Венецька минувшина
Михайло Грушевський
Напруженість і багатство венецького життя, його незвичайна оригінальність і колоритність – се одна сторона, якій завдячуємо свої глибокі враження. Друга сторона, яка причиняється до сього незрівнянного враження, – се незвичайна суцільність того венецького життя, в усім його багатстві. Воно все в однім куснику – зріст, розцвіт і упадок. Розцвіло, відцвіло й завмерло, не маючи надій на якесь відродження в будучності, не мавши двох епох в минувшині. Через те ніщо не роздроблює нашої уваги, не ослабляє враження.
Звісний переказ, що уложився в сю свою популярну форму в XIII віці, оповідає, що дрібні острівці на Адріатицькім побережжі були залюднені втікачами з поблизьких міст, і особливо з Аквілеї, під час гуннського находу, що поруйнував їх; вони організували тут свою виборну республіку і зробили своєю столицею містечко Ріальто; рік 421 став традиційною датою сеї події. В дійсності сі острівці, що творилися, множилися й розросталися творчою роботою тутешніх рік – тими масами намулу, які приносили ріки, все більше замулюючи побережжя й розширюючи його в напрямі моря, – залюднювалися довго і поволі, ще перед нападом Аттіли, протягом довгих століть.
Завірюхи і пустошення переходових століть, а особливо другої половини VI віку тільки збільшили тутешню людність, змушуючи багатьох шукати безпечності на сих болотистих і непривітних островах. Серед них острів Rivoalto, місце теперішньої Венеції, став значнішою осадою тільки згодом, на поч. IX в., по зруйнуванню сусіднього містечка Маламоко, тодішнього центру союзу сих острівних осель.
Тоді ж під іменем «Венеції», – прийнявши назву околиці за назву нової столиці, – стає сей острівець новим центром сього союзу і резиденцією «дожа» (dux, князь), начальника сього союзу, а перевезення сюди останків св. Марка надає їй і релігійне значення. Протягом X–XII в. Венеція виробляється на визначне торговельне місто, культурний і торговельний центр Адріатицького побережжя, а в інтересах торгівлі й безпечності починає також здобувати різні володіння на істрійськім і далматинськім побережжі і взагалі паралельно з упадком своєї старої протекторки й володарки – Візантії розширяє свої політичні й торговельні впливи в її сферах.
Але тільки з кінця XII в. за славного дожа Енріке Дандоло зачинається світова роля Венеції як першорядної політичної і культурної сили. Вона бере участь в кампанії (т.зв. четвертім хрестовім поході), що закінчилася розгромом Константинополя в 1204 р. і розділом Східного цісарства; вивозить звідти блискучі трофеї, а що важніше – стає найважнішим спадкоємцем, політичним і культурним, Східного цісарства, здобуває ряд територій на побережжі Адріатицького, Егейського і Чорного моря. Заохочена сим успіхом, розвиває далі політику широких завоювань, заразом з міщанської республіки кристалізується в оригінальну воєнно-аристократичну олігархію.
Бачучи, як в інших міських республіках Італії різні узурпатори, опираючися на наємній воєнній силі, захоплюють власть і заводять монархічний лад, венецька громада старанно обмежує у себе власть дожа й його урядників та піддає всю адміністрацію під нагляд тіснішої ради («ради десяти»), вибираної щороку загальною «великою радою» всеї родової аристократії (нобілів). Розвиває взагалі незвичайно гострий нагляд над усім суспільним життям, суворі форми шпіонства та інквізиції, щоб запезпечити республіку від переворотів з боку амбітних і енергічних індивідуальностей з-поміж своїх горожан.
XV вік був верхом слави, могутності, багатства Венеції. В сусідстві, в північній Італії вона підбила під свою власть ряд сусідніх міст, включно аж по Удіне і Чівідале на північ, по Бергамо, в сусідство Мілана, на захід, по Ровіго, попід саму Феррару на полуднє. До неї належало все східне побережжя Адріатики, від Трієста до Корфу, також Пелопонес, цілий ряд островів, між ними Кріт; а в 1489 р. віддала Венеції жінка короля Кіпра, Катерина Корнаро, венеціанська патриціанка з роду, також і Кіпр по смерті свого чоловіка. Маленьке морське місто, міська республіка виросла до значення першорядної політичної сили. Число мешканців города вже тоді рахували на 200 тис. Він вважався першим світовим ринком, річний вивіз лічили на поч. XV в. на 10 міл[ьйонів] дукатів; сотні великих торговельних кораблів і тисячі дрібних звозили з цілого тодішнього світу все рідке, цінне, дороге. Велика воєнна фльота з 45 галер і більше як 10 тис. служби стерегли сеї торгівлі.
