Унтер-офіцер Трохим Скавучак
Михайло Грушевський
Якось зараз після Різдва були ми усі в бурсі, хто мимрив що-небудь на завтра, хто, щоб як-небудь протягти часу до того, як одчинять спальню, балакав про усяку всячину, звичайно здебільшого сороміцьке, двоє розіклались з табаком й обставились книжками, шпаргалами, щоб не видко було, робили собі цигарки. Я підмостив під голову товсту якусь словницю й ще щось та й, лежучи на лавці, читав собі. У кімнаті було гаряче й душно, стояв гомін та луна од голосів, воняло порохом та нехтью, земельним маслом, хтось хитнув ліхтаря, той загойдався й тінь заходила в мене по книжці; я лаяв щиро й ліхтар, й того, хто хитнув його, й того, хто видумав такі ліхтарі.
Рипнули двері, я сполохнувся й миттю сів – чи не старшина яка часом. Одначе ні рудої, ані чорної бороди видко не було, я знову ліг, але той, що увійшов, забалакав й не давав мені читать.
– Добрий вечір, панове! – сказав він з маленькою промівкою українською.
– Добрий вечір, Трохим! – буркнув йому хтось.
– Що се ви пишете? – когось запитав він.
– Пишу. Трохим постояв.
– А ви знаєте, я таки добре зрозумів, як то треба складати, – сказав він. Ніхто не обізвався, усі ткнули носи у книжки. Видко було, що Трохиму кортить побалакать, він виглядав, до кого б обернутись.
– Гей ти, Трохиме Степановичу! – обізвався до нього мій товариш-татарин, що сидів кглі нього, – що ж, швидко ти жандармом будеш?
– Та Біг його зна, казали, що швидко… От коли б мені вже буть-таки тим жандармом.
– Не будеш, не приймуть, нічого ти не вмієш, – дратував хтось. Трохим Степанович уразився.
– А куди то вас ще приймуть? Багато наїдку з вашої науки! Он скрізь ваші без штанів ходять.
– Не ходять, вони собі зараз знайдуть місце.
– Еге, так би то! Коли вже мені нема місця…
– Трохим, Трохим, а що якби тебе зробили генералом? – озивались хлопці один за другим.
– Генерала я не хочу, доволі з мене й того, що унтер-охвіцер.
– А нащо ти, Трохиме, кабінету не метеш? Дивись, а то тебе охопом в потилицю та й геть…
– Хто? Охопом? Мене охопом – тьху тай годі. Мені он сам деректор земляк, як прийшов я, каже мені: «Ти, – каже, – земляче, служи добре, щоб нам із тобою не лаятись».
Помовчали кілька часу.
– Ну, Трохим, будемо писать? – спитав його хтось.
– А будемо. – Він поклав на стільці якийсь мотуз, що приніс із собою, й пішов до чорної дошки, що висіла на стіні. Кілька хлопців пішли за ним тай жартуючи казали, що писать, вигадуючи чор’зна-яку нісенитницю. Трохим писав, не догадуючись. Хтось вийняв книжку – якусь, чорт його зна, філософічну чи що, й прочитав щось дуже великодумне, на кшталт «суми юридичних норм, що яко порослі з себе дає суб’єктивні права…» Трохим уперся міцно рукою в дошку, зціпив зуби, сопів, пишучи, але нічого не виходило. Кругом сміялись усі.
– Ні, се дуже хитро пишеться, – нарешті сказав він.
– Але ти ж зрозумів? – спитав його Кахілаурі, грузин.
– А хіба ні? Звісно, розумію усе, тільки хитро пишеться.
– А ти тепер добре пишеш, Трохиме Степановичу.
– Пишу я добре, знаю й сам, от тільки щотниця… А знаєте, я бачив, як учителі ваші пишуть; я думав справді, а, їй-богу, я сам так напишу, тільки, може, що помилки будуть, а то ще й краще напишу, хоч вони й учились бозна скільки…
Трохим стояв тепер коло мене, й я добре роздивився. Був то високий на зріст, опасистий хлопець, у якомусь «спинжаку» й жилеті. Шия одразу виявляла українця. З лиця він був би гарний, та тільки ні розуму, ані доброї душі не видко було на тому лиці. Підборіддя він гнув, тулив до вола й через се дуже скидав на гиндика, як той розпустить крила. Й у постаті, й в ході зараз видко було москаля.
– Трохим, – запитав його татарин, – ти звідки?
– З харківської.
– Хохол.
– Хохол.
– А от теж хохол, – показав він на мене. Я одвернувся.
– Ти вмієш по хохлацькому? – розпитував Трохима татарин.
– Вмію.
– От побалакай із ним (себто ізо мною).
– Де вже, вони, певне, не знають.
– Е, ще краще од тебе. Побалакай із ним, Заволоко. – Трохим невірно подивився на мене.
– Підіть ви ік бісовому, – буркнув я, але мусив повернутись до Трохима.
– В тебе дівчина є? – спитав Трохим по-українському, добре, одначе, вимовляючи; він усміхався, мов дурень, й, певне, думав потішити слухачів.
– Е, де тут, не до дівчат, – пробубонів я.
– А Маруся дуже плакала за тобою, як од’їжджав.
– Нема в мене Марусі, не придбав. Трохим помовчав.
– А галушки любите? – спитав він.
– Авжеж, люблю. Але тепера нема часу мені балакати із тобою, іншим часом, гарно, – сказав я, щоб не втішати більш громади українською мовою.
