З недавнього минулого
Михайло Грушевський
На потвердження висловлених у попередній статті (див. вступну в ч. 5 – 6) думок нагадаю дещо, як починалася п’ять літ тому велика революція в Росії й на Україні.
Я жив тоді на засланні в Москві, куди мене переведено з Казані восени 1916 року. Хоч мене тримано «під пильним доглядом поліції», проте я постійно бував як між нашим українським громадянством, так і між російськими радикалами та революціонерами. Українство тоді було, як здавалось, задавлено до решти: всі українські видання, всі інституції були позакривані, і в Києві нічого не можна було друкувати завдяки тяжким ворогам українства, цензорові проф. Флоринському та його прибічникові п. Щоголеву, що використали виїмкові закони воєнного часу на те, аби задушити українство до решти.
Тому в Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки («нелегально») мешкав В.Винниченко. Наїздив зчаста до своєї родини С.Петлюра, що служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії. Перебував А.Кримський, М.Шраг, О.Приходько, М.Полозов, З.Моргуліс, О.Саліковський, Абрамович-Бурчак, Маєвський й інші письменники й громадські люди, які потім відігравали більш або менш визначні ролі в революційній добі.
Тому ж тут був тоді з моєю участю зав’язаний український журнал «Промінь», який хоч і світив на кождій сторінці білими плямами від цензорського олівця, проте був до самої революції єдиним українським органом. Приїздив до нас Максим Горький, радити в справі видавання задуманого ним радикального дневника, який мав об’єднати всі революційні й поступові сили. З[а]їздив пізніший диктатор російський Керенський – скликати на нараду в справі спільної акції заступників різних радикальних та революційних течій. Отже, був я досить в курсі тодішніх настроїв, сподівань і планів.
Тоді вже у всіх було переконання, що старий царський режим з війни ціло не вийде. Саме зломився Брусилівський наступ на Волині, і всякими правдами і неправдами втягнена в війну Румунія крок за кроком окупо[ву]валась армією Макензена. Крайня неприготованість і легкодушність, з котрою російський уряд, втягнувши сю країну, яка крила Росію від ворога на полудневім заході, дав її німцям на знищення, і стягнув на себе новий величезний фронт, викликали крайнє обурення і військових, і просто в громадських кругах. Серед генералітету, офіцерства, урядництва, не тільки серед різної цивільної публіки, вже не криючи, говорилося про неминучу потребу зробити кінець царському автократизмові.
Промисловці і капіталісти, з одного боку, ліберальна інтелігенція – з другого, явно організувались, щоб використати сей момент і взяти провід державою в свої руки, – тимчасом як монархісти вроді кн[язя] Юсупова та Пуришкевича думали врятувати монархію, вбивши царського фаворита Распутіна та замінивши нездару Миколая II котрим-небудь з його свояків. Але мало кому уявлялось, що зміна може бути сильніша і глибша, ніж проста заміна царського самовільства конституційною, обмеженою монархією або дуже малодемократичною республікою, вроді французької.
І особливо не тішили себе рожевими надіями ми, українці, знаючи, як неприхильно і підозріло ставиться до українства російська інтелігенція; яких тяжких ворогів воно має на Україні в буржуазії: чужій і своїй зросійщеній – в поміщиках, чиновниках, промисловцях і всяких інтелігентських професіях; як тяжко розбиті й розпорошені українські сили; як мало вони могли працювати в останніх часах серед робітництва і селянства!..
Ми не вважали тоді можливим рахувати в ближчій будуччині на щось більше, як скасування заборон українського слова – щоб до нього прикладалися ті самі правила, як до мови російської (а се було законом постановлено ще 1906 р.!), щоб українську мову допущено до шкіл і в зносинах з урядами. І то з сими домаганнями ми вважали потрібним виступати обережно, можливо тактовно, щоб не наразитися на компрометацію, не маючи за собою ніякої організованої сили. Обережно виступали з сими побажаннями перед урядом петербурзькі українці, а я, ще сидячи в Москві, пробував з свого боку використати давніші зв’язки і знайомості. Коли Керенський, вже як член революційного уряду, приїхав до Москви в початках березня, я шукав з ним побачення, як з добрим знайомим з давніших часів, щоб нагадати про українські кривди, про котрі ще так недавно балакав з ним, коли він відвідав мене на засланні в Симбірську.
