Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Св. Петро у тюрмі

Михайло Грушевський

Фантазія

1

Кінчалася восьма година, був гарний ранок місяця травня. Сонце не встигло ще пекучим стати й якось привітно світило, розсипаючи молоде живляче проміння крізь вогкий ранній туман; ясно-блакитне небо де-не-де тільки світило між легеньких, пухнастих хмарок. Роса, що гойно впала ніччю, сохла, парилась, розносила дух вогкого ґрунту, піску й глини; до сего духу додавали своїх солодких важких пахощей акації, а то й жасмином пахне з якого-небудь садка, й виходило вкупі щось чудне, одначе не погане.

Над усім Т[ифлисом] стояла мла, вогка пара прозірчастим запоном крила ряди будинків, гостроверхі покрівлі й бані церков, довгі пружки мостів, смугу каламутної річки. Жодний пружок не ясувався виразно, усе якось мріло неясно, кожна фарба мішалась, єдналась з другою, й у тих фарбах тонули, пропадали смуги. Дальні гори були суто блакитні, на них, ледве видко за млою, срібними плямами сяяли верхи Кавказа; Давидова гора, немов велетній вареник, чорніла, застуючи півнеба; крізь туман мріли скелі, й каміння, й ясно-зелені прошви трави. Тихий вітерець, віючи з гір, ледве ворушив молоде листя й розносив ранню метушню й луну міста, що почало прокидатись та ворушитись.

Гучно гуло й лунало над гімназичним двором. Там повно було хлопців. Восьмої години зоставалося ще десять хвилин, хлоп’яцтво заполоняло їх кожен на свій кшталт. Гімназичні патриції, зумисне понурившися й необачно, чвалаями мандрували до затишного кутка – покурить. Тут, вдаючи з себе великих митців, розмовляли вони про випивки та бахуровання, пересипаючи розмову свою крутою лайкою, не дуже запашними вигадками й побрехеньками. Хоч оці побрехеньки здебільшого були старіші од тих, хто їх розказував, одначе од них сміялися, бо інших не було, а ніякої розмови, окрім як про бахуровання, випивки та глузування з свішників, не пускалося – бо то й патриції.

А хто був прихильний до втіх тихомирних, кружком розмовляли про полювання, на яке ходять вони уп’ятьох з однією рушницею й однією собакою й, проходивши цілісіньку днину, вертаються надвечір голодні, задрипані, обшарпані, багато стрілявши й нічого, окрім якого-небудь божевільного, сердешного жайворонка або горобця, не діставши. Почули б ви тут і рибалок, й охочих до голубів й усякої птиці, й до карт, й до вузеньких чобіт та чорних штанів. Тут справжний клуб або й біржа гімназицька.

Купа хлопців, коло муру ставши, дивляться на сусідній будинок, де в вікнах стирчать дівчачі голови. Кілька «старших» з тих, що дітвору люблять або, може й, «популярними» бути хочуть, набравши дітвори під обидві руки, походжають з кінця в кінець, і нудяться усі дуже – й старші, й дітвора, – перекинувши кілька словець, більше не мають про що б заговорити й ходять мовчки, доки не задзвонять; старший гладить русяві або чорні головки, ті до нього туляться, щоб ласку свою виявити й хоч оцим вкоротити мовчазливі хвилини… Дехто похмуро походжають самі, мимрячи під ніс невивчене, дехто, бідолаха, закинувши книжку назад, понуро метикує про свої лиха й невдачу, перед очима стоять довгі ряди «кілочків» та «пар», сердиті лиця свішників, «погано», «неправда», «лінуєтесь» – загуде в вухах у небораки, він плюне похмуро, озирнеться, щоб розбить свої думи сумні, або пристане до кого. Важкі бувають часом думки на гімназичному дворі, їх уже не розважить ні привітне проміння сонячне, ні пахощі акації, ані тихий вітерець, що так гарно лопоче молодим листям.

Такі думки залишила дітвора, байдуже її тепера й свішники, й кілки, й довгі, сумні уроки. Всі тішаться, граються весело, байдуже. Дехто з них ще зарані поприходили, щоб, доки задзвонять, погратись собі, поскладавши на землю клунки, книжки й усякі причандали. Тут, здається, кожен місяць свої гри мав: жовтень – «кочі»; листопад – «артурма», березіль – «чіліки-джохи» й так усі. Тепера був травень, і по усіх кутках гралася дітвора у «салек-малека». Вештаючись завжди «в розсіянні», мало бував я на Вкраїні й не знаю, які там гри дитячі, чи є там такі, у які гралися на дворі Т[ифлиськ]ої гімназії, через се мушу сказать, яка то була гра «салек-малек». Грають шість або вісім, розбиваються на двоє, потім на землі місце обведуть невеличке, так сажнів зо три вздовж і вшир, тільки щоб росли на сьому місці дерева 3 або 4. От троє, чи що, бігають проміж тих дерев, а їх догоня, скачучи однією ногою, хлопчик, хапаючись за дерева; як кого торкнув, то той вже програвся й виходить геть, а сам той, що доганя, біга, поки не стане другою ногою; тоді він виходить, а натомість другий з його половини й догоня тих, що ще зосталися у крузі, й так доки усіх не торкнуть, – тоді гру скінчали вже. Як бачите, гра дуже нехитра й нецікава б то, одначе, діти люблять її дуже, граються часто й скачуть у таку спеку, що тільки дивуєшся…

У кутку на ліворуч «салек-малека» тільки почали. В крузі бігало двоє чорнявих арменчат та якийсь блідий німчик з русими патлами, їх доганяв маленький хлопчик, теж-таки русявий та жвавий. Він скакав добре, легко, не спираючись на дерева, а тільки ледве доторкуючись до них, оченята блищали, щоки, за кожним скоком, і собі тремтіли та підскакували. Незабаром він перейняв одного арменчука й торкнув, після сього побіг до німчика, але на той час нога оступилася в ямку, хлопчик – Стець Обережко, щоб ви знали, – плюхнув на землю. Одначе падаючи, він забрав одну ногу й впав на ту, якою скакав, через се й із кругу виходить не хотів. Дітвора сп[е]речалась, пішли прецеденти з колишніх часів, розбирали, чи вдарився Стець ногою об дерево, чи торкнувся він, падаючи; довго кричали й гомоніли, нарешті Обережко таки став доганять. Поки сперечались вони, Стець стояв однією ногою й втомився, але перейняв німчика й скакав би далі, але задзвонили й «назиратель» зганяв та заганяв у класи.

