Вдова королева

Михайло Грушевський

З Відня прийшлося мені їхати в однім купе з стареньким австрійським генералом на покої. Забалакали про Венецію. Старий став жалувати за її «добрими старими часами».

– Тепер се вимерле місто; самі чужинці; ніякого життя в самім місті, в його товаристві. Я пам’ятаю Венецію тридцять п’ять літ тому, як я був ще молодим поручиком. Тоді се було живе місто, миле, італійське – ніякого порівняння з теперішнім. З того часу воно все тільки вимирало й меншало.

Розуміється, треба полишити багато з того враження на рожеві окуляри, в які дивився молодий поручик взагалі на життя, не тільки на Венецію в свої двадцять п’ять літ, і бачив в ній те, чого не побачить уже в свої темні старечі скла. Але зістається цікавий факт, що Венеція, яка під пануванням Австрії так сильно проявляла свою італійську національність, свої іредентські почуття і гарячу опозицію проти «німецьких тиранів», тепер – в з’єдиненій Італії – все більше тратить свою італійську фізіономію. Її тубільна стихія все більше заникає, і чужинець – а власне німець все більше стає хазяїном в ній, все більше надає їй свою закраску.

Ослаблення в напруженні національного почуття, розуміється, поясняється осягненням своєї цілі, задоволенням його. Різні всечоловіки, що так завзято поборюють національність і страшать людей національною виключністю, національним канібалізмом як наслідком розвою національних змагань, свідомо або несвідомо забувають, що національне почуття слабне, нейтралізується, тратить свою гострість, коли національному життю дано місце і свободу розвитку, коли здіймається все те, що давило й ятрило його, як болячка.

Що ж до чужого, спеціально німецького напливу, то се в Італії явище загальне, яке знову поясняється різними причинами – і екстенсивною силою німецької культури, німецького капіталу, німецької енергії життя, і гріхами правительственого режиму «з’єдиненої Італії». Зібравши докупи сі виснажені, напівзруйновані анормальними обставинами землі, італійське правительство, замість забратися до направи їх економічного і культурного життя, починає силуватися на ролю «великої держави», «підтримувати престиж» італійського народу, грати ролю в світовій політиці, розширяти сферу свого впливу, своїх володінь.

З нової «великодержавної» машини воно робить прес для витискання грошей, податків з ущасливленого політичним з’єдиненням італійського народу – на армію і фльоту, на двір, на нещасливу колоніальну політику. І розстрілами страйкарів платить італійському демосу за колишній ентузіазм його для савойської династії – носительки ідеї з’єдинення. Обдертий і темний народ тікає в еміграцію, в Америку, від тягарів і безголов’я нової з’єдиненої отчини, а на його місце сунуть з півночі мирні завойовники – «тедескі» (німці), з багатим запасом грошей, знання, енергії, витривалості. Одні – для підприємств, гешефтів, праці наукової, артистичної; інші – для обслуги й експлуатації туриста-чужоземця; треті – просто для тихого і приємного прожитку.

Народ туманної й холодної півночі стихійно суне далі на полуднє, в край сонця і тепла, як сунули германські ватаги часів великого руху народів, як організувалися «римські походи» німецьких королів середньовіччя. І, мабуть, сей непереможний стихійний рух і далі все більше й більше буде германізувати Італію. Попередні германські ватаги – остготи, лонгобарди, норманни, розплилися в культурнішій масі італійської людності. Новий німецький прилив несе з собою культуру, вищу від італійської, й буде вже її германізувати.

Вже тепер Італія стала одним великим курортним готелем і музеєм для європейської півночі; її італійські хазяїни головно й промишляють «дачником», обслугою й зривками з нього. І з сих дачників найбільше шансів стати хазяїном тут має німець. Навіть в експлуатації дачника ж італьянцеві робить конкуренцію північний, особливо німецький підприємець, який зробить все солідніше, докладніше, a poveri Italiani – бідні італійці збирають в своїй великодержавній отчині тільки кришки, що падають уже з других рук.

На монументі Віктору Емануїлу, що красується на «Слов’янськім побережжі» Венеції (Riva dei Schiavoni), ентузіастична дівчина, з зламаним мечем, представляє Венецію, що не могла своїми силами увільнитися від Австрії й тільки савойській династії завдячує своє прилучення до національного тіла. Коло неї символістичний венецький лев перегризає своїми зубами залізні кайдани. Зроблено се гарно. Але на фронті варто б представити того ж венецького льва в іншій, теперішній ролі – як бідного, худого вилинялого льва на залізнім ланцюжку в руках поводатора – італійського короля або прем’єра, що показує бідну голодну худобину «форестьєрам», підбодрюючи її в потребі гнучким батіжком, і збирає з них копійки до скарбонки з написсю «Banca d’Italia».

Ах, держава, гострий обосічний меч – як часто попадає він в руки дурних і сліпих, яких девізом зістається старий афоризм quam parva intelligentia regitur mundus!

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 498 – 500.