Відкритий лист Мих[айла] Грушевського, закордонного делегата УПСР, голові ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки Х.Г.Раковському

Михайло Грушевський

Високоповажаний Християне Георгієвичу!

Коли два місяці тому мій товариш М.Ф.Чечель, повернувшися з Харкова, передав мені від Вас різні матеріали про нинішній стан України і оповів свої довгі й грунтовні розмови, котрі мав з Вами, користаючи з Вашої гостинності, – моїм першим бажанням було подякувати Вам за прислані Вами видання і за ту уважливість, з котрою Ви поставились до нашого товариша, ввівши його в подробиці нинішнього становища на Україні, мотивів і перспектив Вашої політики.

Хоча подана йому формальна відмова в легалізації Української партії соц[іалістів]-революціонерів загороджувала мені і моїм товаришам поворот на Україну, котрого ми щиро бажали і бажаємо, – я і мої товариші покладали надію, що, рахуючися з реальними фактами, Ваша партія згодом таки відступить від свого принципу недопускання ніяких партійних організацій крім комуністичних.

А тим часом в живім творчім співробітництві, котре допускалось Вами і незалежно від питання легалізації УПСР, можна було сподіватись, – зросте і скріпиться те довір’я до нас як до соціалістів і революціонерів, котре Ви заманіфестували вже і в своїх розмовах з т. Чечелем. Саме під час його побуту в Харкові Ваш представник за кордоном зробив мені пропозицію стати на чолі запомогової акції Україні, яка вестиметься іменем Українського Червоного Хреста, – на що я, розуміється, дав свою повну згоду, і Ви, прощаючись з т. Чечелем, висловили своє переконання, що він застане вже мене в сій новій роботі.

Слідом я одержав також від голови Вашої торговельної місії пропозицію взяти участь в організації видавництва шкільної, наукової і белетристичної літератури за кордоном. З огляду на се я стримався з задуманим листом до Вас, сподіваючись, що незабаром матиму для нього далеко більше конкретного матеріалу, ніж загальні вирази моїх почувань, – з того реального співробітництва, на користь трудових українських мас, котре мені уявлялось дуже близьким і своєчасним.

З матеріалів і інформацій, привезених т. Чечелем, і з різних інших відомостей, які в тім же приблизно часі були приставлені нам з України, я набрав вражіння, що період гострої окупаційної боротьби, котру Рос[ійська] комун[істична] партія і її галузь, КП(б)У, вели на Україні, властиво, закінчився. І з Вашої, і з української сторони, на мій погляд, все сильніше виступало бажання від боротьби, чи навіть – від пасивної резистенції перейти до співробітництва. З сторони правлячої Комуністичної партії се, як мені представляється, було бажання вжити українські сили як конструкційний елемент в будівництві Радянської України, віддавши все належне українським національним потребам і домаганням.

Навзаєм, з української сторони – навіть серед елементів не соціалістичних – наростало бажання, відложивши на бік старі рахунки і всю історію УСРР, взяти від радянського режиму все, що він може дати для закріплення здобутків революції та задоволення культурних і національних вимог українського люду, – і заразом підтримати радянський режим, оскільки він буде водитись інтересами краю та не тільки іменем, а ділом самим буде урядом України. Коли б сі обопільно наближаючіся течії зійшлись і подали собі руки, в процесі роботи, при обопільнім бажанні, скоро б могли вигладитись ті непорозуміння і упередження, які зістаються з обох сторін.

Отже, ставляючи поруч себе зроблені мені пропозиції з тими розмовами, котрі Ви і Ваші товариші вели з тт. Чечелем і Мазуренком щодо бажаності моєї роботи в Радянській Україні, я й розумів се так, що Вас інтересує не збільшення штатів служащих в радянських установах ще п’ятьма-десятьма новими спеціалістами в справах наукових, педагогічних чи економічних, а утворення ширшої кооперації українських кругів з радянськими установами, притягнення більших українських сил до культурної, політичної й економічної праці, і в сім Ви і Ваші товариші ждете моєї помочі.

Справді, переговорюючи з різними видатними українськими робітниками в сфері культурній, гуманітарній, червонохресній, набрав я того переконання, що вони готові стати разом зо мною на роботу для трудового люду українського, хоч би й під знаком нинішньої УСРР, – коли се дійсно буде реальна, продуктивна праця в користь сього трудового люду, а не збільшення паперового проізводства в її установах.

На підставі сих переговорів і інформацій я в середині вересня, разом з представниками Вашими і деякими визначними українськими діячами, виробив на найближчий час план (почасти зафіксований в нашім протоколі з 14.IX) роботи, яка мала запевнити Україні санітарну поміч, постачання шкільних книжок і знадобів, наукової і белетристичної літератури, і я певен і тепер, що коли б ся робота була дійсно поведена, так, як се було начеркнено в протоколі (котрий Ви маєте, певно, у себе, вона б не тільки задоволила в певній мірі вопіющу українську нужду, але вплинула б і на ослаблення напруження і обгострення між українськими масами і урядом. Коли б, збираючи продовольчий налог, український уряд міг разом з тим дати українському селу чи ліки, чи книжку, чи шкільний приряд, се, розуміється, творило б зовсім інший настрій, ніж коли сей уряд все-таки нічого взамін не може дати, окрім обіцянок.

Наводжу, зрештою, текст протоколу, поминаючи тільки імена присутніх учасників, котрі не належать ані до місії УСРР, ані до УПСР:

Протокол організаційного засідання в справі видання і закупна за кордоном книг для потреб України.

У Відні 14 вересня 1921 року.

