Драгоманов в політичнім і національнім розвитку українства

Михайло Грушевський

Сього року (20 н. ст. червня) минуло двадцять п’ять літ з дня смерті Драгоманова. Давня надія, що в сю річницю можна буде вернути на Україну кості славного вигнанця і всім народом, на своїй, визволеній землі віддати честь його ділу, не справдилася. Рік доходить свого краю, і нема чого сподіватися сеї можливості в скаженім танці різних сил, що силкуються володіти Україною без волі її трудового народу.

В іншім часі, в кращих умовах відбудеться ся всенародна поминка по славнім борці за його права. Але і в нинішніх обставинах, серед розпорошення українських сил, в тяжких умовах еміграції, котрих гірку чашу випив колись покійник, завидуючи тим, що кінчили своє життя на шибениці і під стінкою, але на рідній землі [Перший лист до киян 1886 р. – Листи до Ів. Франка, с. 158], – і тут, і тепер в час приходить нам ся річниця.

Віддаючи честь трудові і стражданню славного провідника, ми і для себе, і для свого діла знайдемо багато корисного і цінного, коли, відірвавшися на хвилю від турбот нинішнього дня, перенесемося гадками в ту обстановку, в котрій працював, боровся й доходив своїх завдань покійний. Дасть се нам не тільки розраду й науку. Подасть змогу провірити провідні завдання нашої праці по тим завданням, які ставили наші попередники чверть століття, півстоліття тому, – випростувати допущені зигзаги, знайти дійсну міру осягненого і поставити в чергу свої найближчі завдання. Багата духова спадщина покійного, його широке знання, його великий досвід, дійсно, дають для того велику спромогу.

Діяльність Драгоманова, не вважаючи на передчасну смерть, в розцвіті його духових сил і сильної творчості, обіймає з лишком тридцять літ, і два останні десятиліття, 1875 – 1895, він був справжнім духовим провідником України, в сфері політичної й культурної роботи. Його діяльність в сім часі творить незвичайно важний крок в розвою нашої політичної й національної свідомості. Після різних вагань і збочень 1860 і 1870-х рр. Драгоманов виводить її знову на рівний шлях політичного і соціального будівництва, вигачений нашими великими учителями з Кирило-Мефодіївського братства, до тих вказаних ними завдань, які прийшлось реалізувати аж нам, в Першій російській революції, і особливо в сій другій, великій світовій кризі.

Довга практична робота навчила Драгоманова велико поважати кирило-мефодіївську добу. Були часи, коли її ідеали і завдання здавались йому чимсь пережитим і архаїчним, що треба віддати вже до архіву, – сліди сих настроїв ми знаходимо особливо в перших часах його еміграції, коли Драгоманов з своїм гуртком особливо підпав впливам західноєвропейського політичного життя і літератури, і йому здавалось легше, ніж потім, поставити українське життя коротко і просто на пробиті європейською мислю дороги. Його велика праця про Шевченка з сього часу, як і інші писання, були виявом тодішніх настроїв.

[Він сам писав про се в «першім листі до киян», 1886 р.: Я був загнавсь думкою, що Шевченко вже пережитий фазис, що новий український рух піде далі, по новоєвропейській дорозі, а тепер бачу, що не тільки маса українофілів, але й українофільські писателі не тільки в Галичині, а й в Росії ще не догнали Шевченка років на 10 – 20 (с. 173) (пор. в автобіографії, ст. 389, що до видання Шевченка, задуманого Ляхоцьким, він «відносився трохи байдуже, бо вважав Шевченка з ідейного боку уже «пунктом пережитим» – «тепер же я переконався, що не тільки до галицьких, але й для російських українофілів, навіть для найученіших із них, треба ще немало духової праці, щоб догнати навіть Шевченка»). Так само своїм галицьким кореспондентам писав він в тім же 1886 році: «В теперішній час добровольного холопства галичан і росіян Шевченко писатель не опортунний – та все-таки безпремінно треба поставити його на сторожі хоч коло молодших людей, тих, що ще по гімназіях вчаться, коли вже старші спелешились» (Листи до Франка, с 237)]

Але переживши в цілості той період занепаду, який перейшло українське громадянство після указу 1876 р. – всі ті зусилля українських патріотів, навіть таких визначних, як Костомаров, одна з окрас Кирило-Мефодіївського братства, вгонити український рух в рамці російської реакції, «примирити з собою правительство» і звести українську роботу до такої тоненької нитки, що вона б могла пролізти і через іглине ухо централістичної й україноїдської політики російського правительства, Драгоманов з усіх тодішніх зигзагів українського хуторянства й галицького рутенства набрався пересвідчення, наскільки кирило-мефодіївські ідеї зостаються жизненими і для його покоління, і для тих молодших, котрих він хотів справити на добру дорогу.

Він не тільки признав і проголосив, що кирило-мефодіївська програма – при всіх своїх слабших сторонах, – «досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство» [Чудацькі думки, с. 116], але й ділом самим старався реалізувати сі ідеї, давши їм нову редакцію, відповідно зміненим обставинам, справивши різні помилки й обтрусивши з пережитків старого національного романтизму, що ще не стратив був своєї власті над тим поколінням українолюбців. За кілька місяців до смерті, характеризуючи свою діяльність (в відповіді на привітання з нагоди тридцятилітнього ювілею його праці), він писав:

«Коли я претендую на що-небудь (як на свою заслугу), то лишень на те, щоб проповідати і пробувати прикладом до політичної діяльності ті провідні думки, до котрих дійшли в [18]40-і роки славні братчики кирило-мефодіївські, і котрі лежали в основі українського народолюбства мого і товаришів, в наші молоді часи, в 60-ті і 70-ті роки, звісно – з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи» [Ювілейна збірка матеріалів: Михайло Петрович Драгоманов, зладив і видав М. Павлик, 1896, с. 105].

І дійсно, – відкинувши деякі зигзаги, без котрих не обійшовсь і сам Драгоманов [Одним з таких зигзагів, чи переборщень в противний бік, було те «русофільство» Драгоманова, яке особливо викликало опозицію в українських кругах: протестуючи против національної виключності і русофобства, до котрого доходили українські націоналісти, він сам занадто підносив неминучість уживання російської мови і культури, як «своєї», і, подібно, як Куліш, договорювався до апологій російського царизму в його відносинах до України (Листи на Наддніпрянську] Україну, с. 28 і дд.)] (тільки у нього ті зигзаги не були так значні, бо консеквентність і витривалість в реалізації назначеної програми він уважав першим обов’язком серйозного політичного діяча і сам старався не розминатися з сим принципом), – се справді можна означити як провідний мотив багатої й різносторонньої діяльності Драгоманова – що він, рахуючися з поступами світової мислі і досвіду, з розвоєм українського і світового життя, розвивав, поглибляв і ширив, популяризував і по змозі – реалізував ідеї радикального українолюбства, піднесені провідниками Кирило-Мефодіївського братства.

Що ж було се тривке і не скороминуще, принесене Кирило-Мефодіївським братством, що лягло в основу світогляду і громадської праці молодших поколінь – 1850 і 1860-х рр., до котрих належав Драгоманов з своїми товаришами київської доби, і потім в провіреній, розвиненій, очищеній формі було передано Драгомановим і його співробітниками з женевської доби новим генераціям української демократії, що сій літературі, на сій праці вчились і виховувались на переломі XIX і XX століття і потім виступили під прапором сих ідей під час російської революції 1905 p.?

Опираючись як на літературній спадщині Драгоманова, так і на інших відомостях, я збираю сю вікову спадщину в сих точках:

Суверенність українського народу, самостійність його, як нації, рівнорядність і рівноцінність з іншими народами-націями світу. Сі ідеї іноді доволі ясно проглядають і в давніших часах, в літературних українських творах і в реальнім українськім ділі, – але ясніше і свідоміше, ніж коли-небудь, вони були висловлені в програмних працях кирило-мефодіївців і в їх практичній роботі.

В політичній сфері ся ідея суверенності виявляється в постулаті української республіки, окремої і рівнорядної з іншими слов’янськими республіками, разом з нею на рівних правах об’єднаними в слов’янській федерації.

В сфері культурній вона виявляється в постулаті української культури, повної й абсолютної, не обмеженої ніякими поняттями її підрядності чи «домашнього вжитку» поруч якихось інших, ширших чи вищих культур, – здібної задоволяти потреби і менше освічених і вище розвинених верств народу.

При тім український нарід мислиться передусім, як трудовий нарід. Не недогризки панства, які ще якось тримались при українській свідомості, не елементи української буржуазії, котрі могли бути притягнені до національної роботи, а трудова українська маса – передусім, та таки й майже виключно селянська, – вона вважалася представником українського народу його національного обличчя, його традицій, його домагань, його правди.

Його інтересам передусім мала служити і та українська культура і та відроджена українська державність, котру братчики ставили своїм завданням. Навіть такий архікультурник, як Куліш, ставлячи одним з завдань української культурної роботи присвоєння здобутків світової культури, найбільших письменників всіх народів і часів, – заразом висував, як основну прикмету української літератури, що вона була, єсть і мусить бути простонародною, в противність різним панським літературам інших народів.

