Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

На новий рік

Михайло Грушевський

Шановна редакція «Письма з «Просвіти» звернулась до мене з закликом, щоб я, як колишній основатель і співробітник українських часописів для народу «Село» і «Засів», не відмовився прилучитись до гурту співробітників нового чи відновленого галицького часопису, який хоче йти слідами тих українських часописів, що виходили в Києві в рр. 1909 – 1912. Радо відзиваюся на сей заклик, бо не вважав і нині не вважаю ніякої справи важнішою, пильнішою і святішою, котрій мусять служити всі тямущі, учені люди і письменники, – як спомагання освіти й культури народу в його найширших верствах трудящих.

У нас таку вагу має особливо освіта селянства, з котрого головно складається наш трудящий народ, котрим взагалі стоїть і живе наша народність українська і від котрого залежить краща будучність, добробут і воля нашого краю, бо робітників у нас мало і вони не зв’язані так тісно з краєм і народом, а верстви просвічені, інтелігенція так звана, вони мають остільки силу, оскільки опираються о робучий народ, виявляють його волю, обстоюють його інтереси.

Треба нам дбати всяко, щоб робітництво зв’язалося з селянством, перейнявшися свідомістю спільних потреб краю, спільних інтересів трудящих та визволення їх від визиску і поневолення. Та поки наросте та свідомість і сила у робітництва, так, що воно зможе зайняти таке чільне місце й у нас, яке займає в інших краях, мусимо передусім дбати про ту дійсну, живу силу, яку маємо зараз у селянстві, і дбати про його усвідомлення, освіту і культуру.

Тож ні поет, ні артист, ні учений, ні публіцист-політик, котрий висвітлює вагу біжучих справ і напрями політичної, громадської справи, не повинні вважати замалою чи занизькою для себе працею безпосередньо писати для народу, в тих виданнях, які йдуть просто на село, до хлопських рук. Навпаки, се діло таке важне, що повинно робитись якнайкраще, людьми більш тямущими, силами найбільш виробленими, а не так, як подекуди буває, – що справа доручається недоукам, котрі самі мало що тямлять: мовляв, для хлопа і вони потраплять написати, бо хлоп однаково мудрого не второпає.

Розуміли се великі учителі українського народу, котрих нинішні українці вважають своїми духовими батьками і провідниками, – що заложили в Києві 75 літ тому своє товариство для духового і політичного визволення українського народу, – Шевченко, Костомаров, Куліш, Гулак і багато інших. Сі братчики кирило-методіївські, як вони себе називали, тямили, що не можна буде підняти народу на визволення своєї країни з панського та царського ярма, поки не буде він усвідомлений наукою і освітою про своє право і про свою кривду. Поки не зрозуміє він, що се він, трудящий народ, єсть господар своєї землі, він нею повинен правити і поряд давати. А для того мусить він бути свідомий того, який той лад повинен бути, і як його уложити. Тому одним з своїх завдань ставили ті найталановитіші, найпросвіченіші люди тодішньої України складання і ширення народних книжок про Україну, її минувшину, і про світові порядки, щоб розкрити очі народові.

[Про їх завдання і плани вийшла недавно корисна книжка, написана М.Возняком, що використав для неї судові акти про братчиків, котрі я видав у Києві під час війни з копії, крадькома спорядженої з тих актів покійним українським патріотом і приятелем трудового народу Н.Молчановським. З тих актів найбільше знаємо про те, чого хотіли і як розуміли справу ті великі наші учителі. (Див. «». Видання фонду «Учітеся, брати мої», Львів, 1921, ціна 400 м[арок] п[ольських]).]

