Пам’яті Паризької комуни

Михайло Грушевський

Соціалістичний світ поминає Паризьку Комуну в п’ятдесяту її річницю.

18 березня 1871 вона була проголошена. 19-м квітня датована її «Декларація французькому народові» – її програма, або «її тестамент», як називають сей документ. 21 травня зрада відкрила вже браму Парижа її ворогам. Цілий тиждень потім ще бивсь паризький пролетаріат, обстоюючи дільницю за дільницею, улицю за улицею, і «найкраща армія, яку коли-небудь мала Франція», кажучи словами Тьєра, – поливала його кров’ю улиці, місця польових судів, концентраційних таборів – поки не прийшла черга буржуазної справедливості видати свій присуд над недобитками, призначеними на каторги, заслання, в’язниці. Ся «робота» потяглась потім на довгі роки, аж доки «республіка без республіканців» не почула себе вповні забезпеченою.

І от через півстоліття ся примара комуни вийшла з залитих кров’ю ям, куди звозились на тисячах підвод трупи, з каторжних в’язниць, де змарнувались тисячі людських одиниць, – і ходить знов по Європі, по тій самій Французькій Республіці, над котрою витає тінь її переможця Тьєра. Грунтовно скритикована, як два рази два, ясно роз’яснена в своїй безвиглядності і абсурдності сотками і тисячами запроданих і за совість відданих пер публіцистів, економістів, істориків і т. д., – вона знову бентежить тривожний сон буржуазії, завертає голови робітникам, які забувають свій обов’язок залатати своєю шкірою діри, пороблені в сучаснім добробуті переборщеною енергією буржуазії.

Се страшне слово, яке дев’ять віків тому назад вперше виглянуло на світ в тій же Франції – «нове і препогане слово», як характеризував його всечесний абат Гіберт з Ножану, свідок перших дебютів сього нечуваного домагання, котре заявляли піддані, об’єднуючись в комунах – що вони будуть платити своїм сеньйорам тільки річний податок, «а від інших поборів, які звичайно накладаються на сервів, – мають бути свобідні!» – потім визирнуло знову під час Великої французької революції, коли найбільш революційно настроєні елементи поставили собі завдання радикально покінчити з феодальним строєм, против котрого піднялись перші комуни XI віку, – воно знов визирає, як вісник останнього обрахунку з-поза тих лаштунків, якими пани ситуації заходились маскувати крах і руїну старого економічного ладу, так немилосердно оголеного в усіх своїх найбільш небезпечних місцях «превентивною війною» його керманичів.

І як історичний прецедент, як незаперечний документ шелестить знову своїми протертими, кров’ю залитими листками ся двомісячна історія державного життя паризького пролетаріату, який серед усіх несприятливих умов, серед усіх обставин, які він зарані мав проти себе, встиг все-таки записати на сих листках, що він міг і що він може.

Розуміється, паризький пролетаріат не був приготований до сеї ролі. Се прекрасно доведено всіма критиками Комуни, і тут нема що споритись. Дивно, коли б він міг бути приготованим під всевластним пануванням буржуазії, під п’ятою Другої імперії, і взагалі се дуже сумнівно, чи де і коли-небудь владущі верстви, оскільки матимуть в своїх руках керму, дадуть змогу трудовим масам дозріти до провідної ролі й узяти її в свої руки «без гвалту і крику». Різня, задана паризькому пролетаріатові в 1848 p., випустила з нього кров дійсно грунтовно, і весь пізніший режим імперії мав не інше завдання, як те, щоб не дати йому прийти знову до сили.

Пролетаріат III Республіки розпоряджав дійсно дуже скромними інтелектуальними силами. Але він відчував також всю критичність хвилі, коли республіка, проголошена ним, «паризькою улицею» в вересні 1870 p., попала в курателю Тьєра і його компанії, що поставили завданням позбавити її, сю нову республіку, всякого змісту – зробити з гасел Великої революції просто нову декорацію для старих застінків і розправ буржуазного режиму, – як се дійсно і сталось з їх тріумфом, і святі літери L.E.F. (liberté, egalité, fraternité) стали вивіскою поліцейських участків і в’язниць.