Штовхаючись, спираючись у дверях, довгою чередою йшли хлопці, гук, гомін, гармидер розходився пустими переходами і покоями. Гучно розсідалися по обтертих лавках, підіймаючи куряву з старої, затоптаної долівки. По кутках збились купою й гралися в тісної баби, висаджуючи ліктями один другого «аж на третій поверх», як то казали, Стець Обережко розходився, тихо всидіти не міг – кричав, «чавив масло» – себто в тісної баби, бігав, бився, аж його «кілком» лякали свішники, а після уроків біг з другими до смердючої халабудки, де торгував старою ковбасою, пиріжками, сиром худий, задрипаний жидок, – і тут він штовхався, приставав, просив («зашивав»), однімав шматки сиру й ковбаси, гукав на жидка – наче щось в ньому сиділо, наче штовхало під руку, ворушило язик, сіпало за ноги, він метушився, реготав, очі блищали, щоки червоніли, регіт срібним гуком вирізнявся серед гомону.

2

Справді, в Стеця було «щось», через що й ставав він таким жвавим, непосидячим, – він сподівався сьогодня великого свята собі, й те свято не давало йому покою. Завтра Вознесіння й сьогодня після раннього, дуже раннього обіда й він, й батько, й мати, й багато ще хлопців, дівчат, людей кількома возами поїдуть на «Зелену Буду» – так звали діти те місце, а як воно справді звалося, того вже не питайте, бо не знаю. Таке гуляння було раз на рік й уже давно завелося. Окрім Обережків ще зібралося кільки знаємих, усього чоловіка з двадцять, виїздили опівдня, надвечір прибували на Зелену Буду, ночували там в якійсь корчмі, гуляли цілий день, а вечером вертались. Кожен пригадає собі молодії літа й розбере, скільки тут було дітям втіх та радощей…

Переберемо по ряду. Прибиратись до сього гуляння почали далеко зарані, й сі прибирання, заходи були дуже милі дітям, без них не було б таке веселе й саме гуляння. Мало не щодня дітвора збереться, радиться й порядкує, що робити на тій Зеленій Буді; готували всячину. Щоб урубать гілляк на дрова, дубців та паличок, – а їх привозили завжди цілі оберемки, гострили, лагодили, їй-Богу, правдивий арсенал, – ножі, ножики, ножаки терли, не милуючи, на кам’яних східцях, щиро плюючи щохвилини, поки не пройде іржа й не засяють вони, наче нові.

Гриць із Миколайчиком будували байдачка, сподіваючись пустить його на воду на Зеленій Буді. Усі досточки, тріски, перечки, скільки в домі було, пішли на ту будову, усі ножі, як не ховали їх батько-мати, потупились коло її, усі руки в хлопців покраяно, порізано, поки дійшов-таки кінця байдак; тра було його тепера зашпарувать, смолою обмазать, але де тієї смоли взяти? Миколайчик, власне, для сього, підлестився до сусіднього візника Охріма.

Оцей Охрім був присадкуватий собі чоловічок, носив кожаний кашкет й усім розказував, що той кашкет – найкраща в світі річ, що він її носить 8 рік й усе ще наче новий, треба тільки мазати його щомісяця олією (з-за сієї олії він завжди воював із куховаркою), що його можна, як схочеш, м’яти, тріпати й навіть у кишеню покласти, щоб справдити свої слова, він поважно здіймав кашкета, складав учетверо й клав у кишеню, через хвилину виймав, розгладжував, надівав і згорда поглядав на громаду. Миколайчик за те, що завше ладен був слухать про той чудовий кашкет, сподобався Охріму й під егідою його в два дні обколупав коломазь на всіх колесах. Оцією коломаззю зашпаклювали й обмазали байдачка й позавчора пробували його усією громадою.

Був добрий дощ, по канавах бурчали чималі струмки; десь там береги обвалились, вода розлилася широкою калюжею, немов завіддю. Захлюпавшися в воді, хлопці раділи, дивлячись, як ходить байдак по заводі; правда, водою знесло його в канаву й перевернуло, одначе на се не вважили й байдачка дуже похваляли. Гриць і Миколайчик, щасливі собі, стояли над завіддю, заховавши в кишені побиті, намуляні, обмазані коломаззю, од води почервонілі руки.

