Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Як я був колись белетристом?

Михайло Грушевський

Сорок літ тому в фельєтонах львівського «Діла» за 1885 рік (ч. 66 – 68) було надруковане моє оповідання «Бех-аль-Джугур», написане на початку того року, в місяці лютім. Номери газети з сим оповіданням одержав я кілька років пізніше, і навіть докладної відомости про те, що і де надрукувалося, довго не мав, але мені досить було, що мої перші оповідання, післані під весну того року на руки Ів[ана] Сем[еновича] Нечуя-Левицького, були передані ним до Львова для надрукування, значить були признані вартими друку.

Повідомляючи мене про се, пок[ійний] Іван Семенович написав, що в Херсоні ладиться літературний збірник, і дав мені адресу пок[ійного] Дмитра Васильовича Марковича, що, служачи тоді в Херсоні, був один з ініціяторів збірника (чи головним-таки зачинителем сього діла), щоб я післав йому щось до друку. Я післав йому оповідання «Бідна дівчина», написане літом того ж таки 1885 року, і Маркович вскорості повідомив мене, що оповідання се прийнято до збірника «Степ», і пішло вже до цензури. Такий успіх піддав мені гадку, що белетристика – се моє покликання: та сфера, в котрій я можу послужити національному українському життю. Мені здавалось, що я знайшов себе як письменник, і моя дорога стелиться передо мною ясно і виразисто.

Се був великий момент в моїм життю. Мені тоді скінчилось дев’ятнадцять літ, і я був в останній класі гімназії. Батько – педагог з професії і покликання, умисно віддав мене до школи пізно, до класи значно нижчої, ніж яку я вмів, аби я не мав труднощів в науці; і вона справді не завдавала мені труду, хоч я вважався кращим учеником не тільки своєї класи, але й цілої гімназії. Я мав багато вільного часу і, ставши бібліотекарем великої і гарної гімназіяльної бібліотеки (вона обслуговувалася самими гімназистами, під номінальним наглядом офіціяльного бібліотекаря), я, можна сказати, плавав у книжковому морю і впивався ним. Письменство, літературна праця ввижались мені найкращим уділом на землі, а обгострене національне почуття і культ громадського обов’язку, прищіплений батьками, в сумі зробили для мене свого роду завданням життя – вести роботу на ниві українського письменства, в інтересах українського життя.

Обставини зложилися так, що мої батьки, щиро прив’язані до рідної Київщини, опинились на Кавказі, серед російської й зросійщеної людности, і тільки раз на три роки мій батько діставав довшу вакаційну відпустку, котру використовував для об’їзду широко розгалуженої рідні своєї, а ще більше – моєї матери. Він використовував сі об’їзди на те, щоб скріпити й поглибити в мені пієтизм до рідного краю, його природної красоти, етнографічних особливостей, мови, пісні, поезії. Не бувши активним українцем в теперішнім розумінню, але визначаючись поетичним почуттям, він відчував живо красу українського життя і традиції, і передав се мені.

Тільки те, що в його спокійній, ясній, зрівноваженій натурі жило більш пасивно, в сфері внутрішніх переживань, майже не впливаючи на його діяльність, в моїй напруженій, нервовій вдачі набирало характеру домінуючого стимулу мого мишлення, уяви й чуття. Я був самітнім мрійним молодиком, загруженим у свої внутрішні переживання; годинами міряючи чи то стежки батьківського садка, чи то порожній, незвичайно до в’язничого схожий, гімназіяльний двір, вимріював я довгі фільми своєї будучої діяльносте: образи, розмови, такі яскраві, що вони приводили мене до повної втоми і вичерпання, – а руховою силою того всього був, звичайно, мотив національний.

