Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Ніч

Михайло Грушевський

День хилився до заходу, але наоколо зовсім не помітно було вечірнього заспокоєння. Навпаки, жвавий і неспокійний рух все тільки зростав.

На чорних полях журавлі ще крутили свій воєнний танець, паруючись на сей рік. В непроглядно густих вербах над низиною потоку птаство заводило якісь безнадійно гарячі спори, пересипані криком. Звірята й люди однаково чули прилив якихось неспокійних сил. Здавалося, приглянувшись уважніше, можна було помітити, як тривожно ворушилася земля, томлячися бажанням розродитися силою живих істот, що бушували в ній.

Ніч спускалася, вогка й тепла, але дотик її ніжного пахучого покривала, що оповивало землю, тільки ще більше дражнив і підіймав енергію життя. Міріади животінь тиснулися на світ. Сухе листя рухалось і шамотіло під ударами трав, що пробивали собі вихід із землі в світ. Комахи, жуки, хробаки розривали покрови своїх сховів в пориві жадоби руху і множення. Набряклі пуп’янки тріскали, сповняючи солодкавим бальзамічним запахом повітря, наповнене густими випарами життя і бажання.

Трепихання життя переливалося густою піною переповненої чаші.

Коли ніч стемніла, долина наповнилась незвичайним рухом.

Фіртка неустанно рипіла, впускаючи на цвинтар юрби хлопців підлітків і парубків в нових настовбурчених свитках і таких же чоботях, підкованих великими нестертими залізними підковами. Вони наповнили голосом тихий дідинець, де беззвучно витали тіні мерців, щільно обсадили весь сей церковний горб, що підіймається над долиною стрепихатих верб. Одні стучать своїми підковами на платформі дзвіниці, на її сходах. Інші йдуть до середини темної церкви, «на одіяніє». Але вони недовго зістаються там, і найбільше їх бере участь в розкладанню огнищ. Червоні стовпи іскор, огню й диму підіймаються наоколо церкви. Вони то опадають, то підіймаються високо, коли хлопцям удається розшукати якусь значнішу штуку до спалення. Святий огонь-чиститель палить і нищить мертві останки й очищає землю для нового життя. Він проганяє ворожих духів холоду та смерті й помагає землі розродитися.

Весела, шумлива юрба кипить наоколо огнів. З-за тісних груп людських тіл огонь проривається тільки непевними, рухливими промінями в темну долину й надає фантастичний характер тому рухові, що йде далі на дорозі в долині. Групи людей, темних і загадкових, як гноми, чергуються з запряжками волів і возами з «свяченим». Таємничий рух і оживлення зростають на церковнім горбі. Темні купи людей ворушаться серед могил і нагробних хрестів, і нелегко відрізнити сі невиразні постаті людські від темних гілляк, що розпростираються над ними, і нагробних хрестів, що розтягають над ними свої рамена. Гроби, дерева і люди – все мішається, рушається і коливається в сю чудову ніч, повну тайни й очікування.

Велика містерія нависла над землею. І все притаїлося, ждучи її об’явлення.

Серед сього здержливого руху і безпокійної тиші відчинилися двері темної церкви й випустили процесію. Разом з тим різко затрепихалися дзвони під нервовими, напруженими ударами добровольців-дзвонарів, що так довго чекали сього щасливого моменту. Звуки спочатку різкі і нерівні, далі трохи більш гармонійні, поплили по широких просторах доохресних долин, і назустріч їм летіли такі ж звуки, тільки ослаблені віддаленням і через те більш музикальні, з далеких сусідніх горбів, вінчаних червоною луною огнів, де чулося таке ж оживлення і рух життя.

Юрба людська лилася без кінця з розчинених дверей, з корогвами, фанами, хрестами, ліхтарями, образами, що в півтьмі прибирали фантастичні контури і форми, серед червоних плям світла, що миготіли, гасли під поривами весняного вітру – і засвічувалися знову. Крикливі, різкі голоси співають сумний, похоронний мотив, але слова його звучать радісною вістю життя, і самий спів щодалі лунає все більш тріумфально. Сильні руки з завзяттям витримують корогви против ударів весняного вітру, як побідні прапори, їх прапорища шелестять, опираючись о гілляки дерев, що звисають над церквою, й радісно обіймаються з ними. Люди йдуть в густій юрбі серед могильних горбків своїх дідів і не можуть стриматися, щоб не потріпати привітно їх глибоко порепаних, напівзогнилих намогильних хрестів, ділячися з ними своїм радісним екстазом, що проймає їх усіх, всю юрбу. Вони підспівують співом серед веселого, галасливого гуку дзвонів і чують, як до їх крикливих, живих людських голосів примішуються глухі звуки іншого світу. На їх пісні побіди над смертю відзивають голоси мертвого світу, повні радості і співчуття.

Дзвони змовкли раптом. Люди стоять перед темними, зачиненими дверима серед напруженої тиші людської юрби, серед містичного, повного звуків, мовчання природи. Вони жадають приступу – вступу для тріумфального походу життя. І коли співці, нарешті, зачинають тріумфальну пісню воскресіння, двері відчиняються перед ними. Преображена, просвітлена церква розкриває їм своє святочне нутро. Проворні паламарі в штивних, обшитих юхтом, свитках і в монументальних чоботях спішно проробили свою нехитру церемонію перебирання церкви. Чорні страсні образи замінені золотими, жалібні застілки – червоними. І не вважаючи на щорічне повторення, ся нехитра церемонія сердечно розчулює всіх.