Але тут мав я нагоду відчути, що старі зв’язки стратили силу, коли мої давні знайомі та приятелі засіли на місцях старих царських міністрів! Люди, до котрих я звертався, попросту відмовили мені побачитися з Керенським: мовляв, не годиться такими дрібними справами забирати час у чоловіка, на котрім тепер спочиває доля Росії! Так наші кривди рахували тепер учорашні приятелі!
Не міг я інакше, як письменно нагадати Керенському найпильніші справи, котрі повинні були полагодити нові пани Росії: поворот засланих і вивезених галичан, арештованих і засланих українців, скасування цензорських та поліційних заборон, відновлення закритих видань та інституцій. І те моє пропам’ятне письмо, так само, як і петербурзькі записки, спочили в шуфлядах нових панів Росії, що за «важнішими справами» не мали часу клопотатися українською кривдою.
Не диво, що і в Києві, куди я повернув слідом, покликаний на голову Центральної Ради, яка скромно містилася тоді в тіснім покоїку, уділенім їй київським магістратом в Педагогічному музеї, та потихеньку зав’язувала зв’язки з розпорошеними українськими громадками, – я також застав такий же скромний настрій. На перших ширших зборах української інтелігенції – т. зв. «Товариства українських поступовців» (об’єднання свідоміших українських елементів, до котрого я належав), прийшлося мені навіть доволі різко виступити проти такого, занадто вже скромного і боязкого настрою, та напоминати громадян, щоб не прогавили своїм «мінімалізмом» моменту – не боялися виступати з серйознішими домаганнями.
Проте такий мій радикалізм не дуже-то переконав наше громадянство, і перед самим українським національним конгресом, скликаним на Великодніх святах, ще довелося мені почути від старих приятелів, українських патріотів, докори, що я застрашую російське громадянство великими українськими вимогами – а то було тільки слово «автономія»! Російські ж революціонери в київськім комітеті таки й без сорому загрозили, що «революційними багнетами» розженуть Центральну Раду, коли вона буде заводити автономію!
І се почало змінятися тільки, як на сцену стало виходити українське селянство та заявляти, що воно теж стоїть за сими домаганнями, які вороги українства називали вигадками купки мрійників, котрі нібито нікого й не мають за собою. З’їхали сотки селян на національний конгрес, не обсилані, не сповіщені, тільки з часописів довідавшися про нього. Попривозили мандати від громад, від волостей. Не кликані, не прошені з’явилися селянські депутати на з’їзд, уряджений київським (російським) комітетом, коли він по вказівкам із Петербурга попробував перетворитися в комітет крайовий, щоб вибити грунт з-під ніг Центр[альної] Ради. Сказали йому своє важне хлопське слово, щоб не забував селян при сій організації, а з селянами – українських домагань, винесених конгресом. Сказали своє слово в Петербурзі, коли туди викликано селянських депутатів з України до «Всеросійської ради селянських депутатів», котрою російські централісти хотіли зашахувати «відокремлення» українське та інших народів.
Навіть виступи військові не мали такого значіння, хоч вони були ніби рішучіші й різкіші. Я бачу, що взагалі в Галичині люди мало освідомлені про розвій подій на Україні та уявляють собі «українську армію» як велику основу, базу Української революції, не знаючи, що тої армії не було майже до самого гетьманського перевороту [Тепер єсть уже доволі докладна, документальна історія Української революції, написана П.Христюком і видана Українським соціологічним інститутом; два перші томи її обговорюють події до німецького (гетьманського) перевороту.].
Були мільйони українських вояків, розкиданих по мішаних російських полках та інших військових частинах [В російській армії полки і військові частини набиралися не з певної місцевості, а умисно складалися з рекрутів усіх країв Росії.] на кілька тисяч кілометрів. Були між ними й свідомі українці, які відразу виступили з гадками про скомплетування з українців окремих частин та переведення їх на український фронт.
Такі гадки вони переводили через солдатські ради, висилалися з тим просьби і депутації до вищого військового начальства і до Центр[альної] Ради, щоб вона доходила того з свого боку. Але вище військове начальство на се не пристало, всі резолюції і петиції комітетів, і представлення Центральної] Ради зіставалися без наслідків.
