Братам в Америці
Михайло Грушевський
…Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні, завтра рано
До церкви молиться
Підуть люди. Завтра ж рано
Завиє голодний
Звір в пустині, і повіє
Гураган холодний,
І занесе піском, снігом
Курінь, мою хату.
Отак мені доведеться
Свято зустрічати!
великого засланця Т.Шевченка починав я шість літ тому свою новорічну статтю, нагадуючи Україні тяжку долю засланців-галичан, що мучились тоді в різних ведмежих кутах Східної Росії, Сибіру та Туркестану, вирвані з рідного краю лютою рукою царських посіпак. Писав сам на засланні, для часописі, котру видавали ми тоді в Москві, – тому, що на Україні українське слово не могло появлятись.
Але і поза Україною тривожно стежила за ним царська цензура, і воєнний цензор-полячок поквапно викреслив сей мій поклик, лишивши під Шевченковими віршами білу пляму! Іншими способами приходилось робити, що було можна для улегшення тяжкої долі наших галицьких братів, і се треба сказати, що робилося все можливе в тих обставинах!
Для всього свідомого українського громадянства на Великій Україні се була тоді найпильніша справа, найбільша жура – зробити все можливе для сих дітей, молоді, старців, котрих не раз півголих, вхопивши де-небудь серед лютої зими, вивозили в холодну безвість. На них бо в тих часах брутального нищення українства московськими та польськими руками свідоме українське громадянство дивилось, як на найбільш дорогоцінне добро – національно найсвідомішу частину нації, котру належить всякими способами охоронити від знищення, бо стративши – як її заступити?
Не дуже-то, правда, багато можна було зробити. Се залежало від тих тяжких обставин, в котрих жило українське громадянство і з котрими не досить рахуються люди, беручись судити про тодішні відносини. Нинішні писальники, які не стояли близько до діла в тих роках, часто зовсім фальшиво, чи з незнання, чи з упередження, представляють ті часи і обставини, і загал наш, як бачу, і нині не має вірного образу сеї критичної хвилі.
Але можу і мушу посвідчити, що все, що було в силі укр[аїнського] громадянства зробити для полегші галицьким братам, робилось з великим замилуванням і теплотою сердечною. Збирали одежу, білля, гроші, вишукували помешкання, закладали захисти та школи дітям, старали заробітки старшим, силкувались облегшити умови життя засланців.
Хто міг передбачити тоді, що п’ять літ пізніше Україна голодна і холодна простягне руки до своїх галицьких братів – ся Україна Велика, шпихлір світовий, «край, где все обильем дышет», як його колись оспівували російські поети. Що українці не на засланні, а на своїй батьківщині, багатій та розкішній, повній невичерпаних достатків, будуть мерти голодом, стрічати свята в неопалених хатах, діти їх сидітимуть без науки й освіти, тому що ні в чім їм вийти до школи, або й школи не стало, бо нічим палити, ні учителя прогодувати, і вся надія буде на заграничну поміч, передусім на закордонних братів – галичан в краю і за океаном, на галицького емігранта-робітника та фермера?!
А так воно вийшло, і нині, коли що рятує Україну від упадку духового, від тяжкого відчаю, супроти місцевої безпомічності, беззасібності, загальмування всякої громадської акції, так се та загранична поміч, що, невважаючи на всі несприятливі умови, на всі перепони на Україні і поза Україною, таки стала приходити з минулого літа. Без неї, браття, на Великій Україні, мабуть, не витримали б! Переживши жахливу, просто-таки пекельну тодішню зиму і замість сподіваного врожаю, достатку, спочинку, діставши новий голод, холод і безвихідну нужду, – таки могли б зломитися!
Бо ж не забуваймо, що сі люди і так котрий уже рік живуть в відносинах дуже тяжких, в вічнім напруженні серед страхіть горожанської війни, відтяті від світу, не мавши можності хоч на час спочити душею і прийти до себе. В величезній більшості були вони й перед отсим голодом фізично виснажені і духово перемучені. Страшенне ж загальне зубожіння, довершене дволітнім неврожаєм, зробило життя незносно тяжким.
