До шан[овних] земляків в Америці
Михайло Грушевський
Фатальна постанова ради амбасадорів в Парижі 14 марта в справі східних границь Польщі повинна стати поворотною точкою не тільки в тактиці, а в самім політичнім думанні західноукраїнського громадянства. Вона кладе кінець, може, таки вже остаточно і безповоротно, політичним думкам, які виросли на грунті приналежності Західної України до Австрії.
Коли півтораста літ тому західноукраїнські землі були відділені від східних і ввійшли в склад Австро-Угорщини, провідні круги західноукраїнського громадянства прийшли в великій більшості до пересвідчення, що в своїх політичних планах і рахунках, тактиці й ідеології їм треба виходити з сього факту і використовувати ті вигоди, які в порівнянні зі Східною Україною дає їм приналежність до західної імперії, та йти своїми дорогами окремими і незалежними від життя Великої України.
Одність України як національної цілості уявлялась часами доволі живо, [але] більше як теоретична теза. В практичній же політиці вважалось обов’язком кермуватись своїми західноукраїнськими обставинами, не оглядаючись на ту ціл[ість].
Правда, часами живий національний порив брав гору над такими практичними рахунками. Так було в початках галицького народовства, 1860-х років, і недавно, під час успіхів східноукраїнської революції. Але «ближчі інтереси» згодом брали гору над такими поривами, згідно з приповідкою про ближчу сорочку, як кожух. Так і в останніх роках, 1919 – 1922, знову взяло перевагу переконання, що галицька політика мусить якнайпильніше використовувати сю обставину, що Галичина держава[ми] Антанти трактується як частина бувшої Австрійської імперії – окремо від Великої України. Повинна вважати ідею Соборної України метою дальшою, а за ближчу свою мету брати забезпечення держав[ної] незалежності Галичини.
Перше ніж Ризька угода була затверджена Антантою, різні публіцисти вже почали заходжуватись коло обгрунтування Галицько-Волинської держави в рамцях Ризького трактату. Через козаччину і великі народні рухи XVII в. почали переносити політичні ідеали в часи короля Данила та Льва. Почались переоцінки вартостей української традиції, намагаючись якповніше зірвати з народовецькою ідеологією, вирощеною на Великій Україні і відти перещепленою на Галичину. В американській пресі пішли міркування, що американській еміграції галицького походження треба кому іншому лишити турбування Великою Україною, а собі журитись не Києвом та Одесою, а Львовом та Перемишлем.
Тепер легкодушна постанова ради амбасадорів повинна опам’ятати людей доброї віри і грунтовно переконати в неможливості сподівань, що Львів і Перемишль чи за поміччю Антанти, чи іншою заграничною комбінацією можуть запевнити собі свободу й незалежність окремо від Великої України. Коли правильно буде освідомлена дана нам брутальна лекція, на місце орієнтацій на які-небудь заграничні комбінації та взагалі зовнішні сили повинна нарешті твердо запанувати одинока реальна і доцільна орієнтація – на єдиний український нарід, на розвій його сили, солідарності й свідомості, котрими тільки він і зможе дійти до дійсної самостійності.
[Користаю з нагоди се підчеркнути. Мої політичні противники, користаючи з того, що я не маю змоги говорити до укр[аїнської] суспільності, часто перекривляють мої слова або підсувають мені небувалі речі та представляють мене речником «московської орієнтації». А се цілком невірно. Я ніколи не був прихильником орієнтацій на які-небудь зовнішні сили, що ділають поза нашим народом, – чи то будуть чужі держави, чи навіть Інтернаціонал. Всю будучність нашого народу я покладав і нині покладаю в можливо правильнім і всебічнім розвої його національної сили, заложеної в його трудящих масах (поки що майже виключно селянських), і як ціле життя працював, так і нині працюю в сім напрямі.]
Чим скорше, глибше і рішучіше наступить сей зворот, тим скорше і повніше вийде українська суспільність з того стану хиткої нерішучості, розбиття і роз’єднання, в якім вона пробуває останні роки.
В історії України знайдеться не один світлий момент, коли потяг народної солідарності, хоч неусвідомлений, а більш стихійний, рятував загрожені національні позиції та витягав національне життя з тяжких, майже безвихідних ситуацій. Хвиля, коли жива сила національної одності проявить себе на цілім просторі нашої землі, буде й тепер рішаючим поворотом до ліпшого в нашім положенні.