Дозволу на відокремлення в осібні українські частини наші вояки так і не дочекались, самі відокремлятися не рішались, і ся мішанина українських і неукраїнських елементів, яка тяглася до самого большевицького наступу, підрізала всі сили супротивлення України. Київ увесь той час фактично зіставався в руках російської залоги, яка не раз збройною силою грозила українському урядові на випадок якого-небудь конфлікту (так і полк Б.Хмельницького був змушений вийти на фронт, під загрозою оружної розправи, хоч фактично становив єдину охорону укр[аїнського] уряду). Не можу входити тут у подробиці.
Хочу тільки з усею рішучістю підчеркнути, що всі українські маніфестації військових з’їздів, місцевих і всеукраїнських, хоч які ефектні були про око, свою властиву демонстраційну силу діставали тільки на тлі селянських маніфестацій, які почалися національним конгресом, продовжалися потім усякого роду демонстраціями (як ефективний похід селянських депутатів через Петербург під українськими прапорами) і завершилися Всеукраїнським селянським з’їздом, який продемонстрував свідомість і солідарність українського селянства Великої України і положив підставу сформулюванню Першого українського уряду та проголошенню державних, суверенних прав українського народу Першим Універсалом Центральної Ради.
Твердість і послідовність, з якою українські селяни-депутати від громад і волостей все і всюди виносили, обстоювали і обороняли резолюції й гасла, винесені провідними організаціями (Центральною Радою, Селянською спілкою і партією соціалістів-революціонерів, яка головно кермувала селянським рухом), робили глибоке вражіння на російське і своє українське громадянство.
Навикши вірити балачкам про національну і політичну несвідомість українського селянства та байдужість до національного руху, веденого свідомими українцями, вони не могли з дива вийти, бачучи таке тверде обстоювання «репаними мужиками» політичних та соціальних гасел, винесених провідниками руху. Вже ж сі тисячі селян, що приходили з далеких сіл, покотом спали на підлозі Центр[альної] Ради й вертали, не діставши навіть на дорогу, не можна було посуджувати, щоб вони були куплені, – як клеветали далі всякі чорносотенці на українську інтелігенцію.
Пробували проворні репортери витягати сих депутатів на балачки під час з’їздів, щоб переконатись, наскільки свідомо ставляться вони до резолюцій, до гасел, – чи не повторюють їх напам’ять, як папуги, і з соромом переконувались, що селяни сі добре розуміють значіння резолюцій, можуть добре їх розтолкувати і умотивувати. І починався глибокий перелом у віками витворених поглядах та з діда-прадіда вивчених фразах про те, що нема ніяких українців, ні України, ні української мови, ні культури, – єсть тільки один «русский» народ.
Тому я й сказав, і ще раз, у повній свідомості, підчеркую се: що взяв український народ від революції, він узяв передовсім завдяки свідомості українського селянства і взяв стільки, скільки було сили у трудового народу, себто – у того ж селянства передовсім. І візьме в будуччині стільки, скільки свідомості, солідарності (одностайності) і організованості розвине у себе наш трудовий народ.
1 січня 1922
Примітки
Вперше опублікована в часописі: Письмо з Просвіти. – Львів, 1922. – Ч. 7 – 8. Підпис: Михайло Грушевський. В кінці зазначена дата: 1 січня 1922. Під назвою «Спогади минулого (Селянство в революції)» стаття передрукована у виданні: Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 375 – 379. Час написання статті співпадає з початком роботи М.Грушевського над другою частиною «Споминів» (12 січня 1922 p.), які відтворюють період перебування історика на засланні у Москві та початковий період діяльності Української Центральної Ради (див. коментар до статті «Листи до молоді»). Сама ж праця «З недавнього минулого» є коротким начерком зазначеного розділу мемуарів, у яких вчений вже детально розписує сюжети, окреслені схематично у цій статті (пор.: Грушевський М. Спомини / Публікація та примітки С.Білоконя // Київ. – 1989. – № 8. – С. 103 – 126).
Подається за першодруком.
«З недавнього минулого» належить до тематичного блоку статей і листів автобіографічного характеру (див. коментар до «Листа від М.Грушевського [у відповідь на запросини до Америки]» (2 вересня 1919 р.)).
