Німий свідок
Михайло Грушевський
Фантастична мрія
Од моря й до моря, мов велетній робак, повзаючи, горбами спину підняв, простягнулися гори Кавказькі. Один за другим підіймаються білі блискучі велетні та й, наче царі, оглядають з висо[кого] столу підданців своїх. Їх обступили другі – сиві та темні, камінцюваті, а од сих, мов велетнії лапи того робака, простяглися на усі боки ще купи гір і далеко розставили волохаті свої пальці.
Чудовий край! Хто бачив тебе, хто вдихав твоє міцне, свіже повітря, той ніколи тебе не забуде. Є тут на що подивиться, є що запам’ятати: що не ступиш, то все нові та нові краєвиди, то милі та гарні, то величні та сумні. Прийдеш туди, де піднялися, підпираючи високеє небо, підперезані хмарами, снігові велетні, станеш під ними – й сум та страх тебе візьме – тихо та сумно усе круг тебе, неначе замліло… Стирчать голі, сірі бескети, нічим не причепурені, а вище висить лід та сніг обмерзлий. Зусюди дме на тебе холодом та жахом. Таким здаєшся сам собі мізерним коло сих страшенних велетнів. Навіть сонце не може причепурить, не може звеселить сього краєвиду і, хоч воно засяє своїм ясним промінням, але якимсь недобрим, сумним кольором одбивають ці насуплені бескети, цей холодний сніг.
Геть скоріш звідти у боковії щілини між зелені гори, повиті лісами та чагарниками, де гуркотять, грають по опоці веселії струмки та річки, де не видко сірого бескета за мохом та кущами, що оповили його… Там ранком укупі з холодним туманом стеляться купи гірських сел-аулів, що поприліплялись над кручами, над глибокими проваллями, там між густою ліщиною стирчать одиноко руїни, там біліють між зеленими кущами вівці й обідрані, страховидні вівчарі-чабани з костурами перекликаються з гори на гору крикливим, диким, гаркучим голосом. Ходячи тут, не треба товариша, і без його не скучно буде – чи вийдеш на гору та глянеш у глибоку долину, де блищеться між верболозом метушливий струмок, чи станеш де-небудь унизу й подивишся на мовчазливі бескети та кручі, що щілину обступили, – стілько гарного й величного круг тебе, що ніколи б не пішов звідти.
От між такими веселими Кавказькими горами стоїть Кисловодськ – невеличка купка будинків виглядає з-за лісків та садів, що вкрили боки гір. Гори все лисії, знизу тільки поросли лісом та чагарником. Скрізь по щілинах грають річки та струмки, миючи холодне сіре каміння.
Щороку збирається туди чимало панства, що сподіваються поздоровшати за літо, то бігаючи по просіках парку, або сидячи за картами. Приїздив і я туди одного року. Два місяці жив там – пив цілющу воду, штатував ранком коло «галереї», слухаючи музиків і розглядаючи то чепурних баринь, то грузинських, то армянських кавалерів з здоровенними носами, в квітчастих платочках на шиї. Ото раз, надивившись на усі ці краси, пішов я у гори, та й ходив там, доки не висипали зірки, а місяць, випливши на середину неба, не обсипав білим, тихим промінням кучеряві гірні верхи і затихший, поснулий Кисловодськ…
Якось раз пішов я у гори з жительцем кисловодським, вчителем. Довго ходили ми по горах та й дуже втомились, і захотілось нам трохи одпочити. Швидко дійшли ми до річки, напились усмак, вийшли на крутий берег та й полягали під кущами ліщини. Я простягнув потомлені ноги, підклав руки під голову й дивився через ліщинові віти на блакитне, високе небо. Якраз над головою моєю орел розпластав крила і наче повис нерухомо серед прозірчастої далини… Так було гарно круг нас, що й говорити не хотілось.
Розмова йшла абияк, аж ось спитав мене вчитель.
– Бачите ви по тім боці печеру?
– Бачу, – кажу, й справді за річкою височенько у горі між густими кущами чорніла печера.
– А що? – спитав я його.
– Та про сю печеру єсть ціле оповідання, як ся гора розчавила у тій печері одну гарную пару.
1
Місяця травня, не знаю якого дня, ранок був сухий та ясний. Коло галереї зібралось чимало панства. Пахло смаженим маслом та вишкварками з курсової пекарні… Музики тільки що дорипали щось там своє та, забравши свої штрументи під пахви, розходилися додому. Панство теж почало розбігатись чаювать. По просікам купами ішли вертляві, хисткі паничі з мутними очима в чепурнім убранню, вони вертілись та вихилялись коло панночок та паній, а ті, пишаючись і підкотивши очі під лоб, цідили крізь зуби нікчемнії речі. Гармидер та метушня, чепурна, показна, але невесела стояла скрізь, і тільки супроти пекарні курсової чимала купка панів, не вважаючи ні на що, великодумно перебираючи карти, обдирали один другого.
