З великої України
Михайло Грушевський
Нова національна політика, проголошена на Україні, викликає загальний інтерес. Про її прояви і вигляди пишеться багато, але здебільшого наздогад: на основі попередніх фактів. Але як воно дійсно приймається і відчувається на місці, про се мало з’являється відомостей. Тому можуть бути цікаві і для ширшого громадянства отсі спостереження і міркування, котрі я виймаю з одного листа, писаного в кінці червня з України одним з видніших членів Української партії соціалістів-революціонерів, що довго жив останніми часами на селі, а приймав і в громадськім житті досить активну участь як робітник громадський, не на якімсь офіціальнім становищі:
«Проголошено новий курс національної політики, але якихсь значних практичних наслідків я не надіюсь. Курс сей проголошено верхами, що зрозуміли серйозність становища. Але партійна большевицька маса, хоч резолюції прийняла, та від сих резолюцій, навіть тих, що прийняті були на XIII конференції, її душа і звички не змінились. Працювати для української культури, для піднесення українських селян і робітників вона таки не може. Бо українська культура і українське відродження тій російській, жидівській і зросійщеній партійній масі органічно чужі й незнайомі. Коли б вона навіть узялася за се діло, то з сеї «українізації» вийде одна каліч.
Перевести сю роботу може тільки українська інтелігенція, яка щиро прийняла радянство. Дехто з комуністів-большевиків се й розуміє. Але сучасний режим і далі ставиться з недовір’ям до всього непартійного, через те українська інтелігенція усунена від організованої, відповідальної праці. Бо таку працю, на думку большевика, може виконувати лише член правлячої партії КП(б)У («Комуністичної партії – большевиків – України»).
Отже, й тепер, навіть після нової національної політики, українець – радянець, але не большевик, позбавлений можливості ширшої праці. Тому нема можливості розвивати та організувати той напрям української інтелігенції, що йде до праці на радянськім грунті. До недавнього часу він тільки позначавсь, а в останнім часі набрав досить помітної сили. Але організованості і свідомості йому бракує.
Большевики думають, що вони дадуть се йому. Але забувають про недовір’я, яке існує з обох боків, цілком зрозуміло. Працювати для організації української радянської думки нікому, крім себе, вони не дають. А що вони можуть дати – дивись «Червоний шлях».
Тому громадська енергія йде в інших напрямах. Досить успішно, напр., розвивається національний церковний рух.
Через таку большевицьку тактику виходить ось що. На всяких зборах і з’їздах, де беруть участь комуністи-большевики і некомуністи, всі некомуністи опиняються в одній фракції «безпартійних». Тут і російські чорносотенці, і українські автокефалісти, і радянці різних напрямів. Більшість здобувають часом елементи реакційні; тоді висувають своїх людей та дають свою закраску цілій акції, і виходить про око, що й українські революційні елементи прикладають рук до контрреволюційної роботи.
Так наслідком ненормальних умов, сотворених большевиками, українські радянці попадають в ряди контрреволюції, а контрреволюційний страшок раптом виростає до грізних розмірів. Большевики беруться до репресій, до терору, щоб поборювати сі страшки, які творить їх власна тактика: недопускання ніяких політичних організацій, крім большевицьких, та об’єднування всіх небольшевицьких елементів в одній безпартійній фракції, до котрого большевики самі ж змушують сі елементи.
На селі становище таке. Селянство в масі пасивне, але ворожих настроїв до нинішньої радянської влади нема. Правда, селянин при кождій нагоді каже: «Се їхня власть, ми тут ні при чому!» Але причиною сього – нерозумні агенти влади, що часто таки просто провокують своїми дурними вчинками.
Перевести зв’язок між органами радянської влади і селом могла б селянська українська інтелігенція, а не сі дурні шалапути; але ся інтелігенція сама в пасивній позиції. Правлячі радянські круги мусили б насамперед оставатись з довір’ям до неї й дати можливість ширшої діяльності – хоч би під контролем місцевих комуністів. Далі – її треба було б приєднати до певної радянської громадської думки, вповні української, – щоб у ній ся інтелігенція мала певний дороговказ, кудою має йти до праці. Але сього дороговказу вона не прийме з рук ворожих; власна ж її думка все-таки досить здезорганізована.
