Панської України не збудувати!

Михайло Грушевський

Перед двома тижнями зі шпальт «Громадського голосу» (ч. 37) залунав сей значущий оклик: «Панської України будувати не будемо!» Гасло повне значіння під нинішню пору і варте глибшої розваги. Тому було б жаль, коли б наслідком побіжного характеру сеї статті, в котрій його проголошено, люди, до котрих воно проголосилось, пройшли б повз нього без ближчої уваги або збули звичайними фразами: «Ми хочемо України, тільки України, не розбивайте нам єдиного фронту ніякими соціальними чи партійними гаслами!»

Автор згаданої статті справедливо нагадав ще раз, на що вказувалось уже не раз (і мною в тім числі) – яке значіння мають в дійсності сі популярні тепер кличі: «Ми хочемо України і тільки України! Не треба ніяких соціальних ні політичних програм – відложім се все на потім! Наразі всі повинні об’єднатись коло одної мети – Самостійної Української Держави! Геть з партійними різницями – партії загубили нам державу!».

Сі кличі не звертаються в бік консервативних, правих, панських течій – тільки переходять звичайно в обвинувачення, чи в хоробливі вигуки на адресу соціалістичних партій і всіх, хто в обмірковуванні державних перспектив хоче виходити з інтересів українського робучого народу, селянства і робітництва. Дарма, що, власне, несоціалістичні, панські, старшинські об’єднання чи гурти розбили національну українську акцію в революційній добі 1917 – 1918 р. і їх то треба би покликати, щоби свої класові чи гуртові інтереси підпорядкували вже раз, твердо і безповоротно, інтересам українського робучого народу, коли їм справді лежить на серці добро української нації чи українська державність!

Згадані кличі мають, навпаки, таке значіння, що українські робучі верстви і всі соціалістичні та радикальні українські течії (чи партії) мають безоглядно піддатись тим консервативним, панським чи інтелігентським гурткам, які хваляться своїм політичним розумом, а хочуть бачити Україну не таку, якою вона мусить бути зі своєї природи, селянсько-робітничою, а Україну панську. Вони хочуть України не якої-небудь, а таки України панської, в котрій проводила б і панувала верства старшинсько-панська або буржуазно-інтелігентська (до котрої вони належать), а селяни та робітники були тільки робучою масою, покликаною до податку й рекрутчини, а не до голосу і участі в самоврядуванні, в політичній управі і в національнім житті.

Маючи в своїх впливах пресу, школу, просвітні та політичні організації, вони проводять такі гадки – покликуючись на приклади інших буржуазно-панських держав, а їх кличі знаходять послух в ширших інтелігентських верствах і в молодіжі, знеохоченій до теоретичних дискусій, а жадній діяльності – особливо молодіжі галицькій, як бачу. Вона без глибшої розваги повторяє сю анафему на суспільні і політичні програми, на партії. Кличе всіх під один стяг – а той стяг, направду, виказується стягом панської України, бо помахують ним люди, які не мислять собі інакшої України, як тільки пансько-буржуазну.

В тім лежить загроза для політичної, національної роботи, бо в дійсності панської України ніяк не збудувати!

Отже, всі зусилля, всі засоби, вся праця, весь героїзм, вся кров, яка буде положена на таку акцію, піде марно – через нездійснимість завдання. Більше того! Чим більше енергії буде вкладатись в тім хибнім напрямі, тим більше вона викликатиме опозицію і протиділання з боку тих частин українського громадянства, котрим нездійснимість і шкідливість таких зусиль буде ясна. В почутті свого обов’язку перед народом вони будуть протиділати сим шкідливим зусиллям.

Та й сам робучий народ нині вже настільки свідомий, що не дасть себе задурити і зараз же обернеться против панських забаганок інтелігенції, як тільки матиме свободу діяльності. Ті, що готують якусь панську акцію та збирають якісь сили під такими гаслами, приготовляють розкол і внутрішню боротьбу, котра неминучо вибухне і загальмує національну акцію, в той момент, коли національні сили зможуть себе проявити.