Присутні: Михайло Левицький, політичний представник УСРР для Австрії й Чехії, Данило Кудря, уповноважений Всеукраїнської кооперативної спілки (Вукопспілка), член Українського наукового товариства в Києві Михайло Грушевський…

М.Грушевський, запрошений уповажненим Вукопспілки т. Кудрею для зорганізування наукової колегії по справам видання і закупна за кордоном книг та шкільних приладів, повідомлює, що він запросив для співпраці в сій колегії тт…. Приймається до відома.

Обговоривши потім справу організації, зібрані приходять до таких висновків:

В інтересах справи бажано, щоб уся технічно-видавнича і торговельна сторона її велась українськими кооперативами (Вукопспілка), котрі б приймали поручения від урядових і приватних установ України і для власного торгу переводили закупно книг і шкільних приладів та замовляли видання.

Вся наукова, літературна і редакційна робота по видаванню і закупну книг на сі потреби вестиметься науковою колегією, зложеною з тт. Грушевського і… які бажають працювати як делегати Укр[аїнського] наукового товариства. Зміни в складі колегії робитимуться нею за порозумінням з Вукопспілкою, і навзаєм – Вукопспілка визначатиме своїх представників, які вестимуть технічно-господарську роботу по вище вказаним справам за порозумінням з колегією.

Члени колегії як громадської організації не отримують ніякої сталої платні, але Вукопспілка уділюватиме їй під одчот кредити на удержування технічних і наукових помічників та видатки, зв’язані з працею колегії. Загальні норми гонорарів за виконані праці та удержання для наукових і технічних співробітників Наук[ової] колегії визначаються нею в порозумінні з представниками Вукопспілки.

Праці, передані Наук[овій] колегії для видання Вукопспілкою, колегія редагує з літературної та наукової сторони, що ж до доцільності переданих їй для видання праць вона може висловлювати свої гадки, котрі Вукопспілка бере під розвагу та направляє по призначенню. Видання, ініціатива котрих вийшла від Наукової колегії і вони не входять в загальніші за порозумінням з Вукопспілкою прийняті плани, – такі видання фінансуються Вукопспілкою, після того як колегія порозуміється з Вукопспілкою.

Самостійно, в межах визначених для сього сум колегія переводить всякого роду приготовчу роботу для наукових, технічних, літературних та популярних видань, комплетує біжучу літературу для перегляду, закупляє видані за кордоном українські книги для кооперативного торгу і всякого роду літературу для бібліотек вищих наукових інституцій України. Але закуп великих кількостей якоїсь книги для шкіл чи кооперативного торгу переводиться за порозумінням Наук[ової] колегії і Вукопспілки.

Детальніше відносини між Науковою колегією і Вукопспілкою мають бути означені окремою умовою. Представник УСРР і Вукопспілки беруться улегшити зносини Наук[ової] колегії з Укр[аїнським] науковим товариством в Києві для уставлення їх відносин між собою, а також командирування з Наук[ового] товариства його членів за кордон в поміч Науковій колегії, за порозумінням з колегією.

Підписали: М.Грушевський, Д.Кудря, М.Левицький.

До того всього, як Ви знаєте, не прийшло [Історія в головнішім розповіджена в моїм листі до празьких представництв, надрукованим нижче, в відділі «Фактів і документів».]. Мені, і моїм найближчим товаришам, з котрими велись паралельні переговори, дано зрозуміти, що передумовою співробітництва являється наше повне політичне самовідречення. Закордонна делегація мала б відступити від своєї резолюції [З 5.IX с. р. – див. «Борітеся», № 9, с. 26 – 27.], котрою вона заявляла солідарність з ув’язненим Центральним комітетом, який прийняв її позицію, – мала не друкувати сеї резолюції. Коли ж делегація заявила, що вона не може відмовитись від опублікування сеї своєї декларативної ухвали, – се послужило притокою до розірвання переговорів.

З другого боку, дано зрозуміти, що мене хочуть бачити не в іншій ролі, як тільки служащим одного з комісаріатів, і моя заява, що, не бувши бюрократом ніколи за все моє життя, я і тепер не хочу йти між сю верству і своїм прикладом підтримувати бюрократизацію Радянської України (про котру нижче), – а хотів би послужити їй своєю ініціативою й свобідною працею тих елементів, які Радянській] Україні спочувають, прийнята була теж як такий факт, який уневажнює всяку можливість порозуміння. Не знаю, які методи закордонної праці, кінець кінцем, прийнято замість пропонованих мною, і наскільки вони показують себе реальними. Але бачу, що сей епізод не стояв відокремлено, а загалом замість тактики миротворчої, супроти української інтелігенції, принаймні тут, за кордоном, знов узята тактика непримиренного поборювання, так би сказати, – виголоджування її.

Наслідком того ся інтелігенція, розчарована в наших заходах порозуміння, шукає собі помочі деінде. Скріплюються центри антибольшевицької акції. Україна зістається і на сей рік без санітарної і культурної помочі. А контрреволюційні сили, користаючи з неудачі порозуміння, з новою енергією починають свої заходи коло повалення чи захитання радянського режиму, розворушуючи наново повстанську енергію, сіючи терор і анархію, щоб з свого боку утруднити перехід до якоїсь творчої конструктивної роботи, яка і без того іде так мляво й тяжко.