Патріотизм і національність братчиків були свобідні від усякої виключності і реакційності. Високо цінячи історичні змагання українського народу до свободи, соціальної справедливості і гуманності, вони далекі були від тенденцій переносити форми й тенденції минулого в будучину і ставити своїм завданням привернення сих пережитих форм. Високо ставлячи стару боротьбу за батьківську віру, за свободу віри взагалі, братський рух з його змаганнями до очищення церкви, вони були чужі якого-небудь клерикалізму в сучаснім, були свобідними євангеліками, деїстами або свобідними мислителями в сфері релігії. Апофеозуючи стару козаччину, її ідеали свободи й рівності, вони рішучо відкидали всякі плани реставрації сеї козаччини чи Гетьманщини в сучасних відносинах.

В ім’я старих і непережитих народних українських ідеалів вони без вагання йшли назустріч тим поступовим кличам, які приносило світове життя, зв’язували проблему національного визволення з завданнями культурного і соціального визволення, клали підвалинами того устрою, котрого хотіли доходити, повну свободу сумління, свободу слова і друку, усунення всякого переслідування за переконання, культурне й економічне подвигнення мас, скасування всяких соціальних привілегій, класового устрою суспільності. Старий національний романтизм в сих концепціях переходив цілком рішучо на шляхи соціалізму і новітнього гуманізму, як він зарисовувався тоді, особливо в творах французьких началоположників нового соціалізму.

Здійснювати свою програму братчики намірялися дорогою революційною, – Кирило-Мефодіївське братство чи товариство було політичною організацією безпосередньої акції. Що можна було здійснити в рамках легального ширення ідей братства, мало здійснюватись – але сі рамці були тоді дуже тісні, і головна надія покладалась на нелегальну пропаганду серед молодіжі й народу. Братчики мали йти між нарід, зав’язувати там зв’язки – й «громадою обух сталить», приготовляти народне повстання.

От се й були, власне, ті дорогоцінні основи нового українського руху, які були особливо оцінені молодіжжю 1850-х і 1860-х рр. і мусили стати підставою дальшого політичного і культурного розвитку українського народу. Ми чули тільки, що свідоцтво Драгоманова про те значіння, яке мали сі кирило-мефодіївські ідеї для його покоління. Він виріс в осередку, де поступові народолюбні течії мали добре приготований грунт. Його дядько був членом «Товариства з’єдинених слов’ян», одного з предтеч Кирило-Мефодіївського братства. В полтавській школі, де він учився, між його учителями були люди, серйозно захоплені кирило-мефодіївськими ідеями, які вміли прищепити їх і своїм учням.

Але перейшовши до університету, до Києва (в 1859 р.), Драгоманов попав в течію «малих діл», якою попливло українство 1860-х рр. Після розгрому українства з кирило-мефодіївським процесом нова, ліберальна російська доба відкрила можливості легальної роботи в дусі кирило-мефодіївських ідей, і в сім напрямі пішли не тільки старші українські генерації, самі кирило-мефодіївські братчики з Костомаровим і Кулішем на чолі, але й молодше покоління, будучі українські провідники 1870 і 1880-х рр. Одні кинулися до реалізації селянської реформи 1861 p., наділу селян землею, організації селянської громади, в ролях мирових посередників, членів «по крестьянским делам присутствий» тощо.

Спеціально декого заінтересувала перспектива зломити одвічне панування польської шляхетської верстви на Україні, користаючи з сеї реформи і тих репресій, які повело правительство на поляків (знаємо, що се завело навіть Куліша на службу в російській адміністрації Польщі). Київська молодіж – і саме Драгоманов в тім числі, гаряче взялась до шкільної справи – організації недільних шкіл, приготування учителів для шкіл в дусі поступових і народолюбних ідей. Інші прикладали свою енергію до популярної літератури, наукового українознавства, збирання етнографічного і всякого іншого матеріалу про народне життя.

Все се вабило й захоплювало по довгім примусовім застої. Все се було безсумнівно цінне. Воно, дійсно, реалізувало різні пункти кирило-мефодіївської програми. Але, як часто буває – за сими «малими ділами» упускалися з очей ширші перспективи, затрачувались провідні лінії. А з другого боку – се розвивання суспільної енергії в сторону найменших перепон, прикладання національних сил до справ, які не заборонялись урядом, а де навіть можна було працювати під урядовим омофором (як напр., в боротьбі з польським пануванням) – воно непомітно, але дуже шкідливо, зводило українське громадянство на дорогу нездорового опортунізму, який вкінці й привів до отої ославленої формули «помирення правительства з українством», проголошеної Костомаровим.

Драгоманов потім, в історичній перспективі, дав і пояснення і навіть певне оправдання сьому опортунізмові і лоялізму сих генерацій – який потім молодші покоління п’ятнували просто як московський сервілізм [Листи на Наддніпрянську Україну, с. 29 і дд]. Але, як свідок і учасник сеї стадії українського життя, в 1860-х і особливо 1870-х рр., він дуже ясно розумів шкідний характер сього опортунізму, в широкім значінні слова – се замикання української справи в дрібні питання біжучого дня, розуміння її виключно в рамках російської державної кон’юнктури, затрачений за ними ширших перспектив соціального і політичного поступу людства, тої координації українського життя з світовим походом наукової мислі і соціального ладу, яка одна могла дати провідні лінії його розвиткові незалежно від змін в російській чи австрійській кон’юнктурі, що викликали такі сумні хитання в українських кругах.

Спочатку усно, в українських гуртках, в «старій київській Громаді», одним з лідерів котрої він був, потім в галицькій пресі, в женевських своїх виданнях, в широкому і дуже важному в історії українського життя листуванні [На жаль, з нього більша половина погинула, бо листи Драгоманова по прочитанні звичайно нищились адресатами «страха ради поліцейська» або згинули при ревізіях, і тому в найбільшій збірці листів, виданій Павликом (переписка М.Драгоманова з М.Павликом, І – VIII), листів Драгоманова дуже мало], Драгоманов енергійно, палко, послідовно виступав против аполітизму, опортунізму і формального націоналізму, котрими підмінювано давніший активний революційний зміст українства, виявлений в програмних і всяких інших утворах кирило-мефодіївців.

В часах занепаду суспільної енергії в Росії взагалі, а на Україні особливо, – 1880-ті та 1890-ті роки були, власне, таким періодом занепаду, – голос Драгоманова і його ближчих товаришів, що гуртувалися під його прапором, лунав, як революційна труба, закликаючи громадянство отрястися з пасивності й інерції, скинути з себе апатію й зневіру та вернутися до тих гасел, які залунали в добу відродження – в творах Шевченка передусім.

Отсі два основні пункти можна й зазначити як програму діяльності Драгоманова: боротьбу против аполітизму й опортунізму, з одного боку, і против націоналістичної ексклюзивності й ізоляції, з другого, – против замикання українського руху в вузьких націоналістичних рамках, а навпаки – за його європеїзацію, за координування з поступовим, соціалістичним рухом у ближчих сусідів і світового людства взагалі.

Се була славна в історії українського життя боротьба «культурників» і «політиків», котру повів Драгоманов ще на Україні перед своєю еміграцією і ще з більшою силою продовжував за кордоном. Драгоманов доводив, цілком справедливо, що, силкуючись відвести урядові репресії від українства і для того виключаючи з нього політичні завдання, прихильники сього культурницького напряму, які стали брати перемогу, після 1860-х рр., не рятували українства від урядових нагінок, непримиренних на сім полі, зате відпихали від такого аполітичного українства всі живі, активні елементи, особливо молодіж, яка йшла за революційним російським рухом, мало прихильним українству, але зате принадним своєю активністю, – і взагалі губили і присипляли старі інтереси, які українство було придбало в період своєї активності.

Українство, обмежене белетристичною роботою та українознавством, українці, як «дилетанти-патуа і археологи-романтики в межах цензурного дозволу» (як Драгоманов характеризував їх в листі до киян 1886 р.) [с. 172] не могли притягти до себе ні живих активних сил, ні викликати інтересу до українських кривд серед сторонніх людей.

«Увесь прихильний українству рух в [118]60-ті роки був на кредит стихів Шевченка отаких, як «Сон», «Кавказ» і т. ін. Як тільки показалось, що за цею політичною поезією політична проза темненька, а потім висунулась програма Костомарова, примирить з собою правительство, так од нас свіжі люди й одвернулись» [с. 158],

«Україна не може інтересувати Європу з національно-дипломатичного боку, а могла б інтересувати з двох боків: як один з фокусів демократичного строю і як один з фокусів російського прогресивного культурного руху, якби він був».

А тепер – «що ж я напишу європейцям? що Україна носила до Ваала (цензури) на жертву свої книги, коли їй сказано наперед, що Ваал їх пожре? що передові українці признали всяку політичну літературу українську «бесполезною»? що українська програма чудесно зрезюмована станіславівським єпископом Пелешом?» [с. 163].

Тому, доказуючи українському громадянству неминучу потребу політичної боротьби за горожанські і національні свободи, боротьби хоч би в формах поміркованих, легальних, але витривалої й послідовної, далі – неминучість зв’язати національну програму з питанням соціально-економічних реформ, поставити українство на грунт соціалістичний, рішучо і ясно, з огляду на загальний світовий рух у сей бік, – Драгоманов разом із тим прикладав всю енергію до того, щоб заінтересувати і російське, і європейське громадянство тими поступовими вартостями, які містить у собі українство: його демократичними і соціалістичними традиціями в минулому, його ролею як важного фактора против царського деспотизму і реакції в будучності.

