Бех-аль-Джугур
Михайло Грушевський
Англійське військо прийшло до Бех-аль-Джугур у вівторок 26 лютого в обід. Се були резерви; вони, може, з місяць тільки як рушили з берегів Альбіону, а тиждень як пішли в похід. Вперше були вони на війні; бех-аль-джугурці були перші вороги, которих вони надибали. Капітан Годж, що був за ватажка у сьому маленькому війську, де разом з погоничами, з крамарями, з кухарями не було й двісті чоловіка, послав сурмача з білим парламентерським прапором сказати джугурцям, аби піддались доброю волею.
Але джугурці не схотіли. Вони навіть не пустили в своє село товстого, червонопикого сурмача, рудого дядька, напівєврея, напівараба. Вже заздалегідь дійшли до них звістки, що кляті бузувіри інглізи прийшли руйнувати оселі правовірних. Крамарі, що їхали іноді через село, розповідали всякі страхи про них – про попалені села, зруйновані мечеті, про побитих, порізаних людей.
Але ще більше розказували про великого пророка Аллаха – Магді, про його силу, відвагу, розум, богобоязливість. Розказували, що були всякі великі чуда й знамення у Мецці, коло могили Магомета; що премудрі люди знайшли в Корані проречення, очевидячки, про Магді – що він зруйнує царство невірних і заснує велике довічне царство підданців великого пророка. Вечорами на порогах аж за північ сиділи купками діди й чоловіки, вернувшися з поля, – бо тут усе були хлібороби, – й довго балакали: віддихаючи в холодку, міркували про інглізів та великого пророка, оповідали всякі чудасії. Вони не боялися, що інглізи йдуть на них, – звістки про святого Магді втішали їх, підкріпляли, дух в них розпалювали: вони раді були все знести, все потерпіти від інглізів для свого пророка, для свого царства.
Чудно було б почути сих тихих селян-хліборобів, що увесь свій вік, здається, нічого не бажали, окрім щоб хліб добре уродив; що нікого не ненавиділи, окрім яких-небудь польових шкідників. А тепер міркували про довічне правовірне царство, збиралися вмирати для якогось Магді, від якихось інглізів. Думка про те, щоб піддатись ворогам, і на хвилину не залазила їм в голову… Не в одного дядька заниє серце, як гляне він на дітей, що ганяють кури по дорозі, на рідні низенькі хатки й повітки; як подумає, що все отеє загине задля того пророка, – але дядько перемагає себе й мовчки слухає, що міркує сільська рада.
З вечора у вівторок, як заходило сонце, зібралися селяне у свою бідну, невеличку мечетку й слухали тих молитов, що лопотів старий беззубий мулла, завзятий рибалка. І він, і вони мало що розуміли в тих молитвах, але слухали пильно, богобоязливо, сподіваючись завтра погинути за свого пророка й побачити всі ті райські чуда і втіхи, про які їм розказувано стільки. Світло ліхтарні блищало, освічуючи обсмалені лиця хліборобів, зняті догори зашкорупілі руки… Очі світились вірою, страх сховався кудись на самий низ луни. У той час усе село вмерло б і не поворухнулось.
Усю ніч в селі не лягали спати. Щоб не дісталась ворогам худоба, постановили вигнати її у степ річкою, бо з інших боків скрізь стояли вороги. Воли, коні, корови помалу, з нехіттю виходили, дивуючись, що се їх так рано виганяють. І напитись не дав їм араб, що виганяв їх, а погнав річкою за село, де береги розлягались і можна було вийти на степ. Але худоба не йшла; довго гукав на неї араб, довго, не слухаючи його, стояла вона, – нарешті побігла на берег. Арабові здалося, що його віл зупинився над річкою і востаннє глянув на свого хазяїна; очі в нього дивились так розумно, немов то людина була. Араб подивився услід худобі й мовчки втер сльозу на свому зморщеному, сонцем попеченому лиці. Шкода йому стало хазяйства, паші, де щороку вивертав він гострим ралом вогкий, чорний, пахучий ґрунт… Він поспішаючи вернувсь на село.
Там усі готовилися до бою. Рушниць на все село було тільки дві, з кремінцями, з підставками і з перехрестями, щоб їх ставити; два дядьки, що ходили колись гайдамачити в степ, взяли ті рушниці, а решта – хто що попав: той шаблюку, той дрючка, а той – лук із стрілами.
Та не гірш сього клопотались і англійці. Се, як сказано, мала бути перша битва для них, і всі прибирались до неї. Капітан Годж видав диспозицію дуже стратегічну, немов збирались брати Париж або Берлін. Розставили кругом вартових, чистили зброю, згадували рідних і милих, не спав ніхто. Капітан з поручиками сидів за північ; оповідання про війну, про битви з індійцями, зулусами, бурами йшли без кінця, й під їх впливом оповідачам здавалося, що вони вже старі вояки – що то вони бились і з індійцями, і з сіпаями, і з усякими страхами. Поручики вже бачили себе генералами.