Дійсне національне будівництво, широке і свобідне, можливе у нас тільки в тіснім союзі з робучим народом, нерозривно зв’язане з обороною його соціальних та економічних інтересів. Се порозуміли давно ті провідники українського національного руху, які тверезо, одвертими очима приглядались нинішнім обставинам українського життя та його минувшині, а особливо ті, що студіювали його – студіювали справді серйозно, «не минаючи титли, ані тії коми», як казав Шевченко, а не так щоб перебігати тільки по верхах, висмикуючи то те, то се, на підпертя своїх фантазій, – як-то, на жаль, часто тепер робиться.

Ті провідники стали народниками і соціалістами, оборонцями і речниками інтересів робучого народу, хоч самі виходили з панських або інтелігентських кругів. Стали не тому, що хотіли йти за якимись модними сучасними кличами, а тому, що бачили неможливість збудувати що-небудь українське на якій-небудь основі, як тільки на більшості нашого народу – на селянстві, і то селянстві біднім.

Не менше як три четвертини українського народу складається з селян настільки малоземельних і бідних, що вони щонайбільше – можуть тільки прогодувати свою сім’ю або й сього не можуть. Українських же поміщиків, промисловців і капіталістів так мало, що в капіталістичнім устрої і буржуазнім ладі вони будуть становити зовсім незначну величину. Українська інтелігенція може грати якусь поважну і почесну політичну ролю тільки в такім разі, коли буде вірною і щирою виразницею бажань і інтересів української більшості, себто бідного робучого українського народу. При пануванні буржуазної панської, поміщицько-капіталістичної верстви така роля нашої інтелігенції може буде поважна, але маловпливова.

В устрої дійсно демократичнім і соціалістичнім вона може бути рішаючою, але остільки, оскільки ся інтелігенція творитиме одну душу й тіло з трудовим народом, будучи дійсно його мозком, а не старатиметься зробити з його знаряддя своїх класових інтересів – бо се вдатись надовго не зможе. А коли спроневіриться і посвариться зі своєю національною більшістю, зі своїм робучим народом, – мусить піти в службу чужій буржуазії проти свого народу.

А щоб здійснити такий устрій, про який мріють проповідники панської України, на се треба чуда: чогось такого, що в дійсності ніяк не може трапитись. Мала б то бути така буржуазно-демократична, чи воєнно-монархічна, чи аристократично-поміщицька держава, в котрій би дрібка українських панів разом з інтелігенцією панського духу могла б правити заразом і проти бажань та інтересів свого робучого народу, і против чужорідної неукраїнської буржуазії, далеко сильнішої від української своїми економічними силами. Як се можливо?

Десять літ тому про се ледве чи хто-небудь думав. Тоді се можна було назвати догматом українського національного руху: що національне будівництво можливе тільки в тіснім і нерозривнім союзі з робучим народом, з охороною його інтересів, з економічним піднесенням, з усестороннім освідомленням і культурою його, так, щоб він сам, наш робучий нарід, міг брати якнайширшу участь в суспільнім і політичнім житті та рішати про сю долю. Самозрозумілим здавалось тоді всім, що тільки в міру піднесення і поступу свого робучого народу можливий твердий і певний національний поступ: що національні здобутки можуть бути закріплені і запевнені настільки, поскільки їх вага пройде в свідомість народу і нарід буде обстоювати їх, як своє добро.

Пок[ійний] Драгоманов був найбільш рішучим і голосним речником сих поглядів, але вони приймались всім свідомішим і активнішим громадянством, яке вело національну працю. Вони лежали основою нашої політики, нашого письменства, двигались науковим дослідом, давали напрям життю України. А проби деяких людей щось осягнути дорогою закулісових торгів і договорів, звичайно, тільки потверджували, що безплідне буде все, що не будується на твердій підставі народного руху.

Але той розрух громадського життя, до котрого привела Світова війна, особливо на сході Європи, де розклад величезного, многомільйонового фронту зійшовся в часі з революцією й завалив її своїми руїнами, затемнив всю свідомість. Величезні мобілізації викинули десятки тисяч інтелігентних і пів-інтелігентних людей з нормальних умов життя, а безоглядна політична агітація, котра велась на Україні з ініціативи російського Временного правительства (властиво, російських соціалістів-революціонерів) і Петербурзької ради робочих і салдацьких депутатів (де боролись соціал-демократи большевики і меншовики), витворили серед сеї старшинської верстви перебільшені поняття про політичну ролю і можливості мілітарного елементу.