«Мабуть, степи України ще ніколи не були свідками такої упертої і жорстокої боротьби за існування, як та, що тепер», – пише мені в сих днях один приятель з Харкова. «Гине кождий, що не вміє або не може одвоювати собі місця. Конкуренція навіть серед тих, що вміють працювати. Досі сього не бувало. Все мусить стискатись, звужуватись, приймати найменші розміри, аби якось перебути сю кризу. Велике безробіття! Держава скорочує свій апарат до мінімуму. В нім лишається тільки найвитриваліше, решта безпощадно викидається. Відсутність засобів відбивається і на школі, і на гігієні, і на всім!»
«Той, хто дужчий, завзятіший, а може, – й підліший, живе, слабому ж нема тепер місця! – потверджує сі помічення лист з Києва з того ж часу. – Треба тільки подивитись по канцеляріях і по різних установах, як тепер люди ходять, говорять! Як у гарячці! Колись я спостерігав се тільки на великих двірцях залізничних. Не знаю, що робиться по селах, але в місті ми живемо, як у експресі. Се ритм нашого сучасного життя».
За сим новим ритмом не поспівають не тільки слабі, але й не раз дуже цінні наші культурні робітники, виховані в інших умовах і призначені для інших родів праці, і ті, що розтратили свої сили на тяжкій ниві нашого національного життя, віддали колись свої найкращі літа розвоєві українського життя, культурному й національному вихованню нашої суспільності, а тепер не знаходять собі ні місця, ні праці, ні заробітку в сих нових обставинах життя.
Людям, які слідять за нинішнім життям на Україні, ясна глибока і болюча його криза. Національному не дано відповідного місця, і в сім лежить причина безконечних ненормальностей, непорозумінь і переслідувань.
Рація життя, кінець кінцем, виправить сю хибу, власне, тому, що без цього виправлення неможливий здоровий розвій його. Але тим часом вона дає себе відчувати гостро й болюче тій культурній укр[аїнській] верстві, що на своїх плечах виносила культурну укр[аїнську] працю, а в нинішній ситуації засуджена на загибель і зостається поза організацією міжнародної масової помочі.
Стогін і лемент стоїть в листах, які приходять звідти. Там читаєш, що донька одного з найвизначніших українських творців сидить без зарібку, бо не має черевиків. В другім пишуть, що жінка найславнішого поета готова не пережити нинішньої зими, бо ходить в літнім убранні. Молоді надійні люди, які спеціалізуються в українській науці, сповіщають, що, мабуть, прийдеться їм покинути науку та піти в ремесло, бо нема чим оплатити новозаведених університетських оплат.
Старші учені зостаються без зарібку тому, що держава, зменшуючи видатки на вищі школи, касує якраз українські виклади, як побічні. І виходить, що всі прикрості і недостатки, які виникають з нинішнього голоду, [в]падуть передусім на неокріплу будову нашого укр[аїнського] життя, на ту культурну верству, невелику і економічно слабосилу, яка на собі несла культуру і національну працю.
В сих обставинах навіть та невеличка поміч, з якою ви прийшли тим людям, мала для них величезне значіння, – моральне значіння, ще більше, ніж матеріальне. Яких-небудь 300 – 400 людей, що дістали з неї пересічно на 5 дол[арів] поживи, се, розуміється, небагато. Але свідомість, що хтось журиться, клопочеться сею засудженою верствою, мала для неї велику вагу.
«Вістка про те, що поміч може перестати йти (тому що з Америки перестали останніми часами приходити жертви, відколи складки пішли на боротьбу в Галичині), нас усіх просто прибила, – пише мені один з укр[аїнських] культурних робітників. – Минула зима була просто жахлива для всіх нас, і тепер ми жили лише надіями на поміч від часу до часу американських братів, яка б дала нам можливість не так тяжко бідувати сеї зими. Тому ся звістка була для нас усіх чимось таким страшним, що залишало нас в повній безнадії. Така страшна була попередня зима, що й уявити собі її повторення було жахливо!»
Я полишаю на боці вирази гарячої, невимовної вдячності, котрої повні сі листи, вам за вашу пам’ять і поміч, котру ви уділяєте з своїх, тих небагатих засобів серед нинішнього безробіття. В останнім справозданні віденського Союзу «Голодним України» ви читали уривок такого листа. Сим разом переказую вам, американські браття, сі голоси тривоги і страху.
Я певен, що вони не зостануться без відклику з вашого боку. Я певен, що ви продовжите ваше діло милосердя і братської любові, яке зараз єсть і ділом національної захорони. Я повторю своє переконання, що упослідження національного життя, яке зараз переживає Україна, промине і вирівняється з часом. Неврожаї проминуть, село піднесеться і робуча укр[аїнська] маса виборе для своєї мови і культури відповідне місце в житті України. Але поки те сонце зійде, культурна українська верства може вигинути без вашої помочі.
