3

Михайло Грушевський

В результаті сеї політики большевиків щодо України, відносини, розуміється, складаються ненормально.

Українські сили, навіть соціалістичні, навіть радянські, перейняті щирим бажанням укріпити на Україні панування трудового люду, «диктатуру трудового народу», «радянську соціалістичну республіку», та силами українського народу підтримати соціалістичну революцію, поведену російськими большевиками в світових розмірах, – навіть вони були позбавлені сею політикою можності працювати на українськім грунті.

Большевики дуже підозріливо слідили за найменшим відхиленням від централістичної програми, і хто до своєї роботи вкладав якийсь український «партикуляризм», тим зараз же загороджувалась дорога до політичної діяльності. Навіть ті українці, які відразу пристали до комунізму, ще від першого наступу большевиків на Україну, навіть вони, оскільки пробували обстоювати українську автономію, хоч би в формі федерації, не номінальної, а дійсної, попадали під підозріння.

«Багатьом з них відібрано можливість вести роботу на Україні, іншим взагалі заборонено партійну роботу і відсунено від відповідальних позицій», – пише один з комуністів і додає дійсно цікаве помічення, що в той же час представники партій російських, навіть правих соц[іалістів]-революціонерів, мають змогу виступати на мітингах, вести партійну роботу – українських же соц[іалістів]-революціонерів і соц[іал]-демократів «не почуєш ніде».

Центральний комітет КП(б)У, вибраний після гетьманщини, був викликаний з України і розпущений, і на місце його російський ЦК призначив комітет з п’яти. Комуністи, евакуйовані з України до Росії, не могли добитись свого повороту.

Ще прикріше було становище українських соц[іалістів]-революціонерів.

«Не вважаючи на наше лояльне відношення до Української Радянської Соціалістичної Республіки і негативне становище супроти петлюрівського альянсу з поляками, засвідчене резолюціями 7 лютого, – пише один з укр[аїнських] соц[іалістів]-рев[олюціонерів], – комуністи (большевики) не змінили свого відношення до нас. Хоч серед Комуністичної партії большевиків України є досить пристойні групи (так звані федералісти), з якими можна було б працювати спільно в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, але офіціальний курс Комуністичної партії большевиків України веде на шлях старої колоніальної політики московського центру на Україні».

«Про якусь політичну роботу нема що й думати, ми мусимо «скоротитись і завмерти» під натиском походу комуністів проти «петлюрівців»«, – додає він в переддень польського наступу на Київ.

Відсуваючи українців від політичної роботи, з підозрінь до їх націоналізму, большевики не вміють організувати своїми силами принаймні хоч би культурне життя України. При всім їх бажанні розвинути її культурну автономію взамін за політичну і економічну, котрої їй відмовляють, большевики й на сім полі не годні осягнути які-небудь показніші успіхи, котрі могли б осолодити українцям се позбавлення політичної та економічної самодіяльності.

Добра воля большевиків в сім не підлягає сумніву. Навіть ворожі їм, буржуазно настроєні українці признають у них прихильне відношення до української культури. Але з другого боку – навіть українські комуністи констатують, що з сеї прихильності не виходить нічого – наслідком большевицького централізму, їх боязні перед яким-небудь українським рухом, українською самодіяльністю.

Українці, які пішли були з наміром працювати для добра українського народу, хоч би й під большевицьким режимом, скоро поусувались, переконавшися в неможливості скільки-небудь успішної праці в сих обставинах. Ініціативи місцевої нема – вона паралізується підозріливою політикою большевиків, що все хочуть робити своїми руками. Згори, з большевицького центру нема теж акції: всі засоби й увага скупчені коло армії та продовольчої справи, коштів, які йдуть з Москви (бо все мусить іти з Москви!), ледве стає на се, на культурні справи нема грошей. А найголовніше, що попросту не знаходять доріг до місцевого життя. У всім застій і занепад!

В урядуванні, хоч українська мова вважається рівноправною з російською, фактично панує російська – з тих самих причин.

Економічне життя розвалюється, загрожує катастрофою.

Село замкнулося в собі, відмежувалось від міста й живе своїм життям. Все панування російських большевиків кінчиться в 5 – 10 кілометрах від міст, де стоять залоги червоної російської армії. Не вважаючи на всі старання ввійти в згоду з селом і нічим його не дражнити (земельний закон, декретований совітським правительством, властиво, тільки повторює старий закон Центральної Ради!) – большевики не мають приступу на село, не можуть туди показатись без оружної сили, хоч би тільки для пропаганди. До московських комуністів-большевиків селяни українські ставляться ворожо; антисемітські поговірки, що всім там правлять «жиди», знаходять серед них послух.

Весь совітський режим спирається на червону армію російську. Червоної української армії совітський уряд України не важиться організувати. Се робить вражіння, що все тримається тільки російським багнетом. Виборчий закон для Українського конгресу рад, який мав послужити Установчими зборами Радянської Української Республіки, постановляв, що один депутат має вибиратись від 1000 червоного війська, від 10 000 робітників, від 50 000 селян – і се вперед позбавляло конгрес відповідного авторитету в очах людності. З огляду, що червона армія не українська, а робітництво також переважно зденаціоналізоване, виглядало се, – може, й без наміру авторів закону – навмисне упослідження українського трудового народу. І взагалі большевицька політика на Україні толкується як вияв великоросійського націоналізму й імперіалізму в відношенні до українців.