Тою дорогою йшли їх наступники, як Драгоманов та його сучасники, і, дійсно, останні події повною мірою справдили гадки тих наших попередників. Коли не пройшов без сліду для України сей великий світовий перелом, коли видвигнулася і стала перед світом на ввесь зріст українська справа: право українського народу на свободу, незалежність і суверенність (найвище право) на всій українській землі, – так сталося се тільки тому, що в українськім народі вже були свідомі частини, просвічені селяни і робітники, які зрозуміли домагання часу та підтримали їх усею силою, не жалуючи себе, ні своєї голови. А не справдилися ще сі домагання до решти тому, що не досить було тих свідомих людей – ще вони не могли поставити на ноги всього трудового народу та зорганізувати його. І нині мусимо звернути всю увагу в сей бік, пам’ятаючи, що не хитрою політикою, не брехнею та насильством будується правдиве і тривке добро народу, а свідомістю та організованістю його підстав: селянства та робітництва.

Тепер не раз можна почути голоси людей, які зневірилися в великих науках борців за українське визволення: Шевченка, Драгоманова і Франка, які поучували, що вся сила наша й надія – в трудовім народі. Сі зневірені люди кажуть, нібито Україна не дійшла свого в революції через те, що провідники тої революції пішли за наукою тих славних борців і учителів та поставили собі завданням визволення трудового народу від визиску панів та капіталістів, і на тім хотіли будувати нову Україну. Вони толкують, що українському народові треба відновляти колишнє українське панство, старшину українську, а не панькатися з «черню», як вони її звуть. Кажуть, що не чернь та, не робітники та селянство, а українські пани та заможне селянство, яке йде з ними разом, – як-то поляки кажуть, «великі та малі рільники», можуть бути підставою Української держави, а Українська держава – то єдина наша мета.

Під впливом розчарувань від різних політичних неудач останніх років такі думки починають ширитися між нашою інтелігенцією. Так, як колись в Європі, як Велика французька революція не справдила всіх надій, які на неї покладались, зневірилася була інтелігенція в демократії і в соціалістичних домаганнях, кинулася назад до середньовічних, церковних та монархічних поглядів, і аж згодом, охоловши з того похмілля, почала вертатися до великих революційних гасел – так се воно тепер і між нашою інтелігенцією помічається.

Було б сумно, одначе, коли б такий назадній рух, така реакція запанувала надовго, і маємо ту надію, що здоровий розум здержить сей назадній рух. Бо він не тілько дуже прикро зраджує всі заповіти, ломить усі «традиції», на котрих виріс і зміцнився наш український рух, але міг би тяжко зашкодити сьому дальшому рухові, бо направду, якраз тепер ті старі заповіти українського руху дуже оправдалися в останніх літах. Все, що ми осягнули, осягнули таки завдяки їм. Зламання їх завело б надовго на бездоріжжя наше національне життя і дало б велику утрату дорогого часу.

Ніде і ніяка революція не здійснювала відразу всього, що від неї бажалось; звичайно, вона стільки дає народові, скільки він має сили взять і затримати. Взяв і наш народ від сеї останньої революції багато, а коли не мав змоги узяти більше, так видко, що треба розвинути в нім більшу силу, щоб зміг узяти більше. А для того треба в нім передусім розвивати свідомість, знання і науку, не гаючи часу, по всіх наших країнах.

От тому я радо відзиваюсь і на заклик львівської редакції та бажаю великого успіху в поході до своєї мети відновленому часописові.

1 січня 1922


Примітки

Вперше опублікована в часописі: Письмо з Просвіти. – Львів, 1922. – Ч. 5 – 6. – 15 січня. – С. 37 – 38. Підпис: Михайло Грушевський. В кінці зазначена дата: 1 січня 1922.

Подається за першодруком.

Публікація належить до тематичного блоку статей і листів автобіографічного характеру, вміщених у цьому томі (див. коментар до «Листа від М.Грушевського [у відповідь на запросини до Америки]» (2 вересня 1919 р.)).

…редакція «Письма з «Просвіти»… – йдеться про відроджене періодичне видання Товариства «Просвіта» у Львові, літературно-просвітній тижневик «Письмо з «Просвіти»«. Виходив у 1876-1879 рр.; 1891-1894 рр.; 1907-1914 рр.; 1921-1933 рр. Редактор (на 1921 p.) – В.Дорошенко.