– А ти скажи, Трохим, любиш сало? – спитав Кахілаурі.
– Атож як, «хохол любить сало», се ж йому дорогше, як хліб. Він би радий був сало їсти й сало пити…
– Ну Трохим, на сьогодня годі, – не перебивай! – закричав мій татарин. – Йди собі.
Трохим одійшов. На другому кінці забалакали із ним щось, сміючись із нього. Нарешті розчолопав, розсердився й сказав, що як він їм не сподобався, дак щоб просто послали ік бісовому батьку, а не сміялись. Тим часом сховали його мотуз й він довго шукав, сварився й тим тільки сміху додавав. Усі реготалися, свистіли, кричали. Татарин узяв й вигнав його за двері.
– Ет, годі! Охота вам глузувать з нього. Що се за мацапура? – спитав я.
– Та се новий швейцар.
– От ще дурень, як колода. Утяв до гапликів, чортова пика.
– Ні, Заволоко, коли б ти бачив, як учителі коло нього заходились – книжок йому й усього, думають нового Ломоносова висидіти.
– Степан Карлович йому «Капітанську дочку» приніс й усіх учителів й школярів просить, щоб давали йому книжок та вчили.
– Ну?
– Їй-богу! Ну, – каже, – панове… – загув басом Саркевич, ляшок, перекривляючи Степана Карловича.
– От ще чоловік, Степан Карлович, от ще душа добренна.
– Так він тепера сидить там на східцях та усе пише й нічого робить не хоче. Та тільки дурно – нічого з того учення не виходить; дурний тай годі. А як він з себе «начальство» вдає! Ще тепера не так, а то, було, командує та й годі. Величається, мов те порося на орчику.
– Знаєш, Заволоко, що він утяв позавчора? Йде з кабінета Бадарич (вчитель), а цій дурень до нього: «Ви, – каже, – йдете туди, от возьміть заразом і листи оці та однесіть до дядька». Той, певне, його ік бісу послав, Трохим і скаржиться: «Такий, – каже, – оцей кривоногий лисий, бодай би його трясця взяла, наче справді бозна-що, мене, – каже, – повковник не лаяв…»
– А йому, дурному, тільки й того світу, що повковник; а оце чули…
Й знову пішли оповідання без кінця. За тиждень, як він прийшов у бурсу, про нього зібрався цілий цикл епічний.
– Дак він швейцаром, а де ж Василь?
– Е, Василя прогнали за пістолі без курків, що лежали в кабінеті, – от що як хотіли в Америку бігти.
– У яку Америку? – спитав Саркевич – він недавно приїхав у нашу бурсу.
– Ну слухай, – розпочав Степанов, ветеран бурси. – Було собі троє хлопців й от вони собі начиталися Купера й Майн Ріда, а начитавшися, задумали у Америку бігти. Цілий місяць хліб виносили після обіда, сушили на сонці на сухарі тай складали на горищі, ще зловили курку в економа, прокурили її в каміні, горобців набили й посолили – тільки всі засмерділи й мусили вони їх викинуть. Один у батька 5 карбованців украв, а другий приніс і зброю – два пістолі без курків. Ну дак налагодили усе й хотіли бігти, та якось зловили їх. Хлопців погнали із гімназії, а пістолі, яко трофеї того славного вчинку, однесли у кабінет; там і лежали вони, а недавно кудись згинули, ну й шугнули Василя. У бідного, певно, й остатнє волосся вилізе. Правда, що не гурт там його й було. – Усі зареготалися.
– Гей, гасіть світло, йдіть спати, – гукнув з дверей назиратель.
– Рано, рано, – гомоніли хлопці, устаючи.
– От, як той час за оцими бісовими балачками йде; нічого не зробив, а завтра запевне спита мене, – бідкався хтось.
– Втомились, втомились, а з чого? Спитав би я свого батька, – метикував другий, йдучи. Хлопці пішли переходами, доказуючи свої оповідання. Гучно лунали серед тиші їх голоси й ступні.
Після сього Трохим приходив мало не щовечера до нас, щоб писать, щитать, а найбільше побазікать. Попосидівши кілька часу, помимривши щотницю-латину-грецьку, або навиворот – грецьку-латину-щотницю, бурсацтво радо одбитись на хвилину од обридної праці, посміятись – з чого, се інша річ. Тут не пожалують вже нічого; сварка, лайка, сороміцькі оповідання так і сиплють, наче щоб підсолодить обридну роботу. Багато втішалися й Трохимом – з нього сміялись, глузували, каверзували аж надто. Одначе у добродія Скавучака шкура була товстенька – довго тра було з нього сміятись, поки він розкуштує, розсердиться й що-небудь скаже. Одначе, не вважаючи на усе оце, він не переставав ходить.
У неділю, вернувшися в бурсу, я побачив татарина й ще кількихось – вони розглядали поличчя. Се було поличчя Скавучака й сам він стояв поза татарином, але я не роздивився своїми курячими очима, а він до того ще убрався в якесь пальто. Я зирнув на поличчя – тю на тебе, Скавучак у якомусь здоровенному «цивільному» пальті, пика надута, набундючена й через те страх дурна, на столі коло нього бриль-циліндр, у руці одчинений годинник на якомусь товстому, довженному ланцюзі.
– От бісового батька мацапура ще, – крикнув я. Товариш штов[х]нув у бока та й показав на Скавучака.