Супроти них, через просіку сидів на лавці чоловік, схилившись, ворушив він кийком порох та листя на доріжці. Раз по раз помалу підводив голову і, не маючи чого робить, [п]оглядав без цікав[о]сті на насуплені очі тих, що у карти грали, і громаду панську, що йшла проз нього… Лице було в нього трохи жовте, худії щоки обросли чорною бородою, очі ліниво визирали з-під лоба. Він не слухав музиків, поки вони грали, і тепер не вважав, що вони пішли і що йому час був іти додому, він позіхав, оглядав панів і паній та й знов хилив голову й ворушив кийком листя.
Але разом він сполохнувся, ліноти й нехоті зовсім не було в очах його, і пильно подивився він на купку, що йшла проз нього; то були два паничі й пані посередині. Обидва паничі – один опасистий, а другий худий, – перегнувшись, наввипередки торочили й балакали, дурно силкуючись розважити тую паню, що раз по раз мовчки поглядала то на того, то на другого, не вважаючи на їх пусту розмову. От ся то купка й сполохнула того черняв[о]го, що сидів на лавці; він звався Юрком. Йдучи проз нього, тая пані, що звалася Ганною, вважливо подивилась на нього своїми сумними очима й пішла далі, а Юрко і очей не зводив з неї та довго-довго ще услід їй дивився…
Юрко ще посидів трохи на лаві, все думаючи про Ганну, – йому здавалось, що він бачив її десь, ще й не раз, і ніби знав її добре, він силкувавсь згадати де, коли і як, але дарма, бо справді раньше ніколи її не бачив. Він ждав, чи не пройде вона ще по[в]з його, але, не діждавшись, пішов додому. Ввечері він знов прийшов та й сів на те ж таки місце, де сидів і ранком. Довго він сидів, придивляючись на всі сторони і шукаючи очима Ганни, але її не було. Чередою ішли молоденькі дівчата і вже пристаркуваті панії з підмальованими щоками, за ними юрбою тягнулись кавалери усякого виду, багато пузатих панів, але Ганни між ними Юрко не бачив і не чув її голосу, котрий він, здається, вгадав би здалека. Юрко сидів, поки не почали гасити ліхтарів, і після усіх вже пішов геть темними просіками, де давались чути то якісь шептання в затишних кутках, то легенькі усміхи, то тихі цмокання… – болящий люд, не маючи жодної користі од «кислої води», шукав інших лік од хвороб своїх.
Юрко ішов темними просіками, високі дерева легень[к]о хитались, шелестіли листом і ніби тихо розмовляли між собою, і од ходи Юрка далеко йшла луна по лісу. Щось незвичайне робилось з Юрком – серце боліло і наче кудись рвалося з грудей, йому чогос[ь] бажалось, пересохлий рот розкрився, і губи щось шепотіли, перед очима все стояв вид Ганни, в вухах причувся навіть її голос, і він бажав знайти саму Ганну. Скріз[ь] шукав її, але Ганни не було нігде. Вже опівночі вернувся Юрко додому потомлений й блідий. Так пройшло кілька днів: щоранку, щовечера тинявся Юрко по просіках паркових, тукаючи, виглядаючи Ганну… Він покохав її з того часу, як побачив, але не рятував себе от сього кохання – не було в нього ні сили, ні волі – усе: і розум, і страх, і тіло, і душа – все вилилось у одне кохання, що полум’ям запалило його серце. Він здавався божевільним, озираючись та іздригаючись од кожного гуку, од кожного шамотіння… серце боліло та мліло, а губи шепотіли слова кохання, обіцянки, благання… А її усе не було ні між бучною, шумливою громадою, ні в потайних, тихих кутках під широкими вітами кущей… Наче то був не чоловік, а мана з’явилась запалити чоловіче серце марним, божевільним коханням. Все сумніш та сумніш ставав Юрко. Цілі години сидів іноді нерухомо, втупивши очі, і іздригався, як хто-небудь його окликав тоді…
2
Якось надвечір зібралася над Кисловодськом буря. Сумним запоном вкрили небо чорнії хмари та швидко летіли над землею. Як часом розривались вони, виглядало з-за них хмуреє, потемнілеє небо. Все стихло одразу, не чути веселих розмов на просіках, гармидера й метушні… Вітер раз по раз зривався й підіймав куряву, крутив солому й сміття. У парку дерева, жалібно риплячи, колихалися й нагиналися одно до другого. Земля наче звонпила, злякавшись насупленого неба, стихла й не дишучи чекала сердитого, гучного окрику.