Тим часом Стець та Гриць вдалися в іншу роботу – кілька тижнів вже збирали вони усякі цукерки й пундики, які їм виходили, складаючи їх у цинові мішечки, й переглядали, розкладаючи кілька разів на день. Але не задовольнившися цими, стали свої цукерки готувать – тут найбільше було паленого сахару, часом з мигдалем, з горіхом, а то й так. Які тільки були недогарки, забирав Грицько. Свічка тільки що дума догорять, а він вже сидів коло неї, гасив якомога раніше й витягав недогарка; скільки часом хитрощей пускав він, щоб більшого недогарка взяти. Потім на цих недогарках готували вони свої ласощі. Грудки сахара держали над свічкою, сахар жовкне, шипить, тече і його скапують на папірку; з п’яти капок, запевне, одна впаде на свічку, а одна на палець хлопцю; палець тоді миттю ховався в роті, там зуби здирали з нього капку, а губи ссали кілька часу, щоб не дуже болів… Через годину або дві на папірку й на свічці коло ґнота була купка капок, а на пальцях білі пупирі, й праця кінчалася…

На що, здається, нецікава річ – уроки вчити для понеділка, а й то виходило гарно якось. Учить їх Стець в п’ятницю вечером і весело чогось йому вчити їх, хоч і дуже хочеться скоріше скінчати – й окрім уроків ще тієї праці – Господи!.. И солодко Стецю подумать, що так у нього діла багато, що тим ділом повні всі часи, що йому навіть зітхнуть нема коли; ся думка додає йому щастя; він метушиться, клопочеться, щохвилини біжить подивитись на годинник; дає собі часу: от 8-ї години ще 15 хвилин зосталося, за цей час треба написать задачу… Він біжить, хапаючись, пише, одганяючи думки про дорогу, ліс й усякі втіхи. Задумавшися, часом десять раз переказує він: сім та вісім, сім та вісім, аж сполохнеться й складе їх… от задачу він написав вже, а ще 8-ї години цілих шість хвилин – не дурно, бо й назначив він собі так, щоб кілька зайвих хвилин зосталося.

Вільний час є – й він біжить до ванькиру, де на завтра б’ють сахар та зсипають у здорові цинові пуделки, до малої сестри, що збира своїх ляльок в дорогу. Перебираючи ляльчині убрання, вибира великодумно й оддає меншому братові, а той міцно перев’язує їх нитками. Обидва так щиро вдалися в свою роботу, що аж сопли; у сестри губа так надулася, аж об ніс черкалася, – прикмета, що вона дуже задумалася. Брат Івась потім став радитись із братом та з сестрою, скільки грошей, себто папірок з цукерків, на дорогу взяти. Нарадили, що доволі буде й трьох тисяч, Івась вийняв товсті паки папірок, нитками зв’язані, та й лічить повагом, одгинаючи і придержуючи середнім пальцем, що перелічив, і пучку слинить – якраз, як батько лічив [гроші], принісши вчора додому… Свічка блима серед тихого темного покою й виясня купку дитячу, таку мовчазливу, задуману, поважну…

А в суботу збираться – в’язать, розкладать подушки, килими на вози класти, бігать з пекарні до покоїв, з покоїв до комори… Скільки тут веселого клопоту, метушні!..

Це тільки прибирання, заходи, а скільки втіхи ще далі! От хоча би вечір у суботу… Уже темно, ліс чорною смугою одрізняється од темного блакиту. Якась тиша чудова, невимовна, повітря пахуче, легке, так і надихує покоєм, навіва тихую радощ. На довгому, старому ганку Зеленої Буди старе урядництво присадкувате, втомившися з дороги, довго смакуючи, п’є чай з мисочок, заїдаючи калачиками…. Панії сидять коло самовара, кілька дівчат та хлопців то сидять, то походжають між обшарпаних кущів. І такий чудовий той вечір, така чудова тиша, врода вечірня, що звичайні, нікчемні розмови батьків, паній здавались якимись милими, прихильними, базікання парубків та дівчат, злинялі, з’їжджені слова й речі – щиросердними, навіть гарячими, поетичними.

Між чорних куп дерев та кущів червоною плямою тремтить, хитається, гра полум’я, чути дитячий гомін та регіт. Насилу дозвалися їх чаювати й вони, напившися похапцем, знов побігли геть. Тут понастягали вони гілляк сухих і зелених й розпалили велике багаття. Сами порозсідалися, розляглися круг нього, од полум’я одбляск, мигтячи, біга по лицях дитячих. Хмиз та гілля наввипередки летіли в вогонь, сирове дерево шипіло, пускало жижку, полум’я схоплювалось і, вкрившися димом, високо-високо підіймалося вгору, од вітру слалося по землі, сипало вискри в дітвору, дим очі їв, діти галасували й сміялись. Стець, навколішки ставши, підкочує в вогонь картоплю, що нишком узяв з дому, й весело, гордовито витяга печену. Кілька часу підскакує гаряча бараболя на пальцях тим часом, як з рота на неї з запалом дмуть, нарешті ледве обдерту з’їдять із сажею, із попелом. Пісні, розповідки не вгавають. Метикують, як би то гарно було халабудку над багаттям із гілляк скласти й жити в лісі… тільки що їсти – один радить баранів ловити, що там у яру ходять, а з шкури понашивать одежі, другий – горобців дерти й усяку птицю, третій – посадить картоплі й їсти…

Пізно, вже опівночі примусили їх загасить багаття й іти додому. Дітвора з криком, з реготом розкидали гаряче гілля, розтоптали головні…

Але й вернувшися на Зелену Буду, довго ще не лягали вони. Уся громада мусила лягти у двох невеличких покійчиках; ліжків не було, лягали долі, замісь подушок підмостивши одежу, які-небудь сувої, й саме оце незвичайне лягання, незвичайні ліжка були до сподоби. Якому-небудь батькові, що тридцять літ спав усе на одному ліжку з товстим сінником, з килимом на стіні, з килимом під ногами, з виступцями, з ночниками, чудно й мило було лягти покотом із другими батьками, положивши голову на скручену шинелю або що. Із сими цупкими, не старечими ліжками, вони й сами наче молодшали, здавалися собі хлопцями, забули довгу череду прожитих літ, нікчемну метушню, клопіт щоденний, жадання копійки. Пішли жарти, побрехеньки, оповіданька, поки діти не поспали, – потиху й звичайні, а як затихли вони, – голосніш, і вже здебільшого «соромливі»…