В своїй програмній передмові до «Громади» (1878), вказуючи українському громадянству на потребу зв’язатись в своїй роботі з тими дорогоцінними традиціями українського життя, які взяли своїми гаслами кирило-мефодіївці, – він заразом для вжитку широких кругів української й російської інтелігенції виробляє широку програму, як нове, справлене і доповнене видання кирило-мефодіївської – свою «Вільну спілку» Східної Європи, оперту на принципах широкої громадської автономії, федерального ладу і націоналізації економічних засобів.

Се було для того часу дійсно «словом на часі» для поступового громадянства всіх народів Східної Європи, котре, на жаль, через цензурні умови, не дістало належного поширення, але там, де його знали, воно викликало велику увагу і заінтересування і зосталось непережитою вартістю до самої великої революції Сходу.

Вказуючи на необхідність зв’язати український культурно-національний рух якнайтісніше з рухом світовим, міжнародним, космополітичним, він заразом мріє, яке б то значіння могла б мати для світового культурного життя українська література, мужицька по формі, космополітична і поступова по змісту: який би інтерес вона б могла збудити для українства, яку б прихильність йому придбала.

«Колись д[обродій] Куліш вказував на «простонародність» української словесності, як на її найбільшу славу, як на її осібну прикмету серед других. Коли б нам пощастило виробити літературу строго мужицьку по мові, посвячену інтересам найбільшої маси людності нашого краю, тепер соціально найнижчої, а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами європейської цивілізації, тоді б ми появили щось дійсно оригінального серед культурного світу, – такого, що про нього і той світ заговорив би!» [«Ну, та, мабуть, ся моя колишня мрія так мрією і зостанеться», – додає він гірко до сих слів, писаних незадовго вже перед смертю. – Листи на Наддніпрянську Україну, с. 190].

Програму українського руху Драгоманов зводив до принципів соціалізму, автономізму і федералізму в сфері соціальних відносин, раціоналізму і позитивізму в сфері культурній –

«хто признається до громадівства, своєї волі (автономії) мужа і жінки кожної особи, спілки, громади, людської породи (раси), до вільного товариства (федерації) громад і пород людських, до вільного розуму (раціоналізм) й твердої науки (позитивізм)», тих женевська громада вважала своїми однодумцями [Переднє слово «Громади», с. 84].

В ряді праць наукових і популярних ся громада, і передусім Драгоманов, її провідник і найбільша активна сила, з одного боку, подавала українському громадянству взірці європейської акції в реалізації сих принципів, з другого боку, – для вжитку і відома поза українських кругів вони видобували з української традиції, фольклору, сучасної літератури і громадського українського руху те, що виявляло впливи, свідомі чи півсвідомі, сих «основних думок про життя громади і природи», як їх називав Драгоманов.

З своїх спеціальних студій по політичній історії, що мали бути його уділом в академічній колегії, він скоро перейшов на широкий шлях порівняних студій релігій, фольклору, національних обопільних впливів в сій сфері, слідячи й підчеркуючи на кождім кроці тісні зв’язки, що зв’язували й зв’язують український нарід з його сусідами і всім світовим духовим життям людства.

Своїм завданням він ставив написати історію української словесності з того «міжнародно-соціалістичного становища», з якого була написана його студія про Шевченка, і особливо приналіг на найменш розроблену й висвітлену її частину – усну – висвітлював її безпосередні зв’язки з світовим фольклором і публікував на сі теми більші й менші студії, щоб «через приклад космополітичного методу хоть до одної частини культурного українського матеріалу, – як він висловлювавсь, – протидіяти ограничено-націоналістичному настрою українофільських кружків, що розвився у них в зв’язку з загальною в Росії «самобытнической» реакцією» [Автобіографічні записки з 1889 р. в згаданій збірці Павлика, с. 392].

Не вважаючи можливим в рамцях отсеї статті ширше спинятись на сих працях, які були незвичайно цінним вкладом в літературу порівняного фольклору і письменства, я хочу тільки підчеркнути, як і чисто наукову свою роботу, яка становить одну з головних рубрик в його творчості 1870 – 1880 рр. [Завважу, що се якраз одинока рубрика в спадщині Драгоманова, яка приступна для перегляду, завдяки збірному виданню, зладженому Павликом і виданому Львів[ським] науковим товариством (Збірник філ. секції, м. 2, 3, 4 і 8)], Драгоманов підпорядкував свому основному завданню: боротьбі против ізоляції українського руху і наповненню його змістом світовим. З незвичайною силою виразу і ясністю думки він схарактеризував сю свою принципіальну позицію в передсмертній полеміці з одним з діячів Наддніпрянської України:

«Ми признаємо національності, як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді не обсліджених науково і завше перемінних); ми признаємо, що сей факт завше треба мати на оці, при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки, народної мови, як способу морального зв’язку між людьми. Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі й національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люди від такої автономії.

Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці культурної, політичної і соціальної в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськості, або космополітизму.

Ми не признаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненависті до других національностів. Д[обродій] Вартовий ганьбить українських радикалів, що вони забувають мої власні слова, висказані б то «в одному з останніх моїх творів» і признаваємі галицькими радикалами, тобто, що «розвиток (мас народу) можливий тільки на національному грунті». На самім ділі я висказував подібну думку завше, починаючи від своїх перших печатних студій по римській історії (1863), в котрій я вперше здибався зо справою космополітизму й націоналізму в ту пору, як по слову римського ж поета «заполонена Греція заполонила суворого побідителя» своєю культурою.

Починаючи з тих студій, я всякий раз, коли була потреба, казав одно: космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці! Я полемізував 30 років против російських псевдокосмополітів, котрі не признавали української національності, і против українських націоналістів, котрі, виступаючи проти космополітизму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людського поступу і саму підставу новішого відродження національностів і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключності й реакції» [Листи на Наддніпр[янську] Україну, с. 68 – 69; всі підчеркнення авторові].

В сфері соціальній Драгоманов особливо наполіг на необхідність стати українству на грунт соціалізму, або «громадівства», як він перекладав се слово. В програмі «Громади» він поставив сей свій славний афоризм, що кождий послідовний українець мусить бути соціалістом і кождий соціаліст на Україні мусить бути українцем.

[«Мусимо давати одсіч усякому, хто дума порядкувати на нашій землі не тільки на шкоду нашому мужицтву, але й не знаючи його, не питаючи його, або й зневажаючи його. Хто ж і чужий працює в спілці з нашими людьми, поважаючи їх, хто пристає до наших громад, а особливо до громад мужицьких, той для нас такий же наш чоловік, як мовбито був наш і зроду. Та такий і мусить бути усякий громадівець: коли українець, котрий не став громадівцем, показує тілько, що він не додумавсь або не довчивсь до кінця, – також само й громадівець на Україні, котрий не пристав до українців, – теж не довчивсь, не додумавсь до кінця, не поборов в собі пана, чиновника» (с. 85).]

Відповідно до того рішучо виступав против претензій всяких чужорідців, будь то соціалістів чи не соціалістів, розпоряджатись долею України і українського народу (особливо в своїй прекрасній книзі «Историческая Польша и великорусская демократия» (1882). А з другого боку неустанно товк українському громадянству про безвиглядність самого тільки формального українського націоналізму і необхідність поставити українську справу, щоб забезпечити її полагодження, на грунт щирого і чесного селянського соціалізму.

Не будучи прихильником виключно пролетарського соціалізму і взагалі марксівського економічного матеріалу, він твердо стояв на тім, що трудова селянська маса являється єдиною реальною базою українства і, тільки зв’язавши національні й політичні українські інтереси з соціальними домаганнями селянства, – з одного боку, з соціалістичним світовим рухом, з другого, організуючи соціалістичні українські громади, як атоми світового соціалізму, можна забезпечити українству і реальні сили, й підтримку соціалістичних і взагалі поступових кругів інших націй.

[На сю тему вистане цитати з листа Др[агоманова] з останнього року життя (липень 1894 р.) до Юл[іана] Бачинського, звісного автора «Ukraina irredenta»:

«Ви знаєте, я не згоджуюсь з філософією історії і політики виключно економічною, бо вважаю її за свого роду метафізику, а життя людське за занадто складне, що його пояснити лишень одним елементом. Але я нічого не маю проти і однобічної доктрини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо, марксисти, або ліпше енгельсисти, рідко коли досліджують що, а просто a priori чертять історичні і політичні фігури, часто зовсім фантастичні». (Переписка Юліана Бачинського з Михайлом Драгомановим, 1900, ст. 7 – 8).

Півтора року перед тим, в «Листах на Наддніпр[янську] Україну» (с. 87) Др[агоманов] писав: «Вважаючи людський організм за річ дуже складну і будучи єретиком проти всіх ортодоксій, в тім числі й соціалістичної (або ліпше – німецької соціал-демократичної), я ніяких громадських інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних, не становлю наперед, а всі нарівні – всі вкупі!»]

Те місце, котре в реалізації українських завдань Драгоманов давав методам революційним і засобам еволюційним, не було однакове, а змінялось, як у практичного політика, в залежності від політичної кон’юнктури. Признаючи народне повстання найбільш доцільним і реальним засобом визволення – оскільки лише воно здійсниме, призначаючи і політичне убийство (тиранноцидію) і навіть терор, як засоби політичної боротьби, – аби лише вони відбувалися в формах, свобідних від зрадництва й підступу, – Драгоманов в обставинах 1880-х і 1890-х рр. – доби пониження громадської активності вважав ці засоби малореальними.