Хоч се твердо можна сказати, що й тепер більшість сеї сільської інтелігенції не ворожа радянській владі, особливо після нових резолюцій по національному питанню, від котрих вона все-таки чогось чекає. Натомість до всякої петлюрівщини й інтервенції вона рішучо ворожа. Свою долю й працю вона намагається зв’язати з Радянською Україною. Здійснити їй се важко – але не її тут вина!»
До сього витягу я не буду додавати від себе ніяких коментарів. Завважу тільки, що сей мій приятель мав змогу написати свої думки щиро, не оглядаючись на цензуру. Але треба й те мати на увазі, що в нинішніх умовах велико-українського життя кождий може робити спостереження в досить обмеженій місцевості, в котрій йому доводиться працювати. Спостереження мого приятеля походять зі Східної України.
Примітки
Вперше опублікована: Громадський голос (Львів). – 1923. – Ч. 25. – 28 липня. – С. 1. Підпис: Мих. Грушевський. Дату автор не зазначив. Фрагменти статті передруковані за «Громадським голосом» у виданні: Америка (Джерсі Сіті). – 1923. – Ч. 97. – 18 серпня.
Подається за першодруком.
Стаття написана в час розгортання політики «коренізації», яка увійшла в історію як політика «українізації», санкціонованої XII з’їздом РКП(б) (17 – 24 квітня 1923 р.) (див. детально: «Українізація» 1920 – 30-х років: передумови, здобутки, уроки. – К., 2003).
…отсі спостереження і міркування, котрі я виймаю з одного листа, писаного в кінці червня з України одним з видніших членів Української партії соціалістів- революціонерів… – про цей лист (так само не називаючи імені кореспондента) М.Грушевський згадує і в своїй кореспонденції від 25 серпня 1923 р. до Е.Фариняка:
«Два тижні тому я надрукував в «Громадському голосі» витяги з листа одного члена Центрального Комітету Укр[аїнських] Соціялістів-Революціонерів, чоловіка дуже не приятного большевикам, котрий дуже не оптимістично оцінює їх українізацію і весь їх режим. Одначе з його листу ясно видно, що ні селянство, ні інтелігенція не хочуть ні повстань, ні заграничного наступу на большовиків.
Вони найбільше бажали б, щоб большовики прийшли до розуму, пошукали справді зв’язку, «смички» з українським селом, з українським народом, з україн[ською] інтелігенцією, соціалістами. Яка там не паршива нинішня українізація, як бачу з різних листів, що приходять відти, так з неї не сміються, там – таки треба правду сказати – констатують якусь користь від неї, накреслюють деякі, хоч невеликі поліпшення і сподіваються більших. Люде, котрі серіозно журяться долею України – а не блягують тільки про неї як Ваші газетярі, ті більш усього тривожаться можливістю, що большовики впадуть наслідком своїх великих, злочинних помилок, не встигши виправити їх, а на місце большевизму прийде російська монархічна реакція – ще більш безпощадна і безнадійна для Українства.
Люди, котрі проливали свою кров за Україн[ську] державність і серіозно до неї ставляться, цінять, що як ні як, а все-таки нинішня Радян[ська] Укр[аїна] – хоч по імені, єсть Україн[ською] Державою» (Листи М.Грушевського до Е.Фариняка (1923 р.) / До друку підготував М.Антонович // Український історик. – 1977. – Ч. 1-2. – С. 127).
Інформація, що міститься в ранішому листі М.Грушевського до іншого американського приятеля Т.Починка (від 5 липня 1923 p.), дає змогу передбачити, що згаданим кореспондентом найвірогідніше був М.Чечель:
«6.VII. я вже зовсім був зібрався нести сього листа на почту, коли прийшов з Харкова лист від нашого секретаря Чечеля; він описує свою розмову з Раковським, до котрого він ходив разом з т. Христюком, в справі легалізації наших київських товаришів. Вражіннє їх таке, що українізація все-таки йде – не тільки її заповідають; служащі дійсно мусять братись за українську граматику і словник, котрий випускає для них державне видавництво. Треба почекати, щоб судити» (Листи М.Грушевського до Т.Починка (З фонду Н.Григорієва). З матеріалів Музею-архіву ім. Д.Антоновича при УВАН у Нью-Йорку, США / Публікація М.Антоновича // Український історик. – 1969. – Ч. 4. – С. 96).