Другого дня ще не світало, а все давно прибралось. Джугур стояв над невеличкою річкою, серед безкрайого степу. Зелені купи дерев, жовті поля, лани, гаї виразно ясувалися серед рудого степу, на котрому тільки де-не-де росли маленькі кущики бур’яну, сухі, сірі, густо запорошені. Глиняні береги річки йшли згористо, обросли лататтям, густою травою; кущі похилили своє гілля, купаючи в прозірчастих хвилях листя, тут дрібне, там широке, лапасте. Берегом, межи зеленими садками, під широким листям пальм та бананів, немов під зеленими наметами, виглядали солом’яні покрівлі маленьких хаток; межи хатками городи, а далі – широкі лани й паші, то ясно-зелені, то темні, то жовто-золоті. На селі, було, рідко кого побачиш вдень – там і густо й тихо; зате на річці – там цілісінький день полощуться, було, діти, стоїть череда, коні, воли, верблюди ховаються від африканської спеки; у сухому, гарячому, тихому повітрі гулко розходилося ревіння худоби, дитячий крик, булькання і гомін хвиль та щебетання пташок, що живуть та виводяться без ліку в густих, похилих гіллях.
Але в той день, 27 лютого, було якось незвичайно: не чути було дитячого гомону, череда не ревіла, йдучи з кошар та хлівів, і довга пісня хлібороба не розлягалась, не лунала по широких ланах. Тільки булькала річка та щебетали пташки, як звичайно.
Англійське військо стало трьома купами. Поручик Слоу з дозволу капітана Годжа сказав промову до війська. Промова була дуже похожа на славну мову Наполеона в Єгипті, тільки замість пірамід на вояків дивилися тепер солом’яні покрівлі хлівів та хат. Військо гаркнуло в відповідь на закінчення, сурмач заграв і пішли, – посередині капітан Годж, на ліворуч, над річкою, – поручик Слоу, на праворуч, під гаєм, – поручик Суфлі.
На селі було тихо, немов повмирали всі. Тільки як наблизились вояки до огорожі, звідтіля загув дужий крик, полетіли каміння, стріли і наче батогом швигонуло – стрільнули обидві рушниці. Два вояки упали. Підкріплені своїми сміливими ватажками, вояки загукали й собі і побігли лавою на село. Пішла бійка. Рушниці голосно лунали по степу; дим білими клубочками схоплювався й розходився між деревами; перелякані незвичайним гуком собаки вили по всьому селу; стебла розкішної паші хилились, ломались під важкими чобітьми вояків; роса блищала на тих стеблах, і здавалося, що вони плачуть, – не за собою, а за людьми, що вони, мов напоєні якою проклятою отрутою, нівечать чужу працю…
Чоловіки й старі діди, жінки й діти – все зібралося під огорожею села. У кого була яка-небудь зброя – бився; у кого не було – сидів, чекаючи певної смерті. Деякі кричали, гукали, щоб підкріпити один другого; інші мовчали, мов заніміли, нерухомо дивились на батьків, на братів, на дітей. Одна бабуся, задихаючись, гірко ридала й голосила з жалю за одиноким сином – таким високим, гарним, хистким, що натягав лука своїми дужими руками, де під тонкою шкірою переливалися грубі, міцні жили. Сей син примусив її забути і пророка, і довічне царство, і клятих ворогів – вона голосила, і ніхто не розважав її: кожен думав про свою смерть.
Вояки, гукаючи й стріляючи, кинулись розбивати огорожу. Найсміливішим здався поручик Слоу. Він тільки-тільки перед походом купив собі патент на поручика за спільні гроші батьків, дядьків, тіток – усе людей незаможних, і тепер в голові його стояли всі великі вояки від Ахілла до Веллінгтона; йому здавалось, що тепер під сим бідним селом він добуде всесвітньої слави. Скинувши шапку, розпатлавши волосся, він махав своєю шабелькою і галасував так, що перелякав би і своїх вояків, і арабів, якби й ті не кричали.
Швидко вояки розбили огорожу і влізли в село. Один за другим падали люди, поливаючи кров’ю суху землю, кроплячи нею білі стіни хаток. Вояки розлютувались і не давали згоди нікому; та й селяне сами її не бажали. Віра в пророка, запал, злість на бузувірів-інглізів в ту хвилину забили їм памороки; їм не було шкода ні життя, ні рідних пальм, ні тихих хвиль говорливої річки.
