4

Михайло Грушевський

Після розгрому польського наступу на Україну, коли польські миродайні круги устами Дашинського й ін[ших] виріклись усяких зобов’язань перед своїми українськими союзниками, заявляючи, що умова 22.IV була тільки порозумінням «двох начальників панств», необов’язковим не тільки для народів, але й їх урядів, які не брали в сій угоді участі, – в правих українських кругах і в урядових сферах почався сильний потяг до Росії реакційної, репрезентованої тепер «южнорусским правительством» барона Врангеля.

Не було се новиною. Вже літом 1919 р. «головний отаман», наскільки нам відомо, робив зовсім серйозні заходи нав’язати відносини з Врангелевим попередником – ген[ералом] Денікіним, і в українських кругах не бракувало людей, які вважали се вже торік єдиним виходом з ситуації. Петрушевич з своїми людьми тільки спізнено, і через те, мовляли, так невдало виконав програму, що проектувалась як програма загальна, хоч далеко не всі урядові фігури брали в ній участь. Завинив Денікін, дуже неподатний в національнім питанні – не схотів іти на згоду з Петлюрою.

За сю свою дубуватість він був признаний в монархічних кругах непридатним для моменту, і на його місце вони висунули Врангеля як людину більш еластичну в національнім і в інших питаннях. Сей справді твердо усвідомив собі, що перше завдання для нього – се повалити большевиків, а для сього зв’язатися з усіма протибольшевицькими силами та змобілізувати їх до активної боротьби, а все, що не може бути союзником в боротьбі против большевиків, по можності знейтралізувати.

В такім дусі він і його представники робили свої програмові заяви, що сей «уряд Южної Росії» готов рахуватись, як з довершеним фактом, з «новими державними формаціями на території старої Росії», і з соціально-економічними змінами – признають трудове селянство хазяїном розділених ним поміщицьких земель, а політичні форми будучої Росії не беруться рішати наперед, полишаючи се «свобідному народові» на Установчих зборах.

Разом з тим робились усякі заходи до приєднання собі союзників против большевиків. Випускались на волю різні інтерновані Денікіним українці, галичани, повстанці, зав’язувались зносини з козаками, з махновцями, з Петлюрою. З анархістом Махном особливо скоро наладились добрі відносини, певний союз – не знаю вже, в які форми уложений. З Петлюрою вже теж з весни ще був уставлений фактичний контакт, передусім в справі виміни військових людей, які попали в ту чи іншу армію. Літом прийшло вже й до формальних дипломатичних зносин: кримські газети радісно вітали «українське посольство», що прибуло до Врангеля.

За той час Врангель дістав офіціальне признання французького правительства. Йому поставлено умовою ввійти в згоду з усіма новими республіками бувшої Росії, які тримаються против большевицької політики, на принципі федерації – по сім він буде признаний головою всеросійського правительства. Врангелівці сподіваються, що ся комбінація буде підтримана також Американськими Сполученими Державами, і про Англію пускаються відомості, що вона також під рукою підтримуватиме Врангеля, хоч офіціально Ллойд-Джордж і полишає сього генерала в виключну власність французького правительства.

Старорежимна Росія знов підняла голову, спущену після погрому Денікіна. Пішла знов вдячна праця коло формування військових відділів для «южнорусской армии» при технічній і фінансовій допомозі Франції й її союзників. На польській й інших приязних територіях організуються відділи з різних розбитків «північно-західної армії», всяких «бредівців» та «бермонтовців», іде вербовка добровольців серед воєннополонених большевиків, які, по газетним відомостям, в великім числі записуються до сих «южнорусских» відділів, аби сею дорогою скорше дістатись додому.

Через Галичину і Румунію все се транспортується до Криму. «Армія Петлюри» стала станцією на перепутті сих транспортів. Наші товариші, які звідали її минулого місяця, переконались, що ся армія, а особливо її запілля, в кілька разів більше від фронту, заповнене старорежимним, контрреволюційним російським офіцерством, зовсім чужим українству, навіть правому. Зрештою, самі російські праві газети не таяться з відомостями про тисячі різних «бредівців» тощо, які «тимчасово працюють в українській армії».

В сій обстанові в правих українських кругах, розбитих в своїх надіях на поміч Польщі, збентежених і дезорієнтованих, заблисла надія якось «бочком» включитись до сього антантського ланцюга – дістати вже не через Польщу, а через Врангеля намащення Української Нар[одної] Республіки на «самостійну державу», признання і підмогу, технічну і фінансову, пекучо потрібну при повнім вичерпанні всіх старих ресурсів, і перепхатись до упадку большевиків. В сей упадок большевизму, скорий і неминучий, вони не перестають вірити, тим сильніше, чим палкіше його собі бажають.

Як врангелівці, так і вони сподіваються, що фатальні помилки большевицької політики на Україні змусять величезну більшість української людності піти назустріч тим, хто принесе їй визволення від большевицького панування, буде то Петлюра, Врангель, Махно чи хто інший. І треба признати, що сей рахунок таки не безпідставний.