…щоб я, як колишній основатель і співробітник українських часописів для народу «Село» і «Засів»… – український народний ілюстрований тижневик для селян і робітників «Село» виходив у Києві з 3 вересня 1909 р. по 24 лютого 1911 р. Заснований з ініціативи М.Грушевського організаційними заходами Ю. Тищенка. Офіційні редактори-видавці – Г.Ямпольська, І.Малич, В.Товстоніс. Фактичним редактором та активним дописувачем до «Села» був М.Грушевський: у 76 числах газети вчений опублікував 84 статті (передрук див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 231 – 412). Газета закрита внаслідок цензурних та адміністративних утисків.

Наступником «Села» став ілюстрований народний тижневик «Засів» (4 березня 1911 р. – 24 серпня 1912 р.) Редактори-видавці – В.Товстоніс, О.Степаненко. Газети виходили за підтримки українського мецената В.Симиренка. Детально історія видань висвітлена у працях: Панькова С. Михайло Грушевський та народна газета «Село» у світлі мемуарних та епістолярних джерел // Український історик. – 2004 – 2005. – Ч. 3 – 4; 1. – С. 25 – 46; Тищенко-Сірий Юрій. Перші наддніпрянські українські масові політичні газети (1909 – 1912). – Нью-Йорк, 1952; Ткаченко І. Видання українського народного тижневика «Засів» у Києві (1911 – 1912) // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2004. – Вип. 9. – С. 29 – 45; Його ж. Науково-видавнича діяльність М.Грушевського під наглядом органів влади Російської імперії (1907 – 1914 рр.) // Український історичний журнал. – 2011. – № 6. – С. 55 – 67.

…котрі я видав у Києві під час війни з копії, крадькома спорядженої з тих актів покійним українським патріотом і приятелем трудового народу Н.Молчановським – йдеться про видання: Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців / Приладив до друку М. Грушевський // Збірник пам’яті Тараса Шевченка (1814 – 1914). – К., 1915. – С. 99-256 (передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8. – С. 387-528).

За оцінкою упорядників повного корпусу матеріалів Кирило-Мефодіївського товариства, збірка М.Грушевського на той час була «найповнішою публікацією документів слідчої справи кирило-мефодіївців» (Бутич М. З історії підготовки до друку збірника « Кирило-Мефодіївське товариство» у трьох томах. Український археографічний щорічник. Нова серія. – Київ; Нью-Йорк, 2004. – Вип. 8/9. – С. 797). Публікацію цих матеріалів М.Грушевський здійснив за копією з двотомної слідчої справи, що зберігалася в архіві київського, подільського та волинського генерал-губернатора. Копія була виготовлена з ініціативи начальника канцелярії генерал-губернатора Н.В.Молчановського, для чого він спеціально підшукав глухонімого переписувача. Детально див. коментар до статті «Сторіччя Великого українця».

Видання фонду «Учітеся, брати мої»… – видавничий фонд, заснований 1921 р. при товаристві «Просвіта» у Львові з ініціативи довголітнього голови товариства (1896 – 1906) Юліана Романчука на відзначення 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. До керівного складу фонду входили І.Раковський – голова, В.Дорошенко – заступник голови, Ф.Федорців – секретар, В.Бачинський, М.Галущинський, С.Шах – члени. Фонд формувався шляхом збору з кожного без винятку українця Галичини невеликої вкладки. Впродовж 1921 р. було зібрано 1 736 821 польську марку, за які видано 4 книжки:

Рудницький С. Україна – наш рідний край (1921);

Возняк М. Кирило-Методіївське брацтво (1921);

Голубець М. Начерк історії українського мистецтва (1922);

Дорошенко В. Шевченкова криниця (1922).

Фонд існував до ліквідації «Просвіти» у 1939 p., його заходами вийшла в світ низка книг, зокрема праці з історії українського театру в Галичині С.Чарнецького, української народної словесності Ф.Колесси, історії української козаччини І.Крип’якевича та ін.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 310 – 312.