Відірвання від рідного краю, постійне пробування серед чужородців (я був пенсіонером гімназії в Тіфлісі, де буквально не було ні одного українця, – ай поза гімназією не знаходив нікого), з другого боку – незвичайно ріжнобарвний національний склад людности, серед котрої доводилось обертатись, атмосфера національних питань і конфліктів ріжних місцевих культур з російським централізмом, – все се екзальтувало мої національні почуття й робило їх осередком моїх дум та емоцій. Мета, зміст і щастя життя уявлялося мені в тім, щоб послужити національному українському відродженню. Я був знайомий з історією відродження слов’янських народів, «Исторія Славянских Литературъ» Пипіна й Спасовича належала до найбільш дорогих мені книг.

В «Истор[ическом] Вѣстникѣ» я відшукав начерки з історії нової укр[аїнської] літератури пок[ійного] М.І.Петрова, читав і перечитував їх з залассям. Навпаки – «Задачи украинофильства» Костомарова наповняли мене тяжким сумом. Недоробленість українського відродження, розпорошеність української інтелігенції, занедбання нею свого обов’язку перед без’язикою і безосвітньою народньою масою, відречення від славного минулого, від таких скарбів рідної народности – здавались мені всесвітньою ганьбою і безчестям, яке крило й мене, й усі живучі покоління – поскільки б вони не хотіли приложити рук до того, аби з того безчестя очиститись.

Справа при тім уявлялась мені – як у всіх тих історіях національних відроджень – головно з формального боку: національного усвідомлення, засвоєння мови, розвитку літератури – популярної, мистецької і наукової. Розуміється, основним змістом того являлись визвольні, демократичні, дещо соціялістично закрашені Кирило-Методіївські ідеї – так як інтегральним змістом російської культури мислилися ідеї Бєлінського і Щедріна, народництво 1840–1860-х років і т. д. Але дальше моя думка не заглиблялась. У мене не було знайомих ні з революційних російських гуртків, ні з радикальних українських. Діяльність української еміграції і її розходження з Київською громадою зіставались мені цілком невідомими. Програма діяльности таким чином дуже спрощувалась.

І так спровадивши собі з Київа кілька книжок, які можна було купити на тодішнім безконечно убогім Київськім ринку, з «Кіевскою Стариною» в руках, – котру сюрпризом виписав для мене батько (ніяких українських видань в місцевих бібліотеках, розуміється, не було), – я постарався використати вакації 1884 p., щоб вправитися в українську літературну роботу, або, краще сказати, – в процес українського писання. Пригадую собі таке перше оповідання – «Страшний свідок», чистої води пробу пера, на цілком пусту романтичну тему, котрої архаїчну шаблонність я сам відчував, але просто брав як «сочиненіе на заданную тему».

Потім була більш серйозна проба, оперта на власних, дуже болючих переживаннях: «Остання кутя», – де я хотів змалювати поезію українського Різдвяного обряду. Далі дещо з соціяльної сатири – «Унтер-офіцер Трохим Скавучак», коли не помиляюсь: тип до крайности задоволеного з своїх талантів і успіхів малоросейського унтер-офіцера – за моделю служив мені один «дядька» нашого гімназіяльного пансійону.

Нарешті серію сих перших «проб пера» вінчав отой екзотичний образок «Бех-аль-Джугур» – на тему тодішньої окупації англійцями Судану: боротьби з повстанням Магді і приборкання місцевої магометанської людности. Я вложив сюди свої тодішні визвільні й антиімперіялістичні настрої. Використовуючи своє деяке практичне знання магометанського світу, щоб конкретизувати свої гадки й надати свому оповіданню місцевого кольору, я писав як український патріот і противник насильства й експлоатації колоніяльних народів так званими висококультурними: іронізував з хиткої моралі і релігійного лицемірства сих імперіялістичних експлоататорів. Написавши се оповідання в лютім 1885 р., я відчув, що зробив дещо цінне. В сій гадці поза моїм внутрішнім переконанням мене підтримував прихильний відзив найбільш авторитетного з учителів нашої гімназії М.В.Горяєва, з котрим я був в приязних відносинах і читав йому сі свої початкові оповідання.

