26.05.1885 р. До І. Нечуя-Левицького
Тбілісі | Тифлис, 14 травня 85 р. |
Варіанти тексту
|
||
Шановний добродію Іване Семеновичу!
Сподівався я побачитись сего цього літа із Вами й послухать, поспитать, поміркувать про деякі річи речі, що лежать на душі та на серці, й шкода мені дуже, що ся надія поки що марною здалася; мушу замісь замість живого слова листом поспитать, сказать дещицю. Перша річ до Ваших творів ідецця ідеться; певне чудним здасця здасться Вам, й я сам поперед усего усього вибачить прошу, що я, недоросток, бурсак, заговорю про Вашу працю письменську. Я й сам не осмілився б, як би часом люди літні, цвічені освічені й до народовства прихильні не згожувались згоджувались з тим, що думав я, що казав, се й мені сили додає й вам деякі думки свої виявити, хоч може вони Вам і без мене прискучили добре або й здадуцця здадуться дурними.
От уже десять рік, після «Причепи» й «Хмар» не дали Ви жадного утвора з побиту побуту сучасної громади цвіченої освіченої, а малюєте громаду сільську та міщанську (от не знаю тільки ще Ваших «Батюшок», сего цього літа вже в Київі Києві добуду)… Невже послухали Ви кацапських й інших обскурантів й справді зачинились у той куток, що одмежували Вам вони, меж між їх і д[обродій] Петров? Дай Боже, щоб більш побувало в письменстві нашому таких повістей, як «Бурлачка», «Микола Джеря», «Приятелі», малюють бо вони нам соціальний побит побут народній народний, а не воркують про те, як Стець та Маруся полюбились тай женилися, як то часом бувало тай бува у инчих інших письмовців письменників.
Однак шкода здаєцця здається мені дуже, що Ви занехаяли громаду цвічену освічену. Письменство наше українське мусить бути самостойним самостійним, а не якимсь прихвостнем письмен[ства] в[елико]-руського, як то вельми ласкаво дозволяють наші кацапські приятелі-публіцисти; а щоб буть єму йому самостойним самостійним, повинно буть воно цікавим гля для громади української, мусить давати її живі, сучасні твори. Громаду ж цвічену освічену – а її перш за все треба б привернуть, не можуть задовольнить самі тільки повісті, оповідання, драми з побиту побуту простонародного, з ними самими й письменство наше, як на мою думку, здаєцця здається якимсь однобоким, не цілим, а справді якимсь прихвостнем в[елико]-руського, й через те громада наша й сусідня не дають ваги нашому письменству, мають єго його за якусь дурничку, а за «справжнею» ідуть до в[елико]русів. Да таки й справді у цвіченій освіченій громаді, як не життя, то метушні, колотнечі, усяких «клятих питань» та колізій більш буде, ніж на селі… Як Ви думаєте, добродію? Скажіть, ласкаві будьте.
Тепера б от Ви, часу діставши, проїздившися, оддихнувши за кордоном, на волі, втяли б нам який-небудь утвор утвір коштовний, що показав би й нашим перевертням, і сусідам, що ще не марніє письменство наше, що є в єму йому сили, великі та дужі, що росположилось розположилось би воно й процвіло цвітом роскішним розкішним…
От шкода, що в нас на Вкраїні нема вкраїнської часописі, без неї й письменство здаєцця здається не піде добре ніколи, як слід. Є такі річи речі, що їх не збагнеш белетристикою, тут треба перо публіцистичне. «Публіцистика, – каже Берне, – се мідяні копійки», але без сих мідяних копієк копійок з самими карбованцями не дуже таки добре. Чи то в наших українців не стає ініціативи, чи що инче інше?..
Nunc ad te vedeo, а то усего усього не перекажеш, й так уже лист, вибачайте, довгенький виходить. Взяла мене дума, чи не може яка-небудь халепа на мене впасти з-за «Своїх та чужих», хоч я й так чухрав їх дуже? Чи добре шанують в Галичині й в нас псевдоніми, не тра треба боятись, що про їх них довідаються такі, од котрих краще було б сховатись? Як безпешно безпечно ж друковать друкувать, просив би я мосць Вашу – дозвольте Вам, яко добродію моєму і учителю в письменстві українському, посвятить цю повість; й як ласка Ваша, подпишіть підпишіть на повісті – Ів. Сем. Левицькому.