Юрко тим часом лежав на ліжку з своїми невеселими, нудними думами. Аж разом схопився він, тремтячи ухопив шапку й вибіг з хати. Надворі вітер бурхав все міцніш, далеко-далеко, усе наближаючись, гуло й гуркотіло, наче луна Божого голосу.
Юрко, не вважаючи на се, швидко перейшов пустії вулиці й пішов у гори. Щось тягло його, наче штовхало, й він дрався по крутих стежках, сам не знаючи куди, за невидимою рукою, що вела його. Він перебіг річку й поліз по крутому боку гори; каміння осипалось з-під ніг й гуркотячи стрибало униз, чіпляючи за собою другі. Грім все наближався й гуркотав вже над головою, раз по раз з-за темних хмар виривалася ясна блискавиця та мертвим промінням своїм розганяла темряву. Важкі, великі краплі дощу почали ляпать на сухий ґрунт, було душно й важко дихати… Потекли пот[о]ки, обливаючи сіре, голе каміння…
А Юрко усе біг та біг. Серце стукотіло незвичайно, чути навіть було, як іллється кров із його, ноги спотикалися на мокрому камені, а він усе йшов та йшов.
Він вийшов високо над Кисловодськ, звернув у боковую щілину та пішов над кручею, де пінився та стрибав каламутний струмок. Пройшовши кільки по тім боці струмка, побачив він між кущами печеру й разом почув, що це – його мета, сюди й вела його невидима рука, сюди тягло його серце. Хоч було вже темненько, але печера та виразно чорніла між бескетами. Юрко все біг, засапавшись, очей не зводячи з печери… Аж блиснула блискавка й освітила печеру й він побачив між кущами, що заплели її, жіноцьку постать. То була Ганна.
Юрко серцем вгадав її. Він іздригнувсь, з[у]пинивсь на хвилину і гукнув. Той крикливий, бадьорий, несамовитий крик, мало схожий з чоловічим, гулко розійшовсь серед бурі, сумно й дико загула луна у бескетах.
Широко стрибаючи, перебіг Юрко річку, не зупинившися, видравсь на другий бік й через хвилину вбіг у печеру, до Ганни. Він обхопив її несамовито й без ліку, задихуючись, цілував її в перси, руки, плечі й тільки шопотів хрипко: «Ти тут! ти тут…»
Очі Ганни засвітили коханням, вона схилилась до Юрка й радісно сказала: «Я знала, що ти прийдеш, я чекала тебе з того часу, як буря застала мене тут у горах та й примусила у печері сховатись».
Тут блиснула над кручею блискавка, над головою гримнуло, у печері вверсі загуло, загуркотіло, наче гора надвоє розбилась. Юрко схопився й, міцно обхопивши Ганну, гучно заговорив: «Ти, стара темна гора! Будь свідком моїм, хай не побачу я світу [як] розлюблю її, як занехаю я се кохання й щастя». Юрчині слова, наче мед старий, Ганну п’янили, очі її засвітили, вона підняла руку й чистим, чудовим голосом гукнула: «Й мене, й мене, обоїх хай не буде нас на світі, як розлюбимо ми одна другого».
Наче одказуючи, свідчачи, загула гора; загугоніло щось, загуркотіло, покотилась у кручу сила каміння й довго ще лунали, одгукувались один до другого насуплені бескети й гори.
А Ганна впала на груди Юрку й губи їх зліпив солодкий, довгий, запашний, мов рожа весняна, поцілунок.
А буря усе ревла, все бурхало без угаву тай з кожним разом веселіш та миліш ставало обоїм, за кожним разом все міцніш обнімались вони, поцілунки солодшали, і ся сумна печера засяла блискучим світом кохання… Вони вийшли й стали над кручею, дивлячись на сумний, дикий краєвид, котрий ледве ясував серед вечірньої темряви. Але що їм було до темряви й холоду, коли в них самих був такий світ, таке полум’я, яким не засвітить ніяке сонце, а несамовитий стогін бурі та бурхання річки оддавалось в їх вухах солодкою, пестливою музикою, бо вони слухали не те, що ревло серед темряви, а те, що гуло в їх щасливих серцях.
Пройшло кілька часів та й сон узяв гору над щаст[ям] й коханн[ям], потомлені ноги ледве їх держали, а руки висіли без сили. Підмостивши під голову деяку одежину, незабаром спали вони у затишку. Юрко обхопив рукою тонкий стан Ганни, а та схилила голову йому на груди. Не усякому, певне, на нашій злиденній землі снились таки сни, як цій парі. Здається, самий грім притих, прислухаючись, як враз билися два серця, як враз дихали дві груді, а стара гора ще нижче похилила лису голову, дивлячись на се щастя запашне та блискуче, якого ніколи не знала вона, старий, холодний велетень.