Збившися докупки, довго билися вони шаблями, дрючками, камінням. Найбільше вояків побито було над річкою, коло якоїсь повітки. Сивий, але ще дужий, сухий дід, ухопивши обома руками якусь тяжку, велику шаблюку, махав нею, не зупиняючись, немов машина; очі йому під лоб зайшли, що й зіниць не було видко; за кожним разом він хижо, наче звірюка, гарчав. Коло його було троє молодших; двоє ще відбивалися якимись штабами, третій упав навколішки і, держачися за прострілені груди, разом з кров’ю видихував душу; очі його, вже невидющі, звернені були на другий край села – мовби дивився він на свою хату, на солом’яну повітку, над котрою вилися щебечучи ластівки.
Та й добре, що він вже не бачив, яке там діялося тепер. Молодиця його, гарна і дужа, напала на якогось вояка, била перше залізякою, а потім ухопила його зубами за руку та так і скаменіла. Бідний вояк, недавно тільки шевцем бувши, бив її з лівої руки піхвою, держачи її так, немов хотів підошву краяти. Облита кров’ю, побита, покалічена жінка все не відставала, повалила вояка й качалася з ним по куряві. Вояк страшенно кричав, перелякані діти галасували ще гірше, аж поки надбігли вояки і, добивши жінку, насилу визволили товариша.
Тільки надвечір скінчилася бійка. Більш як половину селян побито, постріляно, порубано; хто зістався живим – утік, заховався. Коло побитих ніхто не порався; вони лежали, як впали, підплили кров ю, занесло їх курявою, що підняв сухий, гарячий вітер.
Увечері англійці впорались. Порубаних товаришів зібрали й положили у мечеті. Старшина, кореспондент та капелан зібрались у більшеньку хатку сільського старшини, що стояла на краю села, над річкою. Вони розхазяйнувалися, мов у себе дома: постелили килимок по долівці, поставили залізні розбірні ліжка, на столі наклали наїдків, і консервів, пляшок з вином і пивом. Капітан Годж сидів посередині; його червоне, налите вином лице, тільки-що вимите, дуже відрізнялось від білого коміра; очі приглядались до прозірчастих пляшок, що здавались золотими від свічок.
Поручик Слоу, той самий, що так сильно воював, у дуже втомленій позі сперся на спинку стільчика, далеко протягнув довгі, сухі ноги й відпочивав від своїх героїчних учинків.
– Ух, як я втомився! – сказав він, влучаючи вилками в якусь рибку. – Я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх вояків у село; руки так намахались, що ледве розвів…
– Е, ви, Слоу, сьогодні шибалися більше всіх; ви, здається, своєю рукою не одного вбили? –- запитав Суфлі.
– Гм, недарма ж я гімнастиці віддавався! – немовби невважливе, але дуже хвалко сказав Слоу.– Одного я так рубнув, що відтяв голову з рукою.
– Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь дід, та вирятували вояки його, – сказав капітан, показуючи на Суфлі; йому не сподобалася самохвальба Слоу, і він хотів уколоти його.
– Гм, як бо ви кажете, пане капітане: ледве не вбив – хіба ж так легко мене вбити!… Я вже зовсім замахнувся був на голову діда й розбив би її, як старий горщик, якби не влізла та черепаха…
– Погана річ похід! – озвався капелан. – Не можна чоловікові і вмитись по-людськи. Сьогодні дали мені таку воду, що більш похожа була на каву, аніж на воду.
– Гм, рано ви почали жалуватись, отче! Може, прийдеться й без води сидіти; добре, як ще єсть що у рот вкинути! – сказав Суфлі. – Я й так уже, йдучи у похід, привчався якомога менше їсти й пити.
– І що ж, привчилися? – пробубонів кореспондент, запхнувши рот сиром.
– Де там привчився!… Як став привчатися – ще більше їсти став! – сумно відказав Суфлі.
– Погано! Військовому треба до всього звикати: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом з калюжі, от і вся їжа й напиток на день, – толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.
– Зате ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе трудимося, а для усієї людськості, що ми тут виступаємо проводирями культури, просвіти, несемо в сі степи, до сих звірів світло науки… І нас не забудуть! Може, колись отсі самі, що тепер так нас ненавидять, або їх потомки принаймні, будуть згадувати нас, і наші імена будуть наймилішими для них іменами! – розводив капелан.
Всі згодилися на се і випили за свою сподівану славу й популярність. Кореспондент додав також кілька слів (він їх потім надрукував у якійсь часописі по два пенси за рядок): «Наша війна – се ера культурна. Ми прийшли тепер віддячити арабам за ті дріботинки науки, що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі хліби, що задовольнять їм жадобу науки».
І знов усі згодилися й випили. Тільки капітан Годж нічого не сказав, а пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про культурну місію; він пішов у похід, бо був військовим, а був військовим на те, щоб пити вино та курити добрі сигари, – виходило, що й метою всіх отсих війн і боїв було вино та сигари, більш нічого. Де воювати, з ким воювати – все одно було йому; його навіть не просив ніхто привезти з походу яку-небудь пам’ятку, вроді печінки гіпопотама або нігтя крокодила… Стріляючи арабів, забираючи добро їх, він не ненавидів їх, але й не жалував, – треба було бити, бо се була служба, й за неї він діставав платню.