А діти довго не спалися – вони лягли покотом через усю кімнату й довго пустували й метушились – пацалися ногами, пролазили попід килимом, тягли один другого за ноги, а то, як стихнуть вже, хто-небудь візьме та й перекотиться через усіх, і побудить… Не раз їх гамували, але дурно, поки самі вони не втомилися й не заснули. Не заснув тільки Стець. Він все прислухувався до батьківських оповідань – які тут були кумедні, Стець ледве вдержувався, щоб не прихнуть, навіть пальці в ніздрі собі всунув, щоб не зареготать. Розумне хлоп я духом чуло, що батькам не до сподоби буде, як довідаються, що він чув їх; що ці кумедні оповідання не з лиця батькам, що се вони розходились та й розказують, а іншим часом – боронь Боже! Довго слухав хлопець усячину, й добре, й погане, голоси батьків наче одходили кудись, тихішали, слова мішалися в якийсь неясний гук, хлопець не зчувся, як заснув міцно-міцно…

А з ним, може, й ви, добродію? Прошу вибачать, чую й сам, що забалакався, перебираючи старі спогади… Думав, що, може, вони й вам не наскучать, натякнуть про милії, давнії часи, котрі так і надихують покоєм, тихим щастям без жалю, без турботи… Вибачайте, як помилився!..

3

Такі картини гуляння стояли в Стеця перед очима тим часом, як сидів він на четвертому уроці. Був південь палючий, гарячий, важкий… Сонце стояло якраз проти вікон, проміння засипало широкий покій, сліпило очі школярам, пекло їм в голови. Що тільки було мідяного або залізного в покоєві, усе одбивало снопами проміння, грало, сяло, що не можна було глянуть; чорні бляти столів, вишуровані школярськими рукавами, сяли й собі, грали вискрами веселки. Повітря стояло якесь важке, смердюче навіть, ледве дихати… Хлопці й сам свішник були наче варені, лінота забрала усіх, школа сиділа ліниво, втупивши очі, дурно придумуючи, чим би ся розважити; думки лізли ліниво, через силу, ніхто не говорив, навіть самі пустуни притихли… Голос свішника гучно лунав серед тиші, ліниво з нехіттю одказували хлопці… й знов тиша, тільки дзвенить, гуде, не вгаваючи, якась кузька, стукаючись об шибку. Школярі верзли нісенитницю; свішник сердився… Він чув, що й самому йому не хочеться говорить, що в голові нічого, окрім думки, – чи швидко кінець; він хотів перемогти, сердився на себе й сікався до школярів…

– А як буде «добре наймення»? А як буде «добріше наймення»? «найдобріше наймення?» meliores?! Обережко! Як треба?

Стець сидів досі тихо, втупивши очі в куток, не чуючи нічого. Він тепера був далеко од класу, він бачив зелені гілля, гілля без кінця, сірі стовбури, ледве пробиті стежки, дихав вогким повітрям лісовим, духом од старого листя, сухого гілля, грибів… от тут кінець лісу – пішли чагарі, ліщина, терен, а от і чагарів нема, зугір’я пішло, таке рівне, без ям, без кущів. Уся громада на животи та й геть покотилась. «Геть з дороги, Грицю, задушу!» – кричить один другому; доганяють, перекочуються один через другого, реготу, крику! Дівчатка сумно, заздрісно поглядають на зугір’я… не можна! Й шкода бере Стецеве серце – бідні дівчатка, і чом така їм неволя? Він вибіга скоріш наверх, за ним хлопці – й знову в ліс… віти чіпляють за одежу, за волосся, гілля хлеще по червоних лицях, регіт, гомін, гармидер… А от під деревом вогонь розіклали, поставили камінці – печуть м’ясо, роблять «шашлики»… Жовті язики полум’яні лижуть дрібні кавалки м’яса, на дрота нанизані, м’ясо шкварчить, шипить, капає, опікається; запашний дух йде од его, так і лоскоче…

– Обережко, як треба?

Стець іздригнувся й сполохнувся, він підвівся й, звомпивши, дивився то на товаришів, то на свішника. Він не чув навіть, про що питав свішник, товариші ближні боялися сказать, а дальніх – баглаї забрали. Стець дурно силкувався, примушував свою голову згадать… А свішник дивився на нього, він чув на собі його очі, вони наче кололи, пекли його. Стець кудись ще раз оглянувся на товаришів й знову втупив очі…

– Ну, Обережко, як треба? – вдруге пита свішник; він удає з себе спокійного, але в голосі чути серце й злість… Він пильно й зле дивився на Стеця… – Ледащо! Ти для них тут із шкури вилазиш, а їм байдуже… добре, дасця тобі оце байдуже, – ворушилася думка в свішниковій голові. – Ну?

Й знову тиша, тільки дзвенить муха, усе виспівуючи якусь тоненьку, дзвенючу ноту. Сонце обливало морем проміння й Стеця, й свішника, його товсту шию й засмальцьований синій мундир.

– Я не знаю, про що питаєте Ви… – ледве прошепотів Стець, просячи оком свішника, щоб не сердився.

– А, не чули, – загув той, – не чули, спите в класі, тут коло вас колотишся, розказуєш, б’єшся, а вони сплять…

Свішник так роздратував себе, що й справді розсердився. Він переступив через клас, схилився над нотатою й шукав Стецевого назвиська. Напірник окунувся в каламар, шкрябнув по паперу… Стець стояв, наче неживий, без жодної думи; вилупивши очі, він дивився на рукав свішника, на гудзь, що висів на ниточці… от рипнуло перо, – що то – пара чи дубець? – дума голова Стецьова, не він, – він втупив очі в гудзь, немов вперше побачив.