В своїм інтерв’ю з французьким делегатом А.Морізе Ви, Християне Георгієвичу, висловили недавно переконання, що коли Вам не будуть перешкоджати зовні, Ви за п’ять літ поставите на ноги Україну економічно і культурно. Я думаю, що перешкоди зовні припинились би й стратили грунт, коли б наступило внутрішнє замирення, – коли б зникли ті перепони, які паралізують і розривають усі проби порозуміння між суголосними українськими елементами і Вами, коли б зійшлись ті руки, які були протягнені зовсім щиро до згоди так недавно і зістались висіти в повітрі, – тому що вмішались знов ті фактори, ті принципи, котрі нейтралізували всякі зв’язки правлячої партії з живим життям, і ще раз зробили Україну замість арени конструктивної роботи – ареною горожанської війни.

Роздумуючи над усім, що протягом останнього півроку мені прийшлось побачити й почути, в перших безпосередніх зносинах з Вашими закордонними представництвами, з відомостей, отриманих з Ваших установ, і т. д., я передусім велику перепону для Ваших бажань перейти від негативної сторони програми – знищення старого буржуазного ладу, до позитивної творчості на нових підвалинах і опанування реального життя радянськими установами, – бачу в глибокій бюрократизації Вашого державного апарату і засміченні його несоціалістичним і взагалі безідейним, часто нечистим і при тім – українофобським елементом.

Сей елемент, який набивсь до Вашої машини в часі гострої окупаційної боротьби, – він став між Вами й живими трудовими силами краю й гальмує взагалі всяку живу конструктивну роботу, всяке відродження краю, в якім сьому елементові нема й не буде місця. Перед сим елементом Вас й інших провідників нинішньої УСРР я бачу в значній мірі безрадними. Ви не маєте чим заступити його, бо ідейний, морально тривкий, морально не зломаний елемент не може проходити через ту процедуру покаяння, самоосудження і повного політичного самовідречення, котрої від нього вимагають, щоб прийняти до співробітництва. Згаданий же бюрократичний елемент, – чи свідомо, чи просто силою своєї резистенції, ставить всякі утруднення припливу здорових, соціалістичних українських сил, з котрим треба рахуватись і перед ним не дуже розперізуватись.

Притягаються деморалізовані, морально зламані, ренегатські українські елементи [Застерігаюсь, що я не маю на гадці прикладати сього до українських ідейних одиничок, які приставали до Комуністичної партії з переконання, від початків революції, тим менше – до цілих груп, які організовано вливались до сеї партії.], котрим фактичні хазяї бюрократичної машини радо улегшують проходження згаданої процедури, рахуючи на їх безопасність і безмежну готовість вислужуватись. Але Ви самі добре розумієте, що сі елементи тільки збільшають відчуження апарату Радянської Республіки від живого народного життя, від трудових робітничо-селянських мас України, відновлюють старе російське «средостение», в котрім застрягають і гинуть потяги до творчої праці, до помирення і об’єднання в спільних завданнях українсько-національних і загальносоціалістичних течій, яке може й повинно бути здійснене Радянською, власне, – Радянською Україною.

Отсі чужорідні елементи, які прикрасили себе комуністичними відзнаками і під їх покровом буйніше, ніж коли-небудь, розвинули свої впливи та держаться в державнім апараті, не вважаючи на енергійні чистки партії, – вони, очевидно, й задержують правлячу Комуністичну партію України в ненормальнім положенні російської експозитури, колоніальної адміністрації, делегованої РКП.

Відти походять такі курйозні аномалії, що тимчасом як радянський принцип завоював собі за останні роки глибокі й тривкі симпатії трудових мас України, знайшов собі – на місце розбитого і знеохоченого революційними зусиллями промислового пролетаріату, сильні, активні, надійні кадри серед молодого, вихованого в революційних бурях селянства, – ся Радянська Україна, себто все, що є тепер живішого, активнішого і надійнішого на Україні (а заразом, може бути, в цілій Східній Європі), ставиться ворожо до диктатури Комуністичної партії і до всіх, хто занадто тісно зв’язує себе з нею, з її установами, або навіть тільки мириться з сею диктатурою і капітулює перед нею.

Власне, вона, ота радянська бюрократія, зависно підтримуючи свою монополію власті і кормленія, як стара російська, пильнуюча, щоб ніщо не робилось поза нею, щоб усе проходило через її руки, носило на собі її відомственний штемпель і номер, і для того підтинаючи або гальмуючи всякий громадський почин, все, що могло б нарости і піднятись поза нею, – підтримує в стані негації чи опозиції до нинішнього урядового і партійного апарату сі живі соціалістичні, радянські, творчі, активні сили України і полишає правлячу партію в її ізольованій, відірваній позиції, в ролі російської експозитури, яка не рішається відокремитись і стати на власні ноги в свідомості своєї слабості: браку твердого грунту під ногами на місці, на Україні.

Неуміння сеї бюрократії дати собі раду з національними потребами України, її ненаціональний або навіть антиукраїнський характер, який дає такий вдячний матеріал для агітації против неї, – тільки прояв і наслідок основної прикмети її бюрократичного єства, антигромадської і відірваності від громадського життя й його інтересів.

[Для мене глибоко симптоматична отся деталь з моїх переговорів в справі організації закордонного видавництва і постачання шкільних приладів, котру Ви знаєте з долучених прилог: я настоював, щоб діло організувалось кооперативним об’єднанням, і се було прийняте потім як принципіальне і непримиренне розходження, а сама гадка, що така справа може вестись кооперативними силами, а не комісаріатами УСРР, була признана за прикру і небезпечну єресь. А йшла ж мова про кооперативну організацію, т. зв. Вукопспілку, сотворену заходом самої ж правлячої партії. При такім відношенні до неї чи не грозить їй перспектива зістатись мертворожденним чадом комуністичного бюрократизму поруч із іншими подібними quasi-громадськими креаціями його?]