Старенькі червоні плахти з потертими галунами тішать їх як не знати яка краса. Ах, се ж радість! І вона чується у всім. В сих масивних купах поломіння тоненьких свічечок, що стирчать пучками скрізь. В надзвичайній масі голосів на хорах, що співають так нечувано завзято. В галасливих дзвонах, що спішать обізватися в кожній хвилі й пильнують надзвонити в призначений їм момент якнайбільше й найсильніше. Як міцно і рівно тримається сього дня старий панотець, скинувши з плеч свої вісім десятків; як розкішно блищить його волосся на нових сріблястих ризах, і як сильно звучить його голос, коли він заводить великодні пісні.

Ах, сі пісні перейняті такою радістю, що не можна їх довго слухати пасивно. Люди підспівують і похитуються ритмічно. Вони хотіли б пуститися якимсь урочистим хороводом, побожним танцем святого царя перед святим ковчегом. Радість в них така велика, що вони не можуть противитись екстатичній жадобі руху. Виходять на дідинець, інші йдуть то до ясно освітленої церкви, то до темного цвинтаря, щоб дати вихід радісній екстазі. Прислухуються знадвору співам, підспівують їм півголосом. І знову причувається, що разом з ними приспівують якісь хори, приглушені, але такі ж радісні. Чи се покоління одшедших підспівують разом з ними? Ні, тут чуються ноти відмінні – тільки в дуже загальнім характері схожі з сим великоднім співом. Чи се покоління давнішні, які ще не знали Пасхи і не вміли сих пісень? Вони співають пісню весняного відродження, не знаючи Христа. Се ж така недавня річ, сей християнський культ. Йому в сих сторонах минуло ледве кілька сот літ!

Був Великий Пан, потім з’явився страждущий Діоніс; дев’ятнадцять століть тому з явився Христос. Природа ще не знає його: вона не може слідити за такими новими явищами, їй незнана ідея духового відродження, тріумфу над матеріальною смертю вічного життя духу. Вона співає старий гімн Великому Панові, вічноживущій в вічнім оновленню сили життя. І в нинішніх великодніх співах пізнає вона свій старий гімн, і до сих великодніх пісень підспівує на честь Великого Пана. І в нинішніх душах, в нинішній великодній екстазі чи не відзивається старе свято весни, і сі веселі юрби чи не продовжують несвідомо її старий культ?

Знову яряться дзвони, знову деруться співаки. Нова процесія, вже при ранішнім світлі, обходить знову церкву. Але всі вже втомлені довгою нічною екстазою. Упоєні, хмільні радістю, люди хитаються, йдучи знову під похилими гілляками, серед густо зрошених могил і гробівців.

Чути близькість сонця. Птаство наново підіймає крик на деревах. Пуп’янки й пучки розпукуються, спішачися побачити світло. Листя і пагонці, тільки що вибившися з землі, розкриваються настрічу дню. Свіжонароджені покоління комах радісно роззираються в сім безмірно широкім і блискучім світі.

Люди йдуть, хитаючися, як п’яні, – упоєні радістю, утомлені екстазом.

З тяжких гіллячок спадають на них краплі роси – поронені в нестямі.

В холоднім, передрозсвітнім повітрі чути, як підіймаються хвилі ароматів близького дня.

Все тріпоче приглушеною, ледве стриманою жагою життя, його уживання і множення в безконечність.

І чується, як сонячне проміння проникає десь-десь уже зовсім близько, щоб ударити між сі причаєні сили і об’явити довершену містерію життя.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1909. – Т. 46. – Кн. 5. – С. 288–291, підписана криптонімом М. З.

Автограф невідомий. Ймовірно, саме про початок роботи над цим твором йдеться у «Щоденнику (ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 25) М. Грушевського, де під датою 29 березня 1909 р. є такий запис:

«Великдень. Не клалися з вечера, а пішли на одіянія, і я з Кулюнею – до Благовіщен[ської церкви], потім до Приюта, а по утрені додому. Нагадало се мені мої екстатичні часи й понаводило на гадки, які я зараз же рано взявся переносити на папір».

На підставі цього запису датуємо «Ніч» 1909 роком.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 177–183.

Інші йдуть до середини темної церкви, «на одіяніє» – у Великодню ніч у кожному селі палили вогнище, яке називалося «одіяніє» – воно відганяло всю нечисту силу від села, очищуючи його.

Був Великий Пан, потій з’явився страждущий Діоніс… – Пан – грецький бог лісів, отар, пастухів, пізніше – покровитель усієї природи. У давньому Римі культ Пана злився з культом італійських божеств Фавна й Інуя. Зображували Пана напівлюдиною-напівцапом – з цапиними ногами, рогами та бородою – рештки тотемізму, що свідчать про древність цього бога. Діоніс (Вакх, Бахус) – один із найпопулярніших богів давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. У їхній міфології Діоніс – син Зевса й Персефони, роздертий титанами. Афіні пощастило врятувати лише його серце, і Діоніс був знову відроджений завдяки Зевсові. Земні страждання – «страсті Діонісові» оспівувались у дифірамбах і зображувалися в театральних виставах, з яких розвинулась антична драма.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 123 – 126.