Тому я рішився післати їх на перегляд, відзив і вжиток І.С.Нечуя-Левицького, з котрим я списався, прочитавши в тих же начерках Петрова, що він займає посаду учителя в Кишиневській гімназії. В тодішній літературній генерації се була найбільш визначна і для мене приступна фігура, і я рішивсь віддатися під її патронат. Побоюючись провалу, я підписав першого листа якимсь криптонімом і просив відписати на ім’я одного з своїх товаришів. І яка ж то була радість для мене, коли тижнів через два сей мій товариш подав мені грубенького листа, акуратно надписаного округлим, розлізлим письмом вічнохорого письменника, і запечатаного для більшої дискреції великою червоною печаткою. Я цілком ясно бачу цю коверту, надписану слабосилою рукою, блідим, вилинялим чорнилом, і переживаю той буйний приплив радощів, що мене тоді обхопили. Я ввійшов в літературні зв’язки, у мене єсть знайомий, патрон – визначний український письменник. Він висловляв мені цілком серйозно, не як школяреві, а як письменникові свої гадки. Я міг вповні покластися на нього, і я повірив йому мої проби пера і моє перше літературне досягнення – мого «Бех-аль-Джугура», і відкрив йому моє ім’я. Я почув себе літератором. Я знайшов себе і свій шлях в життю.

Листування з Дм[итром] Вас[ильовичем] Марковичем не дало вже мені такого вдоволення, як листи Ів[ана] Сем[еновича] Нечуя, – в них не було такого сердечного єлею, що в автора «». Але нічого! Моє оповідання було прихильно оцінено, прийнято, і вже я відчував себе настільки твердо на своїх літературних ногах, що навіть міг згори собі брати які-небудь дрібні колючки.

Але тут і скінчилась моя белетристична кар’єра! Я був белетристом всього лише кільканадцять місяців. Надійшла катастрофа – так само глибоко відчута, як і се моє перше і останнє літературне щастя. Щоб зрозуміти його відповідно, треба б мати поняття, наскільки екзальтованим мрійником я тоді був. Я вступив у стадію приготування до екзамену зрілости (матури). Не вважаючи на те, що я й так був прегарно приготований, я, повернувшися з Різдва 1885 року, засів за підручники так, наче передо мною не було иншої мети, як задивувати екзаменаційну комісію. Атмосфера взагалі була повищена. Випуск того року вважався небувалим в історії гімназії багатством здібних, а, може, не так і здібних, як добре вишколених випускних (абітурієнтів). Наш покійний директор Лев Львович Марков, великий амбітник, наперед пишався результатами сеї матури, і – чого ніколи не бувало – наперед виписав медалі для абітурієнтів, щоб роздати їх з парадою при закінченню матури. П’ять золотих медалів, ви подумайте! Сього ще не бачив не тільки Тифліс, але й ціла Кавказька округа, відколи стояв світ. Я, як перший ученик гімназії, відложив усе на бік, не поїхав навіть на Великдень додому – річ цілком неймовірна. В мені було щось з вдачі факірів, з їх нахилом і замилуванням до якнайбільших напружень волі, і я тепер напружував її на се марне завдання – матурального рекорду. І раптом прийшов провал – який провал, кат його забери!

Традиційним спортом для матуристів було викрасти тексти випускних тем (клявзур). Тому, що вони окружались незвичайним секретом – вироблялися радою попечителя для цілої округи і з усякими обережностями передавалися в гімназії, однакові для всіх, се було спортом так само для гімназій цілої округи – викрасти сей секрет. Вважалося, що та гімназія, що сей секрет відкриє і передасть иншим, робить свого роду професійну послугу цілій матуральній верстві. Се був свого роду класовий обов’язок матуристів супроти класи директорів і учителів. На се збирались гроші, велись секретні зносини, вигадувались чисто пінкертонівські штуки.