З сього погляду наші партійні митарства – непризнания партії УСР, заходи коло її дискредитації, відмова в її легалізації, се тільки маленька деталь, яка ілюструє систему. Легалізація партії, я розумію, являється неможливою, тому що вона принципіально суперечить нинішній системі. Але ся система неминучо мусить бути змінена, тому що вона штучно утримує окупаційний режим України, держить її під вічними загрозами катаклізмів, стримує громадський елемент від живого і щирого співробітництва з нинішніми радянськими установами, бо – мовлять – сей комуністичний режим однаково не вдержиться, і нема що з ним зв’язуватись та компрометуватись. А всі противсоціалістичні сили, весь капіталістичний світ ся система годує надіями на неминучу ліквідацію східноєвропейської революції і попихає до нових і нових проб його захитання і повалення – як-от ті, що йдуть тепер на наших очах.

Уступки, котрі правляча Комуністична партія робить капіталізмові, буржуазним апетитам, щоб урятувати свою партійну диктатуру, тільки прикро і болючо для кожного радянця, соціаліста, революціонера підчеркують її неохоту, чи, може, неуміння помиритись з суголосними соціалістичними елементами, заінтересованими всім своїм єством в збереженні революційних здобутків і соціалістичних перспектив, дорогих їм стільки ж, що й їй. З другого боку, сі уступки, такі великі, неоправдано надмірні, не осягають своєї цілі, не витягають серйозного капіталу, ні ініціативи на економічну і культурну роботу, тому що ізольованість і відірваність правлячої партії (та її різкі зигзаги, які допускались тактикою її) не викликають ні довір’я до її уступок, ні охоти зв’язувати з нею свою долю.

Необхідно змінити систему – відмовитись від партійної виключності, ввійти в щире і чесне порозуміння з соціалістичними радянськими партіями України, як Укр[аїнська] ком[уністична] партія, Укр[аїнська] партія соц[іалістів]-рев[олюціонерів], й інші аналогічні їм неукраїнські течії, щоб поширити соціал-революційну базу і в поміч пролетаріатові, який розтратив і свої сили, і свою енергію в революційній боротьбі, став індиферентним і пасивним, – притягнути нові, не зужиті, активні елементи українського революційного селянства й інтелігенції.

Треба поділитись з ними властю, працею і відповідальністю, щоб піднести кредит Радянської Соціалістичної України в очах своїх і чужих, і притягти на службу, на роботу, елементи чесні, але несвідомі й соціально-індиферентні, та відбити спекулянтам на повалення УСРР всяку охоту до нових провокацій серед сих мас, які нині все ще хитаються між признанням УСРР і повстанством, не можучи знайти заспокоєння своїй національній і горожанській совісті при сій системі.

Се те, що ми, – я і мої товариші, – протягом цілих двох років неустанно повторяли в наших писаннях і усно Вашим закордонним представникам і, нарешті, устами т. Чечеля, широко аргументували особисто перед Вами і Вашими найближчими товаришами, провідниками УСРР. З сих виступів і сих розмов, маю те вражіння, Ви і Ваші товариші переконались, що за нашими соціалістичними гаслами нема укритих націоналістичних чи реакційних планів і наш український патріотизм не входить в конфлікт з нашими соціалістичними переконаннями.

В ім’я інтересів світового визволення праці від експлуатації капіталом, ми були готові переступити через трупи наших партійних товаришів, що безвинно погинули від червоних куль, через попіл наших культурних скарбів, понищених «на страх українській контрреволюції» большевицькими генералами, були готові працювати під Вашим проводом, підпорядковуючи ідеологічні й тактичні розходження інтересам сеї світової акції.

В тім переконанні, що реальні інтереси трудового народу, який являється єдиним дійсним репрезентантом української нації, лежать в площині сеї світової програми, ми не побоялись стягнути на себе прокльони, лайки й клевети українських реакціонерів, навіть з т. зв. соціалістичних партій, які при сій оказії вилили на мене спеціально цілі цебри помий за сю тактику. Ми були певні, що праця наша нас оправдає, але Ви, Ваша партія, Ваш уряд не дали нам сеї змоги – на велику шкоду не тільки нашу, але й трудового народу України.

Не перецінюючи наших впливів і ролі в українському житті, я все-таки можу сказати з значною певністю, що коли б Ваша партія послухала нашого голосу і прийняла ту програму кооперації українських соц[іалістично]-радянських партій, яку ми Вам предкладали, ту систему громадського співробітництва з радянськими установами, котру особисто висував я в переговорах з Вашими представниками, – для інтернаціональної провокації на українськім грунті не знайшлось би того місця, котре знайшла вона ще раз!

З суперечних відомостей, які з’являють ся в пресі і доходять до нас про повстання, наново роздмухане антантськими прислужниками, трудно оцінити його силу і рефлекси, викликані ним в масах. Але в кождім разі, що сей замисел не зіставсь вповні безплодним і Укр[аїнська] Рад[янська] Республіка вступає в п’ятий рік комуністичної революції під знаком «національного українського повстання против московських наїздників», як се представляють вороги радянства, – представляють не без успіху і знову втягають вище схарактеризовані хиткі і малосвідомі, хоч і добросовісні національні елементи в орбіту антибольшевицької акції, – сей факт, що в момент, коли всі соціалістично-радянські елементи жадібно чекали переходу до конструкційної, творчої соціалістичної праці, в великій частині української території сей перехід спаралізовано і край поставлено знову в стан горожанської війни, а вся Україна взагалі і на сей рік зісталась без культурних засобів, без книги, без санітарної помочі і т. д., – факт незвичайно сумний, який домагається від правлячих кругів УСРР рішучого перегляду партійної тактики і внутрішньої політики!