Пролетаріат знав сих людей і знав, бачив, відчував, що з хвилею, коли буржуазна фронда дохопилася керми, завдяки йому, паризькому пролетаріатові, зараз її дійсною провідною гадкою стала не оборона Франції від Німеччини, не знищення бонапартівського режиму, не закріплення демократії, а знищення «паризької улиці», сього привиду, небезпечного для доброго сну і «обміну матерій» правлячої верстви. Знав, що вона не заспокоїться, поки не повторить над сею «улицею» червневої різні 1848 р. – раз тільки вже побачила, що ся улиця виявила познаки життя.

«Республіка мусить бути консервативною, або її зовсім не буде!» Се політичне гасло Тьєра і всіх правлячих кругів III Республіки було сказане пізніше, але воно відчувалося в поведенні всіх сих «республіканів» від перших кроків в республіці, і паризький пролетаріат, невважаючи на всю слабість і неприготованість, не завагався прийняти виклик на бій, кинений йому сими «консервативними республіканами».

Боротьба була нерівна, і пролетаріат мусив її програти. За спиною Тьєра стояла не тільки побідоносна Пруссія, великий майстер Бісмарк, прусське юнкерство, але й усі консервативні, всі буржуазні круги світу, котрим треба було, щоб примара пролетарського повстання була знищена, затоптана, загнана назад до своєї ями, і вбито їй осиковий кілок настільки твердий, аби можна було бути безпечним інтересів «цивілізації й моралі» на якийсь час.

Єдиному буржуазному фронтові, об’єднаному «святою солідарністю» в інтересах сих найвищих дібр людства, пролетаріат не міг протиставити ні одності акції, ні одності думки. Він не мав ніякого конкретного плану соціальної реформи, приймаючи накинену йому війну з «версальцями». Він хотів тільки забезпечити себе від можливого повороту, під тим чи іншим титулом, зненавидженого режиму імперії, хотів, щоб нова республіка була «соціальна», а не консервативна, щоб вона шукала способів для утворення більш справедливого і розумного соціального ладу, а не служила закріпленню позицій владущої буржуазії. Тільки в процесі самої праці, творчої, правлячої роботи він міг знайти себе, усвідомити ясно свої потреби і намацати дороги до їх задоволення.

«Робітничий клас не вимагав чуд від комуни», – писав Маркс в своїм маніфесті (виданім іменем Інтернаціоналу) під свіжими вражіннями її погрому. – «Вона не пробувала заводити дорогою народних декретів ніяких готових і вироблених утопій. Вона знає, що на те, аби визволитись і добитись вищих форм життя, котрим перегороджує дорогу своїм економічним устроєм сучасне суспільство, їй, робітничій класі, прийдеться ще витримати довгу і завзяту боротьбу, пережити цілий ряд історичних процесів, які зовсім змінять як людей, так і всю обстанову їх. Вона не домагається здійснення ідеального, вона хоче тільки визволити елементи нового громадянства, які розвинулись серед розкладу буржуазної суспільності».

Конкретні, елементарні питання біжучого дня – як доля національної гвардії, право гвардистів на прожиточний мінімум, доля кватиронаємців і всіх довжників буржуазії, котрим нове правительство республіки приставило ніж до горла, – пхнули паризькі маси до диктатури. Організація рад солдатських депутатів національної гвардії послужила першою підставою нової організації.