– Одиниця, – буркнув свішник. Стець, як стояв, так і сів, наче не він, на лавку… Через кілька часу прочумався, розчовпав він добре усе, що трапилось оце йому, й занило, заболіло його маленьке серце. Одиниця – за одиницю його не пустять додому після четвертого урока, продержать усю п’яту годину, а там ще посадять на час – се вже до 4-ї або 5-ї години… А дома тим часом рушать без нього – ще якби свої тільки їхали, почекали б його, а то там стільки чужих людей, не будуть їх держать з-за Стеця… Одна тільки надія – що не прийде назиратель, не спита про одиницю, як то часом бува, й за неї вилають Стеця тільки в понеділок, а в понеділок – хай не то що лають, але й… тільки не сегодня, тільки не в суботу… Стець ледве не плакав, думаючи се, сльози підіймалися і к очам підступили, він ворушився, од турботи, од нудьги всидіти не міг на лавці, й очі його раз по раз жалібно поглядали на темну ікону з розіп’ятим Спасом…

От задзвонили, гучно загуло серед мертвої тиші. По переходах затупотіла, загула школа… Хлопці кинулися до дверей, Стець узяв скоріш свої книжки й хутко метнувся до дверей. Він ще раз зупинився й жалібно, ледве не плачучи, глянув на ікону… Він переступив через поріг… Лихо, пропало усе – там стояв назиратель.

– Е, вертайтеся, щось ви так хутко зібралися; кеть-те нотату! – Стець мовчки, наче на смерть, повернувся й став.

– А, от у Обережка кілок, оставайся, Обережко…

– Ну, йдіть!.. – назиратель повернувся й вийшов, висмоктуючи з зубів решту од снідання.

Школа миттю вибігала.

– Прощай, Обережко, не плач, Обережко! Не журись, Обережко! – прощалися хлопці.

Стець мовчки сидів на лавці й ледве обертався на прощання. От і остатній вийшов з класу, чути було, як ішов він, тихіше та тихіше й стихло. Стало тихо, тільки муха, як і перше, метушилась коло шибки, виплакуючи свою дзвенючу пісню.

Стець припав головою до гарячого столу. Сонце пекло йому в потилицю, але він не чув його; йому хотілося б заплакать, але сльози не йшли… Він не знав сам, скільки часу просидів так, йому здавалося, що дуже довго… знов думи його звернули на гуляння, перед його очима знову ясувалися картини, виразно, з усіма дріб’язками; жодна крихтина не пропадала, наче щоб гірш дратувать, мордувати його…

От збираються усі в дорогу, от уже на вози складено подушки й килими, поставлено кошики й клунки. Хлоп’ята сікаються коло возів, вилазять, залазять, підмощують подушки, нукають на коней… От і для Стеця місце – ззаду коло колес; він так любить оце місце – звідси так добре дивитись навкруги й на колеса, як вони крутяться, пристають до них й одлітають грудки; він завжди їздить на сьому місці… Стець бачить там і подушку свою, й спідню червону наволочку, що вигляда з-під рябенької верхньої, бачить навіть чорну плямку од чорнила, що капнув він позавчора… От вийшли й батьки, поважно, помалу… от і його батько між ними…

– Що ж, сідаймо, чи що? – каже він. – Ви, Ганно Петровно, сідайте тута, тут вам м’якше буде, – поправля він подушки для товстої пані.

– А що, Стеця ще нема? – пита батько.

– Ні ще, чогось забарився, – одказує мати.

– Запевне, зоставили, лінується. Що ж, не будемо ж до ночі чекать його; хай і кається тепера, – каже батько, наче спокійно, хоч і шкода, і жаль бере його за Стецем, але якось сором перед гостями.

– Та почекайте ще його, – кажуть гості, хоч і без запалу, – можна й почекать, ще рано, він зараз надійде, певне.

– Е, ні, де там, я вже знаю; хай кається! Сідайте, Ганно Петровно, – піддержує він під руку товсту пані. От сідають усі; посідали, батько глянув на купу дітвори й знову шкода йому за своїм Стецем…

– Ну, торкай, – каже він візнику…

Коні помалу беруть вози й пара за парою виїздять через ворота, колеса гуркочуть по опоці, брязкотить штаба на якомусь возі…

– А Стеця й нема! – жалібно кричить Івасик, остатній раз поглядаючи в двір…

Стець не міг всидіти, він схопився з місця, раптово вхопив книжки й, тихо ступаючи, вийшов з класу. Потиху одчинив він двері – ой, як рипнули вони серед тиші; він іздригнувся й виглянув в перехід. Там не було нікого, окрім назирателя… З-за зачинених дверей класів ледве чути було гомін, голоси. Проміння сонячне золотими смугами йшло од дверей через перехід, од тих смуг темне здавалося ще темнішим. Челядник вимітав якийсь клас, одчинив двері; й звідти йшла в перехід хмарами курява й ясно вирізнялася в смугах сонячного проміння… Назиратель поважно ходив, заложивши руки назад під свій мундир, метикуючи про випадки свого мізерного, безодмінного життя; він доходив до одчинених дверей, звідки йшла курява, чмихав і понуро повертав назад; похила лиса голова вилискувалась раз по раз, як уступав він під сонячні смуги…

Стець поч[е]кав, поки він повернув, та й потиху, нишком пішов попід муром… серце стукотіло так гучно, йому здавалось, що назиратель от-от почує й він тулився до мура, мов хотів улізти в нього… Ой, якась клята шклярущина луснула під ногами, який страх!.. Комусь тра було її кинуть… У Стеця в вухах задзвеніло, він зупинився й не осмілився навіть глянути на назирателя. Але той задумався й ішов понуро, не вваживши. Стець передихнув і пішов далі; вже недалеко… от і двері… ще тільки ступить два рази й він поверне за ріг й утече… от ще раз… він взявся вже рукою за двері… Аж гульк, назиратель повернувся й, дивуючись, подивився на Стеця…

4

Міркуючи, назиратель згадав, як учора нарікав йому директор, що в нього хлопці пустують та кричать… Назиратель похнюпився й занудився – директор давно вже не любив його. На той час, підвівши очі, він побачив Стеця, як той крадькома, притулившися до муру, обминав ріг. Стець потрапив якраз під сонячне проміння й назиратель зараз впізнав його. Стець на хвилину скаменів, але потім, сподіваючись, що, може, не побачив його назиратель, скоріш перебіг через поріг, зігнувшися якомога, але дурно, за собою почув він голос.