І от сим разом се вийшло наверх і окошилось на нашій гімназії, а в нашій гімназії особливим тягарем лягло на мені – першому ученику гімназії, округи і т. д., власне, за сю першість. Директор і вся инша гімназіяльна братва не чули себе з роздражнення й гніву. Такий прегарний, чудово вишколений і приготований випуск! На бісового батька були йому потрібні сі матуральні теми, коли він і без них прекрасно їх би подужав! Се правда: теми були замінені новими, і наш випуск цілком добре на них відповів. Але тим не менше наша гімназія – перша гімназія округи – оскандалилась. Неприятелі амбітного нашого директора постарались роздмухати се. Директор і учителі не виходили з жалю. Замість тріюмфу, така ганьба. Нас позбавили медалів, нас трактували як ледащо.

– Вам хотіли зробити параду, а тепер ви тікаєте «кхак ворі», – роздражнено дошкуляв нам наш класний наставник Окропір Елізбарович Хевтсуріяні своїм грузинським акцентом. І хоч як ми були вбиті, ми не могли стриматися від приємности повторяти сю фразу його акцентом, що нас так потішав, – не вважаючи на страх, який на нас наводив сей яфетит своєю непогамованою вдачею.

Я незвичайно глибоко, повищено-вражливо відчув сю катастрофу і всі зв’язані з нею моральні пониження. От куди заводить амбіція! До біса амбіцію. До біса всі честолюбні плани. Вони будувались на літературі, на письменстві – до ката літературу, до ката писання. Се одно лоскотання амбіції. Треба взяти себе в руки. Скрупулятне виконування обов’язків – і більше нічого. Ніякої нагороди за се. Замість компліментів і похвал треба привчити себе до ганьби і поневірки. Я пережив духову трагедію Гоголя в мініятюрі і зломив перо белетриста.

Коли б я жив сто літ раніш, я пішов би був в манастир, на твердий послух, і викликав би подив нічними стояннями і безнастанними молитвами. Тепер же я наложив на себе не меншу аскетичну дисципліну – але проходив її на філологічному факультеті Київського університету, реформованому за уставою 1884 року. Треба знати, як ся устава покалічила філологічний факультет, і яку ненавість викликала до себе класична філологія, котрою навантажено всіх студентів без ріжниці: істориків, словесників, філософів, спихнувши на другий план предмети їх спеціяльности.

І от тоді буде зрозуміле моє аскетичне самоумертвлення, з котрим я, вже вибравши для себе спеціяльність української історії, змусив себе – тому що се мені було непотрібне і ніякого реального інтересу не мало – з незвичайною совісністю студіювати латинських і грецьких класиків, щоб виконати на всі сто процентів вимоги сього злобного статуту, обчисленого на те, щоб убити всякий громадський інтерес в студентах університету, відвернувши їх від тих живіших дисциплін, що їх інтересували, до студій граматики, метрики і всякої иншої схоластики.

Я знав, що такі мої пильні заняття, мої аскетичні крайності, моя пунктуальність в виконуванню нових університетських приписів викликають хибні толкування, підозріння в кар’єризмі, молчалінстві і т. д. Я вважав се для себе моральною школою. Я в душі був революціонером, рішився йти пробоєм проти усіх заборон і обмежень українського слова й життя, знав, що працюватиму не в російських університетських рамцях, а за кордоном, ніяких російських відзнак і лаврів не потребую, але свідомо нагинав себе до всякої всячини – тим більше, коли вона була для мене прикра, противна. Вона вимагала самовідречення – се те, що було мені потребне.

Втім безповоротно загибли мої белетристичні плани. Довгий час я навіть не читав белетристики, не тільки що не писав. Пізніш позволив собі дещо – але не друкував нічого. З писань моїх університетських я потім надрукував оповідання «Неробочий Іван Кривий»: белетристичне оброблення одного судового рішення. З переїздом до Львова, коли навколо завелось стільки об’єктивно даних, а не мною самих вимірених собі прикростей і клопотів, мій аскетичний ригоризм ослаб, і я писав частіш, друкуючи в «Зорі» і «Літер[атурно]-наук[овім] вістнику».