…висловлених у попередній статті (див. вступну в ч. 5 – 6) думок… – йдеться про статтю М.Грушевського «На Новий рік», опубліковану в часописі «Письмо з Просвіти» (Ч. 5 – 6. – 15 січня 1922. – С. 37 – 38).
Я жив тоді на засланні в Москві, куди мене переведено з Казані восени 1916 року – за «Споминами» М.Грушевського та архівними джерелами вчений прибув до Москви 11 вересня 1916 р. Детальніше див. коментар до статті «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни».
Хоч мене тримано «під пильним доглядом поліції»… – у Москві М.Грушевський перебував під «гласним наглядом», результати якого (донесення про поведінку, агентурні повідомлення про стеження, контакти та поїздки) відбилися в документах Московського охоронного відділення. Про цей «пильний догляд» свідчить і телеграма начальника Київського губернського жандармського управління О.Шределя від 27 жовтня 1916 р. начальнику охоронного відділення Москви:
«У зв’язку з переїздом у м. Москву відомого українського ідеолога професора Михайла Сергійовича Грушевського і присутністю там українського письменника Володимира Кириловича Винниченка, за слухами, що циркулюють у м. Києві серед студентів-українців, там організується за участю цих осіб центр для керівництва українською роботою в Росії. Повідомляючи Вам викладені відомості, прошу про наявні у Вас дані з цього питання ставити мене до відома» (цит. за: Щербак М., Щербак Н. Жандармсько-поліцейські документи ЦДІАК України про політичну діяльність М.С.Грушевського // Студії з архівної справи та документознавства. – 2002. – Т. 8. – С. 182).
Детально московський засланський період, який запам’ятався щотижневими зголошеннями телефоном до чиновника, що «завідував «политическими»«, М.Грушевський описав у «Споминах» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 104,106).
…я постійно бував як між нашим українським громадянством… – після «довгого посту», як образно охарактеризував своє заслання в Симбірську та Казані, М.Грушевський активно включився в життя української громади в Москві. Окремим зустрічам, проектам, творчим задумам він відводить особливе місце у своїх «Споминах», зокрема зазначаючи:
«Мій приїзд з свого боку підняв почуття і енергію московських українців. Я з охотою прилучився до сих планів і взагалі заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими» (Там само. – С. 108).
…всі українські видання, всі інституції були позакривані… – 31 липня 1914 р. уряд запровадив військову цензуру, на початку січня 1915 р. за наказом начальника Київської військової округи київський губернатор видав розпорядження про припинення на весь час військового стану всіх українських періодичних видань. У результаті протягом серпня 1914 р. – січня 1915 р. були закриті українські видання: «Рада», «Українська хата», «Маяк», «Літературно-науковий вістник», «Україна», «Записки Українського наукового товариства», «Дзвін», «Сяйво», «Світло», «Рілля», «Наша кооперація» та ін.
Потайки («нелегально») мешкав В.Винниченко – свої зустрічі з В.Винниченком у Москві М.Грушевський досить детально описує у «Споминах» (Там само. – С. 107 – 109, 121 – 122). Так як спогади були написані після Української революції та еміграційного періоду, які характеризувалися і тісною співпрацею, і численними непорозуміннями цих двох діячів українського руху, у мемуарах московські зустрічі з В.Винниченком «припорошені» негативними відтінками взаємин 1917 – 1924 pp. Це підтверджується і змістом листа вченого до американського приятеля Т.Починка від 5 липня 1923 p.:
«На жаль, я мав нагоду пізнати його в політичнім житті як непоправного, необчислимого амбітника, для котрого Україна тільки арена для його влади і блеску» (Листи М.Грушевського до Т.Починка (З фонду Н.Григорієва). З матеріалів Музею-архіву ім. Д.Антоновича при УВАН у Нью-Йорку, США / Публікація М.Антоновича // Український історик. – 1969. – 4.4. – С. 97).
Наїздив зчаста до своєї родини С.Петлюра… – див. детально: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 107.
Перебував А.Кримський… О.Саліковський…– детально ці зустрічі М.Грушевський описав у «Споминах» (Там само. – С. 107 – 124).