– От мене панич як похвалили, – сказав той, усміхнувшися криво. Я сполохнувся.
– Се я не на тебе, я не роздивився, та думав, що се він, – збрехав я, показуючи на товариша.
– Він не роздивився, – додав і той.
– А добре поличчя, Трохиме, – похваляв я, щоб поправитись. Той дурнем усміхався.
– Ото який бриль! Звідки ти його викорпав, Трохиме?
– Велике диво! Що ж в мене не одна шапка, – уразився Трохим.
– А на що се ти годинника вийняв та й одставив?
– А щоб бачили там на селі. У нас там дурні, зроду годинника не бачили – «що се воно, що се він держить?» – питатимуть, – перекривляв Трохим, – «дукач, чи що?»
Громада зареготала.
– А ви думаєте. Вони й бриля такого не знають. Що се воно такого? Кошик чи що на гриби? Або, може, відро? – розходився Трохим. – Звісно, мужики…
– А ти хто такий, Трохиме? – спитав я його. – Давно в пани приписався? Не мужик уже?
– Який я мужик, я ундрахіцер, – згорда одказав Трохим.
– Дак ти додому одправиш поличчя?
– Еге. А тепера понесу до своєї дівчини.
– А в тебе є дівчина?
– Авжеж, он у Колючій балці. Ви не думайте, гарна дівчина, така, що на! Шеснадцять от минуло… – похвалявся Трохим.
– Шеснадцять? Е, добре, Трохиме! А батько багатий?
– Хата є й гроші.
– Так женитись хочеш? Добре.
– Авжеж, от піду покажу, хай подивиться.
– Покажи, от тільки в тебе на поличчі не усі гудзі видко, ти б сказав маляру, щоб поправив.
– Так от і руку не усю видко – тілько два пальці.
– Ні, не бійся, добре поличчя, – втішав хтось Трохима, бо той вже зажурився. – Йди собі. – Трохим пішов.
– Що бо ви перебили мене, – сказав Кахілаурі, – пішов би хай та попросив фотографа, щоб поправив йому гудзі й руку. Він вже й повірив був.
– А кумедна річ, їй-богу, як оці писарці, ундрахіцери й міщанство усяке позірують, ще як до того й з жінками. Сяде сам, а жінка ззаду, за стільчиком й руку йому на плече, усі пальці розставить, щоб кожен вирізнявся й «сам» – боронь Боже, яку руку сховать – «за свої гроші», – «хай уже все намалюють».
З Трохима я ніколи не сміявся йому в вічі й не міг глузувать із нього, бо, грішний чоловік, зневажав його душею, навіть розмовлять не любив із ним, хоч і цікаво було довідатись, яких гиндиків виробляють часом у москалях із наших парубків. Одначе Трохим того не бачив й я, очевидячки, йому сподобався, – не раз він починав мене похвалять, приставав до мене із своїми балачками.
Після отієї неділі, що я розказував, було на тижні свято якесь – у вівторок чи що. Був вже вечір, я ходив сам по покою, чекаючи товариша, котрий пішов за білетом на концерт. До нас тоді був приїхав якийсь музика славетний та й витрушував, тренькаючи, «цвічені» кишені; намірився й я піти, звичайне під небеса, тайно образующе.
Рипнули двери, я думав, що з білетом, аж гульк, сам пан Скавучак.
– Добрий вечір, – сказав він мені, – ви нічого тепера не робите?
– Нічого, – мусив одказать я.
– От задайте мені задачу.
Я задав. Задача йому сподобалась, а ще, коли я до того показав, як довідатись, чи правдиво розділив. Почали другу.
– А знаєте, паничу, – гепнув він одразу ні в сих, ні в тих, надувшися, немов бозна-що хотів сказать, – їй-богу, ви не думайте, в мене дівчина хоч куда…
– Ну!?
– Справді гарна, така молоденька й гречна. Конешне, вона ще не дуже звичайна, невихована трохи, та коли набереться звичайності… Знаєте, от тільки шеснадцять років минуло, їй-богу… От, хоть би ще в жандари…
– Що ж тебе? Не приймають?
– А треба в них екзамена держать ще. Я держав, дак сказали, що лічу й пишу погано – а там треба часом протокол написать, абощо. От ізнов держатиму. Ох, хоть би дав Біг видержать та й у жандари потрапить, – зітхнув він.
Кликнули чаювать.
– Ви, паничу, прийдете після чаю?
– Ні, може, в театр піду.
– В театр? Й я піду…
Одначе в театр я того [дня] не пішов й увесь вечір міряв ступнями покой, вдавшися в думи, все зд[е]більшого сумні й журливі, як то завше бува в хлопців, що тільки от почали обростать бородою.
Однак Трохим недовго був у бурсі нашій, за невеликий час він усім докучив, дак що скоріш од нього одчепились – то сварку вчинить із школярами, то не догодить директору, а раз дак якогось в потилицю з церкви погнав.
– Знаєте, панове, кажуть, буцімто хотять прогнать, – розповідав він якось вечером, заложивши руки назад під свій смердючий спінжак, – але я так думаю, що не може сього бути, нема за що прогнать, а сам я не хочу йти…
– Прогонять, прогонять!..
– Батька вони свого хай прогонять! Мені сам директор… – величався Трохим.
– А швидко ти в жандари потрапиш? – допікав його татарин.
– Та не знаю, ще як видержу, кажуть…
– То ж то пиши, пиши, Трохиме! Хочеш буть Ломоносовим?