Тим часом увійшов капрал і сказав, що зловили якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Се було якраз упору. Вся громада одностайно постановила покликати араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добрий латинський словар, щоб завести туди, що буде казати араб, і почав писати вступ:
«Увечері, 27 лютого, як ми, потомлені битвою й страшенною спекою, віддихали серед побитих, скривавлених ворогів та підкріпляли себе деякими консервами, до нас привели, – кореспондент зирнув на араба й писав, – привели араба. Се був уже старий, але ще дужий, сухий дід, справжній король пустині. На нім була біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взірцями, дуже не схожими з тими, які ви бачите на жіноцьких сукнях та убраннях. Чоло у нього було наморщене, глибокі зморшки здавались чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під нахмурених брів. Мало хто осмілився б заглянути йому в очі, жінка зомліла б перед сим орлиним поглядом. Се був один з тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зіставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни… Але tempora mutantur і, здається, ніколи так не справджувались отсі слова великого поета вічного Риму, як тепер…»
Так писав пан кореспондент, заразом приблизно обраховуючи стрічки в голові й мало журячись тим, чи його опись дуже годилася з дійсними подробицями, далеко прозаїчнішими. Арабові тому, якого він так пильно описував, на погляд було років 55–60, але се був ще дужий дідок. Звісно, ні «королем степу», ні «одним з тих арабів, що…» він не був. Се був старий хлібороб, що ввесь свій вік він кохався у своїй ниві, у своїй худобі й лаявся з своєю жінкою, старою й поганою. Одначе тепер лице у нього, завсіди просте й добре, було хмуре, зуби він зціпив, чоло наморщив; пошматована, де-не-де закапана кров’ю одежа клаптями звисала з нього.
За арабом увійшов і товмач – рудий і плюгавий єврей чи араб, і зігнувся перед офіцерами мало не до землі. В Александра він був мишурисом коло деяких «заведень», але, почувши нюхом ліпші користі, проміняв свою «працю» на уряд товмача. Якось вищачи, спитав він капітана:
– Що ясновельможність ваша спитати його скаже?
– Розпитай, звідкіль він, чи багато люду в селі було, скільки побито, ну – все…
Товмач повернувся до араба й морда в його з лисячої зараз стала вовчою.
– Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скільки даси?.. А то таке оповім від тебе, що й смерті тобі не знайдуть. Скільки даси? – старий мовчав.
– Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даси десять червоних?
– Десять раз плюну тобі в очі, бодай би сонце впало тобі на голову!
– Ой, не дурій, старий! – завищав товмач. – Зараз скажу. Так тебе катуватимуть… викинуть тебе собакам… От скажу…
Голова в старого аж затряслася спересердя.
– Кажи! – гаркнув він. – Та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви всі, бузувіри! Йде великий пророк, він розіб’є, поб’є, розкидає вас по полю й трупи ваші обгризуть собаки!
Товмач ще гірш завищав і сказав Годжу:
– Ваша ясновельможність! Сей дурень не тільки що не каже, про що питає ваша ясновельможність, але лає вашу мосць і всіх інглізів і королеву – так лає, що й не можна навіть сказати.
Компанія насупилася й глянула один на другого.
– Та ти скажи йому, – начав Суфлі, – що ми прийшли не різати їх та бити, а піднести їх, ширити просвіту та культуру.
– Слухаю мосць вашу… Ти, чортів діду, даєш гроші, чи ні? Бач, як вони визвірились на твою голову паршиву!
Дід знову почав клясти й лаяти.
– Він не перестає, все лає, пророчить усякі напасті та лиха війську вельможності вашої, – оповідав товмач, – каже, що сей ланець Магді, нехай розіб’є Аллах його голову своїми ногами, прийде незабаром та й переб’є всіх, навіть візьме паню королеву і зробить зовсім неподобне…
– Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра повісьте! – сказав Годж, наливаючи собі вина.
Товмач пішов з покою з арабом, щось кажучи йому на ухо й хижо скривившися.
– Отеє то прикро, коли за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо, – отсі дурні ще нас ненавидять, лають, кленуть… Чисті звірі! – розводив кореспондент.
– На се мусимо бути приготовлені: найвищі добродійства стрічано ненавистю або сміхом, – потішав капелан.
– Одна тільки втіха, що се минеться і вони потім сами будуть каятися й нам ще будуватимуть монументи, – знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети. Грошики, по два пенси за рядок, стояли йому перед очима.
Тільки Годж уперто мовчав. Він не бачив ніякого дива, що араби його ненавидять, як він вішає їх. Йому прийшла на гадку остання вечеря в клубі, коли він частував офіцерів вином, і який тоді був добрий клярет. Таке думаючи, він і не зчувся, як громада затихла й почала розходитись.