В програмовій роботі стрічалось кілька відмінних течій: революційний комунізм бланкістів, – більш рішучий і агресивний, – мирний мутуалізм і федералізм прудонівців. В їх боротьбі і конкуренції мусила поволі визначитись середня лінія комунальної політики. Готової формули і програми акції не було для сього не передбаченого моменту, для таких несподіваних обставин. І противники комуни, розуміється, мають всяку рацію критикувати загальний і мало конкретний характер її декларації:

«Париж працює для цілої Франції, своєю боротьбою і жертвами приготовляючи правдиве моральне, політичне і економічне відродження, славу і добро цілій Франції.

Чого добивається Париж?

Признання і закріплення республіки, єдиної і одинокої форми правління згідної з правами народу, правильним і свобідним розвитком громадянства.

Повної суверенності комун, поширеної на всі місцевості Франції, яка забезпечує кождій містині нестісненність її прав і кождому французові повне використання своїх здібностей і можливостей як людини, громадянина і робітника.

Повна суверенність комуни обмежується тільки таким же правом на суверенність інших комун, котрі приступлять до союзу, і спілка їх забезпечить французьку одність.

Комуні належать такі основні права:

Ухвалювання комунального бюджету, доходів і видатків, накладання і касування податків, уставлювання і провадження громадських урядів, організація судівництва, поліції й освіти, завідування маєтками, приналежними до комуни.

Призначування вибором або конкурсовим іспитом всякого роду властей і комунальних урядників, під умовою відповідальності і повсечасного права відкликання. Повне забезпечення індивідуальної свободи, сумління і права на працю.

Постійна участь громадян в комунальних справах через свобідний вияв їх гадок, свобідну оборону своїх інтересів: комуна гарантує такі вияви і вона одна тільки уповажнена наглядати і забезпечувати свобідне і правильне користування правом зібрань і публічності. Організація міської оборони і національної гвардії, котра сама вибирає своїх начальників і сама одна пильнує утримання спокою в громаді.

Париж не хоче більш нічого щодо своїх місцевих прав – під самозрозумілою умовою, щоб в центральнім органі – делегації федерированих комун – здійснювались і практикувались отсі принципи. На підставі своєї суверенності і свободи діяльності, Париж застерігає собі переведення у себе дома по своїй волі й гадці, як того добилась його людність, таких адміністративних і економічних реформ, які могли б сотворити умови, здатні розвинути і поширити освіту, продукцію, обмін і кредит, узагальнити власть і власність відповідно потребам моменту, бажанням інтересованих і зробленим досвідам…

Комунальна революція, розпочата народним переворотом 18 березня, розпочинає нову еру експериментальної, позитивної наукової політики. Кінець старому світові правительства, духовенства, мілітаризму, бюрократії, експлуатації, лихварства, самовластя і прерогатив, котрому пролетаріат завдячує своє поневолення, а вітчина свої нещастя!»

В сих фразах, котрі я вибрав з сеї Декларації, противники комуни пробували доглянути її безплановість і навіть ідейну імпотенцію. В дійсності вони свідчать про те, що автори Декларації не були шарлатани і демагоги, раді вимахувати паперовими панацеями, а чесні люди, свідомі всеї відповідальності своєї ролі, які сумлінно в тих незвичайно трудних обставинах, в хаосі подій намацували конкретні способи наближення до поставлених завдань, не хвалячись посіданням готових програм. Маркс в своїм маніфесті дав такий коментарій сій роботі:

«Виклик: нехай живе соціальна республіка, котрим паризький пролетаріат привітав лютову революцію, виявляв неясний порив до республіки, яка б усунула не тільки монархічну форму класового панування, але й саме се панування. Комуна і стала ясною формою такої республіки.

Комуна сформувалась з членів магістрату, вибраних секціями Парижа загальним голосуванням. Члени її були відповідальні і відкличні. Більшість їх були, розуміється, робітники або відомі оборонці робітничої класи. Комуна була інституцією не парламентською, а робітничою, і сполучала в своїх руках власть екзекутивну і законодатну.