Але невважаючи на все се, соціалістичні українські партії, по трилітнім досвіді, вистерігаються яких-небудь ворожих кроків проти большевиків. Згаданий вище соц[іаліст]-рев[олюціонер]-дописуватель, описавши прикре становище, в якім опинились українські партії під совітським режимом, особливо в переддень польського наступу, одначе підчеркує: своєї позиції, прийнятої на конференції – признання совітської України, таки не зміняємо! Вести активну боротьбу проти большевицької політики, або хоч би підкопувати большевиків, ідучи на руку світовій реакції, вони все-таки вважають недопустимим для себе.

Партійна конференція с[оціалістів]-р[еволюціонерів], відбута в Києві під час польської окупації, постановила: члени партії повинні облишити боротьбу з «декретованим соціалізмом» большевиків, з огляду, що соціалістична революція на Україні може розвинутись «лише в загальносвітовому масштабі».

Справді, за сі три роки російські большевики з непевних авантюристів, опанованих всіма гріхами московського шовінізму й імперіалізму, якими могли здаватися в початках, виросли в провідників світового соціалістичного руху, на яких з вірою й любов’ю дивиться весь трудящий світ, всі покривджені й обділені сучасним капіталістичним режимом. Які б не були помилки большевицьких провідників в українській політиці, як би не вилазила українцям боком діяльність їх агентів на Україні, належить всяко оминати конфлікту з большевизмом, шануючи загальнолюдську вагу соціалістичної революції, котру веде він. Сього не треба забувати.

Особливо ж недопустимі які-небудь удари в спину большевикам під час наступу на них світового капіталізму та його наймитів: з одного боку, російських чорносотенців Врангеля, з котрими в’яжуться й різні українські авантюристичні елементи, з другого – польської шляхти з її прислужниками. Тому таке прикре вражіння в українських кругах зробило останнє відступлення галицьких полків від червоного війська в момент польського наступу.

Взагалі треба зазначити, що сі вічні переходи українців від одної орієнтації до другої, з одного табору до другого, незвичайно лихо впливають на репутацію нашої справи і наших домагань. Переконання, винесене нашими людьми з польської школи – що успішна політика мусить оперувати лукавством і зрадою, приносить овочі якраз противні. Сим же разом зрада соціалістичній стороні в момент наступу шляхетської Польщі для української справи була просто фатальна!

Українцям, котрих вся будучність лежить в їх трудовім народі, не вільно бути дезертирами з соціалістичного фронту до буржуазного! Се одно. А друге то, що які б не були хиби большевицької політики в українській справі, ми не повинні спускати з ока, що все-таки скорше з ними, ніж з яким-небудь іншим російським урядом чи партією, можемо сподіватись порозуміння.

А воно нам потрібне! Так, як з Польщею, реакційною й імперіалістичною, ніяке порозуміння, ніяка комбінація не може бути підставою для нашого політичного будівництва, підвалиною української незалежності, так без порозуміння з соціалістичною Росією неможливо уставити сю незалежність. Без певного замирення українсько-російської границі неможлива ніяка широка конструкційна робота на Вкраїні – так само, як і в Росії.

Примітки

Центральний комітет КП(б)У, вибраний після гетьманщини, був викликаний з України і розпущений… – КП(б)У була задумана й створена як складова РКП(б), тому втручання Москви в кадрові питання, особливо щодо керівних органів, було правилом, а не винятковим випадком.

Село замкнулося в собі, відмежувалось від міста й живе своїм життям– стан тогочасного села за враженнями В.Винниченка передає М.Шаповал у своєму листі до М.Чечеля від 2 жовтня 1920 p.:

«Села. В селах все є: свої школи, гімназії, інженери, спеціалісти, господарство. Село – неприступна фортеця. Туди хтось може попасти лише через протекцію українця якогось. Національна свідомість росте буйно вгору. Робітництво також розбіглось на села, і спекулює як посередник між містом і селом. Власть вся в руках жидів, яких мінімум 70 % в складі влади. Ніяких рад нема. Виключно особиста влада» (Марочко В. «Що чути з України і Києва…»: Невідомі листи Михайла Грушевського 1919 – 1922 років // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2005. – Вип. 14. – С. 89).

…відступлення галицьких полків від червоного війська в момент польського наступу– черговою ланкою в ланцюжку галицької трагедії стало «почервоніння» УГА. Договір з більшовиками, як і з Денікіним, уклали представники армії таємно та без відома й згоди вояцтва. Оприлюднений 1 січня 1920 р. на віче у Вінниці, задекларував відданість новому союзникові (див. коментар до «Листів до молоді»).

Внутрішній розкол УГА фактично ліквідував її як самостійну військову одиницю. Наступницею Української галицької армії стала Червона українська галицька армія. Зі свого боку, більшовицьке керівництво із наближенням війни з Польщею прагнуло примножити свої сили. Частина галицького вояцтва, зі свого боку, повірила, що за допомогою Червоної армії можна звільнити Галичину від поляків. Проте погляди на вихід із безвихідного становища були різними, і в середовищі молодих офіцерів ЧУГА був створений таємний комітет для підготовки антибільшовицького виступу.

Відомості про підписання Варшавського договору та спільний наступ Дієвої армії і польських військ на Київ прискорили повстання. На думку дослідників, головною стратегічною помилкою стало те, що повстання галицьких частин випереджувало цей загальний польсько-український наступ. 23 квітня бригади ЧУГА несподівано атакували частини радянської армії під Вінницею, проте неузгодженість дій прирекла акцію на невдачу. Вже 28 квітня проти неприкритих частин ЧУГА вдарила кавалерійська бригада Г.Котовського, і вони почали відступати. Виступ мав трагічний фінал: галицькі війська взялися роззброювати та інтернувати як поляки, так і більшовики, в яких вони на початку року вбачали союзника у боротьбі за відновлення української державності в Галичині.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 104 – 107.