До сього ви у вашім власнім національнім інтересі не можете допустити. Не дасте загиритить [sic!] українським культурним осередкам. Не допустите загинути мозкові нашої нації, котрого, кінець кінцем, самі таки потребуєте!
Не переставайте в вашій помочі Великій Україні. Давайте хоч мало, поки не будете в стані давати більше.
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй! –
як .
Настільки така організація помочі під гаслом єдиної України, єдиної української культури важна і спасенна для самої еміграції нашої в Америці, її громадянського і національного виховання і організації, се вам ясно і без моїх пригадок.
Не проволікайте ж з вашою поміччю. Направляйте її тими дорогами, котрі вам ближчі, в котрих ви певніші, але робіть се скоро. Тим, хто не має своїх улюблених доріг, до услуг далі стоятиме віденський Союз «Голодним України», діяльність котрого вам відома.
З щирим привітом
М.Грушевський
10 грудня 1922
Примітки
Подається за одним із першодруків у газеті: Америка (Філадельфія). – 1923. – Ч. 3. – 5 січня. – С. 2. Підпис: М.Грушевський. Дату написання автор зазначив у кінці: 10 грудня 1922. Передрук: Михайло Грушевський у 110 роковини народження: 1866 – 1976 / Записки НТШ. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1978. – Т. CXCVII (розділ «Деякі документи про діяльність Грушевського на еміграції» (Упорядкував Матвій Стахів)). – С. 153 – 157.
Певні відомості про відозву та її публікацію в американських часописах містить листування М.Грушевського з В.Кузівим. Так, 30 січня 1923 p. M.Грушевський писав:
«Моя Різдвяна відозва з 10 грудня, післана теж до тих редакцій, здається, появилась тільки в «Народнім слові» (інші редакції не друкують моїх відозв, а потім роблять з мене большевицького запроданця як «Америка» в підлій статі «Наддніпрянське хрунівство». «Така то правда на світі в Філадельфійськім повіті» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 196 зв.).
Важлива справа збору пожертв для голодуючих в Україні, порушена у відозві, турбувала вченого. За два тижні, переглянувши американські часописи, він зауважував:
«Моя Різдвяна відозва, котру бачив в кількох часописях, теж поки що не дала конкретних наслідків. На жаль, бо з України дуже сумні вісті» (Там само. – Арк. 281 – 281 зв.).
Відповідь В.Кузіва від 1 березня 1923 р. вносить певні доповнення, хоча і неточні щодо газети «Америка», про першодруки статті:
«Вашу Різдвяну відозву я подибав майже у всіх укр[аїнських] часописях крім «Свободи» і «Америки» (Там само. – Спр. 576. – Арк. 90 – 91).
З приводу стурбованості М.Грушевського повідомляв:
«До знайомих людей понаписував, щоби робили що в справі голодуючих. Та ніякого відгомону не чути. Прикро мені се писати Вам» (Там само).
Через певний час В.Кузів у листі від 15 квітня 1923 р. висловив ідею:
«Щодо дальшої акції допомоги, то в мене зародилась така думка […]. По довгій застанові я рішився піддати Вам гадку, щоб Ви самі приїхали до Америки. Після мене се направило б цілу ситуацію. Ціль приїзду була б збирання допомоги голодним, отже ніхто не міг би бачити в сім ніякого політичного маневру. Но при тім Ваша присутність, промови на подібні теми підбадьорили б дуже наших людей, як і з Великої України. Дальше Ви могли б богато зробити в розголосі української справи» (Там само. – Арк. 96).
Лист не зафіксований у жодному бібліографічному покажчику праць М.Грушевського, належить до тематичного блоку публікацій, що висвітлюють проблему голоду в Україні 1921 – 1923 рр. та діяльність віденського Союзу «Голодним України» (див. перелік у коментарі до «Листа від М.Грушевського» (10 квітня 1922 р.)).
…Завтра рано / Заревуть дзвіниці… – послання «Братам в Америці» відкривається витягом з поезії Т.Шевченка «Не додому вночі йдучи…». Поезія, написана в Косаралі 24 грудня 1848 p., звернена до одного з найближчих друзів поета на засланні, чиновника Оренбурзької прикордонної комісії Ф.М.Лазаревського.