– Ломоносов, та тільки без голови, – обізвався хтось.
– Ет, якого там Ломоносова ще вигадали! Попишіть ізо мною краще… Усі не хотіли, кого тільки просив він – нема часу. Трохим розсердився.
– Що ви не хочете писать ізо мною? Нема часу, а он бігаєте ж по бульварах?… – приставав Трохим. Усі закричали на нього, щоб ішов ік бісу. Він сердився й ще більше додавав сміху. – Геть, геть, к бісовому батьку, ік нечистій матері звідси, тю, га, га! – кричали на нього.
Трохим уперто не йшов. Шукаючи, до кого б обернутись, він наблизився до мене.
– Паничу, знаєте, яке мені лихо трапилось?
– Що таке?
– Та мати в мене вмерла.
– От тобі на! Як же се? Чи стара дуже була?
– Ні, не знаю вже що. Таке лихо! – додав він. – Хочу зараз їхати.
– А дівчина?
– Ет, яка тут дівчина? Таке лихо.
– Еге, лихо; справді, що лихо, – одказав я, щоб сказать що-небудь. По правді сказавши, мені не дуже жалко було Трохима. Журба, нудьга, сум якось не приставали до його гиндичої «ундрахіцерської» пики, котра наче на те тільки й здалась, щоб носа дерти перед сіромою, «темним людом» та різним лакейством. Й тепера, кажучи про лихо своє, він наче похвалявся тим лихом. Мені здалось навіть, що він оце усе про свою мати збрехав, аби тільки звернули ввагу на нього, аби тільки слухала його громада. Як справді була така думка, то вийшло по його, – на Трохима перестали кричати й сміятись та й слухали.
– Еге, велике лихо! Дак поїдеш? – ще раз спитав я Трохима.
– Поїду, паничу.
Я мовчав, дивлячись у книжку, на її обшарпані сторони, де цілі роди бурсаків на спомин [на]щадкам зоставили епіграфи й автографи свої. Трохим постояв, повернувся й пішов. Товариші побалакали, що от Трохим, мовляв, хоч і дурень, а добре серце має – батьків любить. Я не сказав на се нічого.
Через кілька днин, здається, в суботу, слухав я наших бурсацьких музиків. Музики собі дерли що Біг дасть, учитель – присадкуватий, товстий, мов кавун, німець притупував та покрикував, а я собі зіхав та спльовував, як стануть душу тягти. Аж до мене хтось:
– Заволоко, тебе, – каже, – Скавучак тебе кличе.
– Трясця йому, – подумав я й пішов.
У переході стояв Трохим із якоюсь паперкою, задуманий, скільки міг задуматись.
– От, паничу, напишіть мені оце на цілий лист, на білому папері.
Він розгорнув папір – там з помилками, писарською рукою написана була супліка до якогось повковника князя Бацхвилидзе, щоб прийняли його, унтрахіцера Трохима Скавучака у жандари, у «жандарм Російської Імператорської служби».
– От тут поправте тільки – замісь «жандар» напишіть «у жандари на машині», а замісь князя Бацхвилидзе – повковника Корчанова. Се він сказав так, наче я мусив його слухати, й, як то бува часом, я, мов не своєю волею, взяв папірку, не сказавши слова.
– Тільки не помильтесь, – ще раз додав він, – і гарненько напишіть – повковнику Корчанову.
– А тут поправить треба, помилки є, – сказав я. Він зневажно, не ймучи віри, подивився на мене.
– Ні вже, не поправляйте. Се тут мені писарець писав, я йому півкопи дав.
Письмо моє йому сподобалося.
– От добре написано! – похваляв він. – Й учителі так не напишуть.
– За те ж і вчився він сім рік, – повчав Степанов, мій товариш.
– Воно справді. От якби й я все одне та одне вчив, от хоть би й писать, добре писав би; а то лічу – письмо забув, пишу – лічить забув. Справді, паничу, гарно написано й рівними рядками, – ще раз похвалив він мене.
Се нагадало мені, як колись похваляв мене за письмо у Київщині один мандрівець. Я зустрів його саме перед церквою. Він був такий старий, що ледве на ногах стояв, старе тіло розбрякло, очі закисли, волосся вже пожовкло. Він спитав, як зветься село, й, вийнявши з свого клунка якийсь засмальцьований, пошарпаний лист, тай попросив мене прочитать, а сам став навколішки й бив, трудно згинаючи стару спину, поклони на баню церкви. Я прочитав – то був проходний лист дячку якоїсь церкви, заборонялося там йому пробувать у столицях, а то – [йди], куди очі [дивляться]. Старий, не знаю вже в який раз, слухав оцій писарський утвор консисторського красномовця, радів, як дитина, й бив поклони на церкву, мало не плачучи.
– Де вже мені в столиці, – лопотав він, – оттут хожу, поки ноги носять, – з Києва в Почаїв, з Почаїва в Київ; прийду в село – приймають мене, й нагодують, й напоють, часом батюшки просять старих пісень співать… Он у нашого батюшки діти – дак ті такі раді, як часом вернусь у село на якийсь час, зараз розпитують, де ходив, що бачив; батюшка зараз частує: «Се, – каже, – наш пилибрим…»
Я одвів його додому, де нагодували його кашою, більш нічого не міг він їсти, й я написав йому, як просив він, здоровенними буквами, наче друковано, якими селами тра йти йому на Бердичів – от через се ж то я й згадав його.