– Обережко, куди?

Стець понуро вернувся – усе одно не випустили б тепера ворітьми.

– От, – міркував назиратель, – втік би. Трясця оцим хлопцям, з-за них ще й дорогу з гімназії покажуть, а що я тоді із своїми хлопцями робитиму? – і перед очима стали власні хлопці в продертих чобітках. – Оці вже чоботи! В печінках сидять – хоч би їх хто видумав із заліза чи каменя робить, чи що; видумують усякі покидьки, вертілки, хиталки, а от путнього чого-небудь не видумають, байдуже, дурно гроші переводять, хай їм… – Такі думи дорешту засмутили й розсердили назирателя. Він хижо поглянув на Стеця, наче той винен був, що досі не видумано ані кам’яних, ані мідяних чобіт.

– Що ж се ти йдеш? Хіба я не казав тобі, щоб ти зостався? Га? Казав? Втекти хотів, думав, що се тобі так, дурничка, подарують? Ні, не подарують, йди в клас, але чекай, ось іде інспектор, я зараз спитаю його.

Переходами справді ішов інспектор, поспішаючи додому. Назиратель розповідав йому всі вини Стецеві.

– Розбестилися оці хлопці, ані хвилини покою за ними не маєш, на голові ходять… – скінчив пан назиратель. Інспектор почухав щоку – так завжди робив директор, як що-небудь хотів сказать.

– Що ж, – промовив він великодумно, – треба шугнуть їх, щоб знали. Оцей хлопець, як він собі?

– Та як усі, пустує.

– Ну то й посадіть його, хай сидить до ночі, буде з нього. А ви все-таки наглядайте краще за ними, а то воно, знаєте… – додав інспектор та й пішов далі. Назиратель скривився, наче муху ковтнув, а далі гукнув дядька, високого, неогрядного чоловіка, з такою низкою ключів, що, здається, «міг би одперти й заперти усі замки на світі». Дядько довгими, порожніми переходами пішов із Стецем наверх, завів його в порожній клас… от зачинилися за ним двері, дзенькнув ключ, Стець зостався один…

Прощайте усі втіхи, прощай гуляння, прощайте Івась, і Гриць, і Миколайчик, і усі, усі…

Стець сів на лаву й дав волю сльозам, і заридав гірко, голосно, захлебуючись сльозами; йому хотілося плакать, він зумисне додавав собі жалю, згадуючи дещицю, наче з тими сльозами сподівався виплакать своє лихо. Одначе сліз швидко в нього не стало, очі обсохли, сонце напекло йому потилицю… Стець занудився й устав із лавки; прийшов до вікна й глянув на двір, чи не розважить його там що-небудь. Але там цікавого було дуже небагато. Південне сонце палало, пекло кам’яні плити двору, здається, самий камінь, і той розтоплювався й парився; здавалося, що та спека йде не од сонця, а од землі, що земля пече й блище, й посила проміння на гаряче, розпечене глибоке та синє без жодної хмарки небо. Повітря здавалось якоюсь гарячою, густою жижою, ледве дихати; було тихо, вітра – ані самого маленького, дерева сумно якось, нерухомо стояли, похиливши гілля під пекуче проміння; усе поховалося од спеки, тільки якихось двоє хлоп’яток ще стрибали, не вважаючи на сонце, в «салек-малек», але й вони стрибали якось ліниво, наче варені; не чуть було крику та жарту.

Стець, зітхнувши, одійшов од вікна й знову сів на лавці. Він оглянув клас, в голові заходили думки про оцю неволю, «тюрму». Він думав, як би то добре було, щоб хто-небудь визволив, висвободив його. На думку спадали оповідання про всяких невольників, як визволено їх; він згадав, як недавно читав у Святому Письмі про Петра – сидів він у тюрмі, й випустив його звідти янгол. Він неначе побачив перед очима святого, закованого в кайдани, а по обидва боки його солдатів; святий спить, простеливши свою кирею; яке спокійне чоло в нього, наче знав, що нічого не буде йому, що зараз визволить його янгол…

А от і янгол, будить його… Світло засяло по тюрмі, розчинилися двері й Петро виходить; тихо йде він темними вулицями; ніхто не зупинить його, ніхто не бачить, тільки зорі сяють на небі, наче радіють, що побачили. Веде його ангел, не ступаючи, пливе він проз темних хат, не шурхають під ногами в нього кам’яні плити… От і брама, сама одчинилась вона, не риплять товсті завіси… ангел зник, Петро увіходить у місто… Він на волі!… Стець зітхнув. Добре буть святим, апостолом – помолився Богу й усе йому, й на волю вийшов… й чого тільки схоче…

– От якби мені, та де!.. Але чого ж, хіба не читав він у Євангелії, що тільки в Бога вірувати треба, а тоді, як скажеш навіть горі, щоб в море пішла, й піде… Авжеж, се ще в класі читав на тім тижні. А він хіба не вірує в Бога? Ну й як помолиться він Богові, щоб одчинилися двері, щоб його пустили звідси, то й так і буде…

Стець з запалом метнувся й впав перед іконою. То пильно, моляче дивився він на ікону; то плачучи припадав чолом до нечистої, обшурованої, запльованої долівки й щиро, гаряче молився.