В передмові до «Громади» Драгоманов писав:

«Нам здається, що розмови про те, коли слід «кликати народ на спільний переворот» і як «зводити в один великий взрив» малі бунти, – даремні клопоти, бо коли б вже дійшло діло до того, то «більша частина народу» обійшлась би й без усяких верховодів, котрі б її кликали, та строїли, та зводили. Та коли б більша частина народу «построїлась в ряди громадівців» (соціалістів), то, певно, нічого б було вже й переворот робить. Значиться, коли розмовляється про те, як держатись громадівцям до повстань, то можна говорити тільки про малі, крайові повстання, бунти.

Ми вже сказали, що, як нам здається, бунти не робляться згори, а що вони піднімаються знизу от немоготи терпіти неправду. Нам здається далі, що хто б що не думав про крайові бунти, чи вважав би їх корисними чи шкідливими, а державні й громадські порядки в Росії й в Галичині тепер зайшли в такий кінець, що мужицькі бунти мусять підніматись дедалі все частіше.

В 95 случаях із 100 навіть «бунтареві», не громадському чоловікові, трудно буде розпалитись самою думкою настільки, щоб понести свою голову в тій справі, котра просто не вража його ока й уха. З другого боку, ні один справді живий чоловік не витримає, щоб не пристати до діла, що робиться коло його, в котрому він бачить хоч зерно своєї правди, і не постаратись, щоб те зерно розрослось якнайбільше.

Коли такі живі люди з громадівців наших, ставши своїми людьми в мужицьких громадах, будуть свідками того, що громадам тим робиться кривда, котрої вони не можуть стерпіти, то, певно, вони й повстануть вкупі з громадою, і в такім случаю вже, звісно, мусять приложити всю свою силу на те, щоб повстання громадське пішло якнайдальше: щоб не тільки громада противилась тій найближчій кривді, з-за котрої піднялась вона, а й попробувала змінити й усі ті порядки, од яких вона терпить: напр., в селі обернула всю землю в громадську, як цього маленькі проби вже й робили наші мужики позаторік в Подільській губернії, правда, тільки з землями своїх же мужицьких багатирів. Так, значиться, й тут все діло зводиться на те, чи стане громадівець – «проповідач ділом» осілим громадським чоловіком, чи ні» (с. 67 – 69).

П’ять літ пізніше (1883) Драгоманов писав в своїй автобіографії:

«Будучи соціалістом по своїм ідеалам (додам: соціалістом західноєвропейської школи, та не російським нігілістом, – назва, котрою я, зустрічаючи її в газетах, у прикладі до мене, обіжаюсь сильно; я виложив у IV т. «Громади», в статті «Шевченко, українофіли і соціалізм» свій погляд на антикультурний елемент і націоналістичне самоосліплення у російських революціонерів і народників школи Бакуніна і Лаврова, що восхищалися Ст[епаном] Разіним і Пугачовим, великоруським розколом і т. ін.), – я переконаний, що здійснення того ідеалу можливе тільки в звісній постепенності і при високім розвитку мас, а через те достижиме більше духовою пропагандою, ніж кривавими повстаннями.

Так як Україна, – моя батьківщина, розділена на дві частини: австрійську і російську, і так як у першій існує певна політична воля, котрої в Росії нема, то, по-моєму, діяльність соціалістів у кожній частині повинна бути ріжна: в Австрії можна братись за організацію властиво соціалістичної партії з робітників і селян-русинів, – в союзі з поляками і жидами: – в Росії ж треба перш усього добиватись політичної волі, соціалістичні ж ідеї можуть бути поки що ширені в Росії тільки научно-літературним способом. Добути ж політичну волю в Росії українська нація, на мою думку, може не дорогою сепаратизму, а тілько вкупі з іншими націями і країнами Росії, дорогою федералізму» (М.П.Драгоманов, с. 374).

Се програма-мінімум, обрахована для аудиторії сторонньої, але як minimum, певно, виложена Драгомановим щиро, – бо принципіально він був завзятим ворогом всякої дволичності. В другім листі до киян 1886 p. він і для внутрішнього вжитку, приміняючись до сумирних настроїв сеї громади, ставив таку програму:

«Щоб (український рух) вп’ять не повернувсь у «нігілізм» і не розвіявсь, а також щоб він де одбив нашу українську молодіж од українства, треба, щоб старші не пропустили часу і, по крайній мірі, постановили ясно свої політично-соціальні ідеали. Які ці ідеали на цей час, мені, думаю, нічого розводитись. Скажу тільки, приміром, що найбільше тепер могли б мати ваги, окрім програми політичної волі (прав чоловіка і самоуправи), соціальні програми, середні між програмами європейських соціалістів (комуністів) і радикалів, напр., англійських і французьких, Швейцарської нар[одної] партії і т. ін.» (с. 212).

Але тим більше вимагав витривалості, плановості і послідовності в легальних, еволюційних формах політичної боротьби, котрі не вимагали ні крайньої саможертви, ні героїзму, не «ламали екзистенції», говорячи словами галицьких консерватистів, але при чеснім і витривалім виконуванні свого громадського обов’язку могли розвинути велику політичну силу і принести важні здобутки.

Але ж, зводячи програму політичної акції до такого мінімуму, він тим гостріше ставивсь до пасивності й лінивства, що перетворяли сучасне українське життя в гниле болото, до підміни політичної акції політиканством, політичною інтригою та авантюрою, що деморалізували громадянство й робили його не здібним до праці. Відти його гарячі й жорстокі виступи против сучасних провідників українофільства в Україні Наддніпрянській, против угодовства галицьких народовців, що придбали йому стільки ворогів – і стільки гарячих прихильників серед елементів більш чутливих на вимоги громадського обов’язку, особливо серед молодших поколінь.

В Галичині, де твори Драгоманова циркулювали свобідніше (хоч його женевські видання заборонювались австрійського цензурою, сливе, без виїмки, а його ближчі прихильники мусили перебути вже в 1878 р. політичний процес і відсидіти в в’язниці за соціалізм) і він міг доволі свобідно писати на політичні теми в пресі, а його ім’я скоро стало звісним і в народних масах, уже з кінцем 1880-х рр. організувалася мужицько-соціалістична партія на його принципах.

Прийнявши назву «радикальної», вона була по програмі й духу своїм соціалістичною, поки зіставалась під безпосереднім впливом Драгоманова (потім, ввійшовши в блок з народовцями, вона затратила свій соціалістичний характер і стала простим сателітом галицьких націонал-демократів в їх політичних зигзагах). Сам Драгоманов дививсь на неї, як на реставрацію старого народовства, такого, яким воно було, поки стояло на грунті кирило-мефодіївських ідей та не було викривлене пізнішим опортунізмом і політикарським крутійством.

В цитованій полеміці з Вартовим (Листи, с. 153 – 154), протестуючи против ототожнювання початків радикалізму з формальним заснуванням «Русько-української радикальної партії» в 1890 p., він писав:

«Радикалізм в Галичині появився, власне, в 1862 – 1864 рр. вкупі з творами Шевченка. Тодішні молоді народовці були, власне, радикали: документ тому, напр., брошура д. Ом. Партицького «Провідні ідеї в письмах Т. Шевченка», котра і тепер продається в Галичині. Сей радикалізм почали затемнювати старші рутенці або москвофіли, як Лавровський, Качала, Ом. Огоновський і др., котрі пристали до народовців з різними «дипломатичними цілями» і котрих народовці прийняли до себе теж по дипломатії.

Але з народовецьких видань від часів «Мети» аж до самої «Правди» Вол[одимира] Барвінського можна виписати цілу хрестоматію досить радикальних уступів. Вся біда лишень у тому, що народовці самі не брали всерйоз тих фраз – і перелякались страшно, коли в [18]70-ті роки молодші люди, підперши старі «українсько-хлопоманські» думки новим інтернаціональним соціалізмом, задумали винести сі думки із стін кружкових у маси народу, не боячись переслідувань, майже завше протизаконних у Австрії».

З невеличкими змінами, як бачимо, се можна б повторити і до нинішньої Укр[аїнської] партії соц[іалістів]-рев[олюціонерів], яка так перелякала «старших» українців тим, що задумала реалізувати старі народницькі гасла, коли революція відкрила для того змогу.

На Україні, по тодішнім обставинам російського життя, не дійшло тоді до організації такої соціалістичної партії – революційно-соціалістичною, розуміється, вона б мусила бути, тому, власне, що умови російського життя виключали фактично всяку можливість боротьби парламентарної легальної. Ідеї Драгоманова і його товаришів мали тут також гарячих прихильників: засвідчили се між іншим і привітання, заслані Драгоманову на свято його тридцятилітньої діяльності, справлене у Львові при кінці 1894 р., за півроку до його смерті [Позволю собі нагадати дещо з тих привітань, мало кому, мабуть, пам’ятних тепер. От виривок з привіту старших київських громадян, котрих Драгоманов так нещадно обертав в своїх писаннях:

«Були в ваших словах не тільки нещадні докори нашим владикам і нашому державному ладу, що забивають народне життя в муках безправ’я, бідоти і темряви, – були в них гострі докори і всім нам, навіть і значним репрезентантам нашого інтелектуального життя. Боляче віддавались ваші докори в наших серцях, але ми бачили в них поривання створити серед нашого народу ту міць, що перемагає весь світ не поліційною муштровкою громади, не грубою силою штиків та гармат, а вірою в правду та рівність, коханням до невидющого гречкосія, відомістю, що для всіх людей, чи він раб, чи він свобідний, існує одна й та ж істина, одна й та ж справедливість. І ми оживали, росли, міцнішали під впливом ваших слів, що досягали до нас наперекір всім застереженням вічно несплячої варти. І ми віримо, що слова ваші не тільки межи нас, інтелігентів, але і серед людей в сірячині зроблять ще багато для розвитку нашого народного скарбу».