– Пре-красно, пре-крас-но! – співуче якось похваляв він. – Тепера скрізь так погано пишуть, дрібно, а се наче друковано; пре-крас-но, пре-крас-но.
Я тоді був великий філантроп, болів душею за усіх знищених, «менших, обідимих», і прислуговував дячку тому так поважно, наче бозна яке велике діло робив. Й опісля того цілісінький день радів, що трапилось мені свою філантропію виявити, у гадці не маючи, що замісь мене кожен селянин, кожна жінка зробила б те ж, нагодувала б, як годують дитину свою, не даючи сьому жодної ваги, не думаючи, що зробила щось незвичайно добре й велике. Яко новоспечений й до біса гарячий народовець хотів я попросить його, щоб заспівав своїх пісень, та вже сором було турбувать затомлено[го], голодного, поспішаючого діда, й я пустив його.
Illuc, unde abu, redeo. Вертаюся, звідки почав. Вибачайте, що одбився із своїми спогадами українськими, дуже милі вони мені тепера, як пробуваю на чужині. Ну дак Трохим, – кажу, – просив мене написать йому супліку. На другий чи на третій день після того найняли вже нового швейцара, вийшло, що не збрехали ті, що Трохиму про се казали. Я його побачив ще раз – він стояв коло гімназії із дядьком Горобченком та й розмовляв щось; гиндича пика його була похмура, казав, наче за кожним словом душу із себе видихував.
– Ну що, Трохим, одніс супліку?
– Одніс, – з нехіттю промовив він, ледве оглянувшися до мене.
– Ну, помай Бі.
– Спасибі, – й він знову похмуро повернувся до дядька.
Довго його поминали ще в бурсі, розповідаючи усякі побрехеньки про нього, про його дурість, звичайно до правди силу свого додаючи.
Того ж таки року Великодніми святами поїхав я до своїх родичів у друге місто. Якось ішов я бульваром тай, не вважаючи на людей, роззявив рота й дихав весняним повітрям, чистим, холодним, вогким, що так і надихує молодою, вічною силою натури, молодим, міцним життям.
– Паничу, паничу, – сказав над вухом хтось немовби знайомим голосом. Я обернувся й ледве впізнав Трохима. На ньому не було вже ні смердючого спінжака, ані «ундрахвіцерського» мундира; він був у чорному сюртуку, у кашкеті й якихось лапастих штанях, чоботи сяли, по жилету розвісився якийсь мосянжовий ланцюг, на шиї синя бинда з червоними крапками, ніс угору, волосся наялозено, пика ще більш скида на гиндичу – от-от забелькоче; лакиза, наче намальований.
– Здорові були, паничу! Й ви тут? – спитав він мене.
– Авжеж, здоров Трохиме, яким се вітром тебе занесло? Що ж сети ще не в жандарах?
– Ні ще, не в жандарах. Обіцялись прийнять на тутешню дорогу… Ну то я тепер не дуже за цим і плачу, що не приймають, – додав він.
– От тобі на, хіба узяв багату, чи що?
– Ні, сього мені не треба, – погано якось усміхнувся він.
– Гм, як же се? – вилупив я на нього баньки.
– Та бачите, я тут на місці став…
– Дак грошей багато, чи що?
– Ні не те, бачите, там жінка у мого, бачте, таки хазяїна молода, дак от я знатця…
– Ну?..
– Дак знатця, ота хазяйка закохалася в мене, закохалася так що ну… – похваляючись, подивився він на мене.
– Ну дивну ж ти хазяйку знайшов, братіку, хіба… – подумав я й здивувався вголос. – О, чи ба, од дак Трохим!..
– Авжеж, ви як думаєте? Хіба вже я… – величався він, набундючившися, закручуючи свої вуса.
– А хазяїн же твій, хіба не добачає, чи що?
– Ну, чого ж йому? Ми йому догоджаємо…
– Гм, ми? – подумав я.
– Да воно ще й нема такого в нас, щоб йому помітити. Бо вона, бачте, боїться, видко, його й так тільки часом словом або оком… а от незабаром поїде він по своїй там окрузі, бо він там лікарює…
– Лікарює? Дак як же його звуть?
– Та Кабланович Димитрий Іванович…
– Кабланович? – здивувався я, одначе Трохим не постеріг і розповідав.
– Як поїде оце, кажу, дак, знаться, тоді вже буде її воля, тоді вже житимемо, – моргнув він мені, – звісно, в неї на руках і гроші, й усе таке, а люди вони не вбогі; да й сама вона таки гарна, ще молода зовсім, й така тендітна, вихована, правдива пані… – очі Скавучакові наче маслом заплили, як він розписував усі оці «грядущії блага», гидко було подивитись на нього.
– А як же дівчина твоя?
– Яка? А, дівчина – ну, нащо вона мені – то просто, а тут пані…
– Гм… та ти, може, помилився, може, тобі тільки причудилось, а ти вже й подумав не зна що.
– От тобі на, хіба я дурний, чи сліпий, се ж видко вже – й скаже часом, мовби ненароком, і погляне – так аж кортить їй. Й тепер от уже мені звеліла сюртука пошити – пан же й гроші дав, – усміхнувся Трохим. – А от вже як поїде. – Трохим задумався про своє наступаючеє щастя й панство. Певне, те панство дуже далось йому – він згорда попрощався ізо мною й руку простягнув, але я її, звісно, не взяв.
