 р. Повіт розташовувався в південно-західній частині губернії. Повітовий центр – місто Тараща.

невблаганне memento… – автор має на увазі латинський крилатий вислів «memento mori» – пам’ятай про смерть.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 142 – 151.