А от виривки з привітань університетської молодіжі:

«Підписані цілком стоять за висловлені тобою гадки про самостійний лад громадський на Україні, серцем радіючи, що на прапорі твоєму повсякчас виразно визначувалася політична і демократична воля українського народу. Ми певні, що тільки з такою волею народ наш матиме змогу вийти з темряви і убожества, що тільки через таку волю найде він в собі ту силу, яка виявилася в повитку в історії українського народу, якою складався демократичний лад суспільного життя старої козацької України».

«Нехай ваше вільне слово піддержує віру у кращу будучину, указує шляхи, якими йти до неї, розкриває хиби й помилки іноді на погляд блискучих теорій. Робило воно се досі, а тепер, при пануючій навкруги нас реакції та путаниці думок, се найпотрібніше. Ви стоїте в першім ряді борців за волю України, і, коли настануть кращі часи, коли «потече кров ворожа у синєє море»…, добрим словом пом’яне вас вільна сім’я. Віримо, що часи ті не за горами, й щиро бажаєм вам вернутись у рідну країну, вільну й щасливу».

Наведу ще з привіту «з Київської губернії» отсі характеристичні рядки:

«Ви перший правдиво зняли наше національне питання, показавши, що саме воно далеко не задовольняє усього змісту народного життя, і ви перший стали правити для українського народу корінних змін – і освітніх, і економічних, причому розуміли єсте добре, що без політичної свободи зміни ті зовсім неможливі. Для того то ви й нагадували раз у раз українській громаді, що найперед і найбільше вона мусить дбати гуртом про зміну тії політичної будови, яка в’яже у теперішні часи і в Україні, і в цілій Росії розвиток світла і добробуту всіх взагалі громадян.

При тім ви будували політичну свободу не на грунті централізму, а на основі федерації і автономії місцевих одиниць, для того і раяли українцям не зачинятись у одрубні громади, а сполучатись з однодумцями-браттями по широких обшарах нашої великої та нерозумної держави. Нарешті, нехтуючи всякі вузькі, несусідські, ненависні погляди, ви будили в українцях жагу до європейської науки, до її поступового життя, а разом з тим не тільки не ворушили ворожди, а явно займали прихильність до поступових визвільців, що виходили з державно-пануючої над нами великоруської народності» (М.П.Драгоманов, с. 52, 57, 58, 62).

Нарешті з тої ж юбілейної збірки зацитую привіт з тих великоруських революційних кругів, з котрими Драгоманов так часто воював – особливо за їх централізм і нехтування українських національних інтересів, – але, де все-таки були люди, які розуміли вселюдську соціал-революційну правду покійного. Він був присланий з Лондона, за підписами С.Кравчинського-Степняка, Єг. Лазарева і Ф.Волховського. Не буду його перекладати.

«Как русские социалисты, политические единомышленники и личные друзья Михаила Петровича, мы считаем своим долгом и дорогим правом присоединиться к торжеству, которым наши украинские братья и товарищи собираются почтить его тридцатилетнюю литературную и политическую деятельность. М[ихаил] П[етрович] был и остается украинцем душею и сердцем. Но живая и горячая любовь к своему родному народу ни на одну минуту не делала его узким националистом.

Напротив: она была именно той силой, которая побуждала его в его многотрудной борьбе за освобождение всего русского народа. Он принадлежит всему русскому племени, всей великой славянской семье в такой же мере, как своей Украине. Украина, давшая нам величайшего из наших художников слова, основателя русской беллетристики, и множество первоклассных поэтов, артистов, музыкантов и ученых, может гордиться тем, что в трудную эпоху формирования политических партий в России она выдвинула одного из крупнейших политических мыслителей нашего времени, который более кого-либо из современников способствовал выведению русской революционной интеллигенции из того идейного хаоса, в котором она находилась лет пятнадцать тому назад.

Сознательно или бессознательно, охотно, или затыкая уши, русские революционеры почти всей своей массой идут по тому пути, который Драгоманов предвидел и не переставал указывать с первых дней своего появления за границей. Многие из его практических положений и указаний, основанных на подробном изучении политического организма современной России и на глубоком знании политической истории передовых народов образованного мира, до такой степени опережают события, что могут быть оценены и утилизированы только после совершения политического переворота, который даст России возможность организоваться и устроиться сообразно своим желаниям и потребностям. Они могут быть названы его политическим наследством, завещанным потомству – надеемся, не весьма отдаленному» (с. 85).

Вплив його ідей відбивсь значно на перших зав’язках нових політичних груп і організацій, при кінці 1890-х і в початку 1900-х років, в українській політичній акції під час Першої російської революції, особливо в сформуванні «Української радикальної партії» 1905 р., програмово дуже близької до Галицької радикальної партії в її початковій, драгоманівській фазі. Але незалежно від таких формальних проявів весь новий напрям українського нового руху – котрий залюбки відмежовував себе, як «український» від «українофільства» 1880-х рр., з яким боровся Драгоманов, він весь стояв під впливами драгоманівської критики того старого «культурництва» й опортунізму.

Він і служить переходом від Драгоманівської доби до тої великої революційної епохи, котру ми переживаємо і в котрій маємо нагоду провіряти, справляти, а ще частіше – повторяти ідеї Драгоманова, в нових формулах, в нових редакціях, продиктованих великою світовою кризою – так як він вносив такі поправки й доповнення в програму кирило-мефодіївців.

Дух Драгоманова живе з нами в нинішній добі, ми чуємо його над собою – так само, як дух Шевченка й його товаришів з 1846 року. І в сій нерозривності нашого ідейного руху і його здібності до постійного оновлення, до перевірки й приноровлення до все нових змін світового життя, до все нових здобутків вселюдського досвіду й поступу шукаймо гарантій успіху наших спеціально національних і загальнолюдських змагань!

Примітки

Вперше опублікована в журналі: Борітеся – Поборете! (Відень). – 1920. – № 5 (Грудень). – С. 1 – 15. Підпис: М.Грушевський. Автограф (оригінал, рукопис) зберігається: ЦДІАК України: Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 224. – Арк. 1а-26.

Подається за першодруком.

В основі статті – доповідь М.Грушевського, зачитана на засіданні, організованому Українським соціологічним інститутом і празькою групою УПСР з нагоди 25-ліття смерті М.Драгоманова. Засідання відбулося в Празі 12 листопада 1920 р. за участю членів дипломатичних місій УНР, ЗУНР, радянської Росії, кубанської української делегації, представників чеських наукових інституцій. Окрім М.Грушевського з доповіддю «Соціалістичний світогляд Драгоманова» виступив М.Шаповал. Опрацьовані варіанти доповідей опубліковані в журналі «Борітеся – Поборете!» (1920. – Ч. 5 (Грудень)) під рубрикою: «Памяти М.П.Драгоманова. Двадцятип’ятилітні роковини смерти».

Текст, що його М.Грушевський написав у другій половині 1920 p., неприховано виказує тогочасні партійні симпатії М.Грушевського. Наукову характеристику внеску М.Драгоманова в розвиток українського руху М.Грушевський підмінив обгрунтуванням програми Української партії соціалістів-революціонерів. У сучасній історіографії громадська і політична діяльність М.Драгоманова докладно висвітлена:

Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У двох томах. – К., 1970;

Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). – К., 1971. – 235 с;

Himka J.-P. Socialism in Galicia. The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860-1890). – Cambrige (Mass.), 1983. – 244 p.;

Драгоманов М.П. Вибране: «…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні» / Упор. Р.С.Міщук. – К., 1991;

Скакун О.Ф. М.П.Драгоманов как политический мыслитель. – Харьков, 1993;

Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: [У двох томах] / Пер. з англ. – К., 1994. – Т. І. – С. 299 – 347;

Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000;

Михайло Драгоманов: Документи і матеріали 1841 – 1994 / Упор. Г.Болотова, І.Бутич, Н.Грабова та ін. – Львів, 2001. – 732 с;

Дашкевич Я. Михайло Драгоманов // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн. – Львів, 2007. – С. 295-332.

…вернути на Україну кості славного вигнанця… – останні роки життя (1889 – 1895) М.Драгоманов провів у Болгарії, де працював професором кафедри загальної історії Софійського університету. Помер 8 (20) червня 1895 р. Похований у м. Софія. Про «болгарську» сторінку в житті М.Драгоманова див.: Москаленко В. Л. Драгоманов і Шишманов у контексті українсько-болгарських науково-культурних взаємин 80 – 90-х років XIX ст. // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова: Зб. наук, праць. – К., 1991. – С. 232 – 247.

…покійник, завидуючи тим, що кінчили своє життя на шибениці і під стінкою, але на рідній землі… – йдеться про слова М.Драгоманова:

«Звісно, я пам’ятаю, що «храбрость не обязательна» й розумію, що сидячи в Женеві, мені не слід бадьорити людей (хоч вірте чесному слову: не раз мені оттут приходить так, що я завидував тим, кого повісили і розстріляли, і коли б я мав право перед взятою на себе працею піти на шибеницю, я б пішов на неї з дорогою душею).