Так, як єсть, зістатись не може, Високоповажаний Християне Георгієвичу, і те, що мусить бути змінено, повинно бути змінено якнайскорше!.. Ви розумієте, що я як соціаліст і демократ, який міряв завсіди все і вся інтересами трудового народу, не можу заспокоїтись на альтернативі, котрою заспокоюють себе люди, байдужі на сім пункті: «або большевики дійдуть до зрозуміння ситуації і вийдуть з своєї партійної виключності, або вони впадуть».

По-моєму, ся альтернатива реально вірна, – але я ніяк не хотів би, щоб «большевики впали», не переживши своєї системи, і потягли за собою в безвість здобутки революції і перспективи соціалізму. Як соціаліст до соціаліста, в ім’я спільних інтересів соціалістичної революції, – того світового визволення праці і працюючих мас, яке являється нашою і Вашою спільною метою, я рішаюсь обернути сей мій відклик – первісно задуманий як приватний лист, в відклик прилюдний до Вас, і з Вами – до Вашої партії, до тих, від кого залежить напрям Вашої політики:

Поки час і можливості не страчені, поки українські соціалістичні] радянські партії мають силу і змогу підтримати нинішній радянський режим, поки реакція не перекотилась через голови наші і Ваші, – треба спільними силами всіх, зрікшись партійної виключності, скріпити радянську будову і наповнити її живим змістом силами, котрі б забезпечили її від небезпеки катаклізмів і потрясінь з боку всіх темних сил внутрішніх і зовнішніх.

Відень, 15 падолиста 1921

З соціалістичним привітом

М. Грушевський

Примітки

Вперше опублікований у виданні: Борітеся – Поборете! (Відень). – 1921. – № 10 (Жовтень – Грудень). – С. 1 – 8. Підпис: М.Грушевський. Дату і місце написання автор зазначив у кінці: Відень. 15 падолиста 1921 р.

Огляд змісту листа поданий під заголовком «Лист проф. Грушевського до Раковського» в газеті: Канадійський фармер (Вінніпег). – 1922. – 23 березня. Передруки (за збереженими архівними копіями, без підрядкових авторських приміток): Пиріг Р.Я. «Як соціаліст до соціаліста: Лист М.Грушевського до Х.Раковського // Культура і життя. – 1991. – № 18. – 6 травня. – С. 6; Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 277 – 286; Михайло Грушевський: Між історією та політикою (1920 – 1930-ті роки): Збірник документів і матеріалів. – К., 1997. – С. 19 – 27. Автограф (рукопис, оригінал) листа з виправленнями М.Грушевського зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 94. – Арк. 1-10; 16-20.

Подається за першою публікацією.

Лист мав характер суто публічного звернення, особисто адресату не був надісланий, про що свідчать кореспонденції М.Грушевського до О.Олеся початку 1922 р. Так, 29 січня 1922 р. він писав:

«Посилаю разом з сим 2 прим[ірники] № 10 «Борітеся!», де єсть мій лист до Рак[овського]; коли б Ви з ним бачились, як се не трудно Вам би було, спитайте, чи він одержав примірник, висланий до нього до Харкова, як ні – то будьте ласкаві йому передати оден. І я дуже буду вдячний, якщо Ви повідомите, чи він приїхав і коли і куди виїздить, чи надовго – де його можна піймати, коли б товариші, з котрими я ще не встиг поговорити про се, схотіли – що правдоподібно, продовжити з ним розмови, розпочаті т[оваришем] Ч[ечел]ем. Я в кождім разі рад, якщо він буде в Генуї» (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / Упоряд. Г.Бурлака; ред. Л.Винар. – С. 235 – 236).

І якщо ця кореспонденція свідчить про сподівання М.Грушевського продовжити діалог з радянським урядом України, то в наступній, від 19 лютого 1922 p., він відкидає думку про відновлення перемовин зі свого боку:

«Шукати побачення з Р[аковським] після сього одкритого листу, до котрого властиво не маю нічого додати, – не маю заміру, особливо з огляду на Ваш здогад, що він «гневаться изволить». Після такого оригінального закінчення переговорів про співробітництво, початих з їх сторони, що я можу пропонувати? Відновити їх можуть тільки вони ж, чи він» (Там само. – С. 236 – 237).

У відповідь О.Олесь слушно зауважував:

«Мені, Михайло Сергієвичу, думається, що центральна телефонна станція зовсім не там, де ми думаємо, і що Р[аковський] навіть розв’язує справи тільки чисто местного характера, не имєющія «принципального значенія». Дуже я хотів би в цьому помилятися, та, мабуть, не помилюся» (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2006. – Т. З / Упоряд. Г.Бурлака, Н.Лисенко, ред. Л.Винар. – С. 433).

Коли два місяці тому мій товариш М.Ф.Чечель, повернувшися з Харкова… – див.: Чечель М. Звідомлення з моєї командіровки на Вкраїну // Борітеся – Поборете! (Відень). – 1921. – Ч. 9 (Липень – Вересень). – С. 13). Див. коментар до листа М.Грушевського «До редакції «Впереду»-у у Львові» (29 жовтня 1921 p.).

Хоча подана йому формальна відмова в легалізації Української партії соц[іалістів]-революціонерів… – див. коментар до листа М.Грушевського «До редакції «Вперед»-у у Львові» (29 жовтня 1921 p.).