Інші кореспонденти М.Грушевського також передавали подібні настрої. Про них у листі до Олександра Олеся у вересні 1923 р. >вчений зауважував:
«Листи, котрі відти одержую, переняті все-таки деяким вдоволеннєм з «національного курсу», його там не вважають цілковитою фікцією, житє навчило бути вдоволеними і малим!» (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / Упоряд. Г.Бурлака, ред. Л.Винар. – С. 256).
А що вони можуть дати – дивись «Червоний шлях» – йдеться про громадсько-політичний і літературно-науковий журнал «Червоний шлях», що постав на хвилі українізації. Виходив у Харкові у 1923 – 1936 рр. Перші редактори – Г.Гринько, О.Шумський, М.Яловий, М.Хвильовий. З 1927 р. – В.Затонський. На сторінках часопису друкувалися твори В.Сосюри, Т.Осьмачки, М.Йогансена, М.Хвильового, П.Тичини, суспільно-політичні статті М.Скрипника, О.Шумського, М.Любченка та ін.
Журнал репрезентував на своїх сторінках усі процеси українського національного відродження 1920-х рр. Партійні функціонери, які опікувалися журналом, ставили за мету протиставити його деяким українським еміграційним виданням, насамперед «Новій Україні», що виходила у Празі за редакцією В.Винниченка й М.Шаповала, та схилити до співпраці з ним відомих в еміграційних колах громадських і культурних діячів.
Через представництво Українсько-американського видавничого товариства «Космос» «Червоний шлях» поширювали серед українців США та Канади. Тут кореспондент М.Грушевського, вірогідно, має на увазі, насамперед, друге число журналу за травень 1923 р., у якому була опублікована розлога стаття М.Любченка «Чотири роки української еміграції» з характеристикою всіх емігрантських осередків, і, зокрема, Закордонної делегації УПСР.
Досить успішно, напр., розвивається національний церковний рух – йдеться про Українську автокефальну православну церкву, організаційне оформлення якої відбулося на Всеукраїнському православному соборі в Києві 14 – 30 жовтня 1921 р. Відомості про український церковний рух М.Грушевський отримував і від свого чотириюрідного брата, активного учасника руху за автокефалію православної церкви, єпископа УАПЦ Марка Грушевського, якого він поохочував до написання статей для публікації в американських часописах. Про це свідчить і лист М.Грушевського до пастора В.Кузіва від 4 жовтня 1923 p.:
«Коли Ви прочитали, може, статі єп. Марка Гр[ушевського], післані при останньому листі, Ви побачили еволюцію, перейдену церковним рухом Вел. Укр[аїни] за останні роки. […] Автокефальний рух самотужки підноситься і переходить в реформу. На місце мало приємних бійок за церкви 1919 – 1920 рр. прийшла гарна черга на внутрішнє оновлення церкви, наближення її до народної релігії і до раціоналістичної ревізії канонів і практик церковних» (Гирич І. Листи Михайла Грушевського до Василя Кузіва // Український історик. – 1995. – Ч. 1 – 4. – С. 202).
Новітні документальні видання містять багатий фактичний матеріал, що відтворює як історію українського церковного руху загалом, так і літопис окремих парафій та діяльність провідних діячів УАПЦ зокрема. Див.: Перший Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ. 14 – 30 жовтня 1921 року: документи і матеріали / Упоряд. Г.Михайліченко, Л.Пилявець, І.Преловська. – Київ; Львів, 1999; «В Українській Церкві велика була духовна сила…»: Становлення Української автокефальної православної церкви в описах самовидців та учасників церковно-визвольного руху на Сіверщині та в Середньому Подніпров’ї. 1917 – 1925 рр. / Упоряд. А.Зінченко. – Ніжин, 2012. Огляд джерел див.: Преловська І. Джерела з історії Української Автокефальної Православної Церкви (1921 – 1930) – Української Православної Церкви (1930 – 1939). Монографія. – К., 2013.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 335 – 336.