Та я завше казав і казатиму, що тим з українофілів, котрі не хотять рискувати собою, треба в Росії зовсім притаїтись особисто (знать не знаю, відать не відаю), та за те за гряницею показувати свою думку ясно і без урізок, щоб була маяком для сміливих. На лихо ж собі й справі наші українофіли завше хотіли бути якоюсь півлегальною опозицією, півтаємними діячами, – і таким робом подавали сами на себе доноси уряду і не заробляли ніякої пошани ні для своїх особ, ні для своїх ідей в громади. Що ж буде, коли зовсім вимре українське політичне слово за гряницею?!» (Драгоманов М. Листи до Ів.Франка і інших. 1881 – 1886 / Видав Іван Франко. – Львів, 1906. – № 40: Перший лист до Киян, 8 февр. 1886. – С. 158).

Його велика праця про Шевченка… – йдеться про працю М.Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм» (написана 1878 р.). Надрук.: Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм // Громада: Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. – Женева, 1879. – № 4. – С. 101 – 230. Окреме вид.: Драгоманів М. Шевченко, українофіли й соціалізм / Друге видане, з передмовою Івана Франка. – Львів, 1906.

Він не тільки признав і проголосив, що кирило-мефодіївська програма – при всіх своїх слабших сторонах, – «досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство»… – йдеться про витяг із ширшого пояснення М.Драгоманова:

«Всякому своє, по єго силі! В усякім разі ми, російські українці, нічого не тратимо на тому, що признаємо російську, – «московську», мову за посередню славянску, бо ми єї знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у такому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних українських справ, я нагадаю, що таке признане входило в програму Кирило-Методіївских братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й і[нших], котра й доси є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство» ([Драгоманов М.] Чудацькі думки про українську національну справу / Написав Михайло Драгоманов. Друге видане / Накладом Івана Франка. – Львів, 1892. – С. 116).

Ювілейна збірка матеріалів… – йдеться про збірку, в якій М.Павлик об’єднав матеріали з відзначення 30-ліття громадської і наукової діяльності М.Драгоманова та посмертні згадки про нього: Михайло Петрович Драгоманов 1841 – 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. С портретом небіжчика / Зладив і видав М.Павлик. – Львів, 1896.

Здійснювати свою програму братчики намірялися дорогою революційною…– М.Грушевський, очевидно, під впливом революційних подій 1917 – 1920 рр. і керуючись своїми політико-ідеологічними симпатіями, суттєво перебільшував наміри членів Кирило-Мефодіївського товариства нібито «приготовляти народне повстання». Пор.: : У 3 т. / Упоряд. М.І.Бутич, І.І.Глизь, О.О.Франко. – К., 1990. – Т. 1-3.

Драгоманов потім, в історичній перспективі, дав і пояснення і навіть певне оправдання сьому опортунізмові і лоялізму сих генерацій – який потім молодші покоління п’ятнували просто як московський сервілізм – йдеться про твердження М.Драгоманова, висловлене в ході полеміки з Б.Грінченком, про закономірність орієнтації старшого покоління українських діячів (зокрема М.Костомарова) на співпрацю з царським урядом:

«Московське царство наробило нам чимало лиха, бо се такий уряд, котрий наробив і робить лихо й своїм. Але […] все таки те царство було певною організацією громадських сил, до котрої пристала й наша Україна і котра все ж таки виповняла й наші національні завдачі, з того часу як історія склалась так, що ми самі собі не могли їх виповняти. (Звісно, бувають в історії і нещастя, а все таки богато правди в слівці, що всякий народ має той порядок, якого він заслугує)» ([Драгоманов М.] Листи на Наддніпрянську Україну Михайла Драгоманова. – Коломия, 1894. – С. 29).

…в найбільшій збірці листів, виданій Павликом (переписка МДрагоманова з М.Павликом, І – VIII), листів Драгоманова дуже мало – йдеться про видання: Михайло П. Драгоманов. Переписка / Зібрав і зладив М.Павлик. – Львів, 1901. – Т. І. – 184 с.; Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив Михайло Павлик; Видав Др. Лев Когут. – Чернівці, 1910. – Т. II (1876-1878); Т. III (1879-1881); Т. IV (1882-1885); 1913. – Т. V (1886-1889); 1910. – Т. VI (1890-1891); 1911. – Т. VII (1892-1893); Т. VIII (1894-1895).

Драгоманов характеризував їх в листі до киян 1886 р. – йдеться про так званий «перший лист до киян» М.Драгоманова від 8 лютого 1886 р. Це було звернення М.Драгоманова до Київської Старої Громади у відповідь на звинувачення з її боку в невиправданій політизації ним українських видань за кордоном та незначну їх ефективність для розвитку українського руху.

Велику частину відповідальності М.Драгоманов покладав на киян, зокрема вказував на відсутність у женевських виданнях авторів з України, невиконання Громадою фінансових зобов’язань, звинувачував київських громадівців у національно-політичній бездіяльності та критикував їх за підтримку консервативного про-австрійського і клерикального курсу галицьких народовців. Значна частина листа була присвячена ідейним суперечкам.

М.Драгоманов наголошував, що в публікаціях за кордоном «висказувались в перший раз після рукописів Шевченка політично-соціально-культурна программа українська – без цензури, передусім світом, європейським і російським», що ці публікації відвернули частину української молоді від розчинення в російському народницькому русі, змусили галицьких народовців звернути увагу на соціальні (а не тільки національно-релігійні) питання. Він намагався довести правильність своєї позиції – «потребу поставити український рух на грунт європейський ідейно і географічно», зокрема, ув’язати його з інтересами урядів і суспільств європейських країн:

«…Україна не може інтересувати Європу з національно-дипломатичного боку (тепер навіть Польша з цього боку нікогісінько не інтересує), а могла б інтересувати з двох боків: як один з фокусів демократичного строя і як один з фокусів росс. прогресивно-культурного руху, як би він був».

У листі М.Драгоманов декларував розрив з Київською Громадою і бажання виїхати до Америки на викладацьку роботу. Цей лист М.Грушевський цитує за: Драгоманов М. Листи до Ів.Франка і інших. 1881 – 1886 / Видав Іван Франко. – Львів, 1906. – № 40: Перший лист до Киян, 8 февр. 1886. – С. 153-177.

…українська програма чудесно зрезюмована станіславівським єпископом Пелешом…– М.Драгоманов, очевидно, мав на увазі виступ Юліана Пелеша (1843 – 1896), щойно призначеного єпископа Станіславського, у Галицькому крайовому сеймі 4 січня 1886 р. під час дискусії над пропозиціями Ю.Романчука про реформування галицького шкільництва.

Розвиток українського шкільництва Ю. Пелеш бачив як результат українсько-австрійсько-польського порозуміння. Виступ він побудував як критику полярних позицій з українського та польського боків, які загострювали національні відносини в Галичині. Ю.Пелеш закликав українців і поляків визнати Галичину «спільною землею». Свою національну позицію і програму діяльності єпископ сформулював максимально лаконічно: «[…] diłaty budu na hrunti cerkwy katołyczeskoj, na hrunti pyśmenstwa małoruskoho і na hrunti awstrijskim».

Це означало, що Ю.Пелеш підтримуватиме розвиток у Галичині українського національного проекту в його консервативно-клерикальній австрофільській формі. Див.: Stenograficzne Sprawozdania z trzeciej sesyi piątego peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi і Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1885/6. Posiedzenie 1-28. – [Lwów, 1886]. – S. 431–435.

В своїй програмній передмові до «Громади» (1878)…– йдеться про перший номер журналу «Громада», в якому М.Драгоманов виклав програмні засади українського руху: Драгоманов М. Переднє слово // Громада: Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. – Женева: Печатня «Громади», 1878. – № 1: Переднє слово до «Громади». – С. 1 – 101. – Дата: Женева, 30 Апр. 1878. Зміст і концепція цієї програми детально проаналізовані в: Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1. – С. 349-374.

Автобіографічні записки з 1889 р. в згаданій збірці Павлика…– йдеться про доповнення до автобіографічної замітки 1883 p., яке М.Драгоманов написав у Женеві в 1889 р. на замовлення фольклориста Леона Сихлера. Вперше опублікував в українському перекладі (оригінал – російською мовою) М.Павлик: Драгоманов М. Доповнене до Автобіографічної замітки // Михайло Петрович Драгоманов 1841 – 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. – С. 381 – 397. М.Грушевський посилається на цю публікацію.

…завдяки збірному виданню, зладженому Павликом і виданому Львів[ським] науковим товариством…– йдеться про видання: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Зладив М.Павлик. – Львів, 1899. – Т. І; 1900. – Т. II; 1906. – Т. III; 1907. – Т. IV. (Збірник Філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. II, III, VII, X). У публікації М. Грушевського – помилка. Замість 7 і 10 томів «Збірника Філологічної секції…» вказані 4 і 8 томи.

…в передсмертній полеміці з одним з діячів Наддніпрянської України…– йдеться про полеміку між М.Драгомановим і Б.Грінченком, що розгорнулася в 1892 – 1893 рр. у формі безадресних листів-дописів на сторінках галицько-буковинських видань – коломийсько-львівського часопису «Народ» і чернівецького – «Буковина». Дописи Б.Грінченка отримали назву «Листи з України Наддніпрянської», М.Драгоманова – «Листи на Наддніпрянську Україну».