Те, що тепер дістало назву «фашизму», вже тоді зародилось в українських старшинських кругах. Були се люди здебільшого далекі від українського життя, від громадської роботи взагалі; тим легше находили серед них прихильників фантастичні плани організувати Українську державу і правити нею воєнною силою. Українська державність, котру організувала, обережніше і оглядніше Українська Центральна Рада, рахуючися з соціально-економічними вимогами селянства і робітництва та національними потребами меншостей, ушла під загрозою військового українського перевороту, котрий мав на меті передати владу в руки військових елементів, настроєних безоглядно і супроти соціальних домагань, і ще більше – супроти вимогів меншостей.

Сю небезпеку удалось обминути; але після німецької окупації, під охороною німецьких багнетів підняли голову поміщики, капіталісти, промисловці; і з участю деяких військових українських елементів зроблено там переворот, що назверх нібито відновляв українську «гетьманщину», а в дійсності віддавав владу так званому «Протофісові», то значить об’єднанню представників промисловців, торговлі, фінансів і сільського хозяйства.

Нині націоналісти-монархісти і всякі праві панські елементи розписують якнайкращими фарбами сю відроджену «гетьманщину», награваючи на націоналістичних настроях несвідомої публіки. В дійсності була то негідна карикатура української державності, котра повинна була дати найширший доказ якраз той, що панської, «протофіської» України не можна збудувати.

«Гетьманщина» висіла на німецьких багнетах, поливала українську землю селянською кров’ю, залюднила в’язниці українськими в’язнями – найпершим найсвідомішим елементом революції, та крок за кроком ліквідувала українське право, видвигане в правно-державному житті революцією. Вона яскраво справджувала стару світову правду, що все можна зробити багнетом, тільки сидіти на багнетах не можна, і другу домашню аксіому – що організація панської державності на Україні неминучо віддасть владу чужорідному панству та буржуазії.

«Гетьман» скінчив тим, що приєднав Україну назад до Росії, і українські міністри з правих українських партій, котрі по довгих ваганнях, перед самим кінцем «гетьманщини» ввійшли до гетьманського кабінету, мусили уступитись перед щирими прихильниками єдиної Росії.

Недовгий сей епізод поучував саме тому, що я вище сказав: що прихильникам панської України не досить мати чужі багнети на приборкання свого робучого народу, а ще треба, щоб ті багнети і усяку іншу буржуазію, крім української, позамикали по в’язницях. Тільки тоді зникаюча купочка українських панів-капіталістів могла бодай якийсь час рядити в такім безповітрянім просторі по своїй мислі. Інакше ж Україна без робучого народу (з подавленим українським народом) неминучо стане Україною без українців.

Але нині, як кажу, нині публіцисти панської організації, спекулюючи на несвідомість та легковірність людську, сю негідну комедію з нашими козацькими продукціями (що виставила їх на найгіршу компрометацію), розхвалюють, немов якусь ідеальну, добу української державності. А поруч того й наша стара, історична Гетьманщина, з натяганнями історичної правди, представляється як вітрець українського державного життя, гідна й відродження, і наслідування.

Смію думати, що для висвітлення дійсного змісту нашої старої козаччини та її гідних прикмет мало хто більше зробив понад мене. Але тим рішучіше мушу я протестувати проти однобічного представлювання та ідеалізування нашої старої Гетьманщини, котру ми нібито могли відродити з користю для свого народу, – тимчасом як в дійсності се була дуже несовершенна державна форма, прикра і шкідлива для трудової більшості народу. А заразом мушу і се також вказати, що звеличання Гетьманщини йде поруч із другим шкідливим викривленням нашої історичної перспективи: недооціненням дійсних, тривких, не мальованих здобутків нашої народної революції.

Наш нарід з тяжким сумом відчуває се, що найвища мета, видвигнена революцією, – Самостійна Україна, зосталась не здійснена. Удари, задані йому під час сеї боротьби за своє національне право, ще болять і рани крива віють іще незакриті. Галичина більш розвинена національно перед війною, найгостріше відчуває тяжке погіршення умов свого національного життя. Се мусить відчуватися і буде відчуватися; але нарід не може зіставатись під виключним вражінням таких сумних переживань. Він мусить здавати собі рахунок, об’єктивно і тверезо з цілого свого положення, щоб начеркнути плани дальшої роботи.