Завдяки тому всьому олігархічний уклад Венеції утримався і надав одностайності і одноцільності її політиці; в тіснім кругу олігархії – дідичних [династичних] дипломатів і адміністраторів венецька аристократія виробила в високій мірі ту свою політичну школу, яка надала її репрезентантам славу найрозумніших політиків сучасного світу. Але можна сильно підозрівати, що тісна замкнутість владущих і правлячих кругів, кінець кінцем, відбилася дуже некорисно на дальшім розвої венецького життя.
Але вже з другої половини XV в. починаються дуже некорисні для Венеції переміни в обставинах. Перехід Царгорода до турків був початком упадку венецького панування в візантійських землях і підірвав її східну торгівлю. Відкриття Нового Світу відкрило нові торговельні дороги, нові ринки, й торгівля на них пішла вже поза руками Венеції. Ряд неприязних для Венеції політичних комбінацій і союзів західноєвропейських держав задають удари її престижу в політичнім житті Європи. Одно за другим забирають турки її володіння на Егейськім морі, в Балканських землях.
З початком XVIII в. Венеція тратить уже значення в світовій політиці; падає її торгівля й культурне життя. Кінець XVIII в. приносить кінець її самостійності: війська Бонапарта зайняли місто; останній дож Людовіко Манін мусив зложити свою власть. Слідом Венецію віддано Австрії. Торгівля, культурне й економічне життя її упало до непізнання. З 200 тис. людності, як раховано за самостійності, число її упало в XIX в. нижче 100 тис., і тільки новішими часами вона почала підійматися з сього упадку, – але вже не своїми силами, а чужими капіталами, чужою енергією й роботою.
Так отсе перед нами один суцільний образ: повільного розвою, буйного і пишного розцвіту; потім упадок – спочатку ще малозамітний, ще пишний силами і рефлексами попереднього розцвіту; далі все замітніше збіднення; нарешті агонія й смерть, і по ній ще не сформувалося нічого суцільного і скільки-небудь самостійного, характеристичного: сучасна Венеція вся живе споминами минулого, його рефлексіями, культивуванням, імітаціями – торгує сею пам’яттю минулого і з неї живе.
Отож я й кажу, що тут перед нами одно суцільне, одностайне життя в однім куснику. Воно розвивалося протягом майже цілого тисячоліття (відкинувши зовсім неясні, нічим не задокументовані початки), без катастроф і переломів, відокремлено і оригінально, колоритно і суцільно. І се незвичайно збільшає силу й інтенсивність враження, надає особливий інтерес сьому життю, різні сторони якого так тісно спліталися з собою, концентрувалися в однім осередку.
Розуміється, життя було бурливе, повне глибоко трагічних ситуацій. Життя народоправне, а особливо республіканське далеко більше зложене, напружене, вимагає від активної одиниці далеко більше, ніж життя під монархічним, автократичним режимом, – ставить комбінації далеко тяжчі, змушує рахуватися з факторами і численнішими, і труднішими до комбінування. Й історія венецького життя повна епізодів понурих, глибоко трагічних, які відбивають дуже сильно на загальнім блискучім тлі. Але в нім не було таких потрясінь, переломів, катастроф, які б з коренем вивертали народне життя, розкидали старе й змушували будувати наново.
Навпаки, як я сказав, вся державна мудрість венецьких політиків пішла на те, щоб забезпечити своє життя, свою конституційну олігархію від усяких переворотів. І коли, кінець кінцем, ся тенденція венецького політичного життя привела його до омертвіння, забила ініціативу, творчий дух його горожан в політиці, то, з другого боку, справді дала можність тутешньому життю розвинутися без потрясінь і катастроф, розвернутися вповні й дійти до крайніх своїх границь.
Ніколи, аж до наполеонської окупації 1797 р. неприятельське військо не ступало на землю Венеції; вона не попадала під чужу власть, не мусила примінятися до чужих прав і законів. Вона жила весь час по-своєму, своїм життям, свідомо обминаючи ті форми, в які виливалося сучасне життя іншої Італії, і зберігаючи свої форми, свої традиції, та дала можність сьому свому життю розцвісти й розвинутися в повній красі, силі й закінченості.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 501 – 504.