Тим часом, як стемніло, з потайних кутків повилазили джугурці, хто живим зістався, найбільше старі баби та діти. Змучені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духу, вони стали полохливі й боязкі. Потиху, аби не полошити інглізів, немов тіні, лазили вони по селу шукати рідних та милих між постріляними та порубаними, що й досі ще лежали не прибрані. Багато вже повмирало, але були деякі й живі ще. Жінки заходились коло них, напували, обмивали, в’язали їм рани. Все село стало одною «долиною плачу». Не одна мати, не одна жінка умлівала тут коло дорогого мерця, що тільки день тому, як був живий, жвавий, здоровий, а тепер лежав нерухомо, залитий кров’ю. Тихі, в грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. В холодку деякі з порубаних очуняли і стогнали, хрипіли…
А ясні зорі, як завсіди, тихо дивились з безкрайого синього неба, обсипаючи блідим світом бідне село; шамотіло листя, річка булькала під похилими вітами, і ся звичайна щоденна тиша, спокій, розкіш, що так радує щасливе серце, тепер разили й додавали смутку… Краще було б, якби сховалися сі тихі зірки, якби річка навіжено бурхала й ревла, якби грім торохтів щохвилини над самою головою, якби блискавка сліпила очі, вітер вив, лютував, рвав гілля, покрівлі, засипаючи все курявою…
Та бабуся, що плакала тоді під тином, знайшла теж свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, встромивши лице в якийсь черепок, і був ледве живий, – усього життя тільки й ставало на те, щоб раз-у-раз тихо стогнати. Мати поралась коло нього, повертала то на сей, то на той бік, бажаючи полегшити його муки; обмивала, перев’язувала йому рани, але нічого не помагало. Він ще гірш стогнав та сердився, гнав матір: муки в нього ставали все більші та більші…
«Убийте, вбийте, відірвіть мені голову, не давайте мені мучитись!» – стогнав він. Мати з сердечного жалю аж ридала і гризла землю. Вона мучилася незгірше від сина, не можучи йому помогти; вона глибоко прокусила собі руку, щоб відвести муку від серця, товкла головою об пальмові стовбури… «Тихо, тихо, серце, – шепотіла вона боязко, оглядаючись на світло у вікні близької хати, – тихо, тихо, тихо…» – без перестанку шепотіли її губи.
А в тій близькій хатині був Суфлі, і світло те блимало в його. Скинувши мундир і чоботи, поставивши босі ноги на поперечку стільця, він писав лист додому, до своєї нареченої. Перо швидко, не зупиняючись, бігло по папері, зоставляючи рівні рядки. Раз по раз Суфлі переставав писати й, відхиливши голову назад, втупивши очі в стелю, фантазував про свою милу. Він бачив чималу кімнату в оселі пана Геджвуда, малого поміщика: старе розбите піаніно в кутку, столики під стіною, вкриті плетеними застілками, – Саліна робота; великий камін і на йому пучок воскових квіток – також Саліна робота; квітки не воскові, а живі на вікнах, – Саліного хову, й багато ще всього Саліного, Саліного…
Сама Салі сидить коло стола й розглядає карту Судану, втикаючи прапорцями містечка, що забрали англійці. Ся карта та лист до Суфлі щодня забирають її вечір. Вона завзято читає такі чудні арабські назвиська містечок та міст і поправляє правицею неслухняну пасму золотого волосся, що все спадає на біленьку щоку, де чорніє невеличка малинка. Як добре знає Суфлі сю щоку і сю малинку! Скільки раз влучав він просто в неї, обхопивши Салін гнучкий стан, а та билась та випручалась, поки, зачервонівшися, не вертала назад його поцілунків!… А от і сам містер Геджвуд, сидить перед каміном, задерши на камінові ґратки товсті ноги у виступцях з рудими рожами, – розуміється, також Саліної роботи. Прижмуривши очі, мов кіт, дивився він на веселе полум’я.
– Папо, він, певно, тепер коло Хартума? (Хто той він – се розумілось само з себе). Господи! що то з ним? Отся клята війна, – хто тільки її видумав?!
– Гм, дивно й мені… Чого б їм бунтувати воювати? Га, ти скажи, хіба прийде мені в голову воювати? На якого біса я буду воювати? І ніякий розумний чоловік не буде воювати… Га? Хіба буде? Що ж ти не кажеш? – містер Геджвуд замахав руками.
– Та звісно, не буде, ви й сами добре знаєте, що ні… все отсі гидкі араби…
– Ну, от-то-то-ж! – заспокоївся містер Геджвуд та й знову повернувся до каміна, щоб, прижмуривши очі, дивитися на огонь.