Большевики ніяк не можуть попрощатися з своїми політичними помилками, які, всупереч усім підставам для щирокого порозуміння і тісної кооперації трудового українського народу з трудовим народом великоруським, Радянської Української Республіки з Совітською Республікою Російською, роблять сей трудовий український нарід противником соціалістичної революції в її російсько-большевицькім виданні, женуть його в контрреволюцію. Добрі заміри Леніна, декларації Троцького і Чичеріна зостаються порожніми словами супроти аж занадто реальних большевицьких діл, що творяться на Україні всякого роду бандитськими й чорносотенними елементами, які прикрасили себе під нинішню хвилю червоною комуністичною звіз дою. Невеличкого контингенту дійсних, ідейних комуністів російських не стає для роботи в самих російських центрах, і, відсуваючи від роботи на Україні українських соціалістів, вони передають совітську організацію України людям, «робота» котрих доводить до розпуки навіть найщирших приятелів совітської Росії.

В сім лежить справді велика небезпека для большевиків: завдяки такій хибній тактиці панування комуністів на Україні висить на волоску, і, невважаючи на всю слабосилість Врангеля чи іншого голови російської реставрації, хвилева комбінація чи просто рівночасність якого-небудь значнішого повстанського вибуху з врангелівським, махновським чи іншим рейдом може дійсно висадити большевиків з України. Але які конструкційні плани можна збудувати на такій комбінації? Чи може дати вона в нинішніх обставинах щось більше, ніж новий акт горожанської війни, замішання і руїни?

Очевидно, що нічого. Різні елементи, стрівшись на момент в спільнім натиску на большевиків і – припустім – вибивши їх з України, неминучо зараз же розійдуться різними дорогами і почнуть одна другу поборювати, і кожда ще менше, ніж большевизм, буде спроможна опанувати Україну.

Не кажу вже про нинішній союз врангелівців з махновцями, але чи можлива яка-небудь тривка кооперація з врангелівцями українських елементів – не то що яких-небудь і скільки-небудь соціалістичних, а просто тільки національних? Невже хто-небудь може щиро допускати, що з-під еластичних фраз, продиктованих Врангелеві чи антантськими чи своїми домородними Макіавелями, не вилізуть другого ж дня після побіди справжні прикмети тої реставраційної течії, котру він представляє, не вигляне «национальное лицо» д[обродія] Струве і його присних, не загориться їх «національний ерос»? На щастя, не дано рогів сим добродіям, слабі їх сили, а то вони б себе показали!

А в відносинах до трудового народу, при поширенні по Україні, чи можуть сі старорежимні бюрократи, поміщики й генерали справді уставити якийсь режим, приємлемий для селянської української громади?

А прийнявши, що для його українських союзників се було б і краще, мовляв, коли б російська реставрація не була спроможна взяти в свої руки України, – чи ті українські союзники самі могли б узяти власть в свої руки? Де ті реакційні, консервативні українські сили, на котрих би могли опертись українські симпатики Врангеля в боротьбі на два фронти, котру мусили б прийняти: против большевизму, з одного боку, против російської реставрації, старої, «єдиної неділимої», з другого?

Досвід Скоропадщини, що хотіла опертися на сих «хліборобах», показав досить ясно, наскільки сі «хліборобські» елементи – поміщики, багаті козаки й селяни – розпорошені й не здатні стати до боротьби з бідним селянством, всіма фібрами заінтересованим в побіді революції.

Ясно, що й сим разом хвилева перемога контрреволюційного врангелівсько-українського блоку викликала б серед селянських і взагалі трудових мас новий, ще більший потяг до большевизму, і коли на рейд Врангеля большевики відповіли б своїм рейдом, їм нічого б не значило вибити хвилевих переможців з усіх позицій за поміччю селянських повстань. А коли б большевики не зробили такої контратаки ззовні, без сумніву, піднявся б свій домородний, український большевизм та вдарив би з усею силою не тільки на ті українські групи, які так чи інак зв’язали б себе з російською реакцією, але звернувся б і проти української державності і проти національної української ідеї як контрреволюційної.

Знайдеться на Україні аж занадто большевицького ферменту, щоб такий рух роздмухати! І всякий союз з російською реакцією скінчиться для українських правих елементів такою ж або ще й гіршою компрометацією, як їх недавній спільний похід з поляками.

Українським партіям, хоч би навіть правим, коли тільки у них справді є якась національна ідея, а не голе контрреволюційне злопихательство і сліпа ненависть проти соціалізму, треба рішучо відкинути плани кооперації з російською реакцією. Не в правих, а тільки в лівих орієнтаціях лежить будучність України, не реакція, а революція може забезпечити свободу і розвиток українському народові.