Париж дістав змогу противитись Версалеві тільки тому, що облога звільнила його від армії, котру заступила національна гвардія, сформована в головнім з робітників. Сей припадок треба було перетворити в явище постійне, і тому першим декретом комуни був декрет про скасування регулярного війська і заміну його озброєним народом.

Поліція, дотеперішній знаряд державної влади, була зараз же позбавлена своїх політичних обов’язків і перетворена на відповідальний і відкличний кождої хвилі апарат комуни. Те ж саме сталось і з урядниками інших відділів адміністрації. Публічні уряди перестали бути приватною власністю креатур центрального правительства. Не тільки міська управа, але вся ініціатива, яку мала держава, перейшла до комуни.

Знищивши регулярну армію і поліцію, сі засоби матеріальної сили старого уряду, комуна негайно забралась до знищення власті духовенства – засобу духового поневолення народу. Вона декретувала експропріацію церковних маєтків і позбавлення церкви всіх її доходів. Всі роди шкіл, визволені від впливів церкви і держави, відкрито народові безплатно. Шкільна освіта ставала приступною кождому. З науки здіймались кайдани, наложені на неї класовими забобонами і урядом.

Суддів позбавлено тої фіктивної незалежності, яка тільки маскувала їх підлеглість усім урядам, які наступали одні по одним. Як усі інші комунальні урядники, вони стали виборними і змінними.

Комуна Паризька мала служити взірцем для всіх великих індустріальних центрів Франції, і коли б комунальний режим закріпивсь у Парижі й усіх другорядних центрах, старий режим і на провінції уступився б перед самоврядуванням продукційної верстви. В короткім начерку національної організації, котрого комуна не мала часу розвинути в деталях, говориться виразно, що комуна повинна стати політичною формою най дрібніших осель.

Орудування спільними справами сільських громад мало перейти до збору делегатів, які мали збиратися в головнім місті округу, а сі окружні збори мали посилати своїх представників до національного збору в Парижі; сі делегати могли відкликуватись кождої хвилі й мали докладно триматись інструкцій своїх виборців.

Нечисленні, але важні функції, які зіставались для центрального уряду, мали бути не знищені – як то явно набріхували вороги комуни, – а передані комунальним, вповні відповідальним функціонерам. Комуна не руйнувала, а організовувала одність нації: ся одність мала стати чимсь реальним тільки з скасуванням державної влади, яка удавала з себе репрезентацію сеї одності, а хотіла бути незалежною від нації, стояти над нею, являючись паразитом на її організмі».

Не продовжую сеї яскравої і влучної характеристики, відповідно спопуляризованої тільки комуністичними письменниками останніх літ. Хто мав нагоду вдуматися в неї, того програма комуни, начеркнена Марксом, вражала не бідністю і поверховністю свого змісту, як старалися вмовити апологети побідоносних версальців, а навпаки, глибиною і доцільністю, з котрою вона, при всій своїй простоті й елементарності, підходила до розв’язання основного завдання моменту – повороту від безвиходних суперечностей індивідуалістичного режиму і класової держави до «узагальнення власті і економічних дібр».

За своє коротке існування, напружуючи передусім всі сили свої на боротьбу з наступом версальців, маючи на голові безконечно тяжку організаційну роботу для задоволення потреб нинішнього дня, – сей непідготований, невироблений пролетаріат виявляв чудові конструктивні здібності. Як у людині в момент смертельної небезпеки обгострюються здібності і розбуджуються не раз можливості, котрих ніхто у неї не підозрівав, так у сім людськім колективі, покиненім його «мозком», паризькою інтелігенцією, і навіть колишніми проводирями (адже такі навіть люди, як Луї Блан, стояли в лавах його ворогів!), відживав інстинкт колективності, солідарності, універсалізму, приглушений і ослаблений віковою розкладовою роботою індивідуалістичного режиму, і клав свою печать на ті скромні розпорядження і реформи, котрі встигала робити Паризька Комуна в сім вирі турбот про нинішній день.

