Кесарево кесареві

Михайло Грушевський

Партикулярні гадки треба залишити і зібрати багаж. Зараз Відень, мушу явитися і віддати «кесарево кесареві», дати заробити на мені хоч кілька корон цісарській столиці.

За добрих старих середньовічних часів був дороговий примус: чоловік-купець, транспорт товарів не міг їхати, куди хотів, а приписаною дорогою; мусив спинятися, де було уставлено правом, викладати й продавати там свої товари; а коли б сього не зробив, пішов якоюсь «новою» незаконною дорогою, грозила йому за се конфіскація товарів і всякі інші неприємності. В нових «ліберальних» часах сі заборони позникали, але розклади їзди і товарові тарифи роблять ту саму роботу, тільки в делікатніших формах, що й старі заборони й конфіскати. Поїзди залізничні так розложені, що 9/10 до подорожніх їдуть вказаними їм маршрутами на певні протекціонні центри, кружними, а не коротшими дорогами; пристають і попасають, де їм призначає ся залізнична політика.

До таких «обов’язкових» місць належить і Відень.

Куди б не поїхав нинішній християнин – хіба з виїмком Стокгольма і Константинополя, таки не минувати йому Відня, коли схоче їхати скоро і вигідно. Бодай віденським фіакром мусить переїхати з одного залізничного двірця на другий – бо всі поступи техніки й комунікації зістаються на сім пункті безвладними, і залізничного сполучення між дорогами, що сходяться у Відні, нема: треба взяти свій багаж і фіакром переїхати через цілий Відень на другу залізницю. Все кілька гульденів у віденську кишеню!

А добра половина і забавиться в місті, переночує в готелі – бо поїзди якось так дивно розложені, що найчастіше один приходить, а той другий уже й вийшов; небагато, 10–15 мінут тільки – а готельникам і рестораційникам уже й доходець. А при сій вірній оказії не утерпить пасажир, особливо дамського сословія, щоб не поїхать подивитися на Mariahilfstrasse, де для погибелі приїжджого чоловіка повиставлювано всякого шмаття «по цінам реклямовим», справді дешевості часом просто неймовірної. І так християнин віддасть кесарево кесареві, заплатить податок віденським антисемітам і коли хоче – може далі їхати з тим, що лишилося. Ніби й внутрішнє мито скасоване, і всякі інші «середньовічні варварства» знищені, а результат осягається той сам.

Отсей віденський примус – що чоловік раз у раз, куди б не їхав, хоч не хоч, мусить через Відень бодай переїхатися фіакром, – се, мабуть, перша причина того, чого я не люблю Відня. Всяке силування – велика отрута на милування. Привикаєш дивитися на певне місто, яке б воно не було цікаве, просто як на докучну перерву в дорозі, ніколи не вважаєш його за ціль якоїсь подорожі, за предмет, що варт сам по собі спеціального інтересу, і з духу стихійної опозиції якось несвідомо силкуєшся йому уділити якнайменше уваги.

Се одна причина, більше несвідома. Друга – се те, що я не можу дивитися на Відень очима вповні стороннього чоловіка. Для мене се щось, як панський, поміщицький двір на тлі убогого, винищеного, забитого і оголеного села, котрого найбіднішу, найнещаснішу людність становлять наші австрійські українці. Я знаю, що се місто красне (красиве), веселе, привітне, але якийсь паразитизм, пасожитство чується мені в його веселім і благодушнім житті. Сите задоволення кулацької родини, що з убогих копійок, всякими правдами й неправдами постяганих з погорджуваних нею мас, урядила вигідне, сите і п’яне життя; благодушествує, але заразом пильно слідить, щоб сі убогі копійки якось не покотилися поза її пальцями і не позбавили її зайвої кружки пива і зайвої миски шницлів.

І сей елемент паразитизму і глитайства псує для мене враження Відня. Кидає якусь тінь і на культурніші сторони віденського життя. Я знаю дуже добре, що се місто не тільки визначне своїми веселими атрибутами; що, крім незчисленних пив’ярень, загородних садів і веселих місць та безконечних мас загальноприступних дам, які роблять йому приємну репутацію у веселих людей, є в нім і більш культурні річі. Гарні музеї, колекції образів, бібліотеки, незлий університет, гарна опера (а властиво, балет), театри. Але сі культурніші атрибути здаються також якоюсь несерйозною надбудовою «про око», «для тону» над властивим обиходом віденського Lebemann-a (жуїра), над сими сотнями кав’ярень, пив’ярень, модних магазинів і веселих дівчат.

І я не маю симпатії до Відня. Забираю багаж і спішно переїжджаю раннім ранком через місто, ще не розбуджене добре, на другий кінець його, з «Північної залізниці» на «Полудневу». Ще в сій порі Відень приємніший. Шинки й усякі веселі заведенія сплять; на улиці видко тільки робочий люд, що тягне на роботу. Доми позачиняні, мовчазні, улиці тихі, й можна робити собі ілюзії, що се гарне сонне місто, прокинувшися, заживе якимсь гарним, благородним, повним змісту життям.

Гони фіакр, поки тягнеться ілюзія! Повз важкої маси св. Стефана і старосвіцького Stock im Eisen – самітнього останка колишніх лісів, що ріс в центрі нинішнього Відня – святого дерева, щільно оббитого залізними цвяшками і всякими іншими дарунками. Повз цісарського бургу і цісарського парламенту; цісарської опери й цісарських пам’яток різним великим людям, зв’язаним з Віднем стільки ж, скільки і з Вейгавеєм. Повз монументів різним генералам, яким удавалося припадком, через недогляд віденського Kriegsrat-y погромити десь цісарських ворогів. Прощай, «веселий Відень», рай рутенських буршів і німецьких антисемітів! Рушаємо далі.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 494 – 496.