1

Михайло Грушевський

Як би не скінчився нинішній польський наступ на Україну – хоч би він, навіть, і зовсім на ніщо зійшов (що дуже можливо!), – проте все-таки умова з поляками Петлюри та його прибічників зостанеться фактом далекосяглим і дуже шкідливим, просто-таки злочинним.

Не тільки вже то, що поляки, незалежно від свого наступу для окупації Правобічної України, не залишать використати сю угоду – хоч як мало правосильні були ті руки, що її підписували та робили Польщі дарунок в наших споконвічних землях, зрошених потом і кров’ю поколінь вірних синів українського народу!

Розуміється, ні Петлюра, ні Ан. Лівицький, ні інші їх товариші не мали ніякого права робити полякам які-небудь уступки в землях українського народу – ні в Галичині, ні в Холмщині, ні на Волині. Проте будьмо певні, що польські політичні махери не занедбають використати сі умови, щоб скріпити свої претензії на окуповані землі, виторгувати щось від Антанти, а навіть і від большевиків.

Бачили ми вже, як торік використовували вони заяви різних Петлюрових висланців, щоб викрутити від Антанти мандат на окупацію Галичини. Від самого початку сей новий Тетеря для скріплення свого становища і своїх планів шукав опертя у ворогів нашого трудового народу. Вже в лютім минулого року носився він з планом купити їх поміч уступками в галицькій справі. Та поки галичани мали силу, вони рішучо противились сим планам, – аж як зломилася галицька сила в боротьбі з польським натиском і перестала бути погрозою для них, почали висланці Директорії – різні Курдиновські, Пилипчуки, Лівицькі – робити полякам в українських землях дарунки, з котрих сам Петлюра все вмивав руки, аж поки остання умова 22.IV не відкрила всеї наготи сеї ганебної політики!

Можемо здогадуватись тепер, як будуть польські майстри заходжуватись видушити весь сік з формальної публічної умови з людиною, яку вони афішують на се головою української держави!

Різні наші домородні крутії, які оправдують сей крок Петлюри і товаришів, і ті різні людці з правих кругів, які примощуються до сеї петлюринської комбінації в надії, що під покровом її вернуться на Україну й перепхають тяжкий час, – вони кажуть на оправдання сеї авантюри, що се тільки маневр, який має дати українцям змогу «передихнути», протягти час в сподіванні догіднішої ситуації.

Вони кажуть, нібито покладаються на те, що Польща сама так стоїть непевно, що однаково не зможе вдержати в руках того, що тепер виторгує від українців. Тимчасом своїм признанням поможе Україні дістати признання великих держав Антанти, відкрити торговельні й фінансові зносини з Заходом і т. п., одним словом – вийти з того кута, куди Україну загнало півторарічне правління Директорії. Запевняють, ніби в Сан-Ремо антантські політики натякнули нашим, що українську справу могло б звести з мертвої точки признання Польщі: за ним пішло б признання України великими державами і т. д.

Щасливий, хто має стільки віри, щоб вірити й сьому! Від тої варшавської умови і купленого нею признання, чи, властиво, півпризнання (бо урядовий комунікат польського міністерства заграничних справ каже тільки, що «польський уряд, признаючи право України до самостійного державного існування, признав Директорію незалежної Української Народної Республіки з головним отаманом С.Петлюрою на чолі за зверхню власть У[країнської] Н[ародної] Р[еспубліки]» – не дуже се категорично!). Минуло вже досить часу, а щось ніяких благодатей для України – навіть тої спеціальної України «з Петлюрою на чолі», окупованої поляками, таки не видати, ні чувати! Ні дипломатичного признання, ні зрушення фактичної блокади, ні фінансової помочі. Нічого, крім формального протягання існування сеї фікції – Директорії та компрометування української ідеї в очах чужих і своїх.

Ті, що прожили останнього півроку за кордоном в Європі, добре відчули сю зміну атмосфери навколо них, що робилася під впливом відомостей про польську авантюру Петлюри і компанії. Навіть найбільше прихильні Україні, навіть ті, що самого сього Петлюру та його отаманів (під впливом реклами, яку робили їм всякі офіціальні пера) готові були славословити, як борців за вільність або борителів «червоного імперіалізму» – навіть вони збентежено затихли, коли перед ними стала вирисовуватись остання авантюра. Як то? Петлюра і компанія – польські драбанти? Ефіальти, що показують стежки на Україну польським панам, гнобителям українського народу?!

Повторяйте ж їм ті вияснення директоріальних політиків, що се тільки маневр!

Але ще далеко грізніша небезпека сеї авантюри – внутрішня! Компрометація в очах свого народу!

Люди, які, будь-що-будь, репрезентували українську республіку, українську національну ідею протягом цілого року, злигалися з польськими панами, наробили їм дарунків з українських земель і ведуть під своєю ослоною на Україну польських поміщиків, щоб вернути їм володіння земель, поділених і заораних селянами, помагати їм відновляти польський стан посідання, панські привілеї?..

Приходить на пам’ять трагічна хвиля, коли Богдан Хмельницький з-під Зборова посилав своїх полковників проводжати татар через Україну, а як толкували в народі – помагати Орді брати ясир з українського населення, що вислало всю оборону свою до Богданового війська. Ся хвиля соромна, запечатана народним прокльоном:

Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,

Що велів орді брати дівки й молодиці!..

Тоді впала не тільки репутація «козацького батька», але й велике народне повстання за волю, не тільки довір’я до провідників, але сама віра в можливість незалежності…

А все ж таки того, чого хотіло від нього польське правительство, Хмельницький не зробив: польських панів на Україну не пустив! Затаїв трактат перед народом, викручувався всякими способами, а все-таки поміщиків до Гетьманщини не пустив до самої смерті.