Я добре знав Каблановичів, був у них «своїм». Жиючи у родичів, я мало не щодня сидів у них; у родичів же своїх жив я місяців три на рік, через се ми з Каблановичами не дуже докучали один другому й, не вважаючи на те, що я знав їх кілька років, ми були усе ж таки добрі приятелі. Після сього ви сами вгадаєте, як здивувала, як вразила мене Трохимова звістка. «От, – думав я, – яке сплів – Каблановичі, не може сього бути! Де ж таки – Каблановичі, що жили до сього часу, мов учора повінчались, мало не що часу цілувались, та так смачно, що мене аж заздрість бере було…
Каблановичі, ті самі, що усе лякають було один другу, що кинуть та й полюблять інших (якого ж ще знака?) – й щоб таке вийшло? Гм, збрехав, сучий Скавучак, збрехав, гиндича пика!…» Так метикуючи, йшов я бульваром, аж ще зустрів – се вже була пані, вдовичка – «ходжу собі, підскакую»; не вважаючи на свій добрий тридцяток, вона мала себе ще за молоду й дуже любила капітанів, поручиків, як не було їх, – студентів, навіть гімназистів. Якимсь то робом й мене вона знала.
– Здорові були.
– Добрий день, Надеждо Степановно.
– Приїхали на свята?
– Авжеж.
– Що ж довго ще вам їздити?
– Та на той рік, дасть Біг, одзвоню й на другу дзвіницю полізу…
Вона спитала мене про дещо, але видко було, що питає вона абияк, що їй кортить сказать щось…
– Були у Каблановичів?
– Ні ще.
– Як же се? Ви ж, здається, приятелі й із ним, й із жінкою великі приятелі? – усміхнулась вона.
– Он воно до чого йдеться, – подумав я. – Еге!
– Приятелі, не приятелі, вони мене знають, й я їх, – сказав я вголос.
– Дак ви й нічого не чули про них?
– Нічого; а хіба трапилось що-небудь?
– Авжеж, ще й яке.
– Із ким же се?
– А з самим Каблановичом. Ріжки виросли.
– Ріжки? От тобі на?..
– Ще й од кого? Од лакея, москаля якогось – не знайшла на кого кращого чоловіка проміняти. А той, бідаха, й не бачить, вірить її, наче святій. От вам і свята, от і вірте оцим святим! Я ще коли казала, що Каблановичка…
– То ви, певне, помилились, Надеждо Степановно! – але та не слухала й дзигорила своє.
– Ще тоді як Баржицький – он той полячок, що торік звідси переведено, із нею, бувало, скрізь – і по лавках із ним ходить, й бозна ще де… але за неї усі, свята та божа, за що б другу…
– Та не може сього бути, Надеждо Степановно, – заголосив я.
– Е, не хочете вірити, то й не ймете віри, хіба я буду видумовать?
– Та не ви, хіба ж кажу, – заспівав я їй, але та вже не слухала – вона скоріше попрощалась та й побігла за якимсь капітанцем, чи що.
– От тобі! – подумав я, – вже й чутка по місту пішла… Може, й справді що-небудь є; от тобі й Каблановичі – доцілувались. «Що ж після сього ще є вірного в світі?»
Не гаючись довго, того ж таки дня пішов я до них. Я дзенькнув на ганку, але довгенько не виходив ніхто, аж одчинилась кватирка й висунулась голова Каблановички…
– Здорові були! Йдіть, будьте ласкаві, другими дверми, тут у нас миють, труть, вибілю[ю]ть.
Я перейшов двір, увійшов у сінці, заставляні коробками, пуделками, глеками, бебехами, а далі у ванькир. Тут було темно, дух стояв якийсь затхлий, недобрий, накидано було нечисті сорочки, манаття усяке – яко старому приятелю мені можна було нюхати усякі пахи, милуватись усіми бебехами цими. А воно так бува не тільки до бебехів, але й в іншому, – зійдуться два чоловіки, полюбляться один другому, або другій, дак зараз кортить їм вивернуть непоказною стороною свою душу, своє життя, показують усе погане, нечисте, тичуть під ніс усякі болячки душі своєї, усе те, що ховають од других; по правді сказавши, не дуже гарна мета для того, щоб любитись, сходитись!..
Каблановичка сиділа в спальні, щось читаючи. Тільки глянув на її гарне, здорове, веселе лице, усі мої страхи за неї зникли й більш не йняв я жодної віри Трохимовим річам; одначе поки що я їй нічого не сказав про те, що чув, а наміривсь ще подивитись.
Побалакали, попозіхали трохи. Каблановичка покликала Трохима й сказала готувать стіл на обід. Трохим, очевидячки, здивувався, побачивши мене; я тільки позирав за ним. Що казала хазяйка, він робив, але щось незвичайне, видко, було в тім, як він слухав, як ходив, як робив – наче хотів би сказать: «А, хочеш таїтись при чужих, що ж, можна й притаїтись, будь ти за хазяйку, а я за лакея, – бачиш, слухаю тебе, а не схотів би, й не послухав, й слова мені не скажеш, бо ти тепера в мене в руках, що схочу, то й зроблю з тобою».
Прийшов і Кабланович. Розбалакалися, перейшли у другий покій. Трохим смикався коло нас, розставляючи талярки й миски.
– Га, яким чистюком сьогодня Трохим убравсь, свататься йдеш, чи що? Сюртук звідки ти се узяв?