Таке бачив у своїй уяві Суфлі в невеличкій хатині в Бех-аль-Джугурі. Пофантазував та й знову взявся писати:
«Ти питаєш мене, моє серце, чи дуже важко мені тут у поході? Ні, серце, не дуже важко, бо як згадаю тебе, – а згадую тебе я щохвилини, – то де й дінеться усяке лихо, всякий клопіт… Коли б тільки звів скоріше нас Біг милосердний! Але не журися, ми б’ємо арабів і незабаром, певно, зведе нас Біг разом. Молися тільки, щоб не піднялися знову сі розбишаки-араби, бо як піде знову війна, то дай Біг тоді, щоб через три роки побачились… Підтримує тільки мене ще та думка, що ми, – так казав сьогодні один мій товариш, – тут проводирі просвіти та культури, що наша праця – праця для всього світу»…
Тут стогін слабого на дворі стало дуже чути в хаті. Суфлі не всидів і вийшов надвір. Там було так ясно від зір, що він добре бачив, що діялось в кутку. Син, очевидячки, вже доходив, але стогін його не стихав. Мати від жалю, від злости, що не може помогти синові, наче збожеволіла і, припавши до землі, нелюдськи кричала. Часом бажалось їй кинутись до сина й задушити його тими самими руками, якими колисала колись, щоб тільки більше не мучився сам і її серця не рвав… Суфлі постояв, подивився, зітхнув, вернувся і в листі до милої приписав:
«Але тяжко бачити, як ненавидять нас ті араби. Вони раді вмерти, всі муки стерпіти, аби нам не піддатись, аби не прийняти того скарбу культурного, що ми несемо їм. От тепер надворі вмирає якийсь арабисько, стогоном своїм не даючи мені навіть писати. Уперті отсі араби, ще довго мусимо з ними вовтузитись, ще довго стояти будуть вони на дорозі нашому щастю… Прощай, серце! Цілую отсей лист паперу, щоб він доніс тобі поцілунок мій»…
Так писав містер Суфлі. Написавши, він вийшов подивитись на місяць, що тільки-що викотився з-за гаю. Суфлі побачив знову мерця в кутку й зітхнув. Хоч отсі араби й не давали йому все щасливо побратися з милою, одначе йому все ж таки була шкода їх – нерозумних, упертих… У поручика Суфлі серце було дуже м’яке…
На селі було тихо. Тільки де-небудь заголосить жінка та завиє собака. Розкішна полуднева ніч показувала всю свою красу. Синє небо наче обіймало, тихе тепле повітря наче цілувало сонну, уквітчану пальмами й бананами, землю; солодкими пахощами несло з усіх садків… Ніщо не нагадувало смерті, все так і дихало чарами кохання, щастя, якимись солодкими лінощами…
У молодого араба, що затих нарешті в агонії, розплющились очі, і йому здалося, що по небу летять ангели в блискучих срібних шатах, оповиті сяєвом, і ведуть за собою череду душ побитих арабів. Ті душі всі в білих одежах і відбивають теж якимсь сяєвом. Очі видця заплющилися знову й араб заснув навіки.
Примітки
Перша публікація: Діло. – 1885. – Ч. 66–68. Джерела тексту:
1) чорновий автограф (олівцем і чорнилом) – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 262. – Арк. 19–33 зв.; авторське датування: Р[оку] Б[ожого] 1885. Березіля 8–10;
2) чистовий автограф – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 262. – Арк. 2–18 зв. Авторський запис у кінці твору: Березіля 8–10, Тифлис;
3) автограф С.Єфремова з правками М.Грушевського – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1464. – Арк. 1-18;
4) Грушевський М. Бех-аль-Джугур: Оповідання. – Львів, 1901. – 26 с.
5) публікація у виданні: Грушевський М. Оповідання. – К.: Вік, 1904. – С. 1 – 20.
6) публікація у виданні: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи. – К.: Рух, [1928]. – С. 21–38.
Подається за останнім вказаним джерелом.
Про історію написання свого першого друкованого літературного твору М.Грушевський оповідав не раз. Щоправда, «Спомини», писані через сорок років після згадуваних подій, та деякі інші, ще пізніші згадки про цей твір дещо зміщують реальну хронологію. У них М.Грушевський двічі помилково називає час написання твору – лютий 1885 p., тоді як чорновий автограф датований першими числами березня (див. джерело № 1). Переписавши оповідання начисто, автор не змінює дати його створення, повторюючи те саме: Березіля 8–10.
Пишучи у 1925 р. передмову до збірки «Під зорями», М.Грушевський згадував:
«Сорок літ тому в фельєтонах львівського «Діла» за 1885 рік (ч. 66–8) було надруковане моє оповідання «Бех-аль-Джугур», написане на початку того року, в місяці лютім. Номери газети з сим оповіданням одержав я кілька років пізніше, і навіть докладної відомості про те, що і де надрукувалося, довго не мав, але мені досить було, що мої перші оповідання, післані під весну того року на руки Ів. Сем. Нечуя-Левицького, були передані ним до Львова для надрукування, значить були признані вартими друку». – Як я був колись белетристом? / Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи. – С. 5.