Стець був хлопчик дуже богобоязливий. Як кілька років тому йому розказано про Страшний Суд, оповідання дуже вразило його, а ще більш малюнок, що бачив він у якогось [венцера]. Часто думав він про той Суд, снився він йому – страшне, блискуче полум’я, великі терези… він стоїть на них… от-от гріхи переважуть, от підіймуться його добрі діла… от пішли вгору, чорти радіють, хапають його, він кричав, прокидався… Не раз перебирав він свої гріхи, нудився й лякався – таку силу їх бачив за собою; часто й довго молився, цілував ікони, плачучи, щоб потрапить йому не в пекло, але в рай. Немов той Руссо, він задумав раз погадать, чи попаде він в рай. Міркуючи про свої гріхи, виходив він з воріт на вулицю; чути було чиюсь ходу й Стець подумав, що як то чоловік, то піде він в… й не міг ніяк постановить куди, бо боявся, щоб не вийшло – в пекло; тільки як вже ясно почув, що йде чоловік, осмілився сказать – «в рай»… Так і не вийшло в нього гадання.

Пости постив Стець дуже щиро, навіть сам на себе ще й епітимію яку-небудь накладав. Якось на першому тижні Великого посту було то, постановив він не їсти ікри, а її дуже любив Стець, і куплено було доброї, свіжої. Цілий тиждень ховав він свої порції за шафою, щоб не довідалися про епітимію батьки, бо писано в Євангелії, щоб не показувать, чи молишся, чи постиш, чи старцеві даєш… А для старців він одкладав по копійці з кожної двадцятки й потім роздавав ті копієчки, оглянувшися попереду, чи не бачить хто його…

Часом, найбільше по святах, сідав він з ногами в вікні й, узявши Св[яте] Письмо, богобоязливо читав Євангеліє, й Дії, й Апокаліпсис… Начитавшися, потім цілий день він силкувався жити, як треба, не пустував, не кричав, не сварився, ходив поважно, говорив помалу. Надибавши якось, що Мусій заказав людям їсти кров, а потім у Євангелії – Ісус Христос сказав, що він нічого не переміня у законі Мусієвому, а тільки доповня», Стець постановив, що грішно їсти ковбаси з крові; він дуже радів, що такої великої думки дійшов, сам не їв ніколи й завжди усім теж доказував, не слухаючи нікого.

5

Довгенько молився Стець, просячи Бога, щоб він визволив його, як Св[ятого] Петра; благань не ставало й він мовчки лежав, долі чолом припавши; думки його звертали з благань, він завертав їх і знову лежав мовчки. И лежучи, не зчувся, як і заснув, – він так рано устав, так метушився, стільки плакав, думав, боявся, що втомився дуже; до сього ще й сонце пекло в спину, розварюючи його, й він заснув міцно, дуже міцно. Але думки про неволю й про Св[ятого] Петра не кинули його й поки він спав, тільки перемішалися одна з другою.

Йому снилася тюрма – вона дуже була подобна до льоху, що був у Стеця дома, в її так само пахло картоплею й цибулею, мури обвісились павутинням, а серед того павутиння сиділи якісь червоні пауки, що так лякали Стеця, як він ходив літом у поле. Стець, – хоч він і не розбере, чи то він, чи Св[ятий] Петро, – лежить долі, тільки долівка не холодна й не вогка, як у льосі, а якась суха та гаряча; й на спині в нього щось пече – то його били, й досі печуть врази та болячки. А по обидва боки солдати, у якихось покривалах, наче простинях, й мідяних шапках, які він бачив намальовані, одначе з-під тих мідяних шапок у одного вигляда пика дядька із сизим носом, а в другого – кухаря Степана, й той наче підморгує чогось своїм кривим оком Стець дивується, чого се він морга, як мусить спати коло нього…

Й ось чує він, що наближається вже той час, як з’явиться янгол, та й випустить його звідси на волю, з темного льоху на сонце… Він чує, як іде янгол переходами, як шурхають по каменю його ноги, як гуркають, одчиняються перед ним двері й брами, але солдати не чують, вони сплять, навіть кухар Степан не підморгує йому з-під мідяної шапки. От брязкають ключі, риплять, одчиняються двері в його тюрму, янгол увіходить… Серце сполохнулось, з радощі затьохкало в Стеця… от янгол надійшов й узяв його за плече… Одразу зникли солдати в простинях, Стець схопився й у вічі йому блиснуло сяєво небесне…

Ззаду Стеця стояв дядько й сіпав його за сорочку. Він приніс йому обідати й будив його. Розбудивши, повернувся й вийшов. Довго крутив він ключем у замку, поки запер, розсердився, почав якусь дуже круту лайку й, згадавши, що хлоп’я його почує, засоромився, плюнув та й пішов, важко ступаючи здоровенними чоботями.

Стець довго стояв, звомпивши, довго блимав очима, придивляючися до стін класу, до обшурованої долівки, старих лавок… Сонце вже зайшло за гору й тінь од неї полягла на півміста; місто оживало, знадвору чути було гомін та гармидер хлоп’ячий…

Стець довго роздивлявся, поки зрозумів, де він, поки втямив, що й тюрма, й янгол, все те приснилось, що він в класі, що гуляння буде без нього тепера… Й не так шкода було йому за тим гулянням, за тими втіхами, як за тим, що пропала його віра, його молитва, не почув її Біг, не визволив, не пішла його гора в море… Хіба ж він не вірує?.. Стець довго, докірно подивився на ікону й сумно, тихо сів коло своєї страви. Він став їсти свій каламутний борщ і сльози, гіркі-гіркі, капали з очей й мішалися з борщем. Гірко було Стецю!..

Квітня 8 – 13 [1885 p.], м. Тифлис


Примітки

Перша публікація – у виданні: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С. 250-262.