3
Ой кохання! Хто не чекав, не бажав тебе, хто не просив тебе з усього серця, чиє серце не тремтіло, не полихалось, про тебе думаючи. Після життя се найкращий Божий дарунок, своїм бо щастям вертає він, хоч ненадовго, загублений Євою рай. Кажуть, буцім раз тільки може палко, щиро покохати чоловік; брешуть, нема між коханням ні першого, ні остатнього. Згорить, загасне кохання, а з попелу його, наче чудова птиця Фенікс, виростає нове чисте, палюче, як і перше, і здається кожний раз, що з того часу, як став світ, не було ще нічого такого гарного.
Якби міг хто скласти пісню й в пісню ту влити усе незмірене щастя, красу й силу кохання, по всьому світу загула б та пісня й лунала б у душах людських, поки стоятиме світ. Але якби зібрати усіх співак, які були й є, й заставити їх пісню про кохання скласти, не вийшло б нічого. Здалось би, наче луна переказує дзвінкий, дівочий поспів й намісь чудової пісні чуєш сумний та дикий гук. Юрко й Ганна з тілом і душею вдались у кохання. Вони були вільні птахи, їм не тра було оглядатись кожного разу назад, не треба було заглядати й перед себе, вони пили солодкий оманний трунок кохання, не думаючи про гіркі недоливки, що бувають на споду.
Вони не вважали ні на людей, ні на що, вони жили тільки один другою, бачили тільки один другу. Це було щире, правдиве кохання; щасливий той, кому воно трапиться, – од короткої години йому настачить щастя на весь його вік.
Мало не щодня їхали або йшли у гори тай до вечера там зіставались. Якось вільніш було їм тута серед чудових, тихих краєвидів, далеко од людської метушні й колотнечі. Узявшися за руки, ходили вони крутими манівцями, продиралися між чагарнику, лазили на камінцюваті верхи гір; притомившись, сідали де-небудь під бескетом, мов стеля, нахиленим, або між густими кущами, розмовляли про що-небудь, а то й мовчали – коханцям слів не треба, вони й без них чують один другу, без слів знають, що думає котрий-небудь з них. Більш усього їм сподобався водопад, що був верстів за 10 од Кисловодська. Справді, місце було дуже гарне – жовті, камінцюваті гори обступили невеличку річку – половина завертаючи йшла просто, стрибаючи, наче по східцях, з опоки на опоку, а половина обходила круг гори й звіти спадала сажнів на 5 униз. Яр заплела ліщина, ожина й серед зеленого листя спадала кришталевою смужкою вода. Круг його стояла дрібна водяна курява і, як світило сонце, одбивалась різними кольорами, наче веселка. Тут під гугін та рев води розмовляли без кінця коханці наші про своє минуле. Лилися довгі оповідання про врази, гіркії думи, марно зниклії годи, що прохолодили молодії душі, навели на серце сум та холод, а на чола зморшки. Й тепера, у годину щастя й кохання, яким мізерним, нікчемним здавалось їм тепер те, що труїло життя їх.
А то місячної ночі вийдуть на річку й ходять по березі, облитому блідим неживим промінням місячним, серед тиші, серед покою та сну. Почне Юрко пісню, Ганна пристане, та й ллється гарячая пісня кохання над срібною річкою й будить птаство, що задрімало в похилених над водою вітях.
Кохання, кохання, невже дурно благав я тебе, невже захолоне моє серце, не знавши тебе. Де забарилося ти? Прийди, прийди, влий в пересохлий рот мій чудового свого, оманного трунку, залічи цілющою мастю врази бідної душі моєї.
4
Не однаково рожа пахне, не однаково соловейко співа, не однаково сонце світить, не однакове бува й кохання. Іноді засвітить воно тихим, рівним світом, розганяє темряву круг чоловіка, дорогу йому показує, гріє бідне засмучене серце, іноді займеться гарячим полум’ям, разом освітить усе кругом себе, досить дасть чоловіку невимовного щастя, а потім швидко, як узялося, й загасне.
Покохалися Юрко й Ганна одразу, глянувши тільки один [на] другу, кохалися щиро, залишивши думки про усе, що до кохання не стосувалося, й не минуло ще два місяці, а вони вже стали чужі; вони розлюбили один другу не через яку-небудь вразу, не занедбавши, а тільки вони накохалися досить й тепера, не маючи ніякого жалю на серці, дякуючи в мислях один другу за минулеє щастя, вони стали чужі. Вони випили увесь солодкий, пахучий трунок, що був у келиху, а випивши, одіпхнули од себе той келих, бо досить було з них того трунку.