Мав у тім вірне почуття, бо всі його наступники, які йшли на сей компроміс, хоч би в ім’я не знати яких державних чи культурних інтересів, зараз відкидалися народом. На тім пункті для народу не було компромісу. Сліпо йшов він на всякі уступки Москві, з котрою, по його гадці, могло ще всіляко бути, аби тільки не мати діла з поляками, з котрими не могло бути інакше, як уже було. Думаю, що й тепер не буде він толерантніший на сей новий «маневр».

Текст умови Петлюри з поляками проголошено за секретний, але не дискретні відомості, що його попередили, і ті коментарі, які пізніше появились, не лишають сумніву щодо її характеру. Під ослоною польської воєнної окупації, під покривкою «директорії УНР» має бути переведене повне економічне закріпощення України Польщі; залізниці мають перейти в польський заряд, загранична торгівля – стати монополією польської держави.

За відповідальністю українського кабінету, введені до сього кабінету польські міністри проведуть земельну «реформу» в інтересах польських обшарників. Зіставиться їм все, що можна, решту розпарцелюється на можливо корисних для них умовах полякам же, або таким елементам, які служитимуть опорою польському впливові – навіть і польське горожанство приймуть. Бо раз прийнято принцип, що землеволодіння поляків не підлягає загальним українським законам, з сього виникає все дальше.

Такі відомості, досі опубліковані. Розуміється, українська людність Волині, Поділля, Київщини, що століттями терпіла від сього польського стану посідання і тільки з революцією позбулася його, ніяк не згодиться на таку «реформу». Се страшенна провокація, яка може закопати не тільки «директорію», але й ідею української державності, української національності, поставлену нею під польський омофор.

Тому українські партії, які спираються на народ і заховання зв’язку з ним вважають основою своєї тактики, вважали для себе обов’язковим відмежуватись від сеї варшавської авантюри з усею рішучістю і висловити свій погляд на неї, не в’яжучися ніякими оглядами на «національну солідарність».

Партія українських соціалістів-революціонерів ще на конференції своїй у вересні, довідавшись про декларації, зроблені Пилипчуком у Варшаві, винесла дуже гострі резолюції, домагаючись суду над такими декларантами. Але вони ще досить здержливо поставились до самої Директорії, від котрої, минаючи кабінет, безпосередньо виходили такі доручення. Сим же разом партія вже не вважала можливим замовчувати нічого і в своїй декларації з 24 травня отсе нап’ятнувала поведения Петлюри і тов[аришів] безоглядно.

Примітки

…різні Курдиновські, Пилипчуки, Лівицькі… – йдеться про представників дипломатичних місій, які здійснили перші кроки до зближення УНР і Польщі, обумовлені складною військовою та політичною ситуацією в Україні у 1919 р. З кінця 1918 р. до квітня 1920 р. (підписання Варшавської угоди) Польщу відвідали чотири українські місії на чолі з В.Прокоповичем, Б.Курдиновським, П.Пилипчуком, А.Лівицьким. Детальніше див. коментар до статті «Ліквідація Комітету незалежної України».

…аж поки остання умова 22. IV не відкрила всеї наготи сеї ганебної політики! – йдеться про Варшавську угоду (політичну і торговельно-економічну конвенцію) між Польщею та УНР, підписану 22 квітня 1920 р. у Варшаві головою української делегації, міністром закордонних справ УНР А.Лівицьким та головою польської делегації, міністром закордонних справ Польщі Я.Домбським (детальніше див. коментар до статті «Україна, Польща й Росія»).

Затаїв трактат перед народом… – йдеться про Зборівський договір, укладений між кримським ханом Іслам-Гіреєм III і польським королем Яном II Казимиром Ваза після Зборівської битви 1649 р. Битва відбулася між українським військом на чолі з Богданом Хмельницьким і татарським військом на чолі з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, з одного боку, та польською армією – з другого, в роки національної революції 1648 – 1676 рр.

У результаті битви, яка велася з перемінним успіхом сторін, хан вступив у переговори з королем, після проведення яких наполіг на припиненні воєнних дій з боку Б.Хмельницького проти Польщі й уклав з королем договір, на умови якого Хмельницький змушений був погодитися. Умови договору передбачали: укладання «вічної приязні» і надання взаємодопомоги «проти спільного ворога»; зобов’язання Речі Посполитої виплачувати ханові щорічну данину; заборону татарам нападати на землі Речі Посполитої; залишення 40-тисячного Війська Запорозького «при давніх волостях»; дозвіл короля на залучення ханом для допомоги Війська Запорозького; дозвіл татарам брати ясир на українських землях під час повернення до домівок тощо. Зборівський договір, як і всі інші періоду національної революції, не оголошували, але козацька старшина була обізнана з його змістом.

…і в своїй декларації з 24 травня отсе нап’ятнувала поведення Петлюри і тов[аришів] безоглядно – у декларації III конференції закордонних членів української партії соціалістів-революціонерів, яка відбулася 22 – 24 травня 1920 р. в Празі, зазначалося: «Всякі договори Петлюри й його представників та агентів з Польщею і иньшими державами, а також приватними організаціями та особами, заключені від імені України, очевидно, є не дійсні, бо не мають ніякого формального права й Україну ні до чого правно зобов’язати не можуть» (Борітеся – Поборете! – 1920. – № 1 (Вересень). – С. 63).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 97 – 100.