…Абрамович-Бурчак…– йдеться про Леоніда Івановича Абрамовича (псевдо – Л.Бурчак), який належав до українського літературно-громадського гурту Москви, об’єднаного навколо журналу «Украинская жизнь». М.Грушевський називав його «визначною силою по літературі» (Там само. – С. 107).
…Маєвський…– у своїх спогадах М.Грушевський подає важливі відомості до біографії відомого московського видавця Осипа Альбіновича Маєвського, який упродовж 10 років (1910 – 1918) у власному «Книгоиздательстве И.А.Маевского» випустив приблизно 100 видань, зокрема 1-ше видання (у 22-х томах) творів свого знайомого часів проживання в США Джека Лондона та 20 томів 2-го видання. У співпраці з О.Маєвським М.Грушевський мав намір реалізувати задумані проекти видання світової класики в українському перекладі та «різних українських творів старших часів».
«Довідавшись про мій приїзд і набравши з чуток великого поняття про мої організаційні здібності, він скоро мене відшукав, познайомився й почав намовляти до організації акційної спілки для укр[аїнських] видань», –
згадував М.Грушевський (Там само. – С. 111). Для організації спілки ініціатори зібрали декілька засідань, уклали статут, розпочали збір коштів, провели перемовини з майбутніми авторами (Г.Чупринкою, О.Олесем, А.Кримським, О.Косач (щодо творчої спадщини Лесі Українки)) та друкарнями. Проте «революційна хвиля все спинила» (Там само. – С. 122).
…зав’язаний український журнал «Промінь»… – детально про роботу щодо організації цього видання див.: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 109 – 110, 123). Через «нелегальне» становище титул неофіційного редактора «Променя» мав В.Винниченко, офіційного – Л.Г.Сологуб. Упродовж листопада 1916 р. – березня 1917 р. вийшли 10 чисел журналу у п’яти випусках. На його сторінках М.Грушевський опублікував 6 публіцистичних праць «Проголошення польської самостійності», «Розширення автономії Галичини. Смерть ціс[аря] Франца-Йосифа», «На Свят-вечір», «Перспективи нового життя», «На страшний суд», «Чергова справа» (передруки: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 493-527).
…світив на кождій сторінці білими плямами від цензорського олівця…– цю саму фразу М.Грушевський використовує у своїй мемуарній розповіді про цензурні утиски щодо змісту журналу:
«[…] він світив білими плямами, страшенно коштував і спізнявся – бо цензорові треба було посилати все вже вискладане, а він вичеркував без милосердя [… ]. Особливо терпіли мої писання» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 110).
Приїздив до нас Максим Горький, радити в справі видавання задуманого ним радикального дневника… – зустрічі з М.Горьким у справі організації випуску щоденної газети «Луч» відбулися в листопаді 1916 р. На цих «сходинах», що проходили в помешканні О.Саліковського, були М.Грушевський, В.Винниченко, А.Кримський та декілька співробітників «Променя».
«Він виложив свою платформу: об’єднання дійсно опозиційних, то значить пораженчеських течій, почавши від лівих лібералів і далі до соціалістів, і організація щоденного органу, аналогічного з місячником «Летопись», що став виходити перед тим. Вказував, що по його відомостях […] є багато елементів, настроєних дуже ворожо против тодішнього уряду і двору, отже, належало б зібрати і згуртувати всі сі елементи на боротьбу з режимом», –
згадував М.Грушевський (Там само. – С. 117). У проектованому виданні передбачали український відділ, на завідувача яким обговорювали кандидатури М.Славинського та О.Лотоцького. Вихід газети, за образним висловом М.Грушевського, «випередила» революція. Так само історичні події 1917 р. не дали змоги довести до кінця і справу з виданням збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», над проектом якого співпрацювали М.Грушевський і М.Горький. На підставі відомого та нововияаленого взаємного листування цей сюжет висвітлений у праці: Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». – М., 2005. – С. 365 – 387.
З[а]їздив пізніший диктатор російський Керенський…– М.Грушевський детально описує у «Споминах» свою участь у «сходинах», (вірогідно, масонської ложі), організованих О.Керенським у Москві в листопаді 1916 р. (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 110).