Саме під час його побуту в Харкові Ваш представник за кордоном зробив мені пропозицію стати на чолі запомогової акції Україні, яка вестиметься іменем Українського Червоного Хреста… – див. коментар до листа М.Грушевського «До редакції «Вперед»-у у Львові» (29 жовтня 1921 p.).

…на що я, розуміється, дав свою повну згоду… – цю згоду М.Грушевський висловив у відповіді повноважному представнику УСРР у Відні М.В.Левицькому від 17 серпня 1921 р.:

«Ваш несподіваний виїзд не дав мені змоги близше порозумітися з Вами з приводу висловленого Вами побажання, щоб я взявся до запомогової акції Україні. Не знаючи, чи матиму змогу Вас побачити, пересилаю Вам такі гадки. В останніх літах я живо інтересувавсь поміччю Україні, особливо санітарною, і рад чим можу послужити сій справі й тепер.

Але вважаю для сього необхідним понизше зазначене. З самої України мусить бути поданий голос про потребу помочи – досі його не було, і я не рішавсь виступати, не знаючи певно, чи урядові й громадянські круги бажають помочи. Коли на Україні дійсно зав’язавсь комітет громадських діячів у сій справі – як Ви в розмові натякали – про се повинно бути широко оповіщено через радіо і т. ин. Поміч Росії очевидно поведеться головно під фірмою Червоного Хреста.

Тимчасом Укр[аїнського] Черв[оного] Хреста за кордоном зараз властиво нема. Є останки Ч[ервоного] Хреста УНР, котрі не знають, що їм робити, – тим часом (деякі принаймні) охоче стали б на роботу і могли 6 бути корисними своїм досвідом, зв’язками з червонохресн[ими] і запомоговими організаціями, які працюють в Ценр[альній] Європі (американськими, англійськими, шведськими etc.) – помогли б увести Укр[аїнський] Черв[оний] Хрест в інтернаціональне об’єднаннє Черв[оного] Хр[еста] і т. д., але треба, щоб їх реорганізував Укр[аїнський] Черв[оний] Хрест. […]

Я міг би щось зробити тільки в такім разі, коли б мав мандата від громадського комітету України і Червоного Хреста (або принаймні хоч від Червоного Хреста) і всяку технічну поміч на місці. Мої особисті приятелі теж могли б віддати прислуги […]. Пора дуже відповідна, щоб в атмосфері загального спочуття до нещасть, які впали на радянські республіки, звернути увагу також і на потребу України.

Правда, багато часу упущено, – але думаю, що ще багато можна було б зробити і се б, розуміється, прихильніше б настроїло і українську людність (до котрої звертавсь з своїм закликом т. Ленін) поділитись з великоруською людністю своїми запасами збіжжя, коли б вона побачила, що гасло соціалістичної солідарности прикладається і в її користь: пам’ятайте і про те, що їм бракує, бракує багато, як знаєте самі! І я радий би послужити їй у сім – але мушу мати змогу послужити» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 5 – 5 зв. (копія автографа (через копірку)).

У листі «До наших спроб співробітництва з УСРР. До В[исоко]поважаних товаришів: М.В. Левицького, пов[новажного] пред[ставника] УСРР, Ю.С.Новаковського, гол[ови] торг[овельної] місії, Д.Е.Кудрі, пред[ставника] Вукопспілки в Празі» (29 жовтня 1921 p.). М.Грушевський публічно зауважував: «Я поспішив відізватись з повною принципіальною згодою на сю пропозицію».

Слідом я одержав також від голови Вашої торговельної місії пропозицію взяти участь в організації видавництва… – ця пропозиція була висловлена в листі голови торговельної місії УСРР в Чехословаччині Ю.С.Новаківського від 26 серпня 1921 р., в якому, зокрема, йшлося:

«Народний комісаріат освіти Української Соціалістичної Радянської Республіки приступає до ширшої видавничої роботи у всіх галузях наукової і учебної та красної літератури на українській мові. Крім цього, буде одібрана і закуплена на книжковому ринку за кордоном уже готова українська література. […] Знаючи Вас, як високо авторитетного наукового українського працьовника і як громадського діяча, близько стоячого до розуміння культурно-освітніх завдань Народного комісаріата освіти, звертаюсь, в першу чергу, до вас з проханням приняти свою так потрібну і незамінну участь в цій роботі, повідомивши мене про умови приступлення до неї. Одночасно прошу порекомендувати мені других авторитетно наукових працьовників для запрошення до співпраці в видавництві» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 94. – Арк. 11).

М.Грушевський відповів на запрошення за декілька днів, про що свідчить наступний лист Ю.С.Новаківського від 3 вересня 1921 p.:

«Підтверджуючи, що мною одержано Вашого листа від 31 серпня 1921 року, я висловлюю свою радість з приводу того, що Ви схоронили про мене добру пам’ять, а тим більше з приводу Вашої готовности приняти участь в стільки потрібній для української культури нашій роботі. Я з Вами погоджуюсь, що необхідна особлива нарада для детального обговорення всіх зв’язаних з цією роботою питань. Не знаю, чи удасться мені в близшому часі бути у Відні, одначе на будучому тижні має туди приїхати тов. Левицький, який і буде мати повну можливість зговоритись з Вами про всі подробиці» (Там само. – Арк. 13).

Далі в листі Ю.Новаківський подав власне бачення майбутньої співпраці та роль М.Грушевського, якому він відводив місце голови редакційної колегії:

«Цілком певний, що при Вашім великім знанню і зв’язках з науковим світом Ви б в контакті з нашим видавничим відділом могли принести неоціниму користь культурному розвиткові працюючих України» (Там само).