Правда, нині Велика Україна переживає хвилю великої депресії, обгостреної голодом, руїною і застановленням всякої громадської самопомочі і організації. Але тільки дуже короткозорі глядачі можуть на тій підставі легковажно відвертати очі від неї та вираховувати, чи їм вигідніше містити національні засоби в поміч Великій Україні, чи в щось інше. Тільки люди упереджені або цілком несвідомі за нинішньою українською бідою (яка спадає особливо гостро, се правда, на українську культурну верству) можуть недобачати великого загального поступу українського народу, зробленого ним в останніх роках, і великих національних здобутків, осягнених від часів революції. Єдино в сій великій національній силі лежить наша будучність. Тому всі засоби, всяка енергія, положена на те, щоб скріпити на цілій землі нашій сей національний поступ і свої зв’язки з ним, являється наймудрішою національною локацією.
Я вважаю, що благородні зусилля, положені галицькою суспільністю в останнім році на поміч «Голодній Україні», були найяснішим проявом не тільки людського почуття, але й національного інстинкту, і ті люди, що віддали свою енергію і хист сьому нелегкому ділу, показали себе найбільш реальними політиками з-поміж провідників нинішньої Галичини.
Я думаю, що ті кільканадцять тисяч доларів, які пішли протягом минулого року від американської еміграції (робітників переважно) в поміч «Голодним України», були не тільки гарним ділом милосердя, але і незвичайно видатним актом з національного погляду.
В хвилях тяжкого пригноблення громадянство Великої України почуло подих національної солідарності, що долетів до нього з-за океану. Розбите і придавлене у себе, воно почуло себе частиною живої національної цілості. Ся моральна сторона діла була не менша від матеріальної, – навіть від того факту, що десятки людських існувань були вирятувані виключно сею галицько-американською поміччю. Я переказував в своїх листах і справозданнях слова щирої подяки вам від людей, котрим ся поміч помогла пережити страшну зиму. Але тільки з пізнішої перспективи можна буде оцінити, що значила ся поміч в загальній сумі нашого національного життя!
Свою оцінку з сього становища, нинішнього положення на Вел[икій] Україні, я дав у своїм одвертім листі до Х.Раковського, надрукованім в ч. 10 «Борітеся – Поборете». Той факт, що нині, як довідуюсь, уже всі мої писання, включно до великої «Історії», «Культурно-національного руху» і «Хмельниччини», на Вел[икій] Україні заборонені, – показує досить вимовно, що і за сей останній рік не став я більш «своїм» для приятелів України.
Неупередженим се вистарчить. А людей недоброї волі, певно, не стримає, так само, як не стримало тих, що оскаржували мене перед австрійськими властями за роботу на користь Росії саме тоді, коли я після висідки в російській тюрмі жив на засланні під гострим наглядом поліції. Нинішні мої «критики» знають тих панів.
Але при всім моїм щирім і глибокім признанні за сю поміч, подану вами, заокеанські брати, мушу щиро сказати, що ви повинні подавати її більше!
Бачу, що ви живіше відзиваєтесь на голосні, чисто політичні кличі, як узискання незалежності, підтримання революційної боротьби, міжнародні конференції, підтримання дипломатичних зв’язків і т. под., але і в сій сфері ваша жертвенність все упадає. Тепер же, коли деякі з політичних кличів відпадають, я побоююсь, щоби ся жертвенність зовсім не вигасла. Чи не треба звернутись з подвоєною силою на менш ніби ефективні, але не менш важні з національного погляду цілі – як рятування від вимертя української культурної верстви, підтримування українських шкіл, академічної молодіжі, видавничої роботи і взагалі друкованого слова? Була б незвичайна шкода і з вашого боку великий гріх!
Українське громадянство по обидва боки кордону так страшно зубожіло в останніх роках, що кожда тисячка доларів, зібрана вами на цілі національної культури і організації, являється майже історичним ділом. Але тих тисячок треба багато, і в сім прийшла на вас черга послужити великому національному ділу, від которої вам не годиться ухилятись!
Кождий з нас і вас рад би був для себе і своїх дітей стати членами вільної нації, суверенної Української держави. Але в право на неї, очевидно, треба – грубо виражаючись – вкупитись! Одні вкуплюються, жертвуючи свою кров, інші – свою творчу національну працю. Вам довелось робити се, уділяючи все можливе з вашого зарібку. Віддайте ж, не отягаючись і не відкладаючи до іншого часу, все, що можете, на рятування української людності від вимертя, укр[аїнської] культури від загибелі, укр[аїнської] молодіжі від занепаду!
Чи не оцінюєте ви відповідно сього факту, що найкращі наукові й мистецькі сили України вимирають від «хронічного недоїдання», себто голоду. Ледве який тиждень проходить без сих стереотипових, жахливих своїм змістом вісток!