Джерела тексту:

1) чорновий автограф під назвою «Св. апостол Петро у турмі. Мрія Михайла Заволоки», датований автором: Травня 8–13, р. 1885, – ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Спр. 57. – Арк. 1–19. Дата помилкова, «травень» написано замість «квітня , правильна дата – у чистовику;

2) чистовий автограф: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Спр. 262. – Арк. 157– 179; під назвою «Св. Петро у турмі. Мрія Фантазия М.Заволоки, р. Б. 1885». Укінці – авторська дата: було написано – травня, це слово перекреслене і поряд – квітня 8–13, Тифлис (арк. 179).

Подається за цим останнім вказаним джерелом.

Розбіжність у авторських датах постала внаслідок помилки в чернетці. Можливо, авторська помилка була зумовлена тим, що дія оповідання відбувається саме у травні. Як правило, М.Грушевський датував свої твори часом написання, а переписування не зараховував до творчого процесу, хоч, звичайно, також вносив дрібні виправлення. Під чистовим рукописом найчастіше ставилася дата створення чорнового тексту. «Св[ятого] Петра у тюрмі» М.Грушевський переслав І.Нечуєві-Левицькому разом з оповіданнями «Унтер-офіцер Трохим Скавучак» і «Бех-аль-Джугур» не пізніше 14 травня ст. ст. 1885 р., про що писав у листі, датованому цим числом: «Послав я мосці Вашій ще паку, послав більше через те тільки, що вже написав, а то як перечитав востатнє, багато що не сподобалось мені… – Листування… – Т. 1. – С. 38. А вже 28 травня мав відповідь Нечуя, де згадані ці обидва твори. Якби чорновий варіант «Св[ятого] Петра» автор писав у травні, неможливо було б його чистовик переслати 14 травня. Отже, датуємо оповідання квітнем 1885 р.

Оповідання «Св. Петро у тюрмі» досвідченому письменникові не сподобалось, а його аргументи були цілком у дусі тогочасної народницької критики: ««Петро в тюрмі» не має соціальної підкладки і тим не має інтересу для інтелігентної публіки. З школярського життя не пишіть». – Лист від 28 травня ст. ст. – Листування… – .

Молодого автора, звичайно, така категорична оцінка зачепила за живе:

«А все-таки шкода дуже, що не вийшли мої утворці», але він стоїчно витримує цю невдачу і намагається поглянути на свої твори з тієї ж естетичної позиції, що і його критик: «На «Св[ятого] Петра» я не сподівався, він самому мені здавався нецікавим». – Лист від 8 червня 1885 р. – Листування… – Т. 1. – С. 39.

Влітку того ж року І.Нечуй-Левицький їздив на лікування через Львів і привіз до редакції «Зорі» рукописи кількох прозових творів М.Грушевського. Галичани відгукнулися про них інакше: «Про «Св. Петра» сказали, що у Вас багато здатності назираючої, але сюжет ще школярський, хоч його треба надрукувати ради чистого язика». – Лист від 5 серпня ст. ст. 1885 р. – Листування… – Т. 3. – С. 34. Однак тоді оповідання так і не було опубліковане.

Давидова гора – гора на захід від Тбілісі, названа на честь святого Давида, інша назва – Мтацмінда (Свята Гора). За легендою, у VI ст. н. є. на цій горі в печері, викопаній власноруч, жив преподобний Давид Гареджійський, проводячи час у покаянних молитвах про прощення гріхів жителів міста. Після молитви він ставав на краю скелі й благословляв Тбілісі. Щочетверга Давид спускався у місто – проповідував Євангеліє, розмовляв з людьми, молився у храмах, а решту шість днів усамітнювався на горі. За переказами, дорога, якою спускався Давид, ніколи не забудовувалася, тому й тепер міська вулиця, яка веде до підніжжя гори, має форму вигнутої стежини. У печері, де молився праведник, зі скелі тече джерело «Сльози Давида». Давида Гареджійського вважають одним із засновників грузинського чернецтва.

Змальований в оповіданні пейзаж був добре знайомий авторові, адже перша Тбіліська класична гімназія, у якій навчався М.Грушевський, «стояла на згір’ю, що від так званої гори св. Давида, яка панувала над містом, спускалося до ріки Кури. Гімназіальна садиба через те розбивалася на кілька терас». – Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 10. – С. 133.

meliores – у латинській мові – вищий ступінь порівняння прикметника «добрий». Ступені порівняння цього прикметника суплетивні (тобто утворюються не за правилами), а кожний ступінь має інший корінь: bonus – melior – optimus (добрий – кращий – найкращий). Такого типу слова просто треба запам’ятовувати як виняток.

баглаї забрали– фразеологічний зворот, який означає «пропали, щезли».

читав у Святому письмі про Петра – сидів він у тюрмі, й випустив його звідти янгол – апостол Петро побував з проповідями у багатьох містах Малої Азії, палко проповідував людям віру в Ісуса Христа, зцілював немічних і калік. Кілька разів його садовили до в’язниці, але Ангел Господній чудесним чином звільняв його.

Петро увіходить у місто… Він на волі!… – переповідається епізод з п’ятої, останньої з історичних книг Нового Завіту, названої «Діяння апостолів», розділ 12 – про ув’язнення апостола Петра Іродом і чудесне його визволення (вірші 3–11).

…як скажеш навіть горі, щоб в море пішла й піде… – автор цитує Євангеліє від Матвія (21: 21), де Ісус доводить своїм учням всемогутність віри в Бога.

бо писано в Євангелії, щоб не показувать, чи молишся, чи постиш, чи старцеві даєш… – про це йдеться в Євангелії від Матвія (6: 1–6).

Мусій заказав людям їсти кров… – про це йдеться у Книзі Левіт, третій книзі П’ятикнижжя (17: 10–14).

Ісус Христос сказав, що він нічого не переміни у законі Мусієвому, а тільки доповни… – Євангеліє від Матвія (5: 17).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 246 – 258.