монархісти вроді кн[язя] Юсупова та Пуришкевича думали врятувати монархію, вбивши царського фаворита Распутіна… – у своїх «Споминах» М.Грушевський подає епізод про вбивство у грудні 1916 р. Григорія Распутіна та висловлює власні міркування щодо впливу цієї події на подальшу історію імперії:
«[…] тільки убивство Распутіна дало відчути, що старий лад хитається. […] Великі князі, що підняли руку на брудного царициного фаворита, не підозрівали, що вони в нім убивають підставу самого монархізму» (Там само. – С. 119 – 120).
Не міг я інакше, як письменно нагадати Керенському найпильніші справи…– під час наступного візиту О.Керенського до Москви на початку березня 1917 p., вже як міністра юстиції Тимчасового уряду, М.Грушевський, незважаючи на всі заходи, не зміг добитися аудієнції з ним. Тому всі «найпильніші потреби українського життя», насамперед – необхідність негайного звільнення адміністративно висланих галичан, організація української школи, впровадження української мови в державних установах України, вчений подав у письмовому вигляді (машинописна копія листа, паралельно надіслана П.Стебницькому (IP НБУВ. – Ф. 244. – № 254), опублікована у виданні: Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувавсь в Москві, Арбат 55». – С. 404 – 405). Коротка замітка про звернення М.Грушевського до О.Керенського опублікована в газеті «Русское слово» (1917. – 10 (23) березня).
Ці ж самі вимоги щодо висланих галичан-українців були висловлені в редакційній статті «Наши требования» (От украинских организаций), що відкривала № 1 – 2 журналу «Украинская жизнь» за 1917 p. Стаття була підготовлена за участю М.Грушевського, підписана Спілкою українських федералістів, Московським комітетом українських соціалістів-революціонерів, редакціями журналів «Украинская жизнь» та «Промінь», Українською секцією товариства слов’янської культури. Питання про долю засланих галичан і заручників М.Грушевський порушував ще раніше в серії своїх публіцистичних праць під назвою «Из украинской жизни», видрукуваних у харківській газеті «Утро» у грудні 1915 р. (передруки: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 431-438).
…тіснім покоїку, уділенім їй київським магістратом в Педагогічному музеї…– з 12 березня 1917 р. за сприяння члена Виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій М.Порша Центральна Рада отримала приміщення в будинку Педагогічного музею, спорудженого за проектом архітектора П.Альошина у 1911 р. (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К., 1996. – Т.1. – С. 39, 41). У спогадах М.Грушевський так описав свій перший візит до цього «покоїку»:
«Центральна рада для своїх зібрань дістала від міської думи в Педагогічнім музеї нібито дві кімнати, а, властиво, одну, котра була потім моїм кабінетом, коли Ц. рада заволоділа всім будинком; а друга – се був темний коридорчик, куди виходили двері з усіх кімнат. Коли збиралось більше публіки, то там стояли «запорожці», а в властивім покої стояв стіл і кілька лавок навколо. Так виглядало приміщення, в котрім я застав се будуче українське правительство, для ширших зборів воно діставало дозвіл користуватись великою залою музею – властиво, теж невеликою лекційною залою, гарно урядженою, з амфітеатром на яких двісті людей, невеликою галереєю і подіумом (сценою), на котрім стояв президіальний стіл і кафедра. Але на такі прилюдні зібрання прийшов час тільки пізніше, а поки Ц. рада тислася в згаданих двох покоїках» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 135).
У таких умовах УЦР працювала до серпня 1917 р., позаяк основні приміщення будинку займала Київська учбова округа, Педагогічний музей з бібліотекою та Військова школа льотчиків-спостерігачів. Після ліквідації корніловського заколоту школу перевели до Євпаторії, отож приміщення Центральної Ради значно розширилися.
…т. зв. «Товариства українських поступовців»… – йдеться про Товариство українських поступовців (ТУП) – міжпартійну громадсько-політичну організацію, що діяла у Наддніпрянській Україні у 1908 – 1917 pp. і об’єднувала українських діячів на платформі автономії України та конституційно-демократичного ладу. До керівного органу (Ради ТУП) входили Є.Чикаленко, С.Єфремов, Д.Дорошенко, Ф.Матушевський, Л.Старицька-Черняхівська та ін. Близько 60 осередків (громади ТУП) діяли по Україні, у Петербурзі й Москві. Діячі товариства відіграли важливу роль в утворенні УЦР.