І дуже правдоподібно, що те, в чім критики добачали її слабість і безвиглядність – що вона не стояла в повній і нероздільній власті одної партії, одної доктрини, одної програми, а що в ній спирались і конкурували різні ідейні течії, різні напрями, тільки дуже загально об’єднані спільним потягом до повороту від капіталістичної анархії до здоровіших і справедливіших форм господарства і соціальної організації, – власне, се було одною з причин, які давали сю широту і універсальність скромній по скількості і незвичайно цінній в своїй якості творчій спадщині комуни.

Не тільки своєю моральною висотою і громадським героїзмом, котрих не можуть заперечити їм навіть найтяжчі її вороги, але і широтою своєї гадки і геніальною простотою підходів до реалізації своїх принципів провідники Паризької Комуни записали своє ім’я на почесних сторінках історії боротьби людства за кращу будучність.

Позаторішнім літом, коли буржуазний Париж гіпнотизував себе тріумфом побіди над своїми переможцями 1870 року, одного недільного ранку пішов я на кладовище Пер-Лашез поклонитись могилам комунарів, розстріляних на нім в 1871 р. Тим часом, як космополітична публіка товклась коло розкішного мавзолею, яким «республіка без республіканців» ушанувала свого фундатора – Тьєра, «того, що боровся з Бісмарком», як поясняв якийсь казенний провідник-інвалід, а сентиментальна молодіж відвідувала гробовець героїв середньовічної легенди Абеляра й Елоізи, – я розпитав дорогу до пустопорожнього кута отверженців, очевидно, умисно полишеного в своїм занедбанім і безрадіснім вигляді правлячими кругами Парижа.

Сівши на одкосі під рудою «стінкою», під котрою впали сі невідомі, переважно, борці за «моральне, економічне і політичне відродження» світу, довго роздумував я над паралелями сеї першої комуни, і тої другої, яка в 46 літ по її розгромі підняла наново червоний прапор і повела новими методами свою боротьбу, навчена досвідами 1871 року, з твердою постановою не повторяти помилок своїх попередників, а засоби і методи, котрими світова буржуазія зломила пролетаріат в 1871 p., повною мірою використати на зламання її самої для забезпечення сим разом перемоги пролетаріату.

Революція і сим разом застала пролетаріат не приготованим. Але ті представники буржуазної мудрості, котрі мріяли повторити діло версальців і дати світові ще одну «республіку без республіканців», сим разом помилилися в своїх рахунках. Вони стрілися з людьми, які добре витвердили науку, дану пролетаріатові папою Тьєром, не переочили в ній ні титли, ніже коми і, рішившись поборотись з буржуазією її ж зброєю, виявили таке ж майстерство терору, таку ж холодну жорстокість і вирахувану безоглядність, – ті прикмети, які буржуазія оцінила в компанії Тьєра, як вияв державного уздібнення класу, покликаного і управненого до правління і повелівання, і за сі прикмети помирилася з III Республікою.

Тепер уже не знайшлось тих висміяних нею «мрійників-дурників» 1871 p., що стерегли в підвалах державного банку буржуазні мільярди від розтрати, так що під пануванням пролетаріату вони зберігались певніше, ніж стерегли б їх версальці, – як висловлювавсь один з істориків комуни, – на акти насильства пускались тільки під натиском версальської провокації, а коли такої провокації не було, – свобідно пускали на чотири вітри прихоплених агентів старого режиму, даючи їм змогу ще раз віддати свої талани новим панам ситуації на приборкання трудящого люду. Не було тих ентузіастів, що на міністеріальних посадах, обертаючи мільйонами, вдоволялись старою платнею конторських писарів, а своїх жінок посилали по-давньому на роботу. Сеї потіхи нові комуністи не дали вже буржуазії; вони виступили з усім маєстатом владущої класи!