В останньому академічному виданні творів Т.Г.Шевченка цей фрагмент має редакцію: «Завтра рано / Заревуть дзвіниці / В Україні; завтра рано / До церкви молитись / Підуть люде… Завтра ж рано / Завиє голодний / Звір в пустині, і повіє / Ураган холодний. / І занесе піском, снігом / Курінь – мою хату. / Отак мені доведеться / Свято зострічати! (Шевченко Тарас. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2: Поезія 1847 – 1861. – С. 168 – 169). Готуючи листа, думки М.Грушевського були цілковито зайняті проблемами голоду в Україні, тому він свідомо подає шевченкову фразу «ураган холодний» як «ураган голодний».
Сими словами великого засланця Т.Шевченка починав я шість літ тому свою новорічну статтю… – йдеться про статтю М.Грушевського «На Свят-вечір», опубліковану в тижневику літератури, мистецтва і громадського життя «Промінь» (1917. – № 5 – 6 (1 січня). – С. 21 – 22; передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 512). Вона так само, як і послання «Братам в Америці», відкривалася витягом з поезії Т.Шевченка «Не додому вночі йдучи…». Більшу частину статті «На Свят-вечір» вилучила цензура, про що М.Грушевський згадував у своїх спогадах:
«Ні стрічки з неї не зоставила цензорська рука, хоч і не було там нічого, окрім кількох слів невмирущої надії. Пішло тілько мотто з Шевченка й титул. Думаю, що значення їх було зрозуміле» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 110).
…все, що було в силі укр[аїнського] громадянства зробити для полегші галицьким братам, робилось… – у ході Галицької битви (18 серпня – 21 вересня 1914 р.) російське військо захопило землі Галичини, Буковини і Посяння, для управління якими було утворене Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини на чолі з лідером русофілів графом Г.О.Бобринським.
Російська адміністрація проводила політику швидкої інкорпорації окупованих територій до складу Російської імперії. Розгорнулося нищення українства в усіх його проявах – політичному, релігійному і культурному: були закриті українські школи, періодичні видання, друкарні, вчинені розгроми в НТШ, товаристві «Просвіта» . Зазнала переслідувань Українська греко-католицька церква. Відбулись масові депортації української інтелігенції та священиків УГКЦ в північні райони Росії.
Після відступу у 1915 р. російські війська взяли заручниками приблизно 700 українських, польських і єврейських діячів. Детально див.: Бахтурина А.Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – М, 2000; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє – минуле (1914 – 1920). – Мюнхен, 1969. – С. 9 – 75; Єфремов С. До історії «Галицької Руїни» 1914 – 1915 рр. (В жандармському освітленні) // Україна. – 1924. – Кн. 4. – С. 127 – 144; Нарис історії «Просвіти». – Львів; Краків; Париж, 1993; Петрович І. [Крип’якевич І.] Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 – червень 1915. – Львів, 1915.
Відразу після Лютневої революції вчений наголошував на негайній потребі звільнення засланців у своєму листі до О.Керенського (див. у цьому томі коментар до статті «Світова війна і революція. Українська Народна Республіка» та «З недавнього минулого»).
…пише мені в сих днях один приятель з Харкова – однозначно встановити ім’я згаданого кореспондента не вдалося, так як переважна більшість листів до М.Грушевського еміграційного періоду на сьогодні невідома: найвірогідніше, він залишив їх разом з бібліотекою УСІ у Празі чи Відні. Проте за відомостями, які містять листи М.Грушевського з еміграції до К.Студинського, можна передбачити, що йдеться про М.Чечеля, який у 1922 р. повернувся в Україну, працював у Харкові, виконував обов’язки секретаря Союзу «Голодним України», займався розподілом посилок і коштів, які надходили від Союзу для допомоги українській інтелігенції, школярам, що постраждали від голоду 1921 – 1923 рр. (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 57 – 59, 87).
Про перешкоди, які поставали на шляху цих шляхетних акцій, сповіщає М.Грушевський К.Студинському у листі від 3 грудня 1922 р.:
«В Харкові – пише нам наш секретар Чечель – не вдалось йому зложити через те такої роспредільчої колегії, бо люде бояться! Отже обіцяє передавати все до організації учителів» (Там само. – С. 59).
Про листування М.Грушевського з М.Чечелем після від’їзду останнього в Україну свідчать згадки і в інших публіцистичних працях вченого еміграційного періоду (див. статтю «З Великої України» та коментар до неї).