Окремі видання див.: [Драгоманов М.] Листи на Наддніпрянську Україну Михайла Драгоманова. – Коломия, 1894. – 199 с.; [Грінченко Б.] Листи з України Наддніпрянської П.Вартового (Б.Грінченка) / Друковано в «Буковині» за рр. 1892 – 1893. – 2-е вид. – К., 1917. – 180 с.

У ході полеміки М.Драгоманов не знав справжнього прізвища автора «Листів з України Наддніпрянської». Він питав про це М.Павлика, який 5 вересня 1893 р. повідомив: «Він не арештований. Фамілія єго – Грінченко» (Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив Михайло Павлик; Видав Др. Лев Когут. – Чернівці, 1911. – Т. VII (1892-1893). – С. 294). У листі до І.Франка від 14 (28) лютого 1894 р. М.Драгоманов питав: «Що Ви знаєте про Катренка-Вартового? Яка єго професія і образовання?» (Драгоманов М. Листи до Ів.Франка і інших. 1887 – 1895 / Видав Іван Франко. – Львів, 1908. – С. 257).

Полеміка між М.Драгомановим і Б.Грінченком – діячами українського національного руху, які уособлювали фактично погляди двох поколінь (1863 р. М.Драгоманов закінчив Київський університет, а Б.Грінченко тільки народився), певним чином знаменувала перехід українського руху з одного стану в інший – від так званого старогромадівського українофільства до організованішої та політично цілеспрямованої боротьби за національну самобутність.

Б.Грінченко робив наголос на культурній незалежності українців, розгортав програму їх цілковитого визволення з-під російського впливу. Концепція ж М.Драгоманова була сконцентрована на політиці – висувала ідею територіальної автономії, підкреслюючи інтернаціональний, космополітичний аспект політичної і культурної діяльності, та віддавала перевагу українсько-російському співробітництву. Аналіз окремих аспектів полеміки між М.Драгомановим і Б.Грінченком, бібліографію питання та передрук текстів «Листів з України Наддніпрянської» Б.Грінченка і «Листів на Наддніпрянську Україну» М.Драгоманова в дещо осучасненій мовній версії див.: Б.Грінченко – М.Драгоманов. Діалоги про українську національну справу / Упор. А.Жуковський. – К., 1994.

…в своїй прекрасній книзі «Историческая Польша и великорусская демократия»…– уперше цю працю М.Драгоманов надрукував 1881 р. у женевському тижневику «Вольное Слово»: Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Вольное Слово. – Женева, 1881. – № 3 – 20. – 30 (18) августа – 20 (8) декабря. Окреме видання: Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. – Женева, 1882.

М.Драгоманов доводив, що польськими і російськими революціонерами

«руководили и руководят гораздо более фикции былого и теперешнего государств и государственных национальностей, нежели представления о реально-существующих народах, которые представляют и реальные национальности».

Такий підхід, стверджував він, шкодить справі визволення народів колишньої Польщі та теперішньої Росії. З пригноблених націй Східної Європи М.Драгоманов спеціально виділяв українців як потенційно найважливіший центробіжний елемент, що вже привів до розпаду Речі Посполитої і за певних умов може зруйнувати основи російської централізованої держави. Поляків він закликав зосередитися на ідеї відновлення незалежності Польщі в етнографічних кордонах, а демократичні елементи Російської імперії – домагатися від уряду федералізації держави «с признанием полной равноправности всех областей и национальностей». За працю «Историческая Польша и великорусская демократия» М.Драгоманов наразився на гостру критику з боку польських і особливо російських революціонерів.

…Юл[іана] Бачинського, звісного автора «Ukraina irredenta»… – у 1894 p. між М.Драгомановим, який прочитав рукопис «України irredent-и», і Ю.Бачинським відбулася полеміка. М. Драгоманов гостро розкритикував роботу як за використану в ній марксистську методологію, так і за спосіб подачі окремих фактів. Матеріали дискусії видав спочатку М.Павлик (Із переписки М.П.Драгоманова / Подає М.Павлик. VII. Переписка М.П.Драгоманова з Юліаном Бачинським (1894 – 95) // Житє і Слово. Вістник літератури, політики і науки / Видає Ольга Франко. – Львів, 1897. – Рік четвертий. – Кн. III (март). – С. 215 – 238; Кн. IV (апріль). – С. 302 – 322), а згодом сам Ю.Бачинський окремою брошурою в рамках підготовки до друку другого видання «України irredent-и» (Бачинський Юліян. Моя переписка з Михайлом Драгомановим (Додаток до «України irredent-и»). – Львів, 1900). Про обставини видання брошури Ю.Бачинського «Україна irredenta», зокрема про критику її М.Драгомановим, див.: Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // ЗНТШ. – Львів, 1991. – Т. 222: Праці історико-філософської секції. – С. 85, 89, 91 – 92.

Драгоманов писав в своїй автобіографії… – М.Грушевський цитує автобіографію М. Драгоманова за її першим виданням, підготованим у перекладі українською мовою М.Павликом та опублікованим у: Михайло Петрович Драгоманов 1841 – 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. – С. 331 – 379 («Автобіографічна замітка М.П.Драгоманова», 1883 р.): С. 381 – 397 («Доповнене до Автобіографічної замітки», 1889 р.). В оригіналі (російською мовою) уривки з автобіографічної замітки М.Драгоманова та додатку до неї наведені Б.Кістяківським (див.: [Кістяківський Б.] Предисловие ко второму тому // Собрание политических сочинений М.П.Драгоманова. – Paris, 1906. – Т. II. – С. VII – LIX. – Підпис: Б. К.), повністю ж вони опубліковані за автографом у: Автобіографія М.П.Драгоманова // Былое. – СПб, 1906. – № 6 (іюнь). – С. 182 – 213. Автограф зберігається: ЦДІАЛ України. – Ф. 663 (М.Павлик). – Оп. 1. – Спр. 74.

В другім листі до киян 1886 p. – так званий «другий лист до киян» М. Драгоманов написав у квітні 1886 р. Це звернення до Київської Старої Громади він повністю присвятив галицькій тематиці, передусім відносинам між Київською громадою і галицькими народовцями. Від громадівців М.Драгоманов вимагав публічно розірвати солідарність з «народовськими реакціонерами» та домогтися від редакцій галицьких видань, які підтримувалися з Наддніпрянщини, «ясного, радикально-прогресивного напрямку». Свою вимогу він пояснював наближенням глобальних політичних змін у Європі, до яких повинна бути готова Україна.

М.Драгоманов уважав, що треба сформулювати чітку соціальну й політичну програму, а осередком її апробації зробити Галичину. Більшу частину листа займала критика галицьких народовців за ігнорування соціально-економічної тематики, переслідування і громадський осуд соціалістів і «москвофілів», уніатський клерикалізм, зосередження переважної уваги на «химері [галицької] автономії» та мовному питанні. Цей лист М.Грушевський цитує за: Драгоманов М. Листи до Ів.Франка і інших. 1881 – 1886 / Видав Іван Франко. – Львів, 1906. – № 51: Другий лист до Киян. Женева, Апріль 1886. – С. 211 – 220.

…його ближчі прихильники мусили перебути вже в 1878 р. політичний процес… – йдеться про судовий процес у Львові над групою осіб за звинуваченням у причетності до соціалістичного руху та створення таємного товариства. Із семи в’язнів, поставлених перед судом 14 січня 1878 p., був один поляк (Е.Кобилянський) і шестеро русинів (М.Павлик, А.Павлик, О.Терлецький, І.Мандичевський, Щ.Сельський, І.Франко).

Всі вони були засуджені від одного до трьох місяців ув’язнення, хоча з урахуванням часу слідства провели в тюрмі значно довші терміни. Радянська історіографія трактувала судову справу 1877 – 1878 рр. як доказ існування в Галичині соціалістичного руху, а головною дійовою особою цієї історії подавала І.Франка.

Насправді ж чіткого поняття про соціалізм ні місцева влада, ні суспільство тоді не мали, а І.Франко опинився під слідством і був засуджений на шість тижнів ув’язнення (загалом пробув у тюрмі дев’ять місяців) через прикрий для нього збіг обставин. Попри доволі розвинуте в Галичині середовище польських соціалістів, зусиллями австрійської та польської влади діяльності соціалістів у краї було надано характеру тільки «руської змови»; див.: Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 – 1886). – К., 2006. – С. 178 – 189; Горак Р. Гнатів Я. Іван Франко / Кн. четверта. Університет. – Львів, 2004. – С. 276 – 388. Пор.: Himka J.-P. Socialism in Galicia. The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860 – 1890). – Cambrige (Mass.), 1983.

…уже з кінцем 1880-х рр. організувалася мужицько-соціалістична партія на його принципах – йдеться про Русько-українську радикальну партію (РУРП), перший з’їзд якої відбувся у Львові 4 – 5 жовтня 1890 р. М.Грушевський значно перебільшував, коли писав про те, що РУРП була створена на «принципах» М.Драгоманова і деякий час перебувала під його безпосереднім впливом.

Уже на першому з’їзді РУРП виявилися розбіжності між «драгоманівцями» і «марксівцями». «Молоді» радикали (Ю.Бачинський, В.Будзиновський, М.Ганкевич, Є.Левицький) домагалися, щоб новостворена партія прийняла програму, засновану на положенні про класову боротьбу пролетаріату проти капіталу, на зразок програми соціал-демократичних партій Європи, а також запропонували ввести у максимальну частину програми вимогу створити власну національну державу, а в мінімальну – положення про розподіл Галичини на східну (українську) і західну (польську) частини.