М.Грушевський також належав до ТУП-у, намагався притягнути «старших» до роботи в УЦР. Але з піднесенням Української революції прийшов до переконання, що «стара гвардія» не встигає за новими радикальними вимогами моменту, їхні національні постулати зведені до мінімуму. Тому розійшовся зі своїми поміркованими ліберально-демократичними приятелями й пристав до радикальніших і молодших українських есерів (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 108 – 109; 113). Детально про роль ТУП-у в заснуванні УЦР та відносини з її провідником див.: Нариси історії Української революції 1917 – 1921 pp.: У двох книгах. – К., 2011. – Книга перша. – С. 96 – 113.
…українським національним конгресом… – завдання та підсумки конгресу М.Грушевський висвітлив у статтях «На Всеукраїнський з’їзд!» та «По Українськім національнім з’їзді, 6 – 8 квітня» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 11 – 12; 20 – 22), підготовку та проведення форуму описав у спогадах (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 119 – 124), у яких день виборів голови УЦР називав «моїм тріумфальним днем – найбільшої почесті, котрої я коли-небудь зазнавав у житті» (Там само. – С. 122).
Не кликані, не прошені з’явилися селянські депутати на з’їзд, уряджений київським (російським) комітетом… – йдеться про Обласний (крайовий) з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Південно-Західного краю, що відбувся 23 – 27 квітня 1917 р. у Києві.
Першого дня з’їзд працював як нарада за участю приблизно 80 делегатів та понад 200 селян, запрошених до Києва ЦК Селянської спілки. Від початку роботи форуму представники українського селянства категорично виступили проти обмеження прав селянських депутатів – по два на кожний повіт, запропонованого російськими есерами. М.Грушевський детально прокоментував цей сюжет у своїх спогадах:
«На […] 23 квітня було призначено той «краєвий з’їзд робітничих, солдатських та селянських депутатів», скликаний київською Радою робітничих і селянських депутатів. «Селянська спілка» оповістила своїх членів аби приїздили в можливо більшім числі, з мандатами спілок, тому що організатори з’їзду дали таке пояснення, що до участі будуть допущені представники організацій.
Дійсно, прибуло коло 200 депутатів спілок, стільки приблизно, скільки всіх інших – солдатських, робітничих і селянських депутатів, що прибули в візвання Ради роб[ітничих] і селян[ських] депутатів. Президія збентежилась, почала видавати квитки, а далі припинила; почались протести, селяни заявили, що коли всіх не пустять, так ніхто з них не піде на збори. Потім таки пустили всіх, і перше засідання відбулося зі всіма.
Та селянські депутати принесли з собою течію, котрої Незлобін і Таск, провідники з’їзду, ані сподівались, ані хотіли. Селяни забажали, що[б] мене вибрали до президії почесним членом, а при всяких згадках про республіку в привітальних промовах доповнялось, щоб додавати «федеративна». Побачивши таке, президія другого дня – поки велись роботи по секціях: робітничій, селянській і солдатській, – винесла постанову, що селянських депутатів має бути тільки по два від повіту, і вони мусять переділити між собою мандати. За сей час одначе селяне сконсолідувались іще більше. […]
Коли другого дня селянам проголошено нове рішення, піднялась катавасія. Селяне рішуче не згоджувались, щоб їх[ні] мандати [переділили]. Кінець кінцем «краєвий з’їзд» закрито, щоб позбутись селян, і наруги над сотворениям «краевого органу» припинились […]. В пресі київській і столичній пішли сердиті статті, що українці своїми націоналістичними справками гальмують велике діло революції» (Там само. – С. 127 – 128).
Сказали своє слово в Петербурзі, коли туди викликано селянських депутатів з України до «Всеросійської ради селянських депутатів»… – йдеться про Перший всеросійський з’їзд рад селянських депутатів, що відбувся 4 – 28 травня 1917 р. в Петербурзі. З 1353 депутатів Україну представляли 253.
Навіть виступи військові не мали такого значення, хоч вони були ніби рішучіші й різкіші – у своїй праці «Новий період історії України за роки від 1914 до 1919», надрукованій вперше у 1919 – 1920 pp. в газеті «Нове життя» (Оліфант), М.Грушевський подав іншу, більш об’єктивну характеристику військового руху:
«Організаційні завдання, поставлені У.Ц.Радою, програма українізації й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух в війську, який послужив на найблизші місяці найсильнішою розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного – в війську взагалі зібрався самий цьвіт, сама сила громадянства» (Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатком «Нового періоду історії України за роки від 1914 до 1919». – Вінніпег, [1923]. – С. 534).