Беручи ж річ об’єктивно, зі становища всеукраїнського, треба признати, що революція точно посунула нашу націю наперед в напрямі її усамостійнення. Українська Республіка таки існує – хто б в ній не правив і як би не правив. Політичне існування нашого народу в цілості і його національне право таки признане світом. Право на національні форми культури і публічного життя його признається – хоч здійснюється се право дуже лихо.

Навіть найбільш рішучі противники нинішнього режиму на Україні накликають громадянство до «наповнення українським змістом форми сучасної влади на Україні». Які б застереження до сього не додавались, зістається факт існування таких форм, які можуть і повинні бути наповнені українським змістом. Все се в порівнянні зі становищем української нації не тільки в момент проголошення Світової війни, але навіть і з часами Першої російської революції 1906 – 1907 рр. – великий крок наперед, великий здобуток українського народу, виборений ним в тягу революції.

Є старий вислів, що від революції зостається тривко тільки те, що відповідало дійсно відчутим вимогам і засобам народу чи громадянства в тім моменті. Східноєвропейська революція не закінчилась, і останніх результатів її догадуватися не хочу. Але те, що стоїть нині, в сьомім році сеї революції, стоїть остільки і завдяки тому, що воно оперлось о свідомість і волю українського народу, то значить, передусім – його селянства, в переважній масі селянства бідного.

Коли б се селянство виявило байдужість до національних інтересів – котру йому закидають прихильники панської України, – не було б і тих форм української державності, незаповнених українським змістом, про котрі говориться нині. Що тої байдужості не виявилось у робучої більшості нашого народу, се був результат праці між народом соціалістичних українських партій: передусім укр[аїнських] соціалістів-революціонерів різних течій, на котрих так безоглядно тепер вішають собак різні трубадури панської державності. Ся праця була недовга, доривочна – а які дала великі наслідки!

Зовсім очевидно, що й дальше заповнення українським змістом форм державного життя України й їх розширення до повної суверенності українського народу буде залежати передусім від зросту свідомості і культури українського робучого народу. Свідоме селянство дасть і значущу верству українського робітництва, котрому, з природи соціального життя, належить провідна роля в соціально-економічному процесові, а ми такої верстви досі не маємо – і не дістанемо інакше, як тільки через зріст селянства!

З ними і через них українська трудова інтелігенція, оскільки вірно і щиро йтиме з ними, зможе здійснити ті форми культурного життя і політичного ладу, які відповідатимуть її національній мислі. Се повинні раз зрозуміти всі тямущі люди, які стремлять дійсно до завдань національних, а не своїх особистих, гурткових і класових.

Тільки з ним, з робучим народом і через нього українська інтелігенція може здійснити свій національний ідеал.

25.Х.1923

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Громадський голос (Львів). – 1923. – Ч. 41. – 17 падолиста. – С. 1 – 4. Підпис: Мих. Грушевський. У кінці автор зазначив дату: 25.Х.1923.

Подається за першодруком.

Як лідер Закордонної делегації УПСР та автор її основних програмних документів, послідовний речник «трудового принципу» М.Грушевський у черговий раз відстоює його в цій статті.

…зі шпальт «Громадського голосу» (ч. 37) залунав сей значущий оклик: «Панської України будувати не будемо!» – Йдеться про статтю: Пушкар Кирило. Про панську Україну // Громадський голос (Львів). – 1923. – 23 жовтня. – Ч. 37. – С. 1 – 2.

«Громадський голос» – газета, що виходила у Львові у 1895 – 1902, 1906 – 1939 рр. У 1922 – 1925 рр. виходить як радикальний, політичний і економічний часопис. Серед видавців та відповідальних редакторів цього періоду були Ілля Салагуб, Василь Кіцула, Іван Волошин, Осип Навроцький. Часопис був зорієнтований на політичне освідомлення українського селянства.

…«не минаючи титли, ані тії коми», як казав Шевченко… – М.Грушевський цитує поезію Т.Шевченка «, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». За останнім академічним виданням творів Т.Шевченка, ця фраза має редакцію: «Не минайте ані титли, / Ніже тії коми» (Шевченко Тарас. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 351).