Тільки й він і вона боліли серцем один за другу, бо Юрку здавалось, що Ганна любить ще його, як перше, а Ганні теж про Юрка. Вони цурались, тікали один од другої, сумували, а думка про зраду свою важкою каменюкою на серці лежала. І він, і вона бажали сказати, що важило серце, але страшно було сліз, доріканій, благаній. Якось у гори зібралася ціла ватага великосвітська. Рано-порану, себто у 11-й годині, рушив довгий поїзд. В бричках на конях сиділи панії й панночки з лорнетками, біноклями й чор’зна-ще з чим, кавалери обвісились торбинками, пляшками, наче на саму луну зібралися. Ті, що мали себе за великокебетних піїт та малярів, набрали паперу й фарб, щоб не пропало для щадків яке-небудь малювання, або вірши. При паннах було кілька вчених, котрих вони, щоб видать з себе цікавих до науки й розумних, просили розказать що-небудь про гори або що й потім зіхали й запевне не слухали. Між панством сім були Юрко з Ганною. Од’їхавши верстви з дві, уся громада стала табором поснідать. Юрко з Ганною покинули їх й пішли попереду. Йдучи, вони розмовляли об сім, об тім, обминаючи усе, що натякнуло б на їх кохання, й незабаром дійшли до тієї печери, де було перше їх зобачення. Вони ввійшли у неї, стали край кручі й глянули на долину.
Був гарячий літній південь, по блакитному небу тільки де-не-де біліли прозірчасті хмарки. Краєвид наче дрімав, потомлений сонячним жаром, од землі йшов гарячий, важкий дух, сарана гулко цвіркотіла у пожовклій траві, з-за гори підіймався дим од табора й блакитною смужкою стелився по гарячій [у]щелині. Й краєвид цей, і печера дуже ясно нагадали їм про минулеє кохання, й кожному забажалось скинути з серця ту вагу, якою лежала на ньому думка про се кохання.
Вони почали заздалегід[ь] й довгенько морочили один другу, поки не побачили, що у обох те ж саме на думці, що не тра їм боятися ні наріканій, ні жалібних річей. Обоїм легше стало дихати, але ж і якийсь жал[ь] узяв їх за старе кохання, котре вони тепер навіки порушили.
– Якось це у нас вийшло без усяких сліз та жальнощей, – сказала Ганна.
– Еж, ми покохались одразу, одразу й розлюбили; але ми були щасливі, дай Біг усякому.
– Ми були щасливі, – сказала Ганна замислившись. – И тепера будемо чужі, – додала вона через хвилину.
– Ні, ніколи не будемо ми чужі, ясні спогади про минулеє щастя зостануться з нами повік.
Вони обнялися й поцілувались, а потім пішли геть з печери, мовчазливо, бо дуже було багато на серці.
Похмуро слухала сю розмову гора, котру вони колись позвали у свідки свого кохання, своєї клятьби. Вони одцурались од усього, що ізв’язало їх, вони забули про свої обіцянки, не забула їх вона. Гора сердито захитала головою й од сього хитання пішла гука по усій щілині, щось хряснуло, наче якого-небудь велетнього дуба з корінням витягнуто, загуло, загуркотіло, й на Юрка та Ганну полетіла сила каміння.
Страшну гуркотняву почув перш Юрко. Серце наче одірвалось в йому, він ухопив Ганну за руку й метнувся геть з печери, але гостра каменюка вдарила його у груді, кістки хруснули й, ледве крикнувши, впав він. Йому здавалось, що він летить кудись у воду сторч головою, от хлюпнувсь, й хвилею об[да]ло його усього, й так стало тихо й легко – то другим камінцем йому голову потрощило. Падаючи, повалив і Ганну, каменюкою їй руку перебило, вона страшно крик[нула], але тільки півкрику того на сім світі чути було – каміння, що попадали на неї, з криком на губах в інший світ перенесли її.
А каміння усе сипалось та сипалось, воно загородило й дорогу в печеру. Юрко й Ганна побиті, покалічені лежали якраз на тому місці, де цілувались у перше своє зобачення. Каміння одкотилось і з-під його виглянув Ганнин вид, побитий, политий кров’ю. Одне око виглянуло з-під вії й дивилось мертвим, наче здивованим поглядом. Гострий, кислий дух од крові, що текла між камінням, сповнив печеру. Луна одгукувалась довго ще по усій щелині, од гуку котилося ще каміння й запружувало бурхливу річку.
Почула страшний крик Ганни громада, прибігли цікаві до печери, але у середину ввійти не могли. Не чуючи ні стогону, ні крику, постановили вони, що не варт і турбуватися – певне забито до смерті.
А натураліст якійсь учений, що трапився там, помотавши головою й підперши носа пальцем, сказав великодумно, що, певне, од дощів розкисла гора, та ще й до того підземельним духом її поперто, од того вона репнула й посипалась. – Я думаю, що взагалі небезпечно тут по горах ходити, – так скінчив пан натураліст орацію свою, й всі пішли геть.