Тепер єсть уже доволі докладна, документальна історія Української революції, написана П.Христюком… – йдеться про видання, що вийшло під титулом Українського соціологічного інституту: Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917 – 1920. – Відень. 1921 – 1922. – Т. І – IV.
Дозволу на відокремлення в осібні українські частини наші вояки так і не дочекались…– при грунтовному опрацюванні «Споминів» М.Грушевського, що освітлюють добу Української Центральної Ради, звертає на себе увагу факт надзвичайно детального опису подій, пов’язаних із формуванням перших українських військових формувань, українізацією російської армії, розвитком українського військового руху, ставленням УЦР до цієї проблеми (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9 – 11).
Це пояснюється щонайменше двома обставинами. По-перше, діячі УЦР та її лідер добре усвідомлювали важливість створення українського війська, яке, за словами М.Грушевського, було і «справою величезної ваги», і головним «яблуком роздору» між провідниками Української Центральної Ради та російським політичним і військовим керівництвом (Там само. – № 9. – С. 113, С. 136).
По-друге, на час написання цієї частини спогадів (переважно 1926 р.) вчений вже пережив закладену на довгі десятиліття дискусію про нерозуміння проводом УЦР значення національної армії в революції. Цей процес розпочався гострими ідеологічними суперечками в середовищі політичної еміграції початку 1920-х pp., коли насамперед М.Грушевського та В.Винниченка звинувачували в критичному налаштуванні проти армії.
Переживши нещодавно цей негативний дискурс, який перекочував і в сучасну історіографію, колишній голова УЦР усвідомлював важливість творених ним мемуарів у джерельному комплексі подальшого об’єктивного висвітлення цієї проблеми. На широкій джерельній базі заходи Української Центральної Ради щодо українізації військових частин російської армії та створення українських збройних формувань, ставлення М.Грушевського до цих процесів і протистояння їм з боку Тимчасового уряду та російського військового командування проаналізовані у праці В.Верстюка «Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії» (УІЖ. – 2012. – № 3. – С. 4 – 27).
…(так і полк Б. Хмельницького був змушений вийти на фронт, під загрозою оружної розправи, хоч фактично становив єдину охорону укр[аїнського] уряду)– М.Грушевський у «Спогадах» приділяє особливу увагу подіям, пов’язаним як з формуванням полку, так і трагедією, що сталася під час його відправлення на фронт (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 112; 137; № 11 – С. 116 – 118). Подані в мемуарах характеристики полку імені Богдана Хмельницького, співзвучні тезам статті, зокрема:
«Саме тому, що се була одинока розмірно добре організована українська частина, вона була більмом на оці Оберучеву, Корнілову, Керенському і бозна ще кому» (Там само. – № 11. – С. 116).
…завершилися Всеукраїнським селянським з’їздом…– Перший Всеукраїнський селянський з’їзд проходив у Києві 28 травня – 2 червня 1917 р. У його роботі взяло участь до 2500 делегатів (1500 – з правом вирішального голосу, решта – з дорадчим), які представляли всі 9 українських губерній, а також Кубань і Донщину. Загалом були представники від 73 повітів та понад 1000 волостей, в основному від Селянських спілок. З’їзд обрав Всеукраїнську раду селянських депутатів і ухвалив резолюцію про входження її до складу УЦР як представництва від селянства України. Всеукраїнській раді селянських депутатів належала найбільша кількість мандатів у Центральній Раді – 212 з 798.
Навикши вірити балачкам про національну і політичну несвідомість українського селянства…– з новітніх спеціальних досліджень порушеної автором проблеми див.: Лозовий B.C. Проблеми політичної культури українського селянства в добу Центральної Ради (1917-1918 pp.) // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – 2007. – Вип. 12. – С. 166 – 174; Його ж. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 p.). – Кам’янець-Подільський, 2008; Скальський В. Образ Центральної Ради у свідомості селян на початковому етапі Української революції // УІЖ. – 2008. – № 1. – С. 46 – 59.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 312 – 316.