– Пані пошила…
– Пані, га? От тобі на, вже на мої гроші сюртуки стали шить та роздавать. А я там працюю, заробляю!.. Дивись, жінко! – жартував Кабланович.
– Одчепися від мене, старий!..
– Що ви, чув я, їхати хочете після свята?
– Та вже ж, посилають бісові мацапури кудись ревізувать, засвербіло-таки десь у них…
– А жінку кидаєте?
Трохим докірно подивився на мене, яко на зрадника.
– А чом би й не кинуть? Що їй тут діється? Бачите, якого тут гайдука коло неї зоставляю? – Трохим дурнем усміхнувся.
– Дивись тільки, Трохиме, як хто часом до моєї жінки сікатись та залицятись, довго не міркуй, а так-таки в потилицю тай годі.
– Так-таки й погонить, думай!..
Довго ще жартували Каблановичі й із себе, й із Трохима, а той дурнем усміхався й радів. Тепер я тільки добре второпав, як се йому на думку впало, що Каблановичка в нього закохалась. Необачні жарти, панібратство, до якого не звик він, якого не бачив, не чув, усе оце здавалось знаком чогось поганого йому, надутому, духом покаліченому «ундрахіцеру», що звик скрізь бачити таку ж пакость, дурість, погань, яка була в мислях у нього самого. Одначе він міг наробить скандалу Каблановичам, дурням закону немає, бозна ще, що спаде Трохиму на його гиндичу думку, держать його було небезпечно, тра було розказать Каблановичам.
Після обіда, як Трохим пішов, я й розказав усе. Страх сміху було з Трохима, Каблановичка хотіла ще більш одурить, збить Трохима з пантелику, одначе се була знов-таки річ небезпечна, й я просив не робить сього.
– Як же хочете, – додав я, – дать носатку вашому лакизі, одпустіть його за день, як будете їхать. Се буде йому така носатка, що пробере його до живого серця.
Так і постановили. Через два тижні його одіслали, й, певно, дуже кумедно залупав очима добродій Скавучак, як сказав йому Кабланович, щоб ішов.
Одначе помовка усе ж таки пішла, бісів Скавучак розславив бозна-що. Він розказував усім, що пані так закохалась була в нього, так закохалась… та тільки пан довідавсь тай прогнав; пані дуже плакала й лаялась страх із паном… Й частенько пригадували цю брехню ті, котрим вадило щастя Каблановичів, тай розказували часом потиху, «покивающе главами», за спинами самих Каблановичів, – певне, тут солодше…
Після сього не сподівавсь я вже бачити Скавучака; не дуже плакав я за сим, але довелось ще раз побачити.
Якось їхав я з Дону на Кавказ машиною. Се було, певне, місяця липця, бо з Вороніжчини, Курщини й кацапських країв перлося сила косарів до нас на кубанські, на ставропольські степи. Тут були й такі, що вже рік десять щоліта ходили, були й нові, яких вперше виганяла бідота й лихо. Усі їхали й усі нічого доброго не сподівались заробить. Вони лічили днини, що прослабієш, штрафи, усякі недодатки й виходило, що ледве-ледве зостанеться од дороги що-небудь. Щороку приходить уже більше народу, ціна спада… Й проте їхали щоліта, мов пташки на старе місце.
Так доїхали ми до якогось маленького вокзалика; се вже було на Кубані. Багато [коса]рів злізало, багато стояло на помості, щоб їхати й шукати вдачі у іншому місці. Вони збились докупи із своїми клунками, косами, аж не можна було продертись. Усе лізло, штовхало один другого, перебігаючи од вагона до вагона й скрізь виставлялась кондукторська або інша пика й гнала: «Йдіть у другий вагон, тут усе пани». Між сорочками й свитками косарськими вирізнялась якась жандарська спина, жандарський язик щось гаркав, сині рукави махали, доторкуючись до ший, а часом і до пик. Жандарська спина повернулась передом, я придивився й впізнав Скавучака. От коли він свого добився, дійшов своєї мети…
Чоботи, мало не по шию, сяють, мундир синій, соняшники й китиці, каска блище, рукавички крейдою натерті, пузо наперед, голова назад, ніс угору – генерал тай годі. Надувшися, набундючившись, як треба «начальнику», порядкував Трохим, лаяв «мугирів», звичайно, щоб силу свою показати. «Мугирі» мовчки слухали й підставляли шиї під жандарські кулаки, тільки один парубок щось одказав йому не дуже солодке. Трохим розлютувавсь, мало не кинувся на нього, але зупинився й, пошукавши кого тихішого, щоб серце зірвати, присікався до якогось дядька, що не згірш комахи волік якийсь довгий-предовгий бебех.
– А ти тут чого дорогу зайняв, геть прийми зараз, – дядько силкувався протягти свого бебеха, але той застряв десь. – Не чуєш, сучого сина? – Гуп! – жандарська рукавичка доторкнулася до дядькової шиї, пляма од крейди забіліла в нього ззаду. Дядько мовчки тяг свого бебеха. Тут машина рушила й я не міг бачити. Я сів на лавку й перед очима в мене знов стала гиндича пика Трохимова. Я немов бачив, як він одходить од краю помоста, провівши машину… от до нього надійшов майстерець вокзальний, великий недурень випити, з жовтою, злинялою пикою, з поганенькою, висмиканою борідкою.