Побалакали об сім, побалакали та й забули. На другій рік лазив дехто в печеру цю, але нічого не знайдено – ні кісток, ні одежі – або в річку понесло, або звірюки розтягли.
– Дак ось яка притча трапилась тут, – сказав вчитель й дуже смачно позіхнув та сплюнув.
– Еж, романтичне оповідання, – сказав я, сміючись.
В той час ми вийшли на верх гори й я, усміхаючись, обернувся й подивився на печеру й гору. Аж побачив я, як гора ворухнула чагарниками й кущами, захитала бескетами, й у той час видко стало над кручею в печері якісь дві білі прозірчасті постаті, вони простягнули одна другій руки й обнялися. Я іздригнувся й скоріш пішов геть. Вечером ухопила мене трясця й два тижні слабів я, а потім поїхав з Кисловодська.
Примітки
Перша публікація – у виданні: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С 136 – 143.
Джерела тексту:
1) чорновий автограф першого варіанта оповідання – ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 58. – Арк. 65 – 83;
2) чистовий автограф з правкою І.Нечуя-Левицького – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 262. – Арк. 135 – 150.
Подається за цим останнім вказаним джерелом. Правки І.Нечуя-Левицького враховуємо як такі, з якими погодився автор.
Час написання: 20 – 24 вересня 1884 р. (дата авторська: 20–24 жовтня). А.Шацька висловлює припущення, що це – дата переписування М.Грушевським тексту начисто перед пересиланням його в кінці жовтня І.Нечуєві-Левицькому (див.: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини… – С. 380). На користь цієї версії свідчить і розповідь самого автора про історію написання твору «Німий свідок». У «Споминах» М.Грушевський згадував, як влітку 1884 р. його батько, вирушаючи до Кисловодська у службових справах, запропонував синові поїхати з ним.
«Я радо згодився – подорож повинна була дати мені тему для пробної літературної вправи. Ми поїхали десь, мабуть, в червні, і прожили там з тиждень чи з півтора дуже цікаво. […] Вернувшися з Кисловодська, я засів на кілька день і написав українською мовою «Кавказьку легенду» під назвою «Німий свідок», в стилю популярного кисловодського оповідання про так званий «Замок коварства и любви», […] Що тема була дурна і вульгарна, я сам був сього свідомий, – я бравірував сею вульгарністю, до певної міри пародіював сі «легенди»; головне було – зробити пробу стилю і мови, «написати на задану тему» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 126).
Таким чином, первісний текст мав бути створений влітку. Про те, що влітку 1884 р. М.Грушевський був у Кисловодську, є ще одне свідчення: автограф ранньої редакції повісті «Чужі й свої», підписаний: Кислі Води. 24 червця 1884 (ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 68).
Однак згадана «осіння» дата записана не лише на чистовику оповідання «Німий свідок». Чорновий автограф так само датований автором: над заголовком – 20 жовтня р[оку] Б[ожого] 188[4], в кінці – Жовтня 24 вечером (спр. 58, арк. 65, 79). Невже переписування цього порівняно невеликого тексту зайняло аж п’ять днів? Можна було б припустити, що в цьому випадку М.Грушевський помилився у «Споминах» щодо часу написання оповідання «Німий свідок», і це було б не дивно, адже «Спомини» автор писав сорок років по тому. Але, зрештою, пильне прочитання листа молодого автора до І.Нечуя розвіває наші сумніви:
«И ту коротеньку фантастичну мрію, що до Вас тепер посилаю, виправляв та переписував я більше як тиждень [підкреслення наше. – І.Б.] – часу нема, та й яка праця літературна добре ітиме, як над головою двоє борються, з одного боку грецьку мимрять, а з другого тригонометрію. Не знаю, чи сподобається Вам мій «Німий свідок», дуже я за неї боюся. Для такої праці треба дуже кебетної, старої руки. Пишучи її, мав я в голові Діккенсові «Святочні розскази» та Ваших «Запорожців» й боюся, щоб мій «Німий свідок» не став їх пародією». – Чернетка листа М.Грушевського до І.Нечуя-Левицького з кінця жовтня 1884 р. // Листування… – Т. 1. – С. 29.
Таким чином, очевидно, найперші варіанти цього твору, які були написані у Владикавказа, до нас не дійшли, а збережені автографи належать до часу «шліфування» тексту вже восени, під час навчання у Тифлісі. Зараз для нас найбільш авторитетною є авторська дата.
У тексті чернетки твору початок суттєво відрізняється від вступної частини остаточного варіанта. Публікуємо його далі.