Що думаєте ви про те, що тим часом, коли російська і польська книга заполонює Україну, книга українська стає все більшою рідкістю, і молодіж наша мало що поза читанкою буде й бачити, коли справа так лишиться далі?
Чи рахуєтесь ви відповідно з фактом, що українські захоронки, бурси, школи, катедри Великої України зачиняються одна за другою, тому що не находиться на них фондів у себе і суспільність не має ніяких засобів на їх утримання?
Чи пам’ятаєте про укр[аїнські] школи, гімназії і високі школи Галичини, удержувані виключно громадськими складками, котрі образована людність ледве-ледве видобуває з себе в теперішнім своїм зубожінні?
Чи згадуєте тисячі і десятки тисяч сиріт, що дичавіють без догляду, виховання і науки, особливо на Вел[икій] Україні, і коли тому не запобіжиться, стануть тягарем нашої землі, замість бути її великою продуктивною силою?
Чи уявляєте собі тисячі в’язнів – найактивніші елементи суспільності, що без допомоги дістають сухоти на в’язничнім вікті і виходять на волю інвалідами?
Чи думаєте про інвалідів воєнних, що стратили здоровля і можливість заробкування в боротьбі за наші спільні ідеали?
Сі явища пригнітають вашу уяву, коли ви роздумуєте про них пасивно і безрадно, розглядаючи їх як якісь фатальні кари, спущені на Україну. Але вони стають великою підоймою активності й світової життєвої енергії, соціальної та національної організованості й солідарності, коли одиниці й цілі гурти розпочинають тверду боротьбу з сими язвами життя! Поміч, котру організуєте ви у себе, організує вас за океаном, і так само організує, підбадьорює й окрилює тих, котрим ви подаєте сю поміч на місці.
Перетворюйте ж години смутку і недолі в години радості для себе і для свого громадянства! Щедрою рукою засівайте засівом любові українську землю від Карпат до Дону! Ставайте причасниками нового українського життя, що наростає серед нинішнього розбиття і пригноблення старих його верхів!
Пам’ятайте про Союз «Голодним України» у Відні, що серед тяжких умов потрапив організувати поміч дітворі, школі і культурній верстві Великої України.
Складайте також і на «Рідну школу» Галичини – на велику культурну працю, котру вона там проводить.
Спомагайте друковане українське слово!
Спішіть жертвувати! Два рази дає [той], хто дає скоро!
На свято Великодня 1923
З братерським привітом Михайло Грушевський
Примітки
Серед виявлених першодруків: Америка (Філадельфія). – 1923. – Ч. 50. – 28 квітня. – С. 2; Канадійський ранок (Вінніпег). – 1923. – 15 травня; Громадський Голос (Львів). – 1923. – Ч. 17. – 2 червня. – С. 1; Ч. 18. – 9 червня. – С. 1. Підпис: Михайло Грушевський. Наприкінці подані орієнтовна дата та місце написання: Baden b. Wien, Schlossg[asse], 4; На свято Великодня 1923 (Великодень у 1923 р. випав на 8 квітня). Відозва передрукована також у виданнях: Голод 1921 – 1923 і українська преса в Канаді / Матеріяли упорядкував і зредагував Роман Сербии. – Торонто; Київ, 1992. – С. 656 – 659; Михайло Грушевський у 110 роковини народження: 1866 – 1976 / Записки НТШ. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1978. – Т. CXCVII. – С. 149-152 (неповний текст за публікацією 1923 р. в «Народній волі»).
Подається за першодруком в «Америці».
Лист належить до тематичного блоку публікацій М.Грушевського, що висвітлюють проблему голоду в Україні 1921 – 1923 рр. та діяльність віденського Союзу «Голодним України» (див. перелік у коментарі до «Листа від М.Грушевського» (10 квітня 1922 р.)).
Своїм задумом підготовки чергового заклику до земляків в Америці М.Грушевський ділиться в листі до К.Студинського від 30 березня 1923 p.:
«Ся доброчинна акція як Вам, так і мині забирає богато часу. Але розпучливі листи, котрі дістаю з Укр[аїни], особливо з Київа, раз у раз пришпорюють мене як стару шкапу. Збираюсь на другий тиждень виладити новий поклик до братів в Америці, може, щось принесе» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 91).