– А вам таки клопоту було сьогодня з цією машиною, Трохиме Степановичу! Дозвольте сірничка, призволяйтесь цигарки…
– Звольте… уже ж святую правду кажете, Терентію Григоровичу, – одказує добродій Скавучак, запалюючи цигарку, – клопоту до чорта! А все, по правді, од дурості їх мужичої, йому хоч головою об стіну стучи… Страх, ще скільки вчити їх треба!..
– Правдиво се ви міркуєте, Трохиме Степановичу… Й я через дурість їх оцю неохайну мордуюсь…
Й обидва довго метикують, що то які вони розумні й звичайні люди.
Лютого 25-го – березіля 2-го, м. Тихлиз
Примітки
Перша публікація: Слово і час. – 1996. – № 10. – С. 29 – 37. Джерела тексту:
1) чорновий автограф – ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. – 19а – 35. Заголовок: «Унтерохіцер Трохим Скавучак». Бурсацький спогад Михайла Заволоки, р[оку] Б[ожого] 1885, лютого 25 – березіля 2;
2) чистовий автограф – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 262. – Арк. 180 – 201. На перших шести сторінках рукою І.Нечуя-Левицького виправлена авторська помилка: ім’я головного героя «Охрім» на «Трохим».
Подається за цим останнім вказаним джерелом. Правки І.Нечуя-Левицького враховуємо як такі, з якими погодився автор.
Датування: 2 березня 1885 р.
Пробуючи свої сили в різних видах літературної творчості, М.Грушевський наступну тему обрав сатиричну. «Моделлю» став наглядач гімназіального пансіону, один із т. зв. «дядьків», які зазвичай походили з вислужених підофіцерів.
«Між ними трапився один землячок, ще молодий, доволі комічний, якого я й задумав описати, як тип селянина, вибитого з колії й морально поламаного військовою службою. Він доволі нетактовно і комічно приставав до старших учеників – без злого умислу, а скорше, щоб набратися «просвіщення», накликав тим на себе різні жарти і глузування і доволі скоро вилетів. От я й описав його під видуманою назвою (умисно смішну постарався йому дібрати) – «Унтер-офіцер Трохим Скавучак». […] Етюд доволі примітивно зроблений за тодішнім народницьким трафаретом, a posteriori він нагадує мені трохи Нечуєвого Терешка з «Хмар», трохи Кулішевого «Зарубаєнка», не пам’ятаю тільки, чи прочитав я вже тоді Кулішеве оповідання («Новый человек» в «Основі» 1861 p.), чи се була подібність, навіяна іншими взірцями». – Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 127.
Це оповідання М.Грушевський також переслав для поцінування І.Нечуєві-Левицькому:
«Послав я мосці Вашій ще паку, послав більше через те тільки, що вже написав, а то як перечитав востатнє, багато що не сподобалось мені… й один тут українець «Скавучака» вилаяв добре. […] Вилаяв за тенденціозність – у сьому не грішний – Скавучак живий і досі по Тифлісу ходить, тільки ніяк у жандари не втрапить». – Лист від 14 травня ст. ст. 1885 р. – Листування… – Т.1. – С. 38.
У відповідь І.Нечуй-Левицький 28 травня ст. ст. писав:
«Мені найбільше сподобався «Унтер-офіцер Т.Скавучак», бо в йому є соціальна підкладка. Що хтось там нарікав на це оповідання, ніби воно тенденціозне, на це не вважайте. Тенденціозність в повісті як на кого: одному сподобається, другому ні. На мене, тенденція – не є переступ в поезії, а добра чесна тенденція – то й зовсім добра річ. […] Скавучака Ви звете то Охрімом, то Трохимом. Я скрізь понадписував його Трохимом, як стоїть в заголовці». – Листування… – Т. 3. – С. 33.
Тобто відомий письменник, опікуючись здібним початківцем, сподівався на друк його творів у львівській періодиці. Але в листі від 23 березня 1886 р. він повідомив оцінку львів’ян: «Казали мені тоді в Галичині, що «Унтер-офіцер» не підходить під галицькі літературні рами». – Листування… – Т. 3. – С. 37. Рукопис повернувся авторові й тоді не був опублікований.
Унтер-офіцер – найнижчий військовий чин молодшого командного складу в царській російській армії.
…були ми усі в бурсі… – тут бурсою автор жартома називає гімназичний пансіон, маючи на увазі заклад інтернатного типу для проживання учнів упродовж навчального року. Про бурсу (гуртожиток для учнів духовних училищ) див. у коментарі до повісті «Чужі й свої».
Степан Карлович йому «Капітанську дочку» приніс… – йдеться про повість О.Пушкіна «Капітанська дочка» (1836). Цей твір фігурує тут як зразок «твору для народу», неперевершеного за виразністю форми і глибиною змісту. При систематичній освіті повість О.Пушкіна читають вперше в ранньому підлітковому віці.
…начиталися Купера й Майн Ріда… – названих письменників вважають класиками пригодницького жанру. Отже, йдеться про те, що гімназисти начиталися пригодницької літератури.
…звичайне під небеса, тайно образующе– можливо, автор має на увазі, що вони з товаришем мали намір дивитися концерт з «гальорки» – найдешевших місць, які знаходилися найвище, під стелею театральної зали. Церковнослов’янський вираз «тайно образующе» означає «таємничо представляючись, таємничо зображуючи».
…писарський утвор консисторського красномовця… – консисторія – у православних – установа при єпархіальному архієреї з адміністративними і судовими функціями.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 222 – 235.