Німий свідок
Фантастична мрія Михайла Заволоки
Гарненьке місто Кислі Води – купа будинків разного колеру виглядає з-за зелених садків та лісків, що побігли веселими купами по одлогам гір, що обступили К. Сіли вони кружком круг К-а, нахилились, похмурили високії чола тай дивляться [на] маленьке місце, та слухають гуркотню, що летить звідти і луною розбуджує старі сірі бескети. Де не глянеш, усе гори зеленою стіною стали… І жительці К-а дуже до їх звикли, ці гори наче рідні та кревні стали їм, мають вони [їх] не тільки за купи землі та каміння, як те кажуть розумніші люди, а за живих свідків їх людської справи, цікавих до людського лиха і щастя, людського реготу й сліз…
Усміхаючись, копилив я губу, слухаючи такі незугарні речі, але й сом незабаром почав те ж казати, що моторні жительці К-а. Літнього ранку 11 ішов я у гори далеко, аж поки не пристав. Надибав я на гучний струмок, що весело стрибав між червоним камінням та безугаву співав свою чудовую пісню… Припавши до яснозеленої травиці, я на ввесь ріт пересохлий ковтав прозірчасту холодную воду. Напившись, вибравсь я на кручу що звісилась над струмком, і ліг під кущі. Підложивши під голову руки, простягнув я потомлені ноги і лежав… Під кручею курликав струмок, над головою кивали віти, а крізь їх дивилось на мене високе-високе небо…
Гордовитий орел чорною плямою висів надо мною… Я дивився на усе і мені стало тихо й мило, серце моє наче одімкнулось, і туди полилися духовитим струмком і гук води, й звіркання сарани, й клекіт орла, і гарний, величний, тихій краєвид… Я прислухався до шамотіння вітей і почув, що вони не дурно шамотять, а співають чудовую пісню. Та пісня пройняла мене до живого серця і так зісталося навіки, і іноді переспівує мені, то пісня була поетична, як весняний ранок, чиста, як зірка, гарна, як соловейкове щебетання… Всі поети, почавши од Соломона й до Шевченка, якби зібрати їх докупи, не перейняли б її, хоч вона була проста, як дитяче серце… Мовою чоловічою жованою не можна тієї пісні переспівати і ачей би тільки здебільшого її міг я розказати.
І.Нечуй-Левицький схвально відгукнувся про цей твір і вважав, що його можна публікувати. «Тільки це не казка: це «Кавказький переказ» (предание) дуже інтересне і написане з грацією. Є подекуди великоруські вирази, але дуже мало». – Лист І.Нечуя-Левицького від 30 (18) листопада 1884 р. // Листування… – Т. 3. – С. 31. М.Грушевський на це відповів, що «…переказом його, вибачайте, найменувати не можна, бо усе це чиста фантазія – ні оповідання я такого не чув, ні печери якраз такої не бачив у Кисловодську». – Лист М.Грушевського від 9 січня 1885 р. (28 грудня 1884 р.) / Листування… – Т. 1. – С. 32.
І.Нечуй-Левицький навіть відредагував рукопис, і ці правки враховані у нашому виданні. Щоб читач мав змогу скласти уявлення про характер редагування, далі подаємо деякі найбільш суттєві виправлення знаменитого майстра пера.
Текст М.Грушевського | Текст після правки І.Нечуя-Левицького |
Щороку збераєцця туди чимало панства й сподіваюцця поздоровшати за літо, п’ючи чортзна-що, то бігаючи по просіках парка або дуючись в карти. | Щороку збераєцця туди чимало панства, що сподіваюцця поздоровшати за літо, то бігаючи по просіках парка, або сидючи за картами. |
Торік приїздив і я туди, виседівши за зіму якусь там премудрую хворобу. | Приїздив і я туди одного року. |
Два місяці жив я там – пив якусь солону та смердючу воду, штатував ранком коло «галлереї», слухаючи музиків та розглядаючи молодих паній, так років по 40 кожній, то грузинських, то армянських кавалерів з здоровенними носами, квітчастими платочками на шиї, хлопців дуже похіпних та дурних. Надивившись на усі ці краси, ішов я у гори, та й ходив там, доки не висипали зірки, а місяць, випливши на середину неба, не обсипав білим мовчазливим промінням кучеряві гірні щілини і затихший, поснулий Кисловодск. Та про сю печеру оповідання ціле є як ся розчавила у ній оця гора розсердившись на одну гарную пару. – Закохалась, чи що, оця гора ваша у дівчину та й супротівника? – спитав я, сміючись. – Скидає на те, ви не смійтесь. – Ну, ну розкажіть, – засміявся я. |