Пропозиції голови торговельного представництва в Чехословаччині підтвердив і повноважний представник УСРР в Чехословаччині М.В.Левицький у листі від 23 вересня 1921 р.:

«При остаточному обговоренню питання про видання шкільних і других підручників залишається та сама лінія, яку я обстоював і справа мається так: при Торговельному представництві УСРР організується Видавничий відділ, якого завданням є видання шкільних і других підручників як і красного письменства за кордоном. [… ]

Що торкається Вашої участи в Редакційній колегії, о чому писав Вам тов. Новаківський, ми ще раз прохаємо Вас взяти участь і керівництво в Редакційній колегії на вище згаданих основах. Надіюсь, що не відмовите нашому проханню» (Там само. – Арк. 12).

Детально про «щире бажання послужити, чим зможу, постачанню наукових і освітніх засобів Україні» та наслідки цієї згоди див. лист М.Грушевського «До наших спроб співробітництва з УСРР. До В[исоко]- поважаних товаришів: М.В. Левицького, пов[новажного] пред[ставника] УСРР, Ю.С.Новаковського, гол[ови] торг[овельної] місії, Д.Е.Кудрі, пред[ставника] Вукопспілки в Празі» (29 жовтня 1921 p.).

з тими розмовами, котрі Ви і Ваші товариші вели з тт. Чечелем і Мазуренком щодо бажаності моєї роботи в Радянській Україні… – у липні – серпні 1921 р. перемовини з головою РНК УСРР та іншими уповноваженими уряду вели представники Закордонної делегації УПСР В.Мазуренко та М.Чечель. У своєму звіті М.Чечель детально описав свою розмову з О.Шумським, який повідомив йому зміст постанови політбюро ЦК КП(б)У, якою

«признано було бажаним поворот на Вкраїну для участи в радянськім будівництві людей із З[акордонної] Д[елегації], особливо тов. М.С.Грушевського, цей поворот мав би бути всіляко полегшений, і роботі їх на Вкраїні дано було б всі можливості, якими розпоряджає правительство УСРР, одначе передумовою сього повороту мав би бути вихід цих осіб з УПСР» (Чечель М. Звідомлення з моєї командировки на Вкраїну // Борітеся – Поборете! – 1921. – № 9. – С. 9).

Недвозначно звучить ця передумова в рішенні політбюро ЦК КП(б)У від 4 червня 1921 р.:

«а) в легализации УПСР отказать. Разрешить въезд на Украину для советской или ученой работы отдельным членам УПСР, которые заявят о своем выходе из партии и ее осудят; б) поручить т. Затонскому собрать по своему усмотрению несколько наиболее видных общественных украинских деятелей и предложить им обратиться с призывом к украинской интеллигенции честно служить советской власти и принять активное участие в расколе украинской интеллигенции» (Михайло Грушевський: Між історією та політикою (1920 – 1930-ті роки): Збірник документів і матеріалів. – К., 1997. – С. 18).

…почасти зафіксований в нашім протоколі з 14.ІХ… – автограф (чернетка) протоколу, написана М.Грушевським, зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 94. – Арк. 25 – 25 зв. Там же зберігається чистовий примірник протоколу (рукою Катерини Грушевської) (Там само. – Арк. 21 – 23) та машинопис (з власноручними підписами учасників засідання М.Грушевського, А.Крушельницького, В.Мазуренка, Д.Кудрі, М.Левицького) (Там само. – Арк. 24).

Наводжу, зрештою, текст протоколу, поминаючи тільки імена присутніх учасників… – в опублікованому нижче тексті протоколу М.Грушевський не наводить імена члена Українського наукового товариства у Києві Василя Мазуренка та голови Педагогічної місії Антона Крушельницького.

До того всього, як Ви знаєте, не прийшло – див. лист М.Грушевського «До наших спроб співробітництва з УСРР. До В[исоко]поважаних товаришів: М.В. Левицького, пов[новажного] пред- [ставника] УСРР, Ю.С. Новаковського, гол[ови] торг[овельної] місії, Д.Е.Кудрі, пред [ставника] Вукопспілки в Празі» (29 жовтня 1921 p.).

…передумовою співробітництва являється наше повне політичне самовідречення – йдеться про постанову політбюро ЦК КП(б)У від 4 червня 1921 р. (Михайло Грушевський: Між історією та політикою… – С. 18).

Закордонна делегація мала б відступити від своєї резолюції, котрою вона заявляла солідарність з ув’язненим Центральним комітетом… – йдеться про резолюцію Закордонної делегації УПСР від 5 вересня 1921 р., в якій наголошувалося:

«Посилаючи тов. Чечеля на Вкраїну, Закордонна делегація мала на меті добитися легалізації УПСР в вищевказаних цілях. Негативна відповідь, котру Зак[ордонна] дел[егація] дістала від правительства, являється в її очах проявом зазначеної вище помилкової політики КП(б)У на Україні. Ні запропонований поворот безпартійними, ні вступ до КП(б)У не можуть бути виходом зі становища. УПСР стоїть на позиції злиття всіх соціалістичних революційних сил на Вкраїні в одну революційно-соціалістичну радянську партію III Інтернаціоналу, але це може бути тільки наслідком свобідної еволюції партії. Тому Закорд[онна] делегація не перестане і далі виясняти необхідність легалізації всіх соціалістично-революційних партій і участі їх в соціалістичнім будівництві на Україні» (Борітеся – Поборете! – 1921. – № 9. – С. 26 – 27).