Не менше як три четвертини українського народу складається з селян настільки малоземельних і бідних… – за даними, які М.Грушевський наводить у праці «Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917 – 1918 – 1919 рр.», в 9 українських губерніях селяни володіли приблизно 23 млн десятин землі, приблизно 13 млн належало великим землевласникам, а 3 млн були фіскальними, церковними землями тощо.

За даними сучасних дослідників, на 1917 р. із 44,1 млн десятин земельної площі 36,7 % становила власність поміщицьких, удільних, казенних, монастирських і церковних господарств. Решту її розподіляли поміж більш ніж 4 млн селянських дворів (Хміль І., Куташев І. Наростання селянського екстремізму в Україні (березень – жовтень 1917 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2002. – С. 53). На той самий рік 57 % сільських господарств обробляли менше 3 десятин і могли вважатись бідними селянами. Середнє селянство з 3 – 10 десятинами налічувало 30 % господарств. Заможні власники, що володіли понад 10 десятинами, становили 12 % і в середньому володіли 32 десятинами. Дідичі, становлячи 0,8 %, володіли 30 % землі (Лозовий B.C. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 p.). Монографія. – Кам’янець-Подільський, 2008. – С. 115).

Пок[ійний] Драгоманов був найбільш рішучим і голосним речником сих поглядів… – див. статтю «Драгоманов в політичнім і національній розвитку українства» та коментар до неї.

Українська Центральна Рада… ушла під загрозою військового українського перевороту… – див. статтю «Світова війна і революція» та коментар до неї.

…так званому «Протофісові»… – див. статтю «Світова війна і революція» та коментар до неї.

Нині націоналісти-монархісти і всякі праві панські елементи розписують якнайкращими фарбами сю відроджену «гетьманщину»… – М.Грушевський мав на увазі публіцистичні виступи В.Липинського і насамперед його «Листи до братів-хліборобів», перші три частини якого побачили світ у 1920 – 1923 рр. У них відомий український історик, філософ, головний ідеолог і лідер гетьманського руху в еміграції обгрунтовував концепцію спадкової монархії в Україні, покликуючись на досвід «старої Гетьманщини» XVII – XVII ст. Див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею та організацію українського монархізму // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. – Київ; Філадельфія, 1995. – Том 6. – С. 63-110.

…негідна карикатура української державності… – подібні характеристики Української Держави та її очільника М.Грушевський подає також у статтях «По шкоді» та «Світова війна і революція».

«Гетьман» скінчив тим, що приєднав Україну назад до Росії… – йдеться про грамоту П.Скоропадського про федеративний зв’язок України з майбутньою небільшовицькою Росією, проголошену 14 листопада 1918 р. Детально див.: Ралдугіна Т. Федераційна грамота Павла Скоропадського: внутрішні і зовнішні чинники її проголошення // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К, 2006. – Вип. 11 – 12. – С. 111 – 119.

…нині публіцисти панської організації… розхвалюють, немов якусь ідеальну, добу української державності – на відміну від прихильників Української Центральної Ради та Української Народної Республіки, які виступали з критикою П.Скоропадського (В.Винниченко, М.Лозинський, І.Мазепа, С.Петлюра, П.Христюк та ін.), група прихильників гетьмана возвеличувала історичну форму національного державного правління – гетьманат – та ідеалізувала постать П.Скоропадського (В.Липинський, Д.Дорошенко, С.Томашівський, О.Скоропис-Йолтуховський та ін.).

Смію думати, що для висвітлення дійсного змісту нашої старої козаччини та її гідних прикмет мало хто більше зробив понад мене – історії козаччини М.Грушевський дійсно присвятив низку своїх історичних праць та узагальнив і власні напрацювання, і напрацювання своїх учнів в «Історії України-Руси» (на той час вийшли з цієї проблематики VII та VIII томи), «Ілюстрованій історії України» та «Очерках истории украинского народа».

…передусім укр[аїнських] соціалістів-революціонерів різних течій… – детально див.: Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом (Сторінки історії УПСР). – К., 1999; Її ж. М.Грушевський та Українська партія соціалістів-революціонерів // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К., 2002. – С. 208 – 216; Її ж. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). Монографія. – К, 2008; Її ж. Фракція українських есерів у Центральній Раді і Генеральному секретаріаті: між конструктивністю й опозиційністю // УІЖ. – 2009. – № 2. – С. 110-123.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 338 – 343.