Два місяці жив там – пив цілющу воду, штатував ранком коло «галлереї», слухаючи музиків і розглядаючи то чепурних баринь, то грузинських, то армянських кавалерів з здоровенними носами, в квітчастих платочках на шиї. Ото раз, надивившись на усі ці краси, ішов я у гори, та й ходив там, доки не висипали зірки, а місяць, випливши на середину неба, не обсипав білим, тихим промінням кучеряві гірні верхи і затихший, поснулий Кисловодск. Та про сю печеру єсть оповідання, як ся гора розчавила у тій печері одну гарну пару. Далі викреслено. |
Обідва паничі – опасистий та худий, перегнувшись навипередки торочили й балакали, дурно силкуючись розважити тую паню – мабуть не бачучи тіх паничей і речей їх не чуючи, раз по раз поглядала то на того, то на другого й одказували помалу – тихий голос її й сполохнув того чернявого, що на лавці седів; будемо єго Юрком звати. Йдучи проз єго, вона, хай буде Ганна, вважливо подивилась на єго своїми очима й пішла далі, а той очей не зводив з неї та довго ще у слід її дивився. | Обідва паничі – опасистий а другий худий, перегнувшись навипередки торочили й балакали, дурно силкуючись розважити тую паню – що раз по раз мовчки поглядала то на того, то на другого не вважаючи на їх пусту розмову. От ся купка й сполохнула того чернявого, що седів на лавці; він звався Юрком. Йдучи проз єго, тая пані, що звалася Ганною, вважливо подивилась на єго своїми сумними очима й пішла далі, а Юрко і очей не зводив з неї та довго-довго ще у слід її дивився… |
Юрко ще поседів скількись на лаві. Він все думав про Ганну – йому здавалось, що він її бачив десь ще й не раз, а знав добре, він силкувавсь згадати, але дарма, бо справді ніколи не бачив її. | Юрко ще поседів трохи на лаві, все думаючи про Ганну – йому здавалось, що він бачив її десь, ще й не раз, і, ніби, знав її добре, він силкувавсь згадати, де, коли і як, але дарма, бо справді ніколи її не бачив. |
Він чекав, чи не побачить її ще, але не побачивши, пішов. Вечором він прийшов та й сів на теж таки місце, де седів і ранком. Він седів довго там, придивляючись до панства, що йшло просіками, шукаючи очима Ганни, але її не було. | Він ждав, чи не пройде вона ще по[в]з його, але не дождавшись пішов додому. Ввечері він знов прийшов та й сів на теж таки місце, де седів і ранком. Довго він седів, придивляючись на всі сторони і шукаючи очима Ганни, але її не було. |
Чередою ішли молоденьки дівчата і вже пристаркувати панії, з підмальованими очима й щоками, з ними юрби кавалерів усякого кшталту, пузатих панів, чаючих «движенія води» тинялось скрізь, але все не бачив Юрко Ганни і не чув її голосу, котрий він вгадав би здалека. | Чередою ішли молоденьки дівчата і вже пристаркувати панії, з підмальованими щоками, з ними юрбою тягнулись кавалери усякого виду, багато пузатих панів, але Ганни між ними Юрко не бачив і не чув її голосу, котрий він, здаєцця, вгадав би здалека. |
Юрко седів поки не почали лихтарів гасити й після усіх пішов геть темними просіками, де вже чути було тихі розмови в затишних кутках, а часом і поцілунки – болящій люд, не маючи жодної користі од «кислої води», шукав инших лік од хвороб своїх… | Юрко седів поки не почали гасити лихтарів і після усіх вже пішов геть темними просіками, де давались чути то якісь шептання в затишних кутках, то легенькі усміхи, то тихі цмокання – болящій люд, не маючи жодної користі од «кислої води», шукав инших лік од хвороб своїх. |
… Юрко ішов темними просіками, темні дерева тихо хитались, любо розмовляли і од ходи Юрка гука далеко луна серед тиши… | Юрко ішов темними просіками, високі дерева легень[к]о хитались, шелестіли листом і ніби тихо розмовляли між собою і од ходи Юрка далеко йшла луна по лісу. |
Щось незвичайне робилось із ним – серце боліло і наче кудись рвалося з грудей, єму чогос[ь] бажалось, пересохлий рот роззявивсь і губи щось шопотіли, а перед очима все стояла Ганна, в вухах гула луна од її голосу. | Щось незвичайне робилось з Юрком – серце боліло і наче кудись рвалося з грудей, єму чогос[ь] бажалось, пересохлий рот розкрився і губи щось шопотіли, перед очима все стояв вид Ганни, в вухах причувався навіть її голос, він бажав знайти саму Ганну. |
Скріз[ь] шукав він її, але не було Ганни нігде і тільки опівночі вернувся Юрко додому, потомлений й блідий. Минуло так кілька днів щоранку, щовечора тинявся Юрко по просіках паркових, шукаючи, чекаючи Ганну… | Скріз[ь] шукав її, але Ганни не було нігде. Вже опівночі вернувся Юрко додому потомлений й блідий. Так пройшло кілька днів: щоранку, щовечора тинявся Юрко по просіках паркових, шукаючи, виглядаючи Ганну… |
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 129 – 137.