Новою хвилею прийшла на мене охота до писання після першої революції, серед нових обставин і незвичайно ріжноманітної, пекучої тривожної діяльности, яку я вів одночасно в Київі і Львові. Але я вже не дивився на се белетристичне писательство, як моє громадське діло: сі колишні мрії відійшли безповоротно. Я писав, коли мене охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали мене і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Я не міг його дати ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці, – а вони не хотіли лишитись «зачиненими дітьми» моєї думки.

Так з’явилися річі, зібрані потім під спільними назвами «Sub Divo» і «З старих карток».

Може, вони збудять і тепер в кім-небудь подібні рефлекси, зворушать не безплідно чию-небудь уяву. Як ні – нехай зістануться «людським документом» свого часу.

1925


Примітки

Це передмова М.Грушевського до збірки «Під зорями» (1928), куди увійшли майже всі раніше опубліковані літературні твори цього автора. Авторська дата написання передмови – 1925 р. Вважаємо за доцільне подати цей текст на початку добірки літературної спадщини М.Грушевського, оскільки в ньому письменник характеризує свій літературний доробок та пояснює мотиви, які спонукали його до творчості.

Публікується за першодруком: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи. – К.: «Рух», [1928]. – С. 5 – 18.

в фельєтонах львівського «Діла»… – тобто у підвальному відділі газети, де друкувалися статті на побутові теми, про мистецтво, літературу, а також художні твори. «Діло» – провідний часопис Галичини, її перший, найстаріший і впродовж багатьох років єдиний щоденник. На початку 1920-х у зв’язку з цензурними переслідуваннями видання часто змінювало назву: «Громадська думка», «Українська думка», «Український вістник», «Громадський вістник», «Свобода». Газета виходила у Львові у 1880–1939 pp. Першим редактором був Володимир Барвінський. З часу своєї появи «Діло» відстоювало ідеологію народовецької партії, проте газета часто виступала з критикою партійного керівництва.

моє оповідання «Бех-аль-Джугур», написане на початку того року, в місяці лютім – насправді автограф оповідання датований березнем 1885 р.

мої перші оповідання, післані під весну того року на руки Ів[ана] Сем[еновича]Нечуя-Левицького… – листи до І.С.Нечуя-Левицького опубліковані: Листування Михайла Грушевського. Серія «Епістолярні джерела грушевськознавства . – Т. 1 / Ред. Л.Винар, упор. Г.Бурлака. – Київ; Нью-Йорк та ін., 1997. – С. 28–49. Відповіді –y тому ж виданні (Т. 3 / Ред. Л.Винар, упор. Г.Бурлака, Н.Лисенко. – Київ; Нью-Йорк та ін., 2006. – С. 30–62). Йдеться про оповідання «Бех-аль-Джугур», «Остання кутя», «Унтер-офіцер Трохим Скавучак», «Святий Петро у тюрмі» та першу частину повісті «Чужі й свої».

значить були признані вартими друку– однак тоді був надрукований лише один твір М.Грушевського – оповідання «Бех-аль-Джугур».

Маркович вскорості повідомив мене… – листи до Д.Марковича й від нього опубліковані: Листування Михайла Грушевського. – Т. 1. – С. 51–52; Т. 3. – С. 64-67.

прийнято до збірника «Степ»… – «Степ», белетристичний збірник, виданий 1886 р. у Петербурзі гуртком херсонських літераторів на чолі з Д.Марковичем.

я був в останній класі гімназії– М. Грушевський закінчив Першу класичну гімназію у Тифлісі 1886 р.

Батько педагог з професії і покликання… – Сергій Федорович Грушевський на той час (з серпня 1878 р.) працював директором народних училищ Терської області. Родина жила у Владикавказі.

мої батьки, щиро прив’язані до рідної Київщини… – батько М.Грушевського походив із священичої родини села Лісники (зараз це передмістя Києва), мати Глафіра Захарівна (з родини Оппокових) – зі священичої родини села Сестринівки (зараз Козятинського р-ну Вінницької обл.).