А спеціально російська реакція, реставрація передреволюційної Росії зостанеться найбільшою загрозою для нього, і всякі порозуміння з нею будуть архінебезпечною авантюрою, з котрою можуть зв’язуватись тільки політичні спекулянти, а не скільки-небудь серйозні політичні діячі, хоч би й праві, але тільки українські.

Примітки

Вже літом 1919 р. «головний отаман»… робив зовсім серйозні заходи нав’язати відносини з Врангелевим попередником – ген[ералом] Денікіним…– тут, власне, варто зауважити, що це були не стільки заходи Петлюри, скільки зацікавленість в альянсі Денікін – Петлюра лідерів Паризької мирної конференції, насамперед Англії та Франції.

У плани організації антибільшовицької коаліції, які Антанта активно розробляла влітку 1919 p., однозначно вписувався й об’єднаний військовий потенціал Добровольчої армії та армії УНР. До ідеї союзу з російськими білогвардійцями українські політики поставилися вкрай скептично. Лише окремі політичні угруповання висловили готовність до такого розвитку подій. Український уряд не зробив серйозних кроків, щоб зважити на можливість участі УНР в антибільшовицькій коаліції, яку намагалися створити дипломати Антанти, він планував очистити Україну від більшовиків власними силами.

У свою чергу Денікін категорично відмовився вести переговори з урядом УНР і поінформував Антанту про неможливість союзу з Петлюрою. Ця ситуація вплинула на міжнародне становище УНР, про що наприкінці серпня 1919 р. звітували з Парижа українські дипломати:

«За останні півтора місяці у Парижі наше становище значно погіршилось, так як не лише Англія і Америка, але й Франція… рішуче та одностайно стоять тепер всі на Колчакові і Денікінові, не хочуть слухати про самостійність і чекають з нетерпінням проекту федеративної Росії […]. Зараз увесь центр ваги у військових успіхах армії Петлюри і в силі повстання населення проти більшовиків. Поряд з цим потрібно, на моє глибоке переконання, особисто Міністрові Закордонних Справ, домовившись з Директорією, вступити у безпосередні переговори з урядом Денікіна про військову угоду… Проте, важко припустити, щоб така угода відбулась» (цит. за: Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння. – К., 2006. – С. 38).

За той час Врангель дістав офіціальне признання французького правительства– реакцію на визнання Францією повноважень головнокомандувача Збройними Силами Півдня Росії (з квітня 1920 р.) та засновника уряду Півдня Росії П.Врангеля містять листи відомого українського дипломата К.Мацієвича до С.Петлюри. Так, у кореспонденції з Бухареста від 13 серпня 1920 р. він писав:

«З другого боку Франція, як це Ви мабуть вже чули, визнала уряд Врангеля і зробила це мабуть знову таки як протест совітської політики Англії і проти її гегемонії. Таким чином народжуються нові політичні комбінації, в яких ми знову зустрічаємось з тією самою боротьбою протилежних інтересів, бо визнання Францією Врангеля це є ніщо інше, як спроба вернути собі вплив в нинішній Росії, який вона загубила після Одеського скандалу.

І знову звертаю Вашу увагу на те, що може скластися для нас така ситуація, коли нам буде далеко більш корисніше йти з большевиками, ніж з Врангелем, бо коли большевики будуть мати за собою Англію міцно, то нам є прямий інтерес звернутися до неї за посередництвом в справі замирення. Це не означає, що я пропоную Вам розірвати з Врангелем, навпаки, я гадаю, що відносно нього повинна вестися наша стара політика зносин з метою українізації його армії, але ніколи не варто забувати всякі можливості і шляхи» (Власенко В.М. Невідомі листи Костя Мацієвича до Симона Петлюри 1920 р. // Пам’ятки: археографічний щорічник. – К., 2009. – Т. 9. – С. 100).

…всяких «бредівців»… – йдеться про вояків генерала російської армії Миколи Емілійовича Бредова, який за часів Української Держави працював у Генеральному штабі української армії. Не визнавши влади Директорії, перейшов на бік Добровольчої армії Денікіна. Командував Київською групою військ, частини якої 31 серпня 1919 р. увійшли до Києва з боку Дарниці.

…та «бермонтовців»… – йдеться про вояків генерал-майора П.Р.Бермонта-Авалова, представника пронімецької течії в Білому русі, командувача корпусу Західної добровольчої армії, сформованої в Німеччині з російських військовополонених та німецьких добровольців, яка разом з підрозділами генерала Гольца воювала в Прибалтиці проти більшовицького війська.

…союз врангелівців з махновцями… – на відміну від інших лідерів Білого руху П.Врангель відмовився від ідеї «єдиної і неділимої» й проголосив курс федерації, заснований на «вільному волевиявленні» новопосталих на теренах колишньої Російської імперії державних утворень. Змінив і своє ставлення до українського селянського повстанського руху. 13 червня 1920 р. видав наказ № 31/30, в якому вимагав від своїх командирів «рахуватись з повстанськими загонами Махна».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 107 – 110.