Власне, ця резолюція Закордонної делегації спричинила до припинення переговорів щодо участі М.Грушевського в організації допомоги Україні з мандатом Українського Червоного Хреста та налагодженні ним за кордоном видання і закупки навчальної літератури для шкільництва в Україні, про що був підписаний протокол від 14 вересня 1921 р. Детально цю проблему М.Грушевський висвітлює у листі від 29 жовтня 1921 р. під назвою «До наших спроб співробітництва з УСРР. До В[исоко]поважаних товаришів: М.В.Левицького, пов[новажного] пред[ставника] УСРР, Ю.С.Новаковського, гол[ови] торг[овельної] місії, Д.Е.Кудрі, пред[ставника] Вукопспілки в Празі», опублікованому в тому ж числі «Борітеся – Поборете!».

…з ув’язненим Центральним Комітетом… – йдеться про «Відозву голови Закордонної делегації УПСР Грушевського М.С. на засудження надзвичайним трибуналом УСРР членів ЦК та Харківської організації УПСР» (автограф (чернетка) зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1245. – Оп. 1. – Спр. 64. – Арк. 1 – 3). Окрім відозви, М.Грушевський особисто звернувся в цій справі з листом до О.Шумського, у якому наголошував:

«Користаючи з оказії, пишу Вам сього листа. Я, як і мої товариші, збентежені і пригнічені харківським засудом членів ЦК УПСР. З огляду, що Ви, як я чув, були чи мали бути обвинителем у сім процесі, і в кождім разі, мабуть, стоїте настільки близько до нього, що більш, ніж хто иньший, могли б узяти ініціативу його перегляду, я позволю собі висловити Вам, як б[увшому] члену Ц[ентральної] Ради і нашому бувшому сопартійнику, мої гадки в сій справі. Процес і присуд в опублікованій тепер формі являється недоречністю, яка замість того, щоб компромітувати УПСР, компромітує УССР […]

Я думаю також, Ви признаєте, що судити наших товаришів за їх боротьбу против совіт[ського] прав[ительства] і совіт[ських] військ до того момента, коли вони виступили з заявою своєї нової політичної підтримки Радян[ської] Укр[аїни], не можна так само, як судити УКП і боротьбистів, які також перейшли через сю стадію, викликану помилками большевизма.

Судити можна було за причетн[ість] до повстань після сеї заяви. Але чи не думаєте Ви, що 8-місячна незвичайно тяжка в’язниця […], – се кара, яка впала на винних (коли такі були) і невинних (які, певно, в кождім разі були), вже аж занадто рівноважить всю причетність – коли вона була за деким з наших товаришів, – котрих же й Ви самі знаєте настільки, що, певно, не вважаєте їх за контрреволюціонерів, і я з свого боку можу се з усею силою засвідчити.

Тому я думаю, що сей засуд, який дав таку величезну радість усім Вашим і нашим спільним ворогам, повинен бути доконче переглянутий. Се був би перший крок до того порозуміння між нами, яке представляється мені з погляду інтересів революції незвичайно потрібним і цінним. […] Не сумніваюсь, що Ви в наших спільних соціалістичних інтересах візьмете сю справу горячо до серця» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 66. – Арк. 22 – 23 зв.).

З новітніх документальних видань і досліджень за темою див.: Вирок Українській революції: «Справа ЦК УПСР»: Науково-документальне видання / Упоряд. Т.Осташко, С.Кокін. – К., 2013; Осташко Т. Всеволод Голубович: портретна політичному тлі // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 років. Збірник наукових статей. – К., 2011. – Вип. 6. – С. 45 – 74; Її ж. Радянська репресивна політика щодо діячів українського національно-визвольного руху [в] 1920 – 1922 роках // Студії з історії Української революції 1917 – 1921 років: Збірник наукових праць на пошану доктора історичних наук, професора Руслана Яковича Пирога з нагоди 70-річчя з дня народження та 40-річчя науково-педагогічної діяльності. – К., 2011. – С. 357 – 383.

Історія в головнішім розповіджена в моїм листі… – йдеться про публікацію в цьому ж числі «Борітеся – Поборете!» листа М.Грушевського «До наших спроб співробітництва з УСРР. До В[исоко] поважаних товаришів: М.В.Левицького, пов[новажного] пред[ставника] УСРР, Ю.С.Новаковського, гол[ови] торг[овельної] місії, Д.Е.Кудрі, пред[ставника] Вукопспілки в Празі» (29 жовтня 1921 р.) (див. у цьому томі).

…Укр[аїнська] партія соц[іалістів]-рев[олюціонерів]… – див. статті М.Грушевського до історії УПСР («Українська партія соціалістів-революціонерів. Програма зі вступною довідкою делегації [УПСР]» та «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання») та коментарі до них.

…наших партійних товаришів, що безвинно погинули від червоних куль… – 26 січня 1918 р., в день вступу більшовицького війська М.Муравйова до Києва, були розстріляні члени УПСР Леонард Бочковський та Ісаак Пугач. Про пізніші жертви впродовж 1920 – 1921 рр. сповіщали в некрологічних замітках «Пам’яті погибших товаришів» на сторінках «Борітеся – Поборете!»: член ЦК УПСР та УЦР Кузьма Корж був розстріляний ЧК влітку 1919 р. (за іншими даними – в лютому 1918 р. під час більшовицької окупації Києва) (1920. – № 2 (Жовтень). – С. 63 – 64); член УПСР та УЦР Гнат Михайличенко розстріляний 21 листопада 1919 р. денікінцями (1920 (Грудень). – №5. – С. 77-78).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 195 – 202.