Великий тиждень

Михайло Грушевський

Кульмінаційна точка римського головного весняного сезону (осінній не має такого значення) – се Великий (Страсний) тиждень. Великі тисячі побожних католиків і не менші, а, мабуть, іще більші – просто цікавих туристів тягнуться на сей час до Рима, щоб бути присутніми при його славних, традицією звеличених церковних церемоніях.

Правда, се вже не те, що було колись. Пишні церемонії, блискучі процесії з папськими виходами, коли сей владика Рима і католицького світу показувався urbi et orbi («місту і світу»), окружений своїм кліром і військом, обставлений штудерною церемоніальністю, віками виробленою і витонченою етикетою, – се минуло. Від року 1870, коли з блискучого володаря Рима папа перетворився в ображеного і покривдженого «ватиканського в’язня», – залишено сі церемоніальні виступи великого тижня, а з тим пропало й три чверті принад всіх сих церковних церемоній. Про всі ті славні й голосні церковні паради оповідається в часі минувшім – як то колись давніше бувало.

Тепер папа не показується цілий тиждень, немов щоб дати глибше відчути переміну в відносинах, заманіфестувати болющу, незагоєну рану, задану католицькій церкві сучасним безбожним світом. З тим відпала велика, переважна частина публіки у тих парадах. Порожні стоять сі величезні церкви, обраховані на десятки тисяч народу. І сиротливими купками виглядають в них ті тисячі публіки, що з’являються в них, приглядаючися мов оригінальним, курйозним представленням театральним сим церковним парадам, сотвореним побожним Середньовіччям. І скупо живляться коло них різні церковні щурі.

Славний тиждень розпочинається Вербною неділею, з процесією й роздаванням пальм у св. Петра. «Колись» роздавав сі пальми сам папа, тепер… Але й тепер місто раптом засипають сі пальмові галузки, хрестики, сплетені з пальмових стяжечок, що продаються скрізь, – з ясно-жовтого, в’ялого пальмового листя.

Понеділок і вівторок проходять без значніших оказій; починаються від середи. В клерикальних газетах появляються програми дня – викази різних цікавостей: в тій церкві виступає якийсь славний проповідник, там – славний концерт, там – церемонія убирання Божого гробу, перебирання статуй і т. ін. З вечора середи починаються «ламентації», славні страсні псалми, що співаються «дві години перед Ave Maria» (специфічно римське означення часу тим Ave Maria, що до розпуки приводить форестьєрів, бо й Ave Maria не має свого певного часу, а буває «при заході сонця»).

Слухаємо ламентації в Латеранській базиліці, славній своїм співом. Співають без органів, співають дійсно прегарно. Старі композиції Палестріни, Баїні, благородно прості, пригадують наші давніші церковні співи. Візантійські мозаїки абсиди докінчують ілюзію. Ті контрасти східного і західного обряду, витворені довгою, напруженою релігійно-національною боротьбою, тут не дають себе чути. З-за них немов відзивається старша нерозділена традиція.

Народу мало. Розкішна, чудова базиліка сливе порожня. І публіка настроєна не церковно, а артистично. Слухають концерт, а не богослужіння.

В четвер єсьмо в вірменській церкві Niccolo da Tolentino на церемонії умивання ніг. «Публіка», постававши на лавки й крісла, приглядається церемонії, що тягнеться дуже поволі. Єпископ з довгою білою патріархальною бородою. Священики з буйним чорним волоссям, з чорними густими бородами в кольорових капах пригадують якихось жерців «Великої матері богів» або іншого сирійського культу. Від їх монотонного співу в унісон дише глубокий Схід, який так мало гармоніює з різними католицькими атрибутами обстанови.

В Велику п’ятницю слухаємо славних папських співаків у св. Петра. Криштально-чистий, дивної краси альт заводить, на мотив плачок, плач Єремії. Безкрая туга ллється і розлягається по безконечній, тінню приодягненій, сливе порожній базиліці. Сусід турист поясняє, що властитель сього голосу панок з тушею вола і червоною, налитою вином фізіономією; се один з останніх кастратів папського хору. Вже більше не препарують тих співаків ad majorem Romae gloriam, і в будучності папський хор не матиме таких голосів.

І обійдеться. А голос все-таки чудовий, і виплакує Єреміїне горе так, що ллється воно в душу.

Свічник з тринадцятьми свічками на олтарі, т. зв. hercia, тратить одну свічку за другою: їх гасять по кождім псалмі. Нарешті, згашені всі – зістається тільки горішня. Псалми скінчені. Наступає церемонія благословення народу Христовими реліквіями. З високого балкона, над гігантською статуєю Вероніки, між двома крученими стовпами, що походять не більше не менше, як з храму Соломона в найпростішій лінії, виступає канонік в столі й червоних рукавичках, по черзі підносить сі реліквії й благословляє ними народ. Се хустка Вероніки з образом Христа, кусник хресного дерева і спис, котрим Христові бік на хресті пробито.

Зблизька сих святощів не можна побачити смертельникові: треба на те бути гоноровим каноніком св. Петра, а можуть ним бути тільки монархи. Мав сей гонор цісар Фрідріх III, Яков III Стюарт, Козьма III Тосканський, Емануїл-Філіберт Савойський і королевич Володислав. Але побожні люди кажуть, що вони й з долини бачуть, як виглядає Христос на Вероніковій хустині.

Церемонія скінчилася, форестьєри розходяться. Форестьєри виключно. Місцеві люди сливе не ходять на сі церемонії. По перше – мають се дома, по друге – антиклерикалізм взагалі дуже сильний в теперішнім Римі. За довговікове панування папське людність віддячує сильною ворожнечею церкві. Єпископам заборонено являтися в своїх убраннях між народом, щоб не викликати якоїсь прикрої сцени.

А вже й на лікарство не побачиш в тих пишних базиліках сільських прочан італійських, представлюваних на різних католицьких образках. Селян везуть на поклон папі спеціальні католицькі організації з Бельгії, Франції, Німеччини, Польщі, з нашої Галілеї нарешті. Але тих мальовничих груп «італійських селян на сходах св. Петра» шукайте по католицьких альбомах. Я їх не бачив, та й не знаю, чи бачить хто-небудь від часів, як запанував в римських сторонах нинішній «масонський дух».

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 554 – 556.