Опонуючи їм, «драгоманівці» (І.Франко, М.Павлик, С.Данилович) доводили, що програма радикальної партії повинна відображати інтереси насамперед малоземельного селянства та відкидали ідею адміністративно-політичного поділу Галичини за національною ознакою. На думку І.Франка, поділ Галичини взаємно ослабив би сили українського і польського демократичних рухів у боротьбі проти спільного ворога – польської шляхти.

Ухвалена на з’їзді 1890 р. програма партії була результатом компромісу. Після дискусії до максимальної частини програми була внесена вимога «переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму», а в мінімальній проголошували необхідність провести такі економічні реформи, які б стримували пролетаризацію селян та зміцнювали їхні індивідуальні господарства. До програми було внесене положення про розширення автономних прав Галичини як окремого краю Австро-Угорської імперії. Разом з тим вказувалося, що розвиток народних мас можливий лише на національному грунті.

Поступово співвідношення сил у РУРП виразно змінилося на користь «молодих». Після смерті М. Драгоманова та переходу І .Франка на самостійницькі позиції «марксівці» не відчули сильних перешкод для проведення ідей політичної самостійності у програму РУРП. На IV з’їзді РУРП (1895 р.) після виступу Ю.Бачинського вона без дискусій та обговорення одноголосно була внесена до нової редакції програми партії. Детальніше див.: Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини . – С. 71 – 110.

…привітання, заслані Драгоманову на свято його тридцятилітньої діяльності, справлене у Львові при кінці 1894 р„ за півроку до його смерті – йдеться про народне віче і перші збори Русько-українського просвітнього товариства «Поступ», що відбулися у Львові в ратушевій залі 16 грудня 1894 р. за ініціативою галицьких радикалів («драгоманівців») і були приурочені до 30-ліття наукової та громадської діяльності М.Драгоманова. Матеріали урочистостей (промови, привітання та ін.) видав М.Павлик уже після смерті М.Драгоманова: Михайло Петрович Драгоманов 1841 – 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. С портретом небіжчика / Зладив і видав М.Павлик. – Львів, 1896. – С. 1 – 131 (Юбилей 30-літньої праці Михайла Петровича Драгоманова).

В цитованій полеміці з Вартовим… – йдеться про полеміку М.Драгоманова з Б.Грінченком (літ. псевдонім – П.Вартовий): [Драгоманов М.] Листи на Наддніпрянську Україну Михайла Драгоманова. – Коломия, 1894.

Лавровський… – М.Драгоманов декілька разів згадував Ю.Лавровського у своїх працях, і завжди – у негативному світлі як символ галицького консерватизму. Наприклад, у «Австро-руських споминах» він писав:

«Кілька чоловік киян… переїхали через Відень і за рекомендаціями моїх приятелів бували в Січі й познакомились там з галичанами. По їх словам (власне покійника Зібера і безнадійно тепер хорого Сергія Подолинського) Січ зробила на них чудне вражіння, особливо на однім вечірку, де були попи – депутати райхсрату і де подавали «білу каву» від якогось «совітника» (чи не Лавровського?). Голова Січі держав промову, в котрій між іншим гаряче говорив про прихильність галицької молодіжі «до своєї питомої церкви». – «Та то він бреше!» – прошепотів на ухо Зіберові й С.Подолинському один січовик…» ([Драгоманов М.] Австро-руські спомини (1867 – 1877) М.Драгоманова. Накладом Івана Франка. – Львів, 1889. – [Частина друга]. – С. 93).

…Качала… – в оцінці М.Драгоманова діяльність С.Качали уособлювала вузькопровінційний національний світогляд, консерватизм, «безполітичне народовство», була показовим прикладом ігнорування галицькими народовцями соціальних питань. Критикуючи галицьку суспільність, особливо народовців, об’єднаних навколо журналу «Правда», М.Драгоманов використовував вислів «консервативно-качалівський напрямок». Див.: [Драгоманов М.П.] Австро-руські спомини (1867 – 1877) М.Драгоманова / Накладом Івана Франка. – Частина перша. – Львів, 1889 – 1892. – Ч. 1 – 5.

…Ом. Огоновський… – відносини між М.Драгомановим та Ом. Огоновським не складалися. М.Драгоманов дуже скептично ставився до наукової мовознавчої і літературознавчої діяльності Ом.Огоновського, тоді як той рішуче відмежовувався від контактів із будь-ким із представників радикального й соціалістичного руху в Галичині. Листування між Ом.Огоновським і М.Драгомановим опублікував М.Павлик: Із переписки М.П.Драгоманова / Подає М.Павлик. VIII. Переписка М.П.Драгоманова з Д-ром Омеляном Огоновським (1876 – 77,1893 – 94) // Житє і Слово: Вістник літератури, політики і науки. – Львів, 1897. – Т. VI. – Кн. V – VI. – С. 363 – 400.

…нинішньої Укр[аїнської] партії соц[іалістів ]-рев[олюціонерів]… – окремі організації українських соціалістів-революціонерів (есерів) виникали й діяли на території України з 1905 р. на основі місцевих організацій загальноросійської партії есерів. Організаційне оформлення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) завершилося щойно в квітні 1917 p., коли відбувся Установчий з’їзд партії. З УПСР тісно співпрацював М.Грушевський.

У 1918 р. партія розкололася. Праві есери вважали революцію завершеною, виступали за проведення легальної опозиційної діяльності до уряду гетьмана П.Скоропадського. Представники лівого крила («боротьбисти») пропагували «радянську» форму влади, домагалися співпраці з більшовиками, виступали за організацію підпільної боротьби та підготовку збройного повстання проти гетьманського режиму.

Наприкінці 1919 р. частина українських есерів виїхала в еміграцію, де відстоювала принцип «диктатури трудових мас». З червня 1919 р. почала діяти Закордонна делегація УПСР на чолі з М.Грушевським, яка виступала за перетворення УНР на «радянську республіку». У 1920 – 1922 рр. видавала неперіодичний орган «Борітеся – Поборете!» Невдовзі партія зазнала чергових розколів і фактично як єдина організація перестала існувати. У 1922 – 1924 рр. більшість членів Закордонної делегації УПСР повернулася в УСРР і в 1930-х роках була репресована.

…«Української радикальної партії» 1905 р. – йдеться про Українську радикальну партію (УРП) – партію ліберально-народницького напряму, створену восени 1904 р. групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії були Б.Грінченко та С.Єфремов.

УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне використання української мови в школах та адміністративних установах України. Основні програмні засади УРП зазнавали значного впливу соціал-демократичних ідей. Головним методом боротьби селян під час революції партія вважала «тихий бунт», «сидячий страйк», які, з одного боку, не спровокують поліцію і солдат на активні дії, а з іншого – забезпечать можливість вимог страйкуючих.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями брала участь в організації «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р. сприяли зближенню позицій УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

У своїй діяльності УДРП примикала до російських кадетів. Лідерами партії були С.Єфремов, Б.Грінченко, Д.Дорошенко, Є.Чикаленко. Програма партії грунтувалася на принципах парламентаризму і федералізму. Із закінченням революції партія фактично розпалася. У 1908 р. була відновлена під назвою «Товариство українських поступовців» (ТУП), яке в 1917 р. трансформувалося в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ).

…присланий з Лондона, за підписами С.Кравчинського-Степняка, Єг. Лазарева і Ф.Волховського– йдеться про лист-привітання від 14 вересня 1894 p., який надійшов з Лондона від Сергія Кравчинського (Степняка), Єгора (не Євгенія, як помилково у М.Грушевського) Лазарева і Фелікса Волховського з нагоди 30-ліття наукової та громадської діяльності М.Драгоманова. Див.: Михайло Петрович Драгоманов 1841 – 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. – С. 85 – 88.

М.Грушевський цитує російською мовою той фрагмент листа, який підписали тільки С.Кравчинський (Степняк) і Є.Лазарєв. Ф.Волховський же був автором другої частини листа, написаної українською мовою і з виразним проукраїнським акцентом. Він писав:

«Підписую не тільки як «русский соціаліст», у загалі «політичний однодумець» і чоловік особисто глибоко шануючий М.П.Драгоманова, а і як українець, бо «вірую й ісповідую», що кожний крок на перед у політичній самосвідомості, поступі та єдності моєго рідного українського народу є теж крок до щастя не тільки усіх народів, що населяють Росію, а всього чоловіцтва».

Сергій Кравчинський був особисто знайомий з М.Павликом, листувався з М.Драгомановим, який уважав його «приятелем», допомагав порадами й матеріалами. У дискусіях з Київською громадою М.Драгоманов вказував на приклад С.Кравчинського – революціонера-українофіла – як на позитивне явище в російському революційному русі. Деякі праці С.Кравчинського вийшли в перекладі українською мовою, зокрема, найвідоміша з них: Кравчинський С. М. (С.Степняк). Підземна Росія / Переклав із російської мови Євген Косевич. – Львів. 1901.

Фелікс Волховський був знайомий з М.Драгомановим, листувався з Марком Вовчком, І.Франком, М.Коцюбинським, Лесею Українкою. Переклав російською мовою «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 169 – 182.