«Исторія Славянских Литературъ»Пипіна и Спасовича… – назване дослідження відомих російських славістів О.Пипіна й В.Спасовича вийшло друком у Санкт-Петербурзі у двох томах (1879–1881). У ньому на широкому фактологічному матеріалі йшлося також про історію української літератури від Г.Сковороди до 1870-х років.

В «Истор[ическом] Вѣстникѣ»… – «Исторический Вѣстникъ» – російський щомісячний історико-літературний часопис. Видавався у Санкт-Петербурзі з 1880 до 1917 р.

начерки з історії нової укр[аїнської] літератури пок[ійного] М.І.Петрова… йдеться про «Очерки истории украинской литературы XIX стол.» (1884). Як писав I.Франко, «Петров перший в Росії, лишаючи на боці суперечки про «бути чи не бути українській літературі», підійшов до неї як історик і попробував звести докупи порозгадувані матеріали, доповнити їх новими і ввести в ту збірку який-небудь метод і порядок» (Франко І. Нові праці про Україну// Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1980. – Т. 27. – С. 192).

«Задачи украннофильства «Костомарова… – йдеться про статтю, опубліковану в часописі «Вестник Европы», 1882, т. 1, кн. 2.

Кирило-Методіївські ідеї… – тобто ідеї Кирило-Мефодіївського братства (існувало з кінця 1845 до березня 1847 р.). В основу його програмових документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Братчики ставили своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права й станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їхньої національної мови, культури й освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя: від ліберально-поміркованого реформізму (М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш) до революційних методів боротьби (Т.Шевченко, М.Гулак, Г.Андрузький).

ідеї Бєлінського і Щедріна… – йдеться насамперед про революційно-демократичні ідеї зміни соціального ладу в кріпосній самодержавній Росії.

Діяльність української еміграції і її розходження з Київською громадою… йдеться насамперед про М.П.Драгоманова, котрий через наступ російської реакції після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції: там згодом опинилися члени Громади М.Зібер, Ф.Вовк, С.Подолинський. Будучи одним із засновників Київської громади й активним її членом, М.Драгоманов мав завдання організувати закордонний український часопис. Щодо ідеології такого часопису, то думки громадівців поділилися. Найбільш радикальна частина на чолі з М.Драгомановим вважала, що журнал повинен мати соціалістичну спрямованість, налаштовувати українство на боротьбу з російським самодержавством. Поміркована частина громадівців, ідеологом якої був В.Антонович, наполягала на тому, щоб закордонний періодичний орган Громади мав українофільський характер і був спрямований на знайомство європейського читача з Україною та українськими справами. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876 р. Були видані п’ять томів збірника. Головна мета «Громади – дати якнайбільше матеріалів для вивчення України та її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи й рівності серед світової спільноти.

з «Кіевскою Стариною» в руках… – «Киевская старина» – щомісячний історико-етнографічний та літературний часопис. Видавався у Києві російською мовою впродовж 1882–1907 pp. (останній рік виходив українською під назвою «Україна»).

Пригадую собі таке перше оповідання – «Страшний свідок»… – йдеться про оповідання «Німий свідок», написане у вересні 1884 р.

Потім була більш серйозна проба, оперта на власних, дуже болючих переживаннях: «Остання кутя»… – оповідання присвячене Захарові, Федору й Марії Грушевським – Михайловим молодшим братам і сестрі, які померли у ранньому віці. Автограф першої редакції оповідання «Остання кутя» датований 3–6 грудня 1884 p., але згодом автор повертався ще не раз до цього тексту, доопрацьовуючи його, остаточна редакція датована 1891 р., тому цей твір, згідно з хронологією, уміщений у наступному томі.