Отже, «Бех-аль-Джугур» – перший відомий дослідникам надрукований літературний твір М.Грушевського. Рукопис був надісланий для поцінування І.Нечуєві-Левицькому разом з оповіданнями «Унтер-офіцер Трохим Скавучак» і «Св. Петро у тюрмі» не пізніше 14 травня ст. ст. 1885 р. (див. Листування… – Т. 1. – С. 38). У цитованій вище передмові «Як я був колись белетристом?» автор з висоти життєвого досвіду про цей твір писав так:
«Нарешті, серію сих перших «проб пера» вінчав отой екзотичний образок «Бех-аль-Джугур» – на тему тодішньої окупації англійцями Судану: боротьби з повстанням Магді і приборкання місцевої магометанської людності. Я вложив сюди свої тодішні визвольні й анти-імперіалістичні настрої. Використовуючи своє деяке практичне знання магометанського світу, щоб конкретизувати свої гадки й надати свому оповіданню місцевого кольору, я писав як український патріот і противник насильства й експлуатації колоніальних народів так званими висококультурними: іронізував з хиткої моралі і релігійного лицемірства сих імперіалістичних експлуататорів. Написавши се оповідання в лютім 1885 р., я відчув, що зробив дещо цінне. В сій гадці поза моїм внутрішнім переконанням мене підтримував прихильний відзив найбільш авторитетного з учителів нашої гімназії М.В.Горяєва, з котрим я був в приязних відносинах і читав йому сі свої початкові оповідання». (Під зорями. – С. 10–11).
У листі від 28 травня Нечуй загалом схвально оцінив твір, висловлюючи зауваження лише з приводу визначення жанру:
««Бех-аль-Джугур», правда, має в собі ідею і дуже правдиву, але це не фантазія, бо в оповідання нема фантастичного елементу. Треба було напустити туди з півкопи чортів, з пару відьом або там якого незвичайного страхіття, як звичайно буває в казках. Це оповідання похоже на коресподенцію. Конечне, це все мені так здається, а редакція може глянути інакше». – Листування… – .
У відповіді з 8 червня ст. ст. 1885 р. М.Грушевський дивується з таких дорікань і не втрачає надії на публікацію: «… проте ж на «Бех» сподівався, «яко на мур мурований». – Листування… – Т. 1. – С. 39. Аж лист І.Нечуя-Левицького від 5 (17) серпня 1885 р. приніс нарешті М.Грушевському бажану новину:
«Ваш «Джугур» вже надрукований в фельєтоні «Діла». Я його прочитав двічі, так він мені сподобався, хоч в йому і нема казкового фантастичного елементу. Ви, пане добродію, пишете дуже невиразно, і як читаєш Ваші рукописі, ледве слабезуючи, то вони дуже од того втрачають. В печаті, при плавкому читанні воно виходить зовсім інакше. В Галичині Вас зараз примітили, сказали, що з’явився правдивий талант…» – Там само. – .
Помітив цей твір і І.Франко. У рецензії на альманах «Степ» він писав: «Пан М.Заволока кілька років тому вступив на літературну ниву з нарисом «Бех-аль-Джугур», надрукованим у «Ділі». Цей дуже жваво написаний нарис засвідчував у молодому авторі незвичайний талант». – Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1980. – .
Це оповідання, як ніяке більше, має багату видавничу історію. Окремою книжечкою його видала Українсько-руська видавнича спілка: Бех-Аль-Джугур: Оповідання. – Львів, 1901. – 26 с Наступного року саме цей твір презентував М.Грушевського-письменника у третьому томі антології «Вік» (1798–1898) (К., 1902. – Т. 3: Українська проза з 80-х років XIX в. до останніх часів. – С. 164–177). Ймовірно, саме для цього збірника переписав С.Єфремов текст оповідання з публікації у «Ділі», і цей рукопис з правками М.Грушевського фігурує у наведеному вище переліку джерел за № 3. Слово «стичка» виправлене на «битва», «заходились» – на «клопотались», «пастор» – на «капелан», «бунчужний» – на «поручик» та ін. Також у публікації антології «Вік» неправильно відтворені прізвища двох персонажів: «Годис» замість «Годж» і «Гедисвуд» замість «Геджвуд». Однотипність цих помилок доводить, що їх спричинило неправильне прочитання рукопису. Літера «ж» в автографі С.Єфремова майже не відрізняється від сполучення літер «ис», і навіть М.Грушевський, працюючи з цим текстом, не виправив такого написання, але наборщик прочитав його інакше, ніж автор. У наступних публікаціях ці помилки виправлені.