А другу мрію «Остатня кутя» хтів хотів би я посвятить рідним покійникам, бо дітенята в тій мрії справді жили й справді вмерли, довічний покій хай буде їм! Як се на Вашу думку, добре чи ні? Як добре, подпишіть підпишіть «на вічну пам’ять Захару, Федіру Федору і Марії Грушевським», чи ініціяли ініціали, чи як там, Вам вже лучче знати. Тільки, як добре, а то ще хто-небудь мо може й посмієцця посміється – от ще, мовляв, письмовець письменник виявився, усіх своїми посвятами частує? Й чи не можна, пане добродію, щоб оповіданнячка мої по різним там часописям та збірникам, нашим і галицьким, розсовать, мо може так скоріш надрукують, а то дуже я боюся, що будуть мої утворці лежать до Страшного Суду, а що можна було надруковать друкувать, як мені 17 було, не з лиця буде надруковать друкувать, як буде 20… Порятуйте, будьте ласкаві, добродію!
Послав я мосці Вашій ще паку, послав більше через те тільки, що вже написав, а то як перечитав востатнє востаннє, багато що не сподобалось мені… й один тут українець «Скавучака» вилаяв добре… Ой, добродію, часом так важко стане, як подумаєш про себе, про свої твори, така нудьга візьме!.. Скільки раз кажу я собі – ой, хлопче, кинь к бісу писання свої, щоб не глузували з тебе, щоб не став на посміх людям! – й не можу кинуть; до того й надією тішуся: «а може, а може…» Знаєте, не можу тепера я з таким замилуванням чистим читати добрі утвори письменські – усе їсть мене думка: «От як тра треба б писать тобі, от як пишуть, от типи, от характери… се не те, що ти верзеш, та по воді граблями везерунки візерунки виводиш…» Поганий знак, добродію?! Але годі скиглить! Будьте ласкаві, добродію, хоч Ви здебільшого тільки на другий, чи на третій лист озиваєтесь, озивитеся озовітеся тепера, зараз, як Вам здались писання мої взагалі, щоб не сподіватись хоч мені дурно…
Прощайте, дай Вам Боже оддихнути й сили набратись за кордоном, набратися ідей та матер’ялів матеріалів на користь нашому письменству й громаді. Як оддасте віддасте мої писання до часописі, певне одпишете мені – куди й як, й чи швидко їх надрукують, й як там ведецця ведеться, чи дають авторові напечатки (просив би кожного утвору килькихось кількихось), а то й гонорарик, чи може з-за ідеї, безкористне безкорисне?
Щиро мосць Вашу шануючий
М.Грушевський
P.S. Коли б ласка Ваша, як тільки вартий «Скавучак» друку (хоч я на се й не сподіваюсь), виправити – десь я назвав єго його Охрімом – замісь замість Трохимом. Вибачайте, що турбую мосць Вашу, не баріцця баріться листом й адрес Ваш за кордоном дайте. Може б дали рекомендательні листи до яких-небудь київських народовців?
P.P.S. Отой українець, що читав «Скавучака», вилаяв мене за тенденціозність – у сему не грішний – Скавучак живий і досі по Тифлису ходить, тільки ніяк у жандари жандарми не втрапить.
Адрес мій на усе літо: в г. Владикавказе, Его пр[евосходительст]ву Сергею Федоровичу Грушевскому, с перед[ачей] М.Гр-му.
Сподіваюсь швидко лист ваш мати, будьте ласкаві, добродію.
Ет, мало не забув. Чи не можна через мосць Вашу виписать галицькі видання Ваші – «Світогляд», «Повісті», «Кайдашеву сім’ю», «Історию Історію Русі»?
Вибачайте за таке «непозволительно» довге письмо.
Примітки
Вперше надруковано у журналі «Слово і час», 1996, № 10, с. 24 – 26.
Публікується за автографом (Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського, ф. 1, № 27862).
…хтів хотів би я посвятить рідним покійникам… – Йдеться про рідних братів і сестру М.Грушевського – Захара, Федора, Марію, які померли маленькими.
…як тільки вартий «Скавучак» друку… – Тобто, оповідання «Унтер-офіцер Трохим Скавучак»; вперше надруковано у журналі «Слово і час», 1996, № 10, с. 29 – 37.
…виписать галицькі видання Ваші – «Світогляд»… «Історию Історію Русі»… – У львівському журналі «Правда» кількома подачами друкувався своєрідний нарис української міфології І.С.Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу» (1868, 1874, 1876). «Історія Русі» видана у Львові в 1879 р.
Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 1997 р., т. 1, с. 36 – 39.