Стогін і лемент стоїть в листах, які приходять звідти – відомостями, що надходили з України, М.Грушевський ділився в листах до К.Студинського та В.Кузіва, що і дає змогу реконструювати їх зміст. Так, в одній зі своїх тогочасних кореспонденцій до В.Кузіва М.Грушевський писав:
«Прокинувсь о ½ 4-ій годині і не міг більше влежати, бо заїли думки. Вчора прийшло кілька листів з Київа, котрі знов перевернули мині душу. Ділять останню пайку, по 5 дол., найкращі наші культурні сили: Кричевський, найбільший артист, Квітка – музик, муж пок[ійної] Лесі Українки, пані Черняхівська, донька Старицького, визначна письменниця, проф. Тимченко – одинокий майже укр[аїнський] лінгвіст нині, і т. д., і терпнуть, що се вже, може, останнє… Не можу їх потішить, і собі кусок в губу не йде від сих гадок. Вдови, сироти, інваліди – виснажені культурні робітники, наші культ[урні] світочі» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 61 – 61 зв.).
За змістом інших листів, такі відомості з України надходили постійно.
донька одного з найвизначніших українських творців сидить без зарібку, бо не має черевиків – за змістом листа М.Грушевського до В.Кузіва, ймовірно, йдеться про Людмилу Старицьку-Черняхівську.
В другім пишуть, що жінка найславнішого поета готова не пережити нинішньої зими… – за листуванням Михайла Грушевського з Олександром Олесем кінця 1922 p., йдеться, ймовірно, про дружину останнього (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Том 1 / Упоряд. Г. Бурлака, ред. Л.Винар. – С. 241 – 243).
…мабуть, прийдеться їм покинути науку та піти в ремесло, бо нема чим оплатити новозаведених університетських оплат – йдеться, зокрема, і про небожа Михайла Грушевського Сергія Шамрая (син сестри Ганни). Про це свідчать листи М.Грушевського до К.Студинського. Так, 3 грудня 1922 р. він писав:
«Племінник мій, С[ергій] Шамраїв, пише цікаву історію: він був обраний тепер «старостою» свого курсу, і за україн[ські] домагання їх, проводирів, позбавили увільнення від плати, а плата – 300 міл., поверх 30 дол. Як не доб’ються товариші скасування сеї репресії, хоче іти в кахлярі!» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського… – С. 60).
Про цю ситуацію уточнював і 8 грудня 1922 p.:
«Сергій Ш[амрай], правда, носиться з гадкою продати свою посилку, бо йому треба платити за науку в університеті! […] Тепер б’ється з гадками, чи павзувати й іти на роботу – підмовляє його знайомий кахляр іти до них в «артель», чи заплатити і кінчити іспити» (Там само).
…держава, зменшуючи видатки на вищі школи, касує якраз українські виклади, як побічні – ці ж відомості, отримані від рідних з Києва, подає М.Грушевський у листі до К.Студинського за декілька днів до написання послання «Братам в Америці», 8 грудня 1922 р. (Там само).
В останнім справозданні віденського Союзу «Голодним України» ви читали уривок такого листа – йдеться про витяг з листа від 10 жовтня 1922 р. одного з уповноважених Союзу, поданий у звіті Союзу за вересень – листопад 1922 p.:
«Ще є одна річ, яку мушу Вам та Союзови «Голодним України» переслати, тільки ані в лист її не вкладеш, ані пакунком не вишлеш, і хіба тільки відчути Ви можете її серцем – це подяка. Щира, безмежна, часом збентежена, часом здивована, але глибока, радісна та щира подяка. Стільки доводиться чути її від людей зруйнованих, голодних нам – тим, хто коло розподілу, отже, хочеться переслати цю подяку Вам всім, хто запомогу сюди надсилає, хто дає змогу віджити кращим культурним силам. Слів нема таких, щоб висловити цю колективну подяку – та Ви її мусите серцем відчути» (Голод 1921 – 1923 і українська преса в Канаді / Матеріали упорядкував і зредагував Роман Сербии. – Торонто; Київ, 1992. – С. 628).
Поки живе надія в хаті, / Нехай живе, не виганяй!… – М.Грушевський наводить витяг із поезії Т.Шевченка «Варнак» (Шевченко Тарас. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – С. 72).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 324 – 327.