Ще через два роки виходить друком книжка: Грушевський М. Оповідання. – К.: Вік. – З друк. П.Барського, 1904; відкриває збірку той самий «Бех-аль-Джугур» (с. 1–20). Виданням збірки також займався С.Єфремов, і ця справа фігурує, зокрема, у взаємному листуванні за березень–жовтень 1904 р. (див.: Листування… – Т. 1. – С. 148–151; Т. 3. – С. 210–216). У ньому М.Грушевський вказав на згадану вище помилку: «В «Віку», «Бех-аль-Джугур», хибно Годис замість Годж». Однак, незважаючи на цікаві видавничі деталі перелічених публікацій, вони не є авторитетними джерелами тексту з двох причин: першодрук готувався без участі М.Грушевського, тому внесені редакцією зміни фактично не були погоджені з автором; по-друге, існує останнє прижиттєве видання – збірка «Під зорями» (див. джерело тексту № 5), де опублікований остаточний варіант цього та низки інших літературних творів М.Грушевського. Саме ця збірка і є найбільш авторитетним джерелом основного тексту.
Під кутом зору текстологічного і мовознавчого досліджень особливого інтересу набувають ранні варіанти оповідання «Бех-аль-Джугур»: чорновий автограф і першодрук, які ми подаємо в «Додатках». Їх порівняння дає змогу з ясувати характер втручання редакції «Діла» в текст твору. Третій, остаточний варіант, підготовлений за участі автора й опублікований у 1928 p., логічно завершує історію тексту цього оповідання.
Вперше були вони на війні… – йдеться про військовий конфлікт між Єгиптом, до якого згодом долучилася Великобританія, і народним повстанським рухом у Судані, який тривав у 1880–1885 рр. і закінчився перемогою суданців.
…розказували про великого пророка Аллаха–Магді… – слово «магді (махді)» арабською мовою означає «той, хто йде правильним шляхом». В історії відомо кілька арабських діячів, які проголошували себе «махді». У цьому контексті йдеться про Махді Суданського (справжнє ім’я Мухаммад бен Ахмад), який у 1881 р. проголосив себе «махді» і закликав до джихаду проти невірних. Войовничий народ Судану піднявся на повстання проти контролю Великобританії та Єгипту над Суданом. Окрилені натхненними промовами Махді, повстанці середньовічними списами й мечами перемогли армію, озброєну гвинтівками й кулеметами. Спроби придушити повстання виявилися марними. Остаточну перемогу Махді здобув 26 січня 1885 p., коли взяв штурмом столицю Судану Хартум. Держава, яку створив Махді, проіснувала близько сімнадцяти років, перебуваючи у протиборстві з Великобританією.
…оповідання про війну, про битви з індійцями, зулусами, бурами… – володіючи цілою низкою колоній в Азії та Африці, найбільшою з яких була Індія, Британська імперія мала численні військові конфлікти з пригнобленими народами. Зулуси – народ банту в Південній Африці, які у першій чверті XIX ст. об’єднали місцеві племена для опору англійцям. У 1879 р. зулуси були остаточно підкорені й загнані в резервації. Бури – мешканці Південно-Африканської Республіки та Намібії, які є нащадками голландських, бельгійських, французьких і німецьких колоністів у цих країнах. Згадані в оповіданні битви належать до т. зв. Першої англо-бурської (інакше – Трансваальської) війни – колоніальної війни Великобританії проти бурської республіки Трансвааль, яка тривала з 1880 по 1881 р.
…що то вони бились і а індійцями, із сіпаями… - повстання сіпаїв 1857–1858 рр. – заколот індійських солдатів проти жорстокої колонізаторської політики англійців. Повстання почалося на півночі від Бенгалії до Пенджабу і в центральній Індії. Основна ініціатива була з боку армії і незадовго до цього відсторонених від влади місцевих князів-махарадж, але в деяких областях його підтримали селяни, і воно перетворилося на загальне повстання. Делі захопили повстанці, однак пізніше його оточили й узяли англійці. Повстання поклало кінець владі Британської Ост-Індської компанії і спричинило введення в Індії прямого правління англійської корони.
…отсі слова великого поета вічного Риму… – Tempore mutantur, et nos mutamur in illis (часи міняються, і ми міняємося разом з ними) – цей латинський крилатий вислів приписується франкському імператорові Лотару І (бл. 795–855), а також англійському філософу-утопісту Роберту Оуену (1771–1858), який вживав цей вираз у своїх «Епіграмах».
Все село стало одною «долиною плачу»– долина печалі (юдоль плачу) – вираз походить із Біблії (Псалом 84, 6–7), у якій «юдоллю (церковнослов. – долина) плачу» називається місце, де відбуватиметься Страшний суд при кінці світу. У переносному значенні: місце, де сконцентровано найбільше нещастя; ціле життя з його турботами і печалями.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 236 – 245.