Ми, котрі думаємо, що колективізм не осягається формальним зрівнянням і касуванням старих установ, що він не може бути декретований, а тим менше – накинений насильно, а вимагає певного морального, психологічного потягу до солідарності і «універсальності»; ми, переконані, що соціалізм для того, щоб бути живим і активним творчим елементом життя, мусить мати в собі сильний елемент етичний, – ми, розуміється, з тривогою мусимо дивитись на методи насильного октроювання соціалістичного устрою, на зв’язування з ідеєю соціалістичного режиму системи терору і реквізицій.

Ми можемо серйозно непокоїтись, що надуживання методів буржуазного, класового панування, бюрократичного правління, вжите на закріплення соціалістичного ладу, може самим серйозним способом компрометувати соціалізм, комуну і т. д., як тому й бачимо деякі познаки. Можемо боятись навіть, що сі гасла з-під нинішньої комуністичної диктатури можуть вийти далеко більш ослабленими і розбитими, ніж після версальського терору 1871 р.

Ми можемо думати, що комунари 1871 р. більшу прислугу робили своїм гаслам своїм соціалістичним романтизмом і ідеалізмом, ніж комуністи 1917 р. своїм мудрим зверхреалізмом; що нинішня сектантська виключність і нетолерантність до соціалістичних некомуністичних партій ослаблює успіхи комунізму більше, ніж ідейна неоднорідність Паризької Комуни.

Але буржуазія, котрій не обов’язково журитись інтересами соціалізму і колективізму, – та мусить схилити голову перед нинішньою комуністичною революцією й її провідниками, як людьми, котрі здали «відлично» державні іспити по версальським підручникам 1871 року і вповні доказали свою уздібненість перейняти від неї владу з огляду на виявлену здібність орудувати її методами ще з більшою безоглядністю і силою…

Такі гадки переходили у мене в голові, коли я сидів два роки тому перед рудою «стінкою» Пер-Лашез і виполовілими червоними стяжками вінців, розвішаних по ній на цвяшках в останню річницю комуни.

Історія оправдала паризьких комунарів в повній мірі. Вона показала, що при всій «неприготованості» своїй вони вірно відчули чергові гасла людського життя – «колективізм» і «узагальнення».

Всі об’єктивні дані були против негайної реалізації сих гасел. Але з нетерпеливістю предтеч сі люди приступили до їх реалізації, не рахуючися з її труднощами, і їх діло не було марним, – як не бувають звичайно марними жертви предтеч.

Нова комуністична революція довела повну реальність провідних ідей Паризької Комуни і своїми контрастами підняла на високий постамент мрійників 1871 р. їх двомісячний «експеримент» зостанеться одною з світлих сторінок історії людства й його потягів до кращого життя.

19 квітня 1921

Примітки

Подається за першою публікацією в журналі: Борітеся – Поборете! (Відень). – 1921. – № 8 (Квітень – Червень). – С. 1 – 8. На початку тексту поданий підпис: Мих. Грушевський; наприкінці дата: 19 квітня 1921.

Стаття присвячена п’ятдесятій річниці проголошення революційного уряду Парижа – Паризької Комуни (18 березня – 28 травня 1871 p.). Характеристику Комуни, «примара» якої «ходить знов по Європі», автор подає через розлогі цитати її декларації та коментарі до неї К.Маркса в його роботі «Громадянська війна у Франції».

У другій частині статті М.Грушевський спробував порівняти дві комуністичні революції – 1871 р. у Франції і 1917 р. в Росії. Цей привід автор використав, щоб ще раз наголосити на тогочасному прагненні всіх діячів УПСР щодо легалізації партії в Україні. Наприкінці праці він зазначав:

«Нинішня сектантська виключність і нетолерантність до соціалістичних не-комуністичних партій ослаблює успіхи комунізму більше, ніж ідейна неоднорідність Паризької Комуни».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 182 – 189.