просив відписати на ім’я одного з своїх товаришів – перший свій лист до І.Нечуя-Левицького М.Грушевський підписав ім’ям Йосипа Рогалевича. Відповідь письменника, адресована на це ім’я, вперше була опублікована в журналі «Україна» (1967, № 2, с. 24) як «лист І.Нечуя-Левицького до вчителя 1-ї Тифліської гімназії Йосипа Рогалевича». Адресат вказаний, очевидно, на тій підставі, що разом з листом зберігся й конверт з тією ж датою на поштовому штемпелі (25 вересня ст.ст. 1884 p.), заадресований на це ім’я, щоправда, без вказівки, що це вчитель,

Я пережив духову трагедію Гоголя… – духовний перелом, який пережив М.Гоголь в останні роки свого життя, по-різному трактують у науковій літературі. М.Грушевський, очевидно, має на увазі такі міркування: митець, зокрема письменник, покликаний викривати людські вади і навчати гармонійному влаштуванню життя – і приватного, і громадського. Для цього потрібно прагнути до внутрішнього самовдосконалення, а воно досягається лише в результаті постійного й щирого спілкування з Богом. Йдеться не просто про молитву, але про «богомислення». Як переконуємося з історії, така позиція часто приводить до релігійної екзальтації, чого не уникнув і М.Грушевський у другій половині 1886–1887 pp.

реформованому за уставою 1884року– із 1863 р. у Російській імперії діяв досить ліберальний університетський устав, який надавав університетам широку автономію. У результаті посилення урядової реакції 1880-х pp. 4 вересня 1884 р. був введений новий університетський устав, який знову скасовував автономію університетів, вдвоє підвищив плату за навчання, була відмінена виборність ректорів, а також введена низка змій до навчальних програм, про які далі говорить М.Грушевський. Устав 1884 р. був чинний до лютого 1917 р.

підозріння в кар’єризмі, молчалінстві… – «молчалінство» – стиль поведінки, основною рисою якого є улесливість і показна скромність перед власть імущими, специфічний спосіб для дрібного чиновника зробити кар’єру в корумпованому суспільстві. Образ походить від прізвища героя комедії О.Грибоєдова «Лихо з розуму» (1928) Молчаліна.

Довгий час я навіть не читав белетристики, не тільки що не писав цей період «творчого мовчання» припадає на другу половину 1886–1887 pp. Хоч автографи літературних творів М.Грушевського, які збереглися дотепер, не всі мають авторські дати, однак за датованими текстами та низкою побічних ознак виразно видно цю хронологічну лакуну: повість «Добра жінка» датована 2 березня 1886 p., а перший варіант оповідання «Старий терен» – 27 січня 1888 р.

Пізніш позволив собі дещо – але не друкував нічого – із текстів, які відносимо до 1888 p., збереглися вищеназване оповідання «Старий терен», також «Я був тоді у гімназії, в останньому класі», «На траві», незакінчений твір з початком «Діялося року Божого 1701…» (11 серпня 1888) та оповідання «Неробочий Грицько Кривий» (перший варіант закінчений 3 грудня 1888 p., доопрацьований у листопаді 1898 p.).

З писань моїх університетських я потім надрукував оповідання «Неробочий Іван Кривий»… – остаточна назва оповідання – «Неробочий Грицько Кривий», було опубліковане у ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – С. 1-24.

я писав частіш, друкуючи в «Зорі»і «Літер[атурно]-наук[овім]вістнику» – у «Зорі» під псевдонімом «Михайло Заволока» публікувалися оповідання М.Грушевського «Особисте щастя» (1895, ч. 12–13) та «Історія одної ночи» (1896, ч. 7); у «Літературно-науковому вістнику»: «Ясновельможний сват» (1898, т. 1), «Ніч» (1909, т. 46), «Предок», (1909, т. 48), «Пенати» (1910), т. 51), «З похорону» (1911, т. 53), «Комета» (1911, т. 54), «Біжниця в Зомембергу» (1911, т. 56), «У святої Софії» (1913, т. 62).

після першої революції… – тобто після 1905 р.

Так з ‘явилися річі, зібрані потім під спільними назвами «Sub Divo» і «З старих карток»– названі дві збірки оповідань М.Грушевського, видані у Києві 1918 р.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 1 – 6.