Наступний лист до К.Студинського від 4 квітня 1923 p., де згадується зміст відозви, дає змогу встановити час її написання: не пізніше 4 квітня 1923 р. (Там само. – С. 92). Згадує про це звернення і 8 травня 1923 р.:
«До Американ[ських] часописей післав відозву по Великодні, десь скоро пішлемо річне справозданнє, накликаємо до жертв, але надія мала. Засуд Ради Амбасадорів зробив гнітюче вражіннє і знеохотив американ[ську] еміграцію до всяких закликів» (Там само. – С. 100).
Про написання цього листа-звернення М.Грушевський згадує також у кореспонденції від 12 квітня 1923 р. до Т.Починка:
«[…] був занятий відозвою до американських земляків, котру вчора відбив на машині й післав сьогодня до редакцій – про поміч Голодним України і под.» (Листи М.Грушевського до Т.Починка (З фонду Н.Григорієва). З матеріалів Музею-архіву ім. Д.Антоновича при УВАН у Нью-Йорку, США / Публікація М.Антоновича // Український історик. – 1969. – Ч. 4. – С. 87).
Фатальна постанова ради амбасадорів в Парижі 14 марта в справі східних границь Польщі… – йдеться про рішення Ради послів Антанти, прийняте 14 березня 1923 р. в Парижі, про юридичне право Польщі на володіння Східною Галичиною. Див. коментар до статті «Ще один звільнений край». У листі до брата Олександра від 20 березня 1923 р. Михайло Грушевський так прокоментував цю подію:
«Ми тут засмучені рішенням ради послів Антанти, що затвердила ризьку лінію границі і підтримала суверенітет Польщі над Галичиною. Не знати, як се переломиться в життю; певні елементи інтелігенції зітхнуть, певно, з облекшенням – здіймається з них обов’язок боротьби […]. Прийшло на гадку, що се якраз десять літ тому, як сі «провідні круги» викидали мене з Т[оварист]ва Шевченка, щоб перевести угоду з поляками. Тепер мене зробили козлом отпущенія, і валять всі неудачі останніх літ. Тяжкі приходиться переживати часи» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1285. – Арк. 466-467).
Перше ніж Ризька угода була затверджена Антантою… – йдеться про угоду між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, укладену в березні 1921 р. в Ризі після завершення польсько-радянської війни 1920 р. Мирні переговори між воюючими сторонами розпочались у середині серпня 1920 p., а на початку вересня були перенесені до Риги, де тривали аж до весни 1921 р.
Згідно з умовами підписаного 18 березня 1921 р. Ризького договору сторони зобов’язалися припинити військові дії, був анульований Варшавський договір між Польщею і УНР, встановлений новий кордон, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі визнавали територією Польщі. За цією угодою, Москва визнавала польську окупацію Галичини, а Варшава – Українську Соціалістичну Радянську Республіку і тим самим відмовлялася від підтримки уряду УНР.
Умови Ризької мирної угоди справили надзвичайно негативне враження на українську еміграцію, що розцінювала їх як новий розподіл українських земель між Польщею і Росією. 14 березня 1923 р. Рада амбасадорів у Парижі затвердила новий кордон по р. Збруч. З новітніх досліджень див.: Верстюк В. Ризький мирний договір 1921 р. і завершення боротьби за Українську Народну Республіку // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. – К., 2011. – Вип. 6. – С. 337-366.
В історії України знайдеться не один світлий момент, коли потяг народної солідарності… витягав національне життя з тяжких, майже безвихідних ситуацій – у листі до К.Студинського від 4 квітня 1923 p., вітаючи приятеля з Великодніми святами, М.Грушевський так прокоментував цю фразу:
«[…] оглядаючи минувшину, знайдемо не одну годину не менше тяжку і темну як нинішню, з котрого одначе виводив світлий ідеалізм ті верстви і групи, котрі дійсно щиро і твердо вміли його в собі розвинути. Се парафраза з моєї чергової відозви до наших громадян в Америці, котрі я з невеликим успіхом, але з великою витривалістю скребу от уже повних чотири роки свого заграничного житя (не еміграції, бо ні хвилі не вважав себе емігрантом, тільки закордонним робітником на нашій національній ниві» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського. – С. 92).
Я вважаю, що благородні зусилля, положені галицькою суспільністю в останнім році на поміч «Голодній Україні»… – див. коментар до листа «До Українського Червоного Хреста в Канаді» (24 грудня 1922 p.).
Я думаю, що ті кільканадцять тисяч доларів, які пішли протягом минулого року від американської еміграції, в поміч «Голодним України»… – див., зокрема, детальні фінансові звіти у «Третьому справозданні Союза «Голодним України» у Відні» (Голод 1921 – 1923 і українська преса в Канаді. – С. 575-581).
Свою оцінку з сього становища… я дав у своїм одвертім листі до Х.Раковського, надрукованім в ч. 10 «Борітеся – Поборете» – див. «Відкритий лист Мих[айла] Грушевського, закордонного делегата УПСР, голові Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки Х.Г.Раковському».
…уже всі мої писання, включно до великої «Історії», «Культурно-національного руху» і «Хмельниччини», на Вел[икій] Україні заборонені… – ці відомості М.Грушевський подавав також і в листах до приятелів. Так, у листі до Т.Починка від 5 липня 1923 р. писав:
«Я большовикам ніякий приятель, мало хто стільки потерпів від них, як я, і далі терплю: книги мої на Україні заборонені; транспорт книг моїх, висланих торік (видання Дніпросоюза – Ілюстр[ована] Історія, Іст[орія] Укр]аїни] для шкіл, Старі Часи, Всесвітня Історія, Культур[ний] Рух – большовики переробили на картон, аби не дати їм розійтись» (Листи М.Грушевського до Т.Починка (З фонду Н.Григорієва). – С. 96).
Подібну інформацію містять і листи до К.Студинського, у яких вчений наголошував:
«Мене тут з больш[евицької] сторони кокетують, а рівночасно мої книги на Укр[аїні] виймаються з бібліотек, нищаться (відсилаються на паперові фабрики etc.)» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського… – С. 112; лист від 18 липня 1923 р.); «Я писав Вам, що мою «Ілюстр[овану] Історію» і «Старі часи», вислані туди «Дніпросоюзом» торік, уже переробили на картон, а тепер черга на «Історію Укр[аїни]» для шкіл!» (Там само. – С. 114; лист від 21 липня 1923 p.).
…не стримало тих, що оскаржували мене перед австрійськими властями за роботу на користь Росії… – йдеться про кримінальну справу, яку у 1916 р. порушив цісарсько-королівський суд при військовій команді м. Львова, звинувачуючи М.Грушевського в державній зраді. Дирекція поліції у м. Львові, яка вела слідство, зібрала свідчення в ректораті Львівського університету, допитала К.Студинського, О.Колессу, С.Томашівського.
Незважаючи на досить загострені відносини, учень М.Грушевського С.Томашівський став в оборону свого вчителя. Проаналізувавши публіцистичні праці, які були головною підставою для порушення кримінальної справи, С.Томашівський наголошував, що в них «не було мови про конечність відірвання Східної Галичини від Австрії і прилучення до Росії чи створення самостійної держави». Захисником у суді виступав адвокат П.Євин, який підкреслював, що якби М.Грушевський проголошував сепаратистські ідеї відокремлення українських земель від Австро-Угорщини та приєднання їх до Росії, то російський уряд не дав би був розпорядження арештувати його та відправити на заслання.
На основі всіх зібраних доказів та вмілого захисту польовий суд у Львові змушений був кримінальну справу проти М.Грушевського припинити (Малик Я. Кримінальні переслідування Михайла Грушевського (1914 – 1934 рр. ) // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994. – С. 412 – 425).
…жив на засланні під гострим наглядом поліції – див. статті «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни», «З недавнього минулого» та коментарі до них.
…коли російська і польська книга заполонює Україну, книга українська стає все більшою рідкістю… – ця стурбованість М.Грушевського звучить і в його листі до В.Кузіва від 25 квітня 1922 p.:
«Страшна культурна, книжна криза насувається на Україну, вона знову буде затоплена російською книгою. Бо ту друкували і німці, і большевики, і праві росіяни, їм дороги до Росії відкрито, а українську] книгу всі гальмують» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1, – Спр. 266. – Арк. 82 – 83 зв.).
Детальні відомості про стан книговидавництва в Україні наводив і відомий книговидавець Ю.Тищенко в огляді «Сучасне становище книжкової справи на Україні». У ній він зазначав:
«Завоювавши Україну, […] большевицька влада відкриває кампанію проти українського друкованого слова і, в першу чергу, проти українських видавництв. […] Папір, сконфіскований у приватних видавництв і в папірнях, пішов на російські прокламації. […] Недодруковані книги, що були вже вискладані або в друкарських верстках, знищено на місцях у друкарнях» (Нова Україна. – Прага; Берлін, 1923. – Ч. 6 (Червень). – С. 120 – 131).
За даними цього ж місячника, з запланованих Держвидавом України на другу половину 1923 р. 500 книжок 49 % мало вийти українською мовою, 51 % – російською (Там само. – Ч